Ющук І. П. Українська мова, український правопис. 2002 р
 Скачать 2.62 Mb.
|
|
2. ФОНЕТИКА І ПИСЬМО Фонетика (грец. phonetike «звуковий») – це звуковий склад мови. Звуки становлять матеріальну основу мови, її будівельний матеріал. Розділ мовознавства, який вивчає звуки мови, творення їх та зміни залежно від умов, також називається фонетикою.
Звуки мови як фізичне явище Фонетика як система матеріальних засобів мови – це набір звуків, наголосів й інтонацій. Фонетику в цьому розумінні слід відрізняти від фонетики – науки про звуки мови, як відрізняємо сам предмет від розмови про нього. Так само звуки мови не слід сплутувати з позначенням їх на письмі – буквами. Мова виникла й розвивалась у звуковій формі. Звуки ми промовляємо й чуємо. Первинна – звукова мова. А письмо, букви – це тільки далеко не точні умовні знаки для звуків мови. Звуки людської мови характеризуються в трьох аспектах: це коливання повітря (фізичний аспект); це наслідок роботи мовних органів людини (фізіологічний аспект); це найменші елементи мовного знака, за допомогою яких передається інформація від людини до людини (соціальний аспект). У фізичному аспекті кожному звукові людської мови властиві такі п'ять ознак: висота, сила, довгота, чистота, тембр. Висота звука залежить від частоти коливань пружного тіла, тобто від кількості стисків-розріджень повітря за одну секунду (один стиск-розрідження за секунду – це герц). Людське вухо сприймає звук частотою від 16 (найнижчий звук) до 20 000 Гц. Діапазон коливань у людській мові значно менший: у чоловіків – 85–200 Гц, у жінок – 160–340 Гц (у жінок голосові зв'язки коротші, і тому звук вищий), у співаків – від 80 (найнижчий бас) до 1 300 (найвище сопрано) Гц. Висота звука в мові використовується для формування інтонації висловлювання, а також частково наголосу. Сила звука залежить від амплітуди (розмаху) коливань: чим більший розмах коливань, тим сильніший звук. За допомогою сили звука виділяють наголошені склади, домагаються доброї чутності тощо. Сила звука виражається в децибелах. Голосна розмова дорівнює приблизно 70 дБ. Довгота залежить від часу звучання. Тривалість звука в слові виражається в мілісекундах: наприклад, голосний є в українській мові триває 240–260 мс, голосний и – 245–265 мс. Українська мова розрізняє звичайні й подовжені приголосні (стіна і стінна, в житі і в житті), трохи довше звучать у ній наголошені голосні. Чистота звука залежить від ритмічності коливань: якщо коливання ритмічні, рівномірні, виникають чисті тони; якщо коливання неритмічні, чуються шуми. Джерелом тонів є коливання голосових зв'язок, а джерелом шумів – тертя повітря об губи, зуби, піднебіння, язик тощо. Чисто тональними звуками є голосні, шум бере участь у формуванні приголосних звуків. Тембр залежить від додаткових тонів, які накладаються на основний. Додаткові тони виникають унаслідок того, що коливається не тільки все пружне тіло (яке творить основний тон), а і його частини. Частини коротші, ніж усе тіло, тому вони видають тони, вищі від основного, – обертони (нім. ober «вищий, верхній»), але слабкіші. Наприклад, якщо основний тон має висоту 100 Гц, то обертони матимуть висоту 200, 400, 800, 1 600 Гц і т. д. Висота деяких обертонів досягає 10 000 Гц. Основний тон і обертони утворюються в гортані за допомогою голосових зв'язок. Ротова порожнина відіграє роль змінного резонатора (його форму змінюємо за допомогою язика, губів, нижньої щелепи тощо). Як резонатори можуть виступати й носова та глоткова порожнини. Резонатор одні обертони підсилює, інші – гасить. Так виникають голосні. Щось подібне, тільки набагато складніше, відбувається й під час творення приголосних. Отже, звуки мови відрізняються один від одного насамперед набором обертонів. Обертони, з яких складається певний звук мови, називаються формантами. Визначальними в розпізнаванні голосних звуків є перші дві форманти. Наприклад, за деякими даними, для а – це приблизно 700 і 1 200 Гц, для о - це 400 і 800 Гц, для у – це 300 і 700 Гц, для і – це 200 і 2 200 Гц, для и – це 300 і 1 900 Гц, для