Ющук І. П. Українська мова, український правопис. 2002 р

• Название: Ющук І. П. Українська мова, український правопис. 2002 р
• Анкор: Yuschuk_I_P__sayt_kursivom_-_KONSPEKT.doc
• Дата: 29.01.2017
• Размер: 2.62 Mb.
• Имя файла: Yuschuk_I_P__sayt_kursivom_-_KONSPEKT.doc
• Тип: Документы; #1137
• страница: 2 из 56

Українська мова в доісторичні часи

Українська мова належить до індо­європейської мовної сім'ї. Причому, на думку більшості вчених, Україна, зокрема її південь, є й прабатьківщиною індоєвропейської мови. «Різні міркування (прямих свідчень немає) дають змогу припускати, що найдавніша індоєвропейська мова формувалась у степових і лісостепових областях між Волгою й Дунаєм», – підсумовує Ф. Філій висновки багатьох мовознавців.

Так от, коли українську мову зіставляти з найдавнішими індоєвропейськими мовами, зокрема з латинською, впадає в очі її, так би мовити, «архаїчність», тобто наявність у ній великої кількості прадавніх, індоєвропейських елементів, більше, мабуть, ніж у будь-якій іншій із сучасних мов цієї сім'ї. Це може свідчити тільки про те, шо сучасна українська мова як така почала формуватися ще в доісторичні часи.

Як відомо, найстійкішою є фонетика: мова може зникну­ти, а її фонетичні закономірності, особливості вимовляння звуків і далі проявляються вже в новій мові. У французькій мові фонетика й досі у своїй основі галльська, в англійській – кельтська. Фонетика польської мови різко відрізняється від чеської, українська – від білоруської й російської.

Фонетична система української мови, якість її звуків напрочуд близькі до латинської (і, зауважимо, до іспанської та італійської – її найближчих спадкоємниць). В обох цих мовах майже однакова система голосних, тільки українська не зберегла розрізнення довгих і коротких. Щодо системи приголосних, то в українській мові на якомусь етапі її розвитку з'я­вилися парні м'які, африкати й шиплячі, яких у латинській не було. Проте в латинській мові, як і в українській, була пара приголосних г і г (латинські g і h): genus «рід» (споріднене з нашим жона, жінка) і hostis «чужинець, ворог» (споріднене з нашим гість). Можна говорити про чергування в обох мовах голосного у (латинський и) з приголосним в (латинський v): латинські nauta «моряк» і navis «корабель» (пор. українські учень і звичка); про наявність випадного голосного є: латинське арег і аргі «вепр» (пор. українські вітер і вітру) тощо. Така подібність двох фонетичних систем, незважаючи на часову відстань між ними у дві з половиною–три тисячі років і на всі ті зміни, що відбулися за цей час у них, не може бути про­сто випадковістю. Це, безумовно, вияв якихось давніх спіль­них тривких мовних законів. 1 ця подібність може свідчити лише про те, що українська мова (фонетика) така само давня, як і латинська.

Українська мова затримала чимало прадавніх граматичних значень та граматичних способів. Це виявляється знову ж при зіставленні її з латинською мовою.  Тут слід відзначити, шо збігів між цими двома мовами трапляється тим більше, чим давніша латинська мова береться для зіставлення.

В архаїчній латині (VII–II ст. до н. е.) було вісім відмінків, у тому числі кличний і два місцеві (у класичній, а це вже І ст. до н. е. – 1 ст. н. е., їх залишилося тільки шість). В українській мові є всі ці відмінки, за винятком одного місцевого, і зде­більшого їхні значення збереглися. Навіть закінчення в деяких відмінкових формах обох мов ті самі. Наприклад, однако­ве закінчення виступає в називному відмінку однини багатьох іменників жіночого роду: arena і арена, summa і сума; у кличному відмінку іменників чоловічого роду: Brute і Бруте, De-mokrite і Демокріте; у називному відмінку множини іменників чоловічого роду: тип і мури, питегі і номери, іменників серед­нього роду: тагіа і моря, потіпа і імена.

У латинській і українській мовах розрізняють три роди: чоловічий, жіночий і середній. Знаменно, шо українська мова в більшості іменників, успадкованих від індоєвропейської прамови, зберегла навіть той самий рід. Так, до чоловічого роду однаково належать, наприклад, іменники hortus «сад» і город, pulvis і пил, ventus і вітер, ignis і вогонь, mensis і місяць, sucus і сік, somnus і coн, fumus і дим, dolor і біль, nasus і ніс; до жіночо­го роду – іменники пох і ніч, hiems і зима, mens «розум» і па-м 'ять, mors і смерть, res і річ, voluntas і воля, securis і сокира, Іапа і вовна, acies і ость, crux «хрест» і кроква, unda «хвиля» і вода, barba і борода, casa «хатина» і хата, rota «колесо» і рада (спільне значення «коло»); до середнього роду – іменники cor і серце, потеп і ім 'я, aratrum і рало, semen «насіння» і сім 'я, granum і зерно, lac і молоко, vinum і вино тощо. У латинській мові іменник domus жіночого роду, а в українській дім – чоловічого, але, виявляється, і в українській мові він буває жіночого роду: Куди ж я піду, коли в мене немає своєї доми? (1. Н.-Левицький). 1 в латинській, і в українській мовах назви річок майже виключно чоловічого роду (в українській мові жіночий рід мають лише назви річок пізнішого походження), назви дерев – здебільшого жіночого роду.

