Ющук І. П. Українська мова, український правопис. 2002 р
 Скачать 2.62 Mb.
|
|
Період Період – це розгорнуте речення, у першій, більшій, частині якого за допомогою періодичного повторення однотипних елементів дається докладна картина чогось, а в другій, меншій, – робиться висновок чи підсумок. Період має чітку двочленну будову. Основу першої частини становлять періодично повторювані, з однаковими або однотипними зачинами: а) однорідні члени речення: Ні насторожений шуліка, що годинами кружляє високо в небі; ні невідомий вершник, що вряди-годи беззвучно проскочить по обрію; ні чабан, що маячить на далеких толоках в текучому мареві, – ніщо не розвіє, ніщо не порушить степового величного спокою (О. Гончар); тут у першій частині маємо три однорідні підмети (із залежними від них підрядними означальними реченнями), у другій – узагальнювальне слово ніщо; б) незалежні речення: Повитягались гострі шпилі, одділились окремі каміння, перетворились у білий мармур, одяглися в різьбу, – і став перед нами острів із моря – ввесь як Міланський собор (М. Коцюбинський); тут у першій частині є, власне, два речення, але однотипні однорідні У присудки в другому створюють враження періодичної повторюваності речень; Ще цвіло жилаве ведмедяче вушко, хоч кілька жовтих округлих квіток, прибитих нічними приморозками, лежало біля кореня, ще синіла одинока квітка розпарованих братків, ще зеленіли оповиті мшистим синім оксамитом молоді пагінці, – одначе осінь уже владно господарювала в лісах, і оголені кущі червоніли продовгуватими коралами (М. Стельмах); в) однорідні супідрядні речення: Коли в грудях моїх тривога то потухає, то горить; коли загублена дорога, а на устах любов тремтить; коли уся душа тріпоче, як білий парус на човні, – тоді рука моя не хоче пером виводити пісні (М. Рильський) – тут тричі повторюються підрядні речення умови; Нехай ідуть одвічними шляхами планети в чорній глибині, нехай однаково чоло з димами схиляють в море наші дні, нехай у лапах нашої гордині в безодню тріпає земля, – на бій із вами виступить однині душа знеможена моя!(Т. Осьмачка) – тут так само тричі повторюються підрядні речення допустовості (в основі обох конструкцій лежать складнопідрядні речення з однорідною супідрядністю). Проте період може починатись і членом головного речення з тим, що далі в першій частині йтиме періодичне повторення однотипних підрядних речень, а в другій – основна частина головного речення: Великій і чистій воді, що живить, свіжить нас і поїть, що студить по спраглім труді, по бої гарячім спокоїть, що стомленим сни навіва, що юних на подвиги будить, – мої найчистіші слова хай жертвою чесною будуть (М. Рильський). Близькі до періоду за своєю структурою і такі, наприклад, синтаксичні конструкції: Нехай обдурений я сном, нехай осміяний без жалю, нехай замість весни і раю осінній місяць за вікном, нехай! Але в душі моїй яка цвіла весна рожева! Пахтіли, дихали дерева! (О. Олесь). Дзвін шабель, пісні, походи, воля соколина, тихі зорі, ясні води – моя Україна (В. Сосюра). Друга частина періоду, як правило, містить узагальнюваль-не слово, головне речення, узагальнювальний або протиставний вислів. Перша частина періоду вимовляється звичайно з поступовим підвищенням тону і прискоренням темпу, а друга – з пониженням тону й уповільненням темпу. Між цими частинами в усній мові обов'язково робиться більша або менша пауза, а на письмі ставиться кома й тире: Коли згадаємо, на якому маленькому клаптику землі розташовувався Верхній Город Ярослава Мудрого дев 'ятсот років тому, і коли згадаємо, що сто п 'ятдесят років тому на Хрещатику були тільки шинки й винокурні, коли згадаємо, що дев ятнадцяте століття Київ зустрів, маючи лише кілька десятків кам 'яних будинків і являючи собою, як зазначав один мандрівник, «тільки спогади та надії великого міста», – то тільки тоді побачимо, до яких фантастичних розмірів розрослося наше місто нині (П. Загребельний). Період властивий піднесеній мові. Він вживається в художньому та публіцистичному стилях.
