Ющук І. П. Українська мова, український правопис. 2002 р
 Скачать 2.62 Mb.
|
|
У наступній частині – розгортанні – в одному або кількох реченнях розвивається чи пояснюється думка або описується подія, названа в зачині. Розгортання може по-різному стосуватися зачину, між ними можуть бути різні смислові зв'язки. Інформація, висловлена в зачині, у розгортанні може доповнюватися, розширюватися, деталізуватися. Наприклад, у статті «Мовлення внутрішнє» з енциклопедії «Українська мова» у першому реченні дається визначення поняття, а в подальших – це визначення конкретизується, уточнюється, розвивається: Мовлення внутрішнє – використання у процесах розумової діяльності психічних відображень мовних знаків – слів і речень – без вимовляння їх уголос і без писемної фіксації. Внутрішнє мовлення супроводжується прихованою артикуляцією мовних звуків, яка піддається інструментальній реєстрації. Внутрішнє мовлення як думання з опорою на образи мовних знаків відмежовують від пригадування повної форми якогось суцільного усного чи писемного тексту. Внутрішнє мовлення у процесі думання відрізняється від зовнішнього мовлення стислістю, уривчастістю, значним смисловим навантаженням окремих слів, можливістю заміни конкретних образів певних слів і словосполучень схематичними уявленнями про них чи про їхні функції у структурі думки. У зачині виділено основну ознаку розглядуваного психічного явища: внутрішнє мовлення – це мовчазне вимовляння слів у процесі думання. У наступному реченні це визначення конкретизується, доповнюється: внутрішнє мовлення, хоч воно й мовчазне, проте відбувається з участю мовних органів (точніше – з участю ділянок мозку, відповідальних за роботу органів мовлення). У третьому реченні застерігається від сплутування цього явища з механічним пригадуванням завченого суцільного тексту. В останньому реченні розкривається характер і засоби внутрішнього мовлення. Розгортання може являти собою пояснення, коментар чи тлумачення того, про що було сказано в зачині. Розглянемо, наприклад, будову такого уривка: Мовно-культурний розвиток України відбувається викривлено, однобічно. Тут забезпечено право на вільний мовно-культурний розвиток національних меншин, зокрема чисельно найбільшої російської, але не забезпечено другої, необхідної для державної стабільності, вимоги лояльності російської національної меншини до державної мови і культури (Л. Масенко). Тут у зачині висловлено думку про ненормальний мовно-культурний розвиток України. І це твердження залишилося б незрозумілим, голослівним, якби не було пояснення, даного в наступному реченні. У розгортанні може аргументуватися, обґрунтовуватися, підтверджуватися судження, висловлене в зачині. Наприклад, в уривку Значення Харкова в історії української культури, мови, духовності в цілому загальновідоме. Нагадаю, що з цим містом пов 'язана творча діяльність великого українського філософа поета Григорія Сковороди, який старокнижну літературну традицію доповнив зверненням до живого мовлення, а також: творчість фундатора української художньої прози на живомовній основі Григорія Квітки-Основ'яненка і видатного мовознавця-славіста Олександра Потебні, що так по-синівському опікувався долею рідної мови. З ближчого до нас часу не можна обійти ренесансу української культури в 1920-і роки, де Харків як столичне місто відігравав провідну роль в утвердженні функціонування української мови (В. Калашник) у зачині висловлюється Бо наша мова – це ми, українці, – добрий, чесний, працьовитий народ, що тисячоліттями живе на берегах Дніпра і Дністра, там, де була колиска індоєвропейських народів, де сформувався тип білої людини. Бо наша мова – це наша пісня, а народ, котрий має таку пісню, не здатний чинити неспровоковане зло іншим народам. Отож, не лише клянімося в любові до рідної мови, не лише плачмо над її долею, а працюймо для неї, вивчаймо, заглиблюймось у її походження й історію, поширюймо, пропагуймо її (В. Іванишин, Я. Радевич-Вінницький) основна думка – невмирущість