Ще більша тотожність спостерігається в особових закін­ченнях дієслів, особливо при зіставленні українських форм з імовірними формами архаїчної латинської мови (у дужках – форми класичної латині):

	Однина	Множина
1-а ос.	sedeo – сиджу	sedemos (sedemus) – сидимо
2-а ос.	sedesi (sedes) – сидиш	sedetes (sedetis) – сидите
3-я ос.	sedeti (sedet) – сидить	sedenti (sedent) – сидять

За час приблизно 2,5 тис. років в особових формах дієслів української мови сталися тільки суто фонетичні зміни: у дру­гій і третій особах однини та в третій особі множини відпав кінцевий голосний -і, але м'якість кінцевих приголосних, вик­ликана вимовлянням цього голосного, залишилася (внаслідок цієї м'якості звук s у другій особі однини перейшов у ш); відпали кінцеві s у першій і другій особах множини; у третій особі множини сполучення голосного з носовим en закономірно дало звук а з попереднім пом'якшеним (на письмі буква я), як це сталося, наприклад, у словах mentha – м 'ята, decem – десять.

Такого самого походження суфікс для утворення вищого ступеня порівняння прикметників в українській мові -іш-(новий – новіший, лівий – лівіший) і в архаїчній латині -ios-(novus – novios, laevus – laevios). Однаково в обох мовах за допомогою суфікса -є творяться деякі відприкметникові при­слівники: bonus – bene і добрий – добре, fortissimus – fortissime і найсильніший – найсильніше. Є чимало спільного в складі й відмінюванні займенників обох мов: tu і ти, tibi і тобі, sibi і собі, nos і нас, vos і вас, теа і моя, tua і твоя, sua і своя, Ші і твої, sui і свої тощо.

Це не запозичення, бо граматичні значення й словозмінні морфеми практично не запозичуються з мови в мову. На­явність же в різних мовах матеріально й функціонально то­тожних форм і особливо засобів вираження граматичних зна­чень є надійним свідченням про спільне походження цих мов.

Щодо лексики, то вона дуже нестійка: слова можуть запозичуватися й замінюватись у великій кількості (наприклад, в англійській мові до 55 % слів запозичено з французької мови, у румунській – близько 40 % слів слов'янського походжен­ня). Але певна група слів зберігається в мові тисячоліттями: мати, батько, брат, сестра, один, два, три, десять (латинською мовою mater, pater, frater, soror, unus, duo, tres, decem) тощо. До цієї групи належить також дитяча лексика. І саме життєво найважливіші дитячі слова української мови співвідносяться переважно з латинськими: тато і мама мають майже одно­звучні латинські відповідники tata і mamma; слово папа «хліб» споріднене з латинським panis «хліб» (у ньому по-дитячому повторено перший склад); вава «ранка, болить» своїм звучан­ням і значенням близьке до латинського vapulare «бути поби­тим, забитися»; куку «дивися, шукай» має той самий склад, шо й у латинських словах occultare «ховатися», oculus «око»; українське дитяче кака «брудне, погане» одного походження з латинським сасаге «випорожнюватися».

Усі ці факти можуть свідчити лише про одне: українська мова в окремих своїх рисах, елементах почала формуватися ше в VII–VI ст. до н. є., можливо, водночас із латинською, якщо не раніше. Адже українська мова зберегла багато чого, що вже класична латинь утратила.

І коли в VI–VII ст. н. є. предки сучасних сербів і хорватів переселилися з України на Балкани, вони вже понесли із со­бою багато елементів, властивих і сучасній українській мові. Хоч за тринадцять-чотирнадцять століть у мовах сталися певні зміни, зокрема сербська й хорватська мови зазнали впливу мови попередніх жителів Балкан – іллірійців, але й тепер дуже відчутна їхня особлива близькість саме до української мови, а не до російської чи польської.

