Ющук І. П. Українська мова, український правопис. 2002 р
 Скачать 2.62 Mb.
|
|
Становлення писемності в Україні Перші написи на території України збереглися від часів трипільської культури (IV–II) тисячоліття до н. є.). Ці написи були зроблені на глеках (на іншому матеріалі вони не збереглися б) і мали побутовий характер. Письмо, винайдене трипільцями (а вони, зважаючи на їхній високий рівень господарського й культурного розвитку, не могли обходитися без письма), як вважають деякі вчені, поширилося на Середземномор'я й дісталося Греції, щоб потім у зміненому вигляді повернутися знову на береги Дніпра. Проте писемна традиція не могла безслідно зникнути на землі, де вона виникла. 1 є відомості, щоправда скупі, шо на території України писемність існувала ще до прийняття християнства. Як стверджують історики, «початок стабільного державного життя українців-русів пов'язаний з діяльністю князя Кия»1. А це 60–70-і pp. V11 ст. Були й інші державні чи напівдержавні утворення на території України: пригадаймо союз слов'янських племен, очолюваний князем Божем (середина IV ст.), чи згадувану Аль Масуді державу «валінана», яка «за давніх часів» об'єднувала «всі інші слов'янські народи». А держава не може обходитися без письма. Болгарський чернець X ст., на ім'я Храбр, у творі «Про письмена» свідчив, що слов'яни до прийняття християнства, «не маючи письма, чертами й різами читали й загадували», а також користувалися «римськими й грецькими буквами». «Черти й різи» теж могли бути і були своєрідними писемними знаками, але, мабуть, не дуже схожими на латинські чи грецькі букви, якими були написані тодішні християнські книги, – тому чернець Храбр і говорить про них якось ніби зверхньо. Можливо, й Кирило (чи Климент Охридський), укладаючи слов'янську азбуку, спирався на попередній писемний досвід наших предків. У «Житії Костянтина» (тобто Кирила) розповідається, шо він у грецькому місті Херсонесі (Корсунь біля м. Севастополя, у якому пізніше прийняв хрещення Володимир Великий) знайшов Євангелію і Псалтир, «руськими письменами писані, і чоловіка обрів, глаголячого тою бесідою». На той час мали б бути богослужбові книги, писані мовою, зрозумілою для слов'ян. Адже князь Аскольд (загинув 862 p., тобто ше до створення слов'янської азбуки) прийняв християнську віру, а без ознайомлення з основами християнського віровчення, зокрема з Євангелією, навряд чи це могло статися. Княгиня Ольга близько 957 p., до прийняття християнства Володимиром Великим, хрестилася й у Києві побудувала церкву, у якій читалося слово Боже (напевно, мовою, зрозумілою для киян). Прийнявши 988 р. християнство, Володимир Великий прийняв і слов'янську азбуку, якою були написані болгарські богослужбові книги. Якщо в Україні-Русі до того була якась писемність, вона мусила поступитися нововведеній, як поступився Перун та інші боги перед християнським Богом. Старослов'янська азбука (кирилиця) тривалий час була в Україні чи не єдиним видом пись ма. 1 це письмо не було весь час однаковим, воно видозмінювалось, удосконалювалось. У X–XIV ст. основним типом українського письма був устав. Для нього характерний чіткий рисунок кожної букви, шо є комбінацією прямих і заокруглених ліній. Букви строго прямі, симетричні, майже однакової висоти й ширини, розташовані на однаковій відстані одна від одної. Скорочене написання слів, яке траплялося досить часто, позначалося надрядковим знаком – титлом. Проміжків між словами не було. З розділових знаків уживалися крапка; три крапки, проставлені трикутником; чотири крапки, розмішені ромбиком. Вони позначали лише членування тексту, зумовлене потребою перепочинку того, хто писав. Починаючи з XIV ст., застосовують півустав. Для забезпечення більшої зручності й швидкості письма написання букв робиться простішим і менш вибагливим: букви дещо звужуються й зменшуються, лінії стають похилими й викривленими, заокруглення не є правильними дугами, проміжки між буквами стають неоднаковими. Зростає кількість скорочень і надрядкових знаків. З'являється кома, крапка з комою, двокрапка, змінюються функції крапки. Між словами, щоправда