Поняття про пряму мову й слова автора Чиєсь висловлювання чи думку можна передати за допомогою прямої, непрямої, невласне прямої, вільної прямої, здогадної прямої або авторської мови. Чуже висловлювання чи думка, передані від імені того, І кому вони належать, називають прямою мовою. Пряма мова дає змогу відтворити всі особливості живого усного мовлення: експресію, звертання, вигуки тощо. Вона зберігає не тільки зміст висловлювання, а й його лексичні, граматичні й стилістичні особливості: – Васильку, го ов! А йди сюди! – гукнув з подвір я батько (М. Коцюбинський). Пряма мова при цьому становить окреме речення або кілька речень. При прямій мові є слова автора, які вказують, кому належить дане висловлювання чи думка. Слова автора, як правило, містять дієслова на позначення процесу мовлення (сказав, промовив, обізвався, відповів, вигукнув, прошепотів, бовкнув, додав), думання (подумав, засумнівався, згадав, міркував, розмірковував, вирішив, розсудив), емоційного стану мовця (зрадів, повеселів, розчулився, розхвилювався, зітхнув, засумував, зажурився, похнюпився, завагався, скинувся, здригнувся), мети мовлення (поцікавився, нагадав, утішив, заспокоїв, турбувався, запитав, перепитав, просив, умовляв, звелів, наказав, запропонував, поскаржився, пожалівся). Слова автора використовуються для характеристики як самого мовлення, так і персонажів, обставин, за яких відбувається мовлення. Вони можуть стояти перед прямою мовою, після неї або всередині. Якщо слова автора вжито перед прямою мовою, то в них звичайно стоїть спочатку підмет, потім – присудок; якщо ж після чи всередині – то спочатку йде присудок, потім – підмет: Бабуся питає: «А що, дітки? Чого прийшли, мої соколята?» «А що, дітки? – питає бабуся. – Ного прийшли, мої соколята?» (Марко Вовчок). «А що, дітки? Чого прийшли, мої соколята?» – питає бабуся. Різновидом прямої мови є діалог. Діалог – це розмова двох або більше осіб. Окремі повідомлення й запитання, з яких складається діалог, називаються репліками. При репліках слова автора часто бувають відсутні. (У драматичних творах слова автора називаються ремарками.) Приклад діалогу: – Мамо! А чи сонце має діти? – Має. – Аде ж вони? – Де? а на небі... оті зірочки, що вночі сяють, то се діти сонцеві... (М. Коцюбинський). Розділові знаки при прямій мові і словах автора Пряма мова в тексті може виділятися трьома способами: а) береться з двох боків у лапки разом із знаком питання знаком оклику, трьома крапками (крапка і кома виносяться за лапки): «А я вже бачив день.» – «Коли?» – «Не знаю». – «Який же він?» – «Хороший. Дуже славний...» – «Ет, – байдуже озвалася матуся, – то був не день, то сполох був, та й годі». (Леся Українка); цей спосіб оформлення прямої мови застосовується найчастіше під час передавання невисловлених думок, окре мих невеликих реплік, під час цитування, згадування; б) у діалогах починається з абзацу, і перед нею ставиться тире, що характерне для передавання живого мовлення: – Вставай, сину, підемо. Протираю од сну очі. – Куди, мамо? – О, а хіба ти забув: підемо дивитись, як сонце сходить. Ти ж просив, щоб тебе збудили. Вставай. – підводить мене (С. Васильченко); в) у драматичних творах пишеться після назви дійової особи і крапки: Хлопчик. У мене вуха померзли... Наталка. Насунь шапку!