Дуже близька фонетика української і сербської та хорватської мов (обидві останні – майже тотожні). Зокрема, у сербській мові (і, зрозуміло, у хорватській) перед звуком є приголосні вимовляються так само твердо, як в українській: недела «неділя», весело. Не пом'якшуються приголосні також

перед звуком и: личити «личити», тихи «тихий». У деяких діалектах хорватської мови так само, як і в українській, на місці колишнього звука *fc вимовляється і: //to «літо», dilo «діло». Отже, ці фонетичні особливості повинні були бути вже і в тих говорах, від яких відділилися сербські та хорватські племена і які стали основою української мови.

Багато спільного є у відмінюванні іменників, які в українській і в сербській (хорватській) мовах однаково поділяються на чотири відміни. Зокрема, у давальному й місцевому відмінках однини іменників 1 відміни відбувається чергування г, κ, χ із з, ц, с: у сербській мові нога – нози, рука – руци, муха – муси. Однаково звучить кличний відмінок в обох мо­вах: у сербській мові Йван – Йване, орач – орачу, сестра – сестро, сестрица – сестрице, лекар – лекару, друг – друже, Іунак «герой» – іуначе. Іменники IV відміни у сербській мові, як і в українській, приймають суфікс -ет- (фонетичний відпо­відник українського -ат-): теле «теля» – телета, телету і т. д.

З усіх слов'янських мов лише в українській і сербській (хорватській) мовах та ще в словенській (а також в іспанській та італійській, найближчих спадкоємицях латинської) дієсло­ва в першій особі множини дійсного способу мають кінцівку -мо: чumajeMo, чуjемо, оремо, ходимо, cmojuMO. Майже одна­ково в обох мовах змінюються дієслова в наказовому спо­собі, наприклад, у сербській (хорватській): пиши, пишимо, пишите; чекаj, чекаjмо, чекаіте. Однаково в них творяться дієприслівники, наприклад, у сербській мові: хвалепи, похва­ливши.

Чимало слів, які, здавалося б, є специфічно українськи­ми, трапляються також у сербській (хорватській) мові в май­же однаковому звучанні й з тим самим значенням. Ось, на­приклад, деякі сербські слова: вабити, вир, га/, квоч­ка, китица, кожух, коливо «коливо», котва «кітва», крок, кут, каїьати, клекнути «клякнути», кудити «гудити», купати, крхки «крихкий», кутн>и (зуб), мршав «миршавий», наопако «навпаки», поготово «поготів», снага, треба і т. п. Назви місяців у хорватській мові такі, як в українській, хоча й ма­ють інше значення: травень – це «квітень», липан> – «чер­вень», српан> – «липень», листопад – «жовтень», але сечан> – «січень».

Наведені вище факти незаперечно свідчать, шо вже в VI– VII ст. (коли серби й хорвати переселялися з України на Балкани) мова наших предків мала багато тих специфічних рис, які становлять визначальні особливості сучасної української мови. Це була вже українська мова, хоч так вона, зрозуміло, тоді ше не називалася.

Немає сумніву, шо й записані візантійським істориком Пріском Панійським 448 р. в таборі гунського вождя Атакі слова як мед і страва – це вже українські слова.

На жаль, аж до XI ст. немає більше жодного надійного письмового свідчення про українську мову. Назви дніпровсь­ких порогів, які наводить візантійський імператор Констан-тин Багрянородний (905–959) у трактаті «Про управління імперією», настільки перекручені чи то переписувачами, чи його інформатором, шо вони мало шо дають для розуміння мови Київської Русі. Що ж до створеної в IX ст. Велесової книги, то вона дійшла до нас у списку десь не раніше XV ст., і її мова, отже, могла бути підправлена тогочасним перепису­вачем чи переписувачами. У тому ж, шо письмо, а значить, і різні документи, писані тогочасною українською мовою, існу­вали в Київській Русі ше до прийняття християнства, навряд чи можна сумніватися, бо важко уявити, щоб така велика дер­жава, як Київська Русь, більше чотирьох століть, якщо раху­вати від Кия, чи навіть півтораста років, якщо брати від часів Аскольда, могла обходитися без письма.
Українська мова часів Київської Русі

Коли 988 р. в Україні було прийнято християнство, Во­лодимир Великий, як записано в «Повісті врем'яних літ», «нача поймати у нарочитои чади Д'Ьти и даяти на учениє книжноє». Зрозуміло, що дітей князів, бояр, дружинників, купецтва, свя­щеників навчали в цих школах не мови смердів, а старосло­в'янської (тодішньої болгарської), якою були написані бого­службові книги, привезені з Болгарії. 1 перші вчителі були, очевидно, болгари. Родовиті учні опановували ту мову одні краще, інші – гірше, але вже між собою, щоб відрізнятися від простолюддя, спілкувалися якщо не чистою старослов'янською мовою, то старослов'янсько-українським суржиком (зразок такої мови подав І. Котляревський в образі возного в п'єсі «Наталка Полтавка»).