є – це 400 і 1 600 Гц (у вимові різних людей висота формант неоднакова). Ті звуки, у яких перша і друга форманти досить близькі одна до одної, називаються компактними (наприклад, о). Якщо обидві форманти далекі одна від одної, то маємо справу з дифузним звуком (наприклад, і). Висоту звука визначає друга форманта: з цього погляду до низьких звуків належать о, у, до високих – і. Щодо приголосних, то їхню акустичну природу ще як слід не вивчено. У різних мовах ті самі на перший погляд звуки різняться деякими своїми формантами (наприклад, звук а в українській, російській, англійській, німецькій, французькій мовах звучить трохи інакше, тому що не всі його форманти в цих мовах однакові). Тембр є основною акустичною ознакою кожного окремого звука мови. Саме тембр несе інформацію про те, як твориться певний звук, що його чує слухач. Тембр несе також інформацію про особливості будови резонаторів кожної окремої людини (маються на увазі не лише глоткова, ротова й носова порожнини, а й форма язика, випуклість піднебіння, стан зубів тощо). Саме завдяки темброві ми впізнаємо голос людини, навіть не бачачи її. Тембр надає тій чи іншій мові неповторного національного забарвлення. За тембром розрізняють звучання конкретного мовлення, яке може бути світлим, темним, гострим, сухим, легким, масивним, радісним, похмурим і т. д. Ці тембральні характеристики звуків суттєво доповнюють зміст того чи іншого висловлювання, створюють потрібний настрій, відповідний підтекст. Поміркуйте 1. Чому такі вислови, як «голосна буква», «приголосна буква», неправильні? 2. Що Вам відомо з фізики про властивості звуків? Якназивається розділ фізики, у якому йдеться про природу звуків? 3. Як змінюється звук, що видає струна, коли притис-кувати її до різних точок грифа гітари, відтягувати їїбільше або менше, ослаблювати її? 4. Навіщо в струнних інструментах є дека? Як вонавпливає на якість звука?
Органи мовлення. Вище звуки розглядалися як фізичне явище. Але звуки людської мови відрізняються від суто фізичних (звуків музичних інструментів, брязкоту металу, шуму вітру тощо) насамперед тим, що їх свідомо творить людина за допомогою органів мовлення, тобто вони є фізіологічним явищем. Природа не дала людині відповідного окремого органа для творення звуків мови – для цього в процесі еволюції пристосувалися органи дихання та органи приймання їжі. Органи мовлення поділяються на три поверхи: дихальний апарат, гортань та надгортанні порожнини.  Гортань і надгортанні порожнини: 1 – гортань (/агіпх); 2 – щитовидний хрящ; 3 – голосові зв'язки; 4 – язик (Ііпдиа), 5 – нижня і верхня губи {ІаЬіит); 6 – кінчик язика (арвх), 7 – зуби (бєпіез); 8 – ясна (а/і/ео/из); 9 – тверде піднебіння (раїаіит), 10 – носова порожнина (пазив); 11 – м'яке піднебіння Іуеіит), 12 – спинка язика (богвит); 13 – язичок (іп/иіа); 14 – корінь язика (гасИх); 15 – глоткова порожнина (/ал/лх); 16 – надгортанник (перекриває гортань підчас приймання їжі); 17 – стравохід Дихальний апарат складається з легень, бронхів і дихального горла (трахеї). Процес дихання здійснюється за допомогою м'язів діафрагми та ребер. Коли легені розширюються, відбувається вдих, коли стискуються – видих. Видихуваний струмінь повітря і слугує матеріалом для творення звуків мови. Гортань становить верхню частину трахеї і містить голосовий апарат: персневидний, щитовидний і черпаловидні хрящі та, що найважливіше, голосові зв'язки. Під час дихання голосові зв'язки розслаблені й розсунуті. У процесі мовлення вони напружуються й зближуються, натягуючись, як струни. Повітряний струмінь, проходячи крізь щілину між голосовими зв'язками, змушує їх дрижати – утворюється нечленороздільний звук, з якого частково ше в гортані і цілком у надгортанних порожнинах формуються окремі звуки мови. Надгортанні порожнини (або надставна труба) складаються з глоткової, носової та ротової порожнин. Вони виконують роль резонаторів. Глоткова порожнина розміщена зразу над гортанню. Тут, зокрема, твориться український звук Незмінна носова порожнина використовується лише для І