(М. Старицький). В усіх випадках пряма мова починається з великої букви. Розділові знаки при словах автора вживаються по-різному залежно від того, де стоять слова автора. Якщо слова автора стоять: а) перед прямою мовою – після них ставиться двокрапка: У цілого війська девіз був один: «За волю, за рідну країну!» (Леся Українка); б) після прямої мови – перед ними ставиться тире, крапка замінюється на кому (знак питання, знак оклику, три крапки на кому не замінюються): «Скинься, рибо», – думаю, – скидається риба (О. Довженко). «Ось я йду!» – обізвалась Зима (Леся Українка); в) у середині прямої мови – вони виділяються з обох боків комами й тире; проте якщо розрив робиться між двома реченнями, то після слів автора ставиться не кома, а крапка й тире: «Мої друзі – вбогі бідолахи, – говорить Кармель, – от мої друзі!» «Яких же я людей бачу? – одказує Кармель. – Багатих та вбогих» (Марко Вовчок); якщо ж у словах автора є дієслово чи інше слово на позначення мовлення, яке стосується наступної частини прямої мови, то після слів автора ставиться двокрапка й тире: – Чи бачили таке! – сказав батько і, помовчавши, додав: – Готовий хлібороб, одним словом (А. Головко). Слова автора, коли вони стоять у середині чи після прямої мови, звичайно починаються з малої букви. Але якщо слова автора становлять певну додаткову інформацію, то тоді вони можуть починатися з великої букви: – Ні-ні! – Злякався, відчув, як у нього мороз пішов поза спиною: – Ні-ні! – В пам'яті зринула Лук'янівська в'язниця... Київське ОГПУ– НКВД... – Отак! Утікав, утікав і потрапив назад... (І. Багряний). Якщо слова автора охоплюють пряму мову, то перед прямою мовою ставиться двокрапка, а після неї кома й тире або тільки тире: Я кричу: «Хто в Бога вірує, рятуйте!» – а вони з обох боків шмагають (О. Стороженко). Якщо репліки беруться в лапки й записуються підряд без слів автора, то між ними ставиться тире: «Мамо, – питаю,– то льони цвітуть?» А мати сміються: «То, – кажуть, – Дніпро». – «А чого він такий синій?» – «Від неба», – кажуть (О. Гончар). Заміна прямої мови непрямою Чуже висловлювання, передане від імені оповідача разом із словами автора, називається непрямою мовою. Коли чуже висловлювання передають від себе, тобто непрямою мовою, то слова автора роблять головним реченням, а пряму мову – підрядним. Підрядне речення ставиться після головного і приєднується до нього: якщо воно походить із розповідного речення – сполучниками що, наче, ніби, мов: А дід каже, що колись комарі були великі (О. Довженко). Пан поїхав до міста й пожалівся, ніби Джеря бунтує громаду (1. Нечуй-Левицький); якщо воно походить із спонукального – сполучниками щоб, аби, хай: Моліте Господа, дівчата, моліте Господа, щоб мати і вас отак не завдала за генерала, за палати і вас отак не продала (Т. Шевченко). Гринько проводжав Варвару й безперестанку намовляв її, аби ішла за нього заміж (Л. Мартович); якщо воно походить із питального – сполучником чи або сполучними словами хто, що, який, чий, котрий, скільки, як, де, куди і т. д.: В степу, як і в морі, зустрівши людину, не питають, чого вона тут і звідки (О. Гончар). Порадь мені, Зірнице-мати, де мені пари шукати (Леся Українка). При цьому: а) у непрямій мові змінюють особу займенників і дієслів відповідно до особи, від імені якої тепер передається; чуже висловлювання: «Я, коли виросту, теж садівником буду!» – не зводячи очей з дядька Степана, палко промовив Юрко (І. Цюпа). – Юрко, не зводячи очей з дядькам Степана, палко промовив, що він, коли виросте, теж садівником буде; б) у непрямій мові опускають вигуки, повторення, іноді – вставні слова, частки; а звертання – або опускають, або -роблять підметами чи додатками: – Мамо! – запитав Юра. – А чому дерева зелені?