Для феодального суспільства було звичним явищем, коли верхи говорили однією мовою, а низи – іншою, наприклад, в Англії феодальна знать розмовляла французькою мовою, у Франції – латинською, у Литві – німецькою, у Росії – фран­цузькою, в Україні (пізніше) – російською або польською, аби не «мужицькою».

На землях, завойованих київськими князями до прийнят­тя християнства, утверджувалася ше українська, або, як її тоді називали, руська, мова з усіма її граматичними й лексичними особливостями. Володимир Великий 983 р. ходив на литов­ське плем'я ятвягів (сучасна Берестейшина) і підкорив їх. На-шадки ятвягів і досі говорять українською мовою, і їхній діа­лект ближчий до наддніпрянської говірки, ніж, скажімо, чер­нігівський. Ще раніше русичами були завойовані інші ли­товські племена на північ від Прип'яті, з яких згодом сфор­мувалася •білоруська народність (а в українській народній па­м'яті вони так і залишилися литвинами – таку назву біло­русів зафіксовано зокрема й у «Словарі української мови» Б. Грінченка). Тож білоруська мова щодо граматики й лекси­ки надзвичайно близька до української. 1 старослов'янізми в ній трапляються дуже рідко, як і в українській. Лише фоне­тика білоруської мови великою мірою зберегла литовсько-лат­війські риси: дзекання, цекання, акання, м'яку вимову. Заво­ювання ж угро-фінських племен, де тепер розташована Росія, відбувалося головним чином після прийняття християнства: Суздаль – близько 1024 p., Ярославль – 1071 p., Рязань – 1095 p., Владимир на Клязьмі – 1108 p., Твер – 1135 p., Москва – 1147 р. Київські посадники, тивуни, дружинники несли сюди мову свого середовища, а не простонародну. Звідси в російській мові – не тільки книжній, а й розмовній, побу­товій – така велика кількість старослов'янізмів, фонетичних, морфологічних і лексичних. Старослов'янізми не привнесені в неї з книг, як це пояснюють деякі мовознавці (бо чому ж тоді українська мова не прийняла їх так щедро?), а становлять її первісну основу, органічні в ній.

З прийняттям християнства старослов'янська (інакше – церковнослов'янська) мова стала літературною мовою Київ­ської Русі. Нею пишуть державні документи, літописи, про­повіді, твори (найдавніші пам'ятки, писані живою, україн­ською мовою, з'являються лише в XVI ст. – записи народних пісень – та на початку XVII ст. – інтермедії Я. Гаватовича, вірші). З часом старослов'янська мова видозмінюється – на­громаджує в собі дедалі більше місцевих рис, і все-таки у своїй основі вона залишається старослов'янською (церковнослов'янською), далекою від народної. Цією мовою написано і «По­вість врем'яних літ», і «Слово о законі і благодаті», і «Руську правду», і «Слово о полку Ігоревім», і багато інших творів давньоукраїнської літератури. Останній в Україні нею писав Г. Сковорода. Тож судити за цими текстами про народну мову часів Київської Русі в усій її повноті – це те саме, що за творами М. Гоголя чи В. Короленка скласти уявлення про українську мову XIX–початку XX ст.

Як зазначав Л. Булаховський, «традиційне письмо, старо­болгарський склад словника, книжноцерковне коло понять та способів висловлювання думки – все це у великій мірі закри­ває від нас живу народну стихію південноруської (тобто ук­раїнської. – /. 70.) мови того часу, даючи їй виступити на поверхню лише більш-менш випадково».

Люди, які писали чи переписували книги, не могли по­вністю відгородитися від навколишньої народної мовної сти­хії, і в них мимоволі під її впливом проскакували описки, по­милки. На перших порах, коли вчителі були з Болгарії і гра­мотність була набутком вузького кола людей, це траплялося рідко. Пізніше відхилення від норм старослов'янської мови почастішали. Але це аж ніяк не означало, що саме в цей час шось змінилося в живій, народній мові – мовне явище, яке потрапило на сторінки книги, могло вже до того існувати сто­літтями. Взагалі, мова сама по собі змінюється дуже повільно: понад 160 років минуло від появи Шевченкового «Кобзаря», а шо змінилося за цей час в українській мові, зокрема у фоне­тиці чи граматиці? То чого б мова мала докорінно змінитися за 500 чи навіть 1 000 років? До речі, як стверджують спеціа­лісти, мова «Божественної комедії» А. Данте, хоч цей твір і написаний майже 700 років тому, дуже мало відрізняється від сучасної італійської, як і мова поеми Ш. Руставелі «Витязь у тигровій шкурі», якій приблизно 800 років, мало чим від­різняється від сучасної грузинської.