непослідовно, робляться проміжки. У XVI–XV11 ст. поряд із півуставом розвивається скоропис. Він переважає в ділових записах (ним, зокрема, написані різні козацькі документи). Для нього властиве заокруглення букв і безперервність письма. Спрощеність написання одних елементів поєднується з ускладненням інших: букви стають ширшими, розгонистішими й гачкуватими, окремі частини їх непропорційні й виходять далеко за рядок тошо. Із скоропису виникає курсив – сучасне ручне письмо з пов'язаними буквами. Сучасний алфавіт і тип письма простішим і більш заокругленим накресленням букв розвивався поступово. Великий вплив на вдосконалення шрифту мав розвиток книгодрукування, яке в Україні розпочалось із XV ст. Уже в друкованих виданнях середини XVII ст. («Учитель-ноє Євангеліє», «Патерик» та ін.), зокрема на титульних сторінках, застосовуються форми букв, близькі до сучасних, що нагадували латинські. З 1708 р. в Росії внаслідок проведеної тут реформи алфавіту й графіки почали використовувати так званий «гражданський шрифт», розроблений за участю й українських вчених. Перші зображення 32 літер цього шрифту виготовили в м. Жовкві (тепер Львівської області). З алфавіту в цей час було вилучено зайві букви – омегу, фіту, ксі, псі, іжицю, юс великий, юс малий, усунено титла. Натомість було закріплено вживання букв ю та я, які до того використовувалися спорадично. Буквам було надано форми, яка в основному збереглася дотепер. Український алфавіт поступово набував сучасного вигляду. Протягом XIX ст. до нього було введено букви і (1818), є (1837), ї (1873), буквосполучення йо, ьо (1837) тощо. З часом вийшли з ужитку букви Ь, ь, м, з як такі, шо не відбивали особливостей української фонетики. Остаточно український алфавіт у його сучасному вигляді був закріплений у «Словарі української мови» Б. Грінченка (1907–1909). 1933 р. з нього було вилучено літеру г, яку 1990 р. відновили. Український алфавіт Алфавіт (азбука, абетка) – сукупність усіх букв, уживаних у писемності якої-небудь мови й розміщених у певному порядку. Український алфавіт сформувався на основі старослов'янського кириличного письма. За свою більш ніж тисячолітню історію він зазнав чималих змін. Форма букв, близька до сучасної, почала встановлюватися в XVII ст. Сучасний склад букв остаточно закріпився на початку 20 ст. У сучасному українському алфавіті 33 букви. Вони розташовані в такому порядку і мають такі назви:
До 1993 р. буква ь (м'який знак) стояла останньою в алфавіті, тепер її переставлено на третє місце від кінця. Розташування букв в алфавіті традиційне, ніякої закономірності в ньому немає. Тому його треба запам'ятати механічно. Звукове значення букв українського алфавіту неоднакове. Більшість букв у ньому одно значні, тобто кожна з них позначає один звук (точніше –фонему). Букви а, о, у, є, и, і (6 букв) позначають відповідні голосні звуки, букви б, в, г, г, д, ж, з, й, к, л, м, н, п, р, с, т, ф, х, ц, ч, ш (21 буква) – відповідні приголосні. Решта 6 букв мають свої особливості. Буква ь сама по собі ніякого звука не позначає. Вона вживається лише для позначення м'якості приголосних: день |ден']^ мальва (Mал’ва), Луцьк [луц'к], льон [л'он], пеньок [пен'ок], каньйон [кан'йон], портьєра [порт’йера]. Букви ї та щ завжди позначають два звуки: перша – йі, друга – шч: їжак |йіжак], поїзд [пойізд], з'їзд [зйізд]. Буквосполучення шч в українській мові не вживається. Замість нього пишеться буква щ: блиск – блищати, віск – вощина, Мелашка – Мелащин. Букви я, ю, є мають двояке значення: а) безпосередньо після приголосного вони позначають м'якість попереднього приголосного й відповідно звуки а у, є: нянька [н'ан'ка], лялька [л'ал'ка], нюанс [н'уанс], тютюн [т'ут'ун], синє [син'е]; б) в інших позиціях (на початку слова, після голосного, після апострофа й м'якого знака) вони позначають відповідно два звуки йа, йу, йе: яма [йама], пояс (пойас], зв'язок (звйазок], альянс [ал'йанс], юрба [йурба], в'юн [вйун], Нью-Йорк [н'йуйорк], з'єднаємо |зйеднайемо]. Крім того, буквослолучення дж і дз мають двояке значення: а) на межі префікса й кореня вони позначають відповідно два звуки – д + ж і д + з: підживлення, переджнивний, надзвичайний, відзнака; б) в інших_позиціях вони позначають відповідно один звук – дж і дз: джерело, джунглі, погоджений, затверджений, дзвінок, кукурудза. Є свої особливості у вживанні букви ґ. До українського алфавіту її вперше ввів 1619 р. Ме-летій Смотрицький у праці «Грамматіка славенскія...» (раніше звук г передавали буквосполученням кг). 