(Ю. Смолич). – Юра запитав у мами, чому дерева зелені. Або: – Годі! Не віщуй, старий, невідь-чого! – гукнув хтось (О. Кониський). – Хтось гукнув до старого, щоб той не віщував невідь-чого; в) після непрямого запитання знак питання не ставиться: «Ну, чого ж тебе понесло в поле? Чого?» – допитувалась -мати (С. Васильченко). – Мати допитувалась, чого його понесло в поле. Інші способи передавання чужого мовлення Чуже мовлення може ще передаватися невласне прямою мовою, вільною прямою мовою, здогадною прямою мовою та у формі переказу. Невласне пряма мова поєднує в собі властивості прямої й непрямої мови. Вона характерна для художнього та деяких жанрів публіцистичного стилю. Як і пряма мова, вона висловлюється від імені того, хто говорить, і зберігає його мовні особливості. Проте в ній, як і в непрямій мові, замість форм першої та другої осіб, як правило, виступає форма третьої особи. Слів автора немає. Автор ніби ототожнюється зі своїм героєм. Ось як, наприклад, письменник передає думки свого героя невласне прямою мовою: Підрубував учитель. Лівою рукою смикав пружний стовбурець, дужо відгинав убік і розмахував сокирою... З кожним таким помахом робився дедалі злішим. На себе. Передовсім на себе, А на! А ось тобі. Ось! Падай викоріненою жертвою. Падай. Бо дурень. Бо його життя так нічого й не навчило. Нічого (Б. Тимошенко). На письмі невласне пряма мова ніяк не виділяється. Вона виступає переважно у вигляді групи емоційно забарвлених речень, які раптом чи поступово вклинюються в текст розповіді. Іноді навіть важко встановити, де вона починається і де закінчується: Григорієві серце стискалось. Хотілось йому сказати цій матері, що немає вже того тихого краю, України тієї, ясної, сонячної. Що садки вишневі повирубувані, ріки збаламучені, степи сльозами обпоєні, і небо ясне людям потемніло... Але він мовчав. Нехай любить її такою, якою пам'ятає (1. Багряний). Вільна пряма мова передає чуже мовлення у формі непрямої з вкрапленнями пунктуаційно неоформленої прямої мови. Вона використовується в публіцистичному та науковому стилях для стислого викладу змісту чийогось виступу, статті тощо: Але скільки треба мати зарозумілості, щоб викидати такі-от безвідповідальні словеса. От вам найсильніший удар по наших засадах. «Чи може» (пише Юринець) серйозний письменник порівнювати без застережень Лютера – виразника слабої, кволої, не здібної ще до історичної творчості німецької буржуазії, Лютера, що віддавав селянство на поталу поміщику, – порівнювати з енергійною сміливою й цільною в своїх класових стремліннях постаттю Бебеля? (М. Хвильовий). Здогадна пряма мова передає ймовірні думки якоїсь особи, що випливають з її вчинків, жестів, міміки. Вона вводиться за допомогою вставного слова мовляв чи мов: Він з усмішечкою витягнув з кишені перев'язану мотузочком пачку грошей, підкинув її вгору, зловив і на мигах показав: бери, мовляв (М. Стельмах). А деякі [жаби] позлазили на нього та ще і; сміються звідтіля: – Не боїмось, мов, короля! (Л. Глібов). Під час передавання чужого мовлення у формі переказу можливі два випадки: а) чуже мовлення відтворюється більш-менш дослівно; тоді вживаються вставні слова на зразок як кажуть, як сказав такий-то, як вважає такий-то, на думку така то за словами такого-то і под.: Природа, як сказав Григорій Сковорода, – усьому початкова причина й рушійна сила; б) чуже мовлення відтворюється в загальних рисах, передається лише його зміст; тоді воно оформлюється у витечеляді додатка до дієслова-присудка із значенням говоріння чи думання: Григорій Сковорода вважав природу початковою причиною всьому й рушійною силою. Цитати Цитата – це дослівно наведений уривок з якогось тексту для підтвердження або ілюстрації тієї чи іншої думки. Цитата обов'язково береться в лапки. У цитаті не можна нічого змінювати, навіть розділових знаків. Якщо цитата наводиться не повністю, то пропуски в ній позначаються трьома крапками: Слово для Лесі Українки – цей «гострий, безжалкний меч..., що здійма вражі голови з плеч». Цитування буває двох видів: у вигляді прямої мови й у вигляді непрямої