Про те, шо в Київській Русі простий люд і, безперечно, Володимир Великий та Ярослав Мудрий разом зі своїми боя­рами розмовляли українською мовою, свідчать ті безумовно українські форми слів, слова й вислови, шо то тут, то там про­скакують крізь старослов'яншину в тодішніх текстах.

Дочка Ярослава Мудрого, королева Франції – Анна, 1063 р. підписала латинську грамоту слов'янськими буквами: Ана рьи-на, що відповідає латинському Anna regina (тобто Анна короле­ва). У підписі привертає увагу відсутність букви г, і це наво­дить на думку, шо Анна Ярославна в слові regina вимовляла не звук ґ, а звук, тотожний із сучасним українським г, для яхого в слов'янській азбуці не було позначення.

Одним із найдавніших писаних у Києві текстів, шо зберіг­ся до нашого часу у своєму первісному вигляді, є ізборник Святослава 1073 р.1 І хоч це копія з болгарського оригіналу, український переписувач все-таки примудрився наробити чи­мало помилок (чи не під диктовку він писав?). У кількох сло­вах замість закономірної в старослов'янській мові букви "fe; ужито букву и (українське і): нимая, симя, исцили, видома, пла-мениє (тобто пломеніє), вь в'кри (замість вь віір'к).

У складеному за болгарськими зразками невідомим україн­ським автором Ізборнику Святослава 1076 p., оригінал якого теж зберігся до нашого часу, є чимало українських слів (крім тих, що спільні для української та старослов'янської мов): во рогь (вжито один раз, а 21 раз написано врагь), морокь, полонь, полоньники (сучасне полоненики), вітрила, лука («ділянка, по­росла травою»), краса, свита, гьрньць (горнець), вьчинити, сва­ритися, дивися, лишися.

Важливим найдавнішим свідченням про мову Київської Русі є графіті (видряпані написи) на стінах Київської Софії, виявлені С. Висоцьким у 60–70-х pp. XX ст.2 Походять вони

з XI–XIV ст. (будівництво собору було завершено 1037 р. за часів Ярослава Мудрого). Ці написи, як правило, дуже ла­конічні і являють собою переважно молитовні звернення до Бога та святих із різних приводів. Зрозуміло, що й лексика, використана в них, обмежена невеликим колом понять. Напи­сані вони старослов'янською мовою: використовується тільки займенник азь, у прикметниках скрізь виступає закінчення -аго (зьлаго, грішного), вживаються форми помози (наказовий спосіб), храбрьій тощо. Але важливо те, що їх писали різні люди, які не завжди досконало володіли старослов'янською мовою й тому мимоволі використовували простонародні слова та форми слів.

Насамперед впадає в очі те, що майже всі чоловічі імена в давальному відмінку мають закінчення -ові, -еві: Ставьрови, Петрови, Дьмитрьви, Лавьлови (XI ст.), Дмитрови, Фролови, Феодорови, Василеви, Павлови, Борисови, Иванови, понови Йва­ну (XII ст.) і т. д. Цікаво відзначити, що автори написів, аби уникнути одноманітності, поряд вживали й форми на -у: по-пови Йвану, або в записі з XI11 ст.: помози... Павлу, Семьнови, Кузови. У звертаннях послідовно вживається кличний від­мінок: святий Фоко, свята Софиє и святьій Онуфриє, Андро-ниче, небоже. Вживаються чоловічі імена на -о: Михалько, Марко (XI ст.), Дмитро (XII ст.), Гаврило. Двічі наводиться ім'я Володимир із повноголоссям -оло- (XI і XII ст.). У ХШ ст. зафіксовано форму імені в давальному відмінку Или (рабу своє­му Или) – автор, безперечно, вимовляв тут подовжений м'я­кий приголосний – Іллі. Звертає увагу форма орудного від­мінка имямь (XII ст.) замість старослов'янської форми именьмь.

Стосовно інших українізмів, що трапляються в написах, то можна назвати ще такі. У XII ст. один з авторів цих написів утворив присвійний прикметник від імені Янька цілком за правилами сучасної української мови: Яньчинь (а записав, зви­чайно, так, як тоді було прийнято). У написах з ХШ ст. трап­ляється сучасна форма дієслова в минулому часі чоловічого роду з суфіксом -в, а не -л: азь моливь. Поряд із помилуй мя (Х1І1 ст.) стоїть також помилуй мене. В XI–XII ст. використо­вували українські слова в цілком сучасному звучанні: хрест, не хотячи, гет (тобто геть), порося, трясця (народна назва хво­роби) тощо.

Багатий і переконливий матеріал про український харак­тер мови Київської Русі дають новгородські берестяні грамоти XI–XV ст., яких виявлено й опубліковано понад 700. Це переважно приватне ділове листування, що стосується різних господарських справ, та інші короткі записи й замітки.