творення носових звуків м, н. Основну роль у формуванні звуків виконує ротова порожнина. Від входу в носову порожнину її відділяє рухомий язичок. Зверху вона обмежена піднебінням: зад! ню його частину становить м'яке піднебіння, передню – тверде піднебіння. Воно закінчується верхніми зубами, над якими є ясна. Внизу в ротовій порожнині розташований язик. У ньому розрізняють корінь, спинку й кін-чик. Важливу роль у формуванні звуків відіграють також губи. Органи мовлення бувають активні і пасивні. До активних органів належать легені, голосові зв'язки, язик, ниж- ня щелепа, язичок і губи; до пасивних – зуби, ясна, тверде піднебіння. Саме завдяки одночасній злагодженій роботі opганів мовлення й можливе творення звуків людської мови. Робота мовних органів, спрямо вана на утворення будь-якого звука мови, називається артикуляцією. В артикуляції звука розрізняються три фази різно тривалості: 1) приступ, або екскурсія, – підготовка до вимов лення звука; 2) витримка – промовляння звука; 3) відступ, або рекурсія, – повернення органів мовлення на вихідну по зицію. Причому якість звука залежить не тільки від центральні ної фази – витримки, а й від двох інших фаз. Проте в мовленнєвому потоці на стику приголосного, голосного, а також деяких приголосних (наприклад, ст, зд) кінцева фаза попереднього звука і початкова наступного можуть бути відсутні. Через те приголосні звуки стають м'якими або пом'якшеними. Сукупність артикуляційних навичок, потрібних для вильного вимовляння звуків тієї чи іншої мови, називається артикуляційною базою мови. Артикуляційна база виробляється внаслідок тривалого тренування у вимовлянні звуків певної мови, завдяки чому нервові волокна, шо йдуть від нейронів мозку (а їх у ньому понад 10 млрд.), густо пронизують саме ті м'язи органів мовлення, які беруть найактивнішу участь в артикуляції цих звуків. Таким чином, у тих, для кого українська мова є рідною, м'язи мовних органів пронизані нервовими волокнами по-іншому, ніж у тих, хто змалку говорить, наприклад, грузинською, російською чи англійською мовою. Перенесення артикуляційної бази однієї мови на вимову звуків іншої мови спричиняє так званий акцент. Артикуляційні бази бувають типові, властиві великим групам людей, і нетипові, що відхиляються від загальноприйнятого вимовляння окремих звуків (шепелявість, гаркавість тошо). Виправити вади артикуляції допомагає лікар-логопед. Визначальну роль у творенні звуків людської мови відіграє центральна нервова система, яка керує роботою мовного апарату. Доведено, що основна відповідальність за промовляння звуків лежить на лобовій частині лівої півкулі мозку. У скроневій частині цієї ж півкулі міститься слуховий центр мови – мовнослуховий аналізатор, який контролює мовлення людини й забезпечує адекватне сприйняття та розпізнання нею звуків чужого мовлення. Якість звуків, у тому числі їхня фізична характеристика (особливо тон і тембр), залежить від положення органів мовлення, "їхньої взаємодії. Тому, оволодіваючи рідною мовою, домагаючись такого самого, як у дорослих, звучання звуків, дитина насамперед вчиться правильно володіти мовними органами: у потрібний момент вводити їх у дію в певній сукупності та послідовності і в певний момент переводити їх в інше положення. Ця ознака, тобто положення органів мовлення та характер їхньої взаємодії, лежить також в основі розпізнавання мовних звуків: слухаючи чуже мовлення, ми підсвідомо, на рівні зв'язків між нейронами мозку, повторюємо ті самі мовленнєві рухи, що їх робить мовець. Творення голосних звуків. Голосні – чисто тональні звуки. Вони творяться внаслідок коливань голосових зв'язок і подальшої модифікації тонів, що тут виникли, у надгортанних порожнинах. Перепон на шляху повітря під час вимовляння їх немає, і, отже, ніяких шумів не виникає. Якість голосних залежить насамперед від положення язика: язик міняє форму ротової порожнини, тобто резонатора. Якщо напружується й піднімається вгору передня частина язика, творяться голосні і, и, є (голосні переднього ряду); якщо задня частина язика – голосні у, о, а (голосні заднього ряду). Водночас має значення висота підняття язика в кожному ряду: якщо передня частина язика піднімається найвище, твориться звук і; трохи нижче – и; ще нижче – є. За найвищого положення задньої частини язика твориться звук у, за середнього – о, за найнижчого – а. (До речі, звук а – це перший голосний, який промовляє дитина, і перші дитячі слова баба, мама, тата, дядя побудовані саме за допомогою цього звука, бо його артикуляція найлегша й найменш напружена.) Усі голосні можуть вимовлятися з більшою чи меншою силою голосу, тобто бути наголошеними чи не наголошеними. Це основні ознаки голосних звуків. Крім того, під час вимовляння звуків найвищого піднесення (і та у) тіло язика подається трохи вперед, під час вимовляння звуків найнижчого піднесення (є та а) тіло язика відтягується трохи назад. Це створює певне колоритне забарвлення звуків мови. Під час вимовляння голосних у та о округлюються й трохи випинаються губи – таким чином збільшується об'єм резонатора. Через те ці два голосні звуки називають ще лабіалізованими (огубленими). Носова порожнина у творенні голосних української мови участі не бере: шлях до неї перекриває опущений язичок. Творення приголосних звуків. Якщо під час творення голосних на шляху струменя видихуваного повітря після голосових зв'язок не постає більше жодних перепон, то приголосні творяться саме завдяки різним перепонам, які виникають під час проходження повітря крізь ротову порожнину і є причиною різних шумів (неритмічних коливань). Наявність шуму – основна ознака приголосних звуків. Шум може додаватися до чистого тону в невеликій дозі, і тоді творяться сонорні приголосні м, в, н, л, р, й. Шум може переважати над тоном, і тоді чуються дзвінкі приголосні. Якість голосних залежить насамперед від положення язика: язик міняє форму ротової порожнини, тобто резонатора. Якщо напружується й піднімається вгору передня частина язика, творяться голосні і, и, є (голосні переднього ряду); якщо задня частина язика – голосні у, о, а (голосні заднього ряду). Водночас має значення висота підняття язика в кожному ряду: якщо передня частина язика піднімається найвище, твориться звук і; трохи нижче – и; ще нижче – є. За найвищого положення задньої частини язика твориться звук у, за середнього – о, за найнижчого – а. (До речі, звук а – це перший голосний, який промовляє дитина, і перші дитячі слова баба, мама, тата, дядя побудовані саме за допомогою цього звука, бо його артикуляція найлегша й найменш напружена.) Усі голосні можуть вимовлятися з більшою чи меншою силою голосу, тобто бути наголошеними чи не наголошеними. Це основні ознаки голосних звуків. Крім того, під час вимовляння звуків найвищого піднесення (і та у) тіло язика подається трохи вперед, під час вимовляння звуків найнижчого піднесення (є та а) тіло язика відтягується трохи назад. Це створює певне колоритне забарвлення звуків мови. Під час вимовляння голосних у та о округлюються й трохи випинаються губи – таким чином збільшується об'єм резонатора. Через те ці два голосні звуки називають ще лабіалізованими (огубленими). Носова порожнина у творенні голосних української мови участі не бере: шлях до неї перекриває опущений язичок. Творення приголосних звуків. Якщо під час творення голосних на шляху струменя видихуваного повітря після голосових зв'язок не постає більше жодних перепон, то приголосні творяться саме завдяки різним перепонам, які виникають під час проходження повітря крізь ротову порожнину і є причиною різних шумів (неритмічних коливань). Наявність шуму – основна ознака приголосних звуків. Шум може додаватися до чистого тону в невеликій дозі, і тоді творяться сонорні приголосні м, в, н, л, р, й. Шум може переважати над тоном, і тоді чуються дзвінкі приголосні б, д, дз, з, дж, ж, г, г. Приголосні можуть творитися лише за допомогою шуму без участі тону (голосові зв'язки повністю відімкнуті), і тоді виникають глухі приголосні п, ф, т, ц, с, ч, ш, к, х. Характер шуму залежить від місця, де він виникає, тобто від місця перепони на шляху струменя