1933 р. її було вилучено як «націоналістичну». Таким чином, звук г довгий час позначався буквою г (гава замість ґава). Букву ґ 1990 р. було повернуто до українського алфавіту. Буква г передає на письмі задньоязиковий проривний приголосний. Зокрема вона вживається (і вимовляється відповідний звук) у таких українських словах: аґрус, агу (вигук як звертання до немовляти, так само агусі, агукати), варґа (губа), ґава, ґазда, ґалаґан, ґаламагати, ґандж, ґанок, ґатунок, ґвалт, ґеґати, ґедзь, ґелґати, ґелґотати, ґерґелі, ґердан, ґерґотіти, ґерлиґа (і ґирлиґа), ґето, ґешефт, ґзитися, ґиґнути, ґила (грижа), глей (загуслий сік на деревах), ґляґ, ґніт (у лампі), ґоґель-моґель (але: гоголь-моголь), ґоґошитися (наґоґошитися), ґонт, ґонтар (але: Іван Гонта), ґорґоля, ґражда, ґрасувати, ґрати (на вікні), ґречний, ґринджоли, ґрунт (ґрунтовний, обгрунтувати та ін.), ґрунь, ґудзик, ґуля, джерготіти, джереґелі, джиґнути, джиґун, дзиґа, дзиґарі, дзиґлик, дриґати, леґінь, маґлювати, мамалиґа, ремиґа-ти, фіґлі-міґлі, хуґа, цуґ (цуґом), шваґер та в похідних від них. Може писатися буква г або г у таких словах: біґос і бігос, буцегарня і буцегарня, ґабелок і габелок, ґевал і гевал, ґума і гума, ГУРапьня і гуральня, сновигати і сновигати, хурдига і хурдига, шмиГа і шмига (не до шмиги і не до шмиги). Із буквою г пишуться українські прізвища, якшо вони так вимовляються їхніми носіями: Ґалаґан, Ґалятовський, Ґжиць-кий, Ґлієр, Ґресько, Ґриґа, Ґудзій, Ґудзь, Доленґо, Шміґельський тощо. Крім того, через букву г передається латинська літера g у таких записаних українськими буквами іншомовних висловах, як фата морґана, персона нон грата, альтер еіо, ґуд бай, терра інкогніто тощо. За алфавітом розміщують слова в словниках, довідниках, енциклопедіях, складають списки людей, різні каталоги тощо. Це полегшує знаходження потрібної інформації. Розташовуючи слова за алфавітом, враховують не тільки їхні перші букви, а й усі наступні. Наприклад, треба поставити за алфавітом прізвища Коваль, Коваленко, Ковальчук, Кова-люк, Ковалевський, Ковальський. В усіх цих словах збігаються перші п'ять букв (Ковал-). Далі йдуть букви ь, є, ю. Порівнюємо слова з шостою буквою є: Коваленко і Ковалевський – у них сьома буква відповідно н і в. Тому спочатку записуємо прізвище Ковалевський (із сьомою буквою в), потім – Коваленко (із сьомою буквою н). Так само зіставляємо слова із шо-. стою буквою ь і розташовуємо їх у такому порядку: Коваль,Ковальський, Ковальчук. Отже, наведений список за алфавітом набуває такого вигляду: Ковалевський, Коваленко, Коваль, Ковальський, Ковальчук, Ковалюк. Апостроф (') і дефіс (-) при розташуванні слів за алфавітом не враховуються. Наприклад, в алфавітному ряду зяб, з ясувати, зять враховано лише треті букви б, с, т. Так само в алфавітному ряду як-небудь, якось, як-от, якраз дефіс до уваги не береться. Унормування українського правопису З виникненням звукового письма формується правопис (орфографія) – система загальноприйнятих правил, що визначають способи передавання мовлення на письмі. Перший етап в історії українського правопису тривав від XI до XVI ст. Це, власне, був не український, а слов'янський правопис, започаткований творцями слов'янської азбуки. Його великою мірою підтримували в Україні вихідці з Болгарії, які працювали тут. У період від XIV до XVI ст. у бого службових текстах (частково й у світських) панував правопис, розроблений тирновським (болгарським) патріархом Євтимієм. В Україні вплив цього правопису відчувався з кінця XIV ст. і тривав до 20-х pp. XVI1 ст. (так званий другий південнослов'янський орфографічний вплив). Початок другого етапу в історії українського правопису пов'язаний