Новгород заснували десь на початку ЇХ ст. вихідці з Ук­раїни (можливо, з Деревлянської землі), підкоривши собі угро-фінські племена. Деякий час Новгород входив до складу Київ­ської держави, князями в ньому були Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Мономаховичі. Навіть після 1136 p., коли Великий Новгород став незалежною республікою, він підтри­мував тісні зв'язки з Києвом, а згодом і з Литовською держа­вою, у якій важливу роль відігравала Русь-Україна й держав­ною мовою була українська (звичайно, тогочасна книжна, не простонародна). Тільки повний розгром Новгородської респуб­ліки Москвою 1478 p., фізичне винищення й депортація нов­городців та заселення міста вихідцями з Московії остаточно обірвали зв'язки Новгорода з Україною і змінили мовну ситу­ацію в ньому та навколо нього.

Новгородські берестяні грамоти писані старослов'янською мовою (оскільки в школах тут, як і в Києві, навчали тільки цієї мови і цією мовою), але крізь неї ще більшою мірою, ніж у графіті Київської Софії, пробиваються суто українські елементи. В Київській Софії, трапляються сплутування голосних и та ьі: синоу «синові» (XII ст.), синови, сир, рибою, нине, ми тоби; пе­рехід є після шиплячих в о: чого, чолов'ккь, жона моя, чоломь; м'який звук ц: отьць «отець», куницю, сороцицю, пшеници; префікс роз-: роздшішіь, розумно.

Щодо відмінкових форм, то зокрема іменники у звертан­нях стоять переважно в кличному відмінку: куме, осподине, Онсифоре, діво; іменники чоловічого роду в давальному від­мінку однини мають закінчення -ові, -еві: кь Стоянови, си­нови, кь Васильви (звук є іноді передається буквою ь), муже-ви; у родовому відмінку однини в іменниках чоловічого роду трапляється закінчення -у там, де мало б бути -а: гороху, пудь меду, горсти лену, воську, шолку, дару, лову. Прикметники в родовому відмінку однини чоловічого роду мають майже ви­ключно закінчення -ого (отже, воно так і вимовлялося): доб­рого, великого, жолтого; рідко старослов'янське закінчення -аго: луцьшаго. Трапляються такі українські форми займен­ників: тоби, мни (форма мні була поширена в Україні ще в XIV–XVII ст.), от нього, к ньому, с тими, на тихь, хто, с кимь, ничимь.

Явно український характер мають багато дієслівних форм: буде война; а ми єго не хьтимо; а грамоту с тобою спишемо', молотимо да сиплемо; язь кь тоби берость написавь; при-шьлить; вьзмить. Дієслова в третій особі множини вживають­ся переважно з кінцевим м'яким -ть: а земля сама ся окупить, рожь продають, челомь бьють.

Імена новгородців звучать здебільшого як сучасні україн­ські (тут завчена книжна старослов'янська мова дає себе зна­ти якнайменше): Олекса, Олексий, Олександр, Онисимь, Оли-сей, Остафий, Олена, Микита, Микьіфор, Михайло, Марко, Ва­силь, Василко, Юрко, Иванко, Пан[ь]ко, Рад[ь]ко, Степанець, Федорець, Данилець, Яковець, Костянтинь, Хрьстина. То тут, то там у берестяних грамотах прохоплюються слова, харак­терні саме для української мови: господиня, господарь, бат-ко, паробокь, наимить, господа «домівка», година, кожухь, сви­та, сорочиця, глекь, соромь, досить, куди, аби, та (сполуч­ник) тощо.

Чимало подібних українізмів трапляється також у Новго­родській кормчій, Новгородському літописі, грамотах. Це не просто діалектні явища, а прояви тієї самої простонародної мови, якою розмовляли не лише в Києві та навколо нього, а й у Новгороді, зрозуміло, з певними особливостями, зумовлени­ми місцевим мовним субстратом.

Безперечно українським є напис «коваль Людота» (XI ст.) на мечі, знайденому на Полтавщині, як і напис на келихові чернігівського князя Володимира Давидовича, зроблений не пізніше 1151 p.: «А се чара кня[зя] Володимерова ДавиЬовча, кто из нее пь тому на здоровье а хваля Бога свого осподаря великого кня[зя]».