видихуваного повітря. Така перепона при вимовлянні звуків української мови може створюватися: а) зімкненням губів або зімкненням нижньої губи з верхніми зубами: м, в, п, б, ф (губні); б) притисканням кінчика язика до зубів: д, т, з, дз, с, ц, л, н (зубні); в) зближенням кінчика чи передньої спинки язика до передньої частини піднебіння: р, ш, ч, ж, дж, й (передньопіднебінні); г) підняттям задньої спинки язика до м'якого піднебіння: ґ, к, х (задньоязикові); г) зближенням кореня язика із задньою стінкою глотки: г (глотковий). Задньоязикові г, к, х і глотковий г сприймаються як близькі за місцем творення, тобто як такі, що творяться в задній частині ротової порожнини. Тому для зручності їх слід об'єднувати в одну групу – задньоротові. Перепона на шляху струменя видихуваного повітря може виникати також унаслідок додаткового підняття середньої частини язика до твердого піднебіння, тоді творяться м'які приголосні звуки д', Y, з', с', дз', іґ, л', н', р' (палатальні) та пом'якшені м', в', п', б', г\ к' і т. д. (палаталізовані). За тим, яка частина язика творить перепону, приголосні ше поділяють на передню-, середньо- і задньоязикові. Найактивнішою є передня частина язика: за її допомогою твориться найбільша кількість приголосних. Тому серед передньоязикових приголосних ше розрізняють: апікальні – артикулюються кінчиком язика, який може торкатися зубів, ясен, піднебіння тощо (д, т, н); дорсальні – утворюються, коли кінчик язика опушений до нижніх зубів, а передня його частина притискується до твердого піднебіння (д', т', н'); какумінальні – утворюються, коли піднятий угору край передньої частини язика притискується до піднебіння, а спинка язика при цьому опущена (звук р). Струмінь повітря може по-різному долати перепону: а) із силою прориває перепону: б, п, д, т, ґ, к (зімкнені, або проривні); б) досить вільно проходить крізь щілину, тручись об її краї: в, ф, л, з, с, й, ж, ш, г, х (щілинні); в) спочатку прориває перепону, а потім дільно проходить крізь щілину, тручись об її краї: дз, дж, ц, ч. Подібно твориться й звук р, з тією лише різницею, що зімкнення та вільний прохід повторюються кілька разів (африкати, або зімкнено-щілинні). Іноді приголосний звук може звучати довше, ніж звичайно (подовжений приголосний), як у словах життя, збіжжя, щоденний тощо. Але в сприйнятті такий подовжений звук уявляється як спарений, подвійний (тобто як такий, що належить водночас до двох різних значущих частин слова). Крім названих вище основних фізіологічних дій, під час творення деяких приголосних спостерігаються ще й супутні, так би мовити, позасистемні (але не другорядні для сприймання цих звуків) елементи артикуляції. Так, при вимовлянні звука р кінчик язика 3–4 рази підряд то притискується до піднебіння, то розмикається (через те цей звук називають ще дрижачим, або вібрантом). При артикуляції звука л кінчик язика загинається вгору і притискується до зубів чи альвеол; краї язика опускаються вниз, і струмінь повітря проходить крізь щілину, яка залишається між тілом язика й бічними зубами (тому цей звук називають ще боковим, або латеральним). При творенні звуків м, н частина повітря проходить крізь носову порожнину (тому ці звуки називають ще носовими, або назальними). Приблизно так творяться звуки української мови за допомогою органів мовлення. Про те ж, як вони при сприйманні на слух вичленовуються із суцільного мовленнєвого потоку, мова піде далі. Поміркуйте 1. Яка різниця між поняттями «фізичний» і «фізіологічний»? 2. Зобразіть схематично шлях повітряного струменяпід час творення звуків мови, починаючи від легень. 3. Чи є в людини від самого її народження артикуляційна база рідної чи будь-якої іншої мови? 4. Чому при ураженні певних ділянок мозку (наприклад,при інсульті) людина раптом втрачає здатність про-мовляти окремі звуки або взагалі втрачає дар мови? 5. Які основні чотири артикуляційні дії можна виділитипід час творення голосних і приголосних звуків? 6. Які основні відмінності у творенні голосних і приголосних звуків? Вимова яких звуків складніша й чому? |