мови. Якщо цитата наводиться у вигляді прямої мови, то розділові знаки при ній ставляться так само, як і при прямій мові: Шевченко був глибоко переконаний, що український народ порве кайдани колоніалізму, тому й заявляв: «Встане правда/ встане воля!» «Борітеся – поборете» – закликав він. Якщо цитата наводиться як складова частина в авторському реченні, то до неї ставляться такі самі вимоги, як і до непрямої мови (цитата береться в лапки й починається з малої букви): Поета не лякає, що, може, десь у «снігу на чужині» доведеться йому загинути, «в неволі плачучи», умерти. Йому болить лише те, що «Україну злії люди присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять...» Якщо цитата подається у формі вірша, то вона в лапки не береться: Тарас Шевченко вірив у велике майбутнє України й українського народу і палко закликав своїх земляків: І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь, Бо хто матір забуває, Того Бог карає, Того діти цураються, В хату не пускають... Вказівка на джерело, звідки виписано цитату, подається в дужках безпосередньо після цитати або у виносці внизу сторінки: «Українське слово не просто заявило про своє воскресіння: воно довело на повен голос, що не підвладне ні русифікації, ні онімечуванню, ні мадяризації, що воно – велике слово великого народу» (Харчук Борис. Слово і народ // Мово рідна, слово рідне/.. – К.: Веселка, 1989. – С 155).
Синтаксична єдність і її будова Мета будь-якого мовлення – це створення тексту, більшого чи меншого за обсягом, залежно від потреби. Текст, звичайно, складається з окремих речень. Але щоб повно висловити якусь думку, якесь конкретне повідомлення, одного речення, як правило, замало. Думка чи повідомлення найчастіше висловлюються кількома реченнями, об'єднаними між собою спільним змістом і будовою. Група з двох або більше граматично самостійних речень, пов'язаних між собою спільним змістом та будовою, що висловлює якесь одне розгорнуте повідомлення, називається синтаксичною (надфразовою) єдністю. Кожна синтаксична єдність – ніби мініатюрний твір. Вона будується за моделлю: зачин - розгортання думки чи повідомлення -» кінцівка. У зачині висловлюється думка чи повідомлення в найзагальнішому вигляді. Це опорне речення, яке становить основу для подальшого викладу і є найбільш самостійним. Хоч не завжди: іноді воно без наступних речень може бути незрозумілим. А часом суть зачину викладається лише в якійсь частині першого речення або й у двох реченнях, як, наприклад, в уривку з «Повчання» Володимира Мономаха: Що таке людина, як подумаєш про це? Велика розумом людина, та не може осягнути вона всіх чудес землі. Дивіться, як усе мудро влаштовано в світі: як небо влаштоване, або як сонце, або як місяць, або як зірки, і тьма, і світло, і земля як на водах покладена. Господи, завдяки волі твоїй! А звірі, а птиці різні, а риби всілякі! І цьому диву подивуємося, як створено людину і які різні та багатоликі людські обличчя; якби і всіх людей зібрати, то кожен має свій вид і образ обличчя. І тому подивуємося, як птиці небесні із раю-вирію летять, і перш за все до нашого дому, але не поселяються в одній країні, а сильні й слабі розлітаються по всіх землях, щоб наповнилися щебетом ліси й поля. Все це дано людям на користь, на їжу і на радість їм. Тут у перших двох реченнях (власне, у виразі та не може вона осягнути всіх чудес землі) висловлено основну думку (думку про багатство, різноманітність і досконалість світу) в її найзагальнішому вираженні з тим, щоб далі розвивати, конкретизувати її. Правильно визначений зачин допомагає читачеві повніше, глибше проникнути в суть подальших авторських міркувань чи замальовок, зорієнтуватися в змісті всієї розповіді. |