Тим часом такі визначні твори Київської Русі, як «Повість врем'яних літ», «Руська правда», «Слово о законі і благодаті» Іларіона, «Повчання» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім» тощо, не завжди можуть бути цілком достовірними свідченнями про мову часів Київської Русі, оскільки вони дійшли до нас не в оригіналі, а в значно пізніших копіях. А про те, які мовні зміни могли вносити в них переписувачі, можна судити, зіставивши, наприклад, ту саму розповідь із «Повісті врем'яних літ» під роком 6505 (997) за найдавнішим Лаврентіївським списком 1377 р. та другим відомим Іпатсь-ким списком початку XV ст. Між першим і другим списками є такі розбіжності (першими подано слова за Лаврентіївським списком, другими – за Іпатським): из города – из града, гладь – голодь, єдинь – одинь, старець – старець, хотять – хотять, хочете – хощете, и я – и азь, колодязь – кладезь, престоя-ти – перестояти і под. 1 навіть у тому самому списку ті самі слова могли писатися по-різному. Наприклад, у розглядувано­му уривку в Лаврентіївському списку поряд із формою городь, вжитою 8 разів, 5 разів ужито форму градь; поряд із формою гладь стоїть форма голодь, як і в Іпатському списку, де поряд із градь виступає слово горожани, а поряд із голодь вживається гладь тощо. Отже, переписувачі не тільки копіювали оригінал, а й прилагоджували його якоюсь мірою до сучасної їм мовної ситуації. Оригінал же, якщо судити за його граматичним ладом та лексикою, був написаний таки старослов'янською мовою.

Інше враження справляє список «Слова о полку Ігоревім», опублікований 1800 р. Ця поема, як вважають учені, складена в 1185–1187 pp., а її відомий список зроблено, можливо, в 15-16 ст. під час так званого другого південнослов'янсько­го впливу, коли в текстах посилено виправлялися відхилення від старослов'янської мови. «Слово о полку Ігоревім» теж, пев­но, виправлене. На таку думку наштовхують ті поодинокі, мабуть-таки, недогляди, пропуски «помилок», які тут трапляються. Наприклад, в усьому тексті послідовно вживається старослов'янська форма імені Владимиру але один раз – Во-лодимирь (до речі, і в «Повісті врем'яних літ», і в інших най­давніших пам'ятках виступає майже виключно форма Володи-мирь, Володимерь); дев'ятнадцять разів ужито в родовому відмінку одни­ни прикметників закінчення -аго (старого, великого), а двад­цятий раз проскакує –ого: поганого Кощея; вісім разів пре­фікс раз-, рас- написано через а, а дев'ятий – через о (не під наголосом): ростріляєві (перша особа двоїни); у двох третіх випадків (65 разів) у кінці дієслів третьої особи однини й мно­жини стоїть -ть (кличеть, велить), але в решті (31 раз) – -ть: комони ржуть за Сулою; звенить слава в Києві; труби тру-бять в Новіграді; стоять стязи в Путивлі.

Зовсім не старослов'янські й такі вислови, слова та форми слів: лисици брешуть на щити; другого дни велми рано; діти бісови (треба мати на увазі, що буква *Ь читалася як і); уже бо братіє невеселая година вьстала; уже княже туга умь полони­ла; заступивь королеви путь; подь тии мечи харалужний; заго­родите полю ворота; оксамити; кожухи; стяг; звонячи в прадіднюю славу; гримають.

Автор «Слова о полку Ігоревім» – якщо не воїн, то люди­на, що оберталася в середовищі воїнів, які стояли ближче до простолюддя, ніж князі, бояри або ченці. Тому в цій високо-майстерній поемі народна мовна стихія мала б відбитися біль­шою мірою, ніж у будь-якому іншому творі тих часів. Так і сталося. 1 ті елементи, що виходять за межі старослов'янщини (цією мовою мусив користуватися, як і всі освічені люди того часу, також автор «Слова о полку Ігоревім»), мають безпереч­ний український характер.

Деякі, хоч і дуже скупі, відомості про мову Київської Русі є в іноземних авторів. Дослідник мови євреїв, які жили в давні часи в Київській Русі, О. Я. Гаркаві наводить, крім інших, такі факти, які стосуються мови часів Київської Русі.

Єврейський теолог Соломон Іцхакі (1040–1105) у ко­ментарі до П'ятикнижжя вживає слово шнір і пояснює: «Шнір означає сніг мовою ашкеназі (ашкеназі – назва євреїв, що жили в Київській Русі) і мовою ханаанською (тобто руською)». Коли вимовити це слово з гаркавим р, то воно звучатиме майже так само, як українське слово сніг. Отже, принаймні в другій половині XI ст. в народі звук, що в старослов'янській мові позначався буквою *Ь (сн'кгь), промовляли як і, а звук, що позначався буквою г, промов­ляли як h, а не як g, тобто так, як і тепер в українському слові сніг.

Інший єврейський теолог Ісаак бен-Моїсей (писав у 1240– 1260 pp.) у коментарі до Талмуду дає таке пояснення: «...дере­ва (або колоди), зв'язані у великій кількості, що в Біблії нази­вається рафсодот..., по-німецькому влос (Floss), а ханаансь­кою мовою піпт». Тут переписувачі, безумовно, переставили місцями другу і третю букви: має бути – пліт. Виходить, шо чергування о з і в українській мові сталося не пізніше середи­ни ХШ ст., а не в XV ст., як це засвідчують найдавніші ук­раїнські пам'ятки.