України та її народу, висловлена в зачині, далі це положення розвивається, конкретизується низкою рівноправних щодо змісту висловів. При послідовній залежності кожне наступне повідомлення доповнює, розвиває попереднє, випливає з попереднього. Наприклад, в уривку Націоналізм – це антитеза, протидія шовінізмові. Яка його перша ознака ? Це – гуманізм, людяна основа. Він рятує, утверджує духовність і самобутність народу і коленої особи. Чи ж не тим рятує націоналізм людство від безбарвної одноманітності? Шовінізм же навпаки – самобутність народу знищує, уодноманітнює людей, гнітить яскраву національну індивідуальність. То може, націоналізм – це інстинкт духовного самозахисту народу? Він не принижує, не нівечить, не пригнічує жодної іншої нації. Він спрямований на захист свого народу, його розквіт (С. Плачинда) кожне наступне речення розгортає, доповнює, конкретизує думку, висловлену в попередньому. Наступне речення без попереднього стає незрозумілим. У чистому вигляді ці два способи побудови розгортання трапляються рідко. Найчастіше вони суміщуються, як, наприклад, у синтаксичній єдності Стоїш посеред городу, задумався. І вже стоїш не просто серед городньої зелені, а у вирі таємниць, що оточують тебе своїми стеблами, листям, чутливими вусиками, гудинням, цвітом, розмаїтими запахами. І коли підносиш ногу, щоб вийти з городу, то пильно дивишся вниз, щоб не наступити на живу рослину (Є. Гуцало), де перше й друге речення пов'язані сурядним зв'язком, третє – виражає послідовність дії. У кінцівці робиться підсумок усього сказаного. Але кінцівка не обов'язкова. Зокрема, її не буває тоді, коли певна синтаксична єдність входить до якоїсь більшої синтаксичної цілісності. Наприклад, у синтаксичній єдності Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов 'язком держави (Конституція України) перше речення становить зачин; друге і третє – конкретизують початкове положення, між ними сурядна залежність; у четвертому, яке тісно пов'язане з першим, – підсумовується сказане в попередніх реченнях синтаксичної єдності. Засоби зв’язку між частинами синтаксичної єдності Речення, що входять до синтаксичної єдності, об'єднуються спільною темою і спільним предметом думки чи повідомлення. Послідовність розташування окремих речень, тобто логіка викладу, зумовлюється насамперед часовою, причиново-наслідковою послідовністю реальних чи уявних подій, послідовністю сприймання фактів, послідовністю суджень, у яких спочатку мають іти часткові судження, а потім – умовивід, тощо. Наприклад, в уривку Мова – це наша національна ознака, в мові – наша культура, ступінь нашої свідомості. Це форма нашого життя, життя культурного й національного, це форма національного організування. Мова – душа нашої національності, її святощі, її скарб. І поки живе мова – житиме й народ як національність (І. Огієнко) речення об'єднує в одну цілість спільна тема – роль мови в житті нації, спільний предмет розгляду – мова. Останнє речення пов'язане з попередніми ще і як висновок з усього досі сказаного. В уривку Нескінченними дерев'яними сходами до Лаври підіймалася юрба богомольців. Попереду йшов ставний, кремезний козак середнього віку, в багатому жупані з кармазину. Обличчя його не вражало красою, але хто хоч раз бачив ці полум 'яні іскристі очі, цей орлиний ніс і розмаяні вуса, той ніколи не міг забути їх. І постать, і хода козака виказували владну силу. Погляд темних очей був такий гострий, що проникав до найпотаємніших куточків серця. При появі запорожця по дворищу пробігло помітне пожвавлення. «Залізняк! Полковник Залізняк» – загомоніли навкруги (М. Старицький) в основу послідовності розташування речень покладено послідовність сприймання явищ – від широкої панорами до конкретної деталі в цій панорамі (юрба -постать козака - його обличчя -погляд). Зв'язок між реченнями в синтаксичній єдності здійснюється, крім того, й за допомогою граматичних засобів. Серед найважливіших граматичних засобів такого зв'язку виступають: а) займенники