із виходом 1619 р. праці М. Смотрицького «Ґрамматіка славенскія правилноє синтагма». Орфографія старослов'янської мови (староукраїнської писемності) вже більш пристосовується до української фонетики. Тоді було розмежовано значення букв г і г, запроваджено буквосполучення дж і дз для позначення відповідних українських звуків, узаконено вживання букви й. Третій етап являв собою намагання знайти оптимальний варіант правопису сучасної української мови. Він припадає на XIX ст. Від того часу найвідоміші такі варіанти українського фонетичного правопису, як кулішівка, драгоманівка та желехівка. Перший варіант застосував П. Куліш у «Записках о Южной Русі» (1856) та в «Граматці» (1857). Драгоманів-ку виробила в 70-х pp. XIX ст. в Києві група українських діячів культури під керівництвом мовознавця П. Житецького, ло якої входив і М. Драгоманов. Він послідовно застосовував цей правопис у виданнях, здійснюваних ним за кордоном. Третій варіант українського правопису створив український вчений Є. Желехівський для власного «Малорусько-німецької о словаря» (Львів, 1886). Цей правопис був закріплений у «Руській граматиці» С. Смаль-Стоцького та Ф. Гартнера, шо вийшла 1893 р. у Львові. Докладніше він був оформлений мовною комісією при Науковому товаристві ім. Т. Шевченка, яка 1904 р. видала «Руську правопись зі словарцем». З певними корективами желехівку вжив Б. Грінченко у виданому ним чотиритомному «Словарі української мови» (1907–1909), більшість правописних правил, застосованих тут, діють і дотепер. Четвертий етап унормування українського правопису відбувався й відбувається із залученням державних чинників. Після здобуття Україною незалежності Центральна Рада 17 січня 1918 р. видала «Головні правила українського правопису», які, проте, не охоплювали багатьох правописних явищ української мови. Тому в травні 1919 р. Українська академія наук схвалила «Найголовніші правила українського правопису», які було видано 1921 р. Ці правила стали основою для складання всіх наступних правописів. Після цього правопис (кожного разу з певними змінами та виправленнями) видавався в 1928 (так званий скрипниківський), 1933, 1946, 1960 і 1990 pp. Останнє видання українського правопису зі змінами було здійснене 1993 р. Тепер іде робота над його новою редакцією. Єдині правила правопису однаково обов'язкові для всіх видів друкованої продукції'. Дотримання їх полегшує спілкування і водночас є свідченням загальної культури тієї чи іншої публікації. У сучасному українському правописі застосовуються чотири принципи: фонетичний, морфологічний, історичний та розрізнювальний. За фонетичним принципом слова пишемо так, як чуємо їх у літературній вимові: птаство (від птах), товариство, убозтво (від,убогий), серце, усний (від уста), проїзний (від проїзд), запорізький, сиваський (від Сиваш), кременчуцький, ближчий. Морфологічний принцип вимагає, щоб та сама морфема завжди писалась однаково незалежно від того, як вона вимовляється. Наприклад, вимовляємо [росада], [рожчин], [аген-ство], [ш'іс:от], |хилис':а], [хилиц':а], але пишемо розсада, розчин (бо префікс роз-), агентство (бо агент), шістсот (бо шість), хилишся (бо хилиш), хилиться (бо хилить). За цим принципом найчастіше пишуться префікси, рідше – корені, суфікси, закінчення. Історичний (традиційний) принцип полягає в тому, шо слова передаються на письмі так, як вони писалися раніше. Наприклад, за традицією звукосполучення шч позначаємо однією буквою щ (у старослов'янській мові ця буква мала форму ці і позначала звукосполучення шт); вживаються букви я, ю, є, ї, ь тощо. У словах кишеня, минулий, лиман тошо пишемо букву и, а в словах левада, леміш, кочегар тошо – букву є, хоч написання цих букв ніяк не перевіряється. Те саме стосується й подвоєння букв в іншомовних назвах: Бонн, Брюссель, Ніцца. За розрізнювальним принішпом однозвучні слова пишуться по-різному лише тому, що вони мають різне значення: кривий ріг і Кривий Ріг (місто), віра і Віра (ім'я), нагору (прислівник) і на гору (іменник із прийменником). У цілому український правопис можна визначити як фонетично-морфологічний. |