Найкраще відбили мову дохристиянської Русі українські народні пісні, яких записано, як стверджують вчені, понад 200 тис. (аби створити таку кількість, потрібно було не одне тисячоліття). Відразу слід зазначити, що народ як колектив­ний автор пісень не перекладає, він може лише редагувати їх, доповнювати або скорочувати. Але ось ця щедрівка, яку й те­пер співають із 13 на 14 січня в Доброгостові Львівської об­ласті, не редагувалася:

Чи спиш, чи чуєш, Господаречку, У своїм домочку На Новий рік, на Новий рік ?

Підем орати, підем сіяти Яру пшеницю На Новий рік, на Новий рік.

На перший погляд незрозуміло, як це можна сіяти яру пшеницю в січні. Але річ у тім, що на Русі до прийняття хри­стиянства Новий рік зустрічали не в січні, а наприкінці берез­ня, коли й справді можна починати весняну сівбу. Володимир Великий початок року переніс на вересень, і тільки в середні віки цю подію стали відзначати першого січня. А щедрівка залишилася без змін. Такою ж давньою, дохристиянською є й ця купальська пісня, записана на Івано-Франківщині й відома в інших краях України:

Гей, око Лада, Леле Ладове, Гей, око Ладове, ніч пропадає, Бо око Лада з води виходить, Ладове свято нам приносить. Гей, Ладо! А ти, Перуне, Дай дочекати Ладі Купала.

Усе тут – і особливий ритм, й імена дохристиянських бо­жеств – старовинне, тільки не мова.

Можливо, ще давніші погляди наших предків відбиває вес­нянка, записана на Волині:

Ой ти, соловейку, ти ранній пташку, Ой чого так рано із вир 'їчка вийшов?

– Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав, З правої ручейки й ключики видав,

З правої ручейки – літо відмикати, З лівої ручейки – зиму замикати.

У цій пісні, як і в попередніх, відбилося світобачення на­ших далеких пращурів у всій своїй первозданності: і уявлення про сонце як Ладове око, що поринає у воду й виринає з неї; і переконання, що на зиму пташки ховаються під річку, де був вирій, тобто рай (адже первісний корінь у слові річка – pi < p*fe < рай): туди не треба було відлітати, а просто заходили й звідти виходили; і поділ року на зиму, літо й осінь (без вес­ни). Давність цієї пісні, як і багатьох інших, не лише наведе­них тут, безперечна. А мова їхня – природна, жива, ніби вони нещодавно складені. Передусім народна пісня й допомагала вижити українській мові наперекір усім знегодам, шо випада­ли на її долю.

Показово, шо російська народна творчість подібних пісень не знає. Угро-фінські племена (меря, мурома, мешеря, перм, голядь, югра, весь та ін.), які склали ядро майбутньої Росії, втративши свою мову, втратили й колишню усну творчість. Народні пісні в новій мовній оболонці виникали тут уже в умовах панування християнської ідеології. Прийшлі слов'янські колоністи, насамперед дружинники, які принесли сюди старослов'янсько-українську мовну суміш, новою мовою ство­рювали лише билини – імена їхніх персонажів (Ілля, Иікітич, Альоша Попович) уже явно християнські.

Народна українська мова поволі прокладала собі шлях у літературу, долаючи привнесену старослов'янську мову. Риси живої народної української мови досить помітні вже в так зва­них Литовських статутах, зведеннях законів Литовсько-Русь-кої феодальної держави, які виходили у 1529, 1566 і 1588 pp. «Простою мовою» було перекладено Пересопницьку Єванге­лію (1556–1561). Але ця «проста мова» ше не відображала живої розмовної мови українського народу – це була суміш старослов'янізмів, полонізмів, латинських слів та українізмів.

Перший запис пісні українською народною мовою було зроблено понад 430 років тому – 1571 р. («Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?»). В Яворові на Львівщині 1619 р. було опубліковано дві інтермедії як додатки до польської драми про смерть Іоанна Хрестителя. Мова в них – сучасна українська з певними діалектними особливостями, наприклад:

Що тут ти, побратиме, собі поробляєш? Кажи мені – як живеш та і як ся маєш ?

Значну роль у формуванні української літературної мови на живій народній основі відіграв І. Котляревський, автор пер­ших великих художніх творів українською мовою – поеми «Енеща» та п'єси «Наталка Полтавка». Особлива заслуга в ста­новленні й утвердженні української літературної мови на на­родній основі належить творчості Т. Шевченка, який органіч­но поєднав елементи народнорозмовної мови з мовностильо­вими засобами українського фольклору й елементами книж­ної старослов'янської мови.