він, цей, той, весь, такий, кожний в усіх формах, прислівники тут, там, тоді і под., що вказують на предмети, ознаки, обставини, названі в попередніх реченнях: Нема нічого на світі луччого і Богу милішого, як серце матері до своїх діточок! Скільки б їх у неї не було, чи десятком Бог благословив, чи тільки одним, усі для неї рівні, кожного любить, усіх рівно пестує, за всяким рівно вбивається. Дев 'ять здоровенькі край неї, потішають її, а одно морщиться, кисне, не-^' дуже: вже вона за ним вбивається, тужить... (Г. Квітка-Основ'яненко); б) лексичні повтори: Людська вихованість немислима без v людської вдячності. Якщо людині бракує почуття вдячності, вона холодний, бездушний егоїст (В. Сухомлинський); в) синоніми й синонімічні вислови: У селі багнюка наче сказилась: що ти з неї одну ногу витягнеш, то вона до другої присмокчеться, випускати не хоче. Що ти калюжу обминеш, то попереду розлийморе чекає; берегів не видно, і дна не вгадаєш. То Юрко догадався ліщину з ліси витягнути, міряв оті баюри, щоб по шию не шубовснути... (Є. Гуцало); г) різні сполучні засоби, як, наприклад, слова й вислови і, та, та й, але, однак, проте, і все ж, і тому, і ось, і водночас, і навіть, тоді, зрештою, крім того, наприклад, зокрема, ось чому, адже, до того ж, більше того, таким чином, отже, тобто, по-перше, по-друге, з одного боку, з іншого боку, як уже говорилося, як було сказано, словом, коротше кажучи, річ у тім що, йдеться про те щоб, досить сказати що тощо, які ставляться на початку наступних речень: Своєї мови рідної і свого рідного звичаю вірним серцем держітеся. Тоді з вас будуть люди як слід, тоді з вас буде громада шановна. І вже на таку громаду ніхто своєї лапи не положить (П. Куліш); г) однакові видові та часові форми дієслів-присудків: Коли лежиш в полі лицем до неба, вслухаєшся в многоголосу тишу полів, то помічаєш, що в ній щось є не земне, а небесне. Щось наче свердлить там небо, наче струже метал, а вниз спадають тільки дрібні, просіяні звуки. Ниви шумлять навколо і заважають... (М. Коцюбинський); д) неповні, усічені речення, пропущені члени яких встановлюються з попередніх речень (такі речення поза текстом незрозумілі): Я почав розказувати йому те, що мимохідь поклалося мені на думку. Про Слона, який раптом утратив спокій. Про джунглі, по яких ходив він наче сам не свій, і про те, що ніхто не зміг знайти ліку на його журу. Про те, що сонце вже було в його очах не оранжеве, а фіолетове, що зелене виблідло і листя пожовтіло, хоч у джунглях ніколи не буває жовтого листя (Вал. Шевчук); є) єдність місця й часу: Недалеко од Богуслава, коло Росі, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори. Яр в'ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами; од яру на всі боки розбіглись, наче гілки дерева, глибокі рукави й поховались десь далеко в густих лісах. На дні довгого яру блищать рядками ставочки в очеретах, в осоці, зеленіють левади... (І. Нечуй-Левицький). Правильне розташування й поєднання речень у синтаксичній єдності увиразнює думку, робить її чіткішою, дохідливішою, зрозумілішою. Абзац Абзац позначає набагато довшу паузу, ніж вона звичайно буває між двома реченнями, що стоять поряд. На письмі абзац позначається відступом вправо в новому рядку тексту. Поділ тексту на абзаци полегшує його сприйняття, дає змогу виділити в ньому суттєві моменти і, зрештою, надає йому певного забарвлення. Зокрема, текст, поділений на дрібніші абзаци, справляє в основному враження швидшої й напруженішої дії, ніж текст, поданий великими абзацами. І навпаки, коли автор хоче передати щось повільне й гнітюче, він і абзаци робить важкими. Абзац не слід ототожнювати із синтаксичною єдністю. Одна синтаксична єдність може охоплювати два або й три абзаци, і навпаки, в абзаці може бути дві або більше синтаксичних єдностей. 1 все-таки певна залежність між поділом тексту на абзаци і поділом на синтаксичні єдності існує: чим точніше обидва поділи накладаються один на одного, тим гармонійніше звучить увесь текст. |