Види зобовязань у МПрП. 1поняття та види зобов'язань. Тема 1

Название	Тема 1
Анкор	Види зобовязань у МПрП
Дата	29.03.2022
Размер	136.36 Kb.
Формат файла
Имя файла	1поняття та види зобов'язань.docx
Тип	Документы #424858
страница	4 из 8

1 2 3 4 5 6 7 8

ІІ. Основні види зобов’язань в міжнародному приватному праві

2.1. Особливості договірних зобов’язань

Доктриною міжнародного приватного права були сформовані два способи вирішення колізійного питання стосовно договірних зобов'язань. Перший з них полягає у застосуванні гнучких прив'язок. Другий передбачає використання прямих (фіксованих) прив'язок³⁴.

Питання правового регулювання договірних зобов'язань міжнародного характеру досліджувалися вітчизняними та зарубіжними вченими.

Гнучка прив'язка встановлює лише загальні підходи визначення права. Суд чи інший правозастосовний орган використовує їх з урахуванням сукупних обставин конкретної справи. Іншими словами, застосування гнучкої прив'язки є «способом вирішення колізійної проблеми через надання правозастосовному органу можливості відповідно до його розсуду та з метою досягнення справедливого та розумного результату виключити формальний підхід і здійснити захист інтересів сторін шляхом оцінки різних критеріїв³⁵. До таких прив'язок відносять право найтіснішого зв'язку, властиве договору право, право, на яке вказують усі обставини справи, та ін.

Стаття 4 Конвенції про право, що застосовується до договірних зобов'язань, підписаної в Римі 19.06.1980 р. (далі - Римська конвенція), та ст. 9 Міжамериканської конвенції про право, що застосовується до міжнародних контрактів, підписаної 17.03.1994 р. (далі - Міжамериканська конвенція), передбачають застосування права держави, з яким договір має найтісніший зв'язок, якщо сторони не обрали право, що застосовується до договору. Цю ж колізійну прив'язку пропонують використовувати Цивільний кодекс (далі - ЦК) Квебеку (ст. 3112), Цивільний кодекс Російської Федерації (далі - ЦК РФ) (ч. 1 ст. 1211), Федеральний закон про міжнародне приватне право Швейцарії (ч. 1 ст. 117), а також нормативно-правові акти інших держав.

При цьому слід зазначити, що правова природа принципу найтіснішого зв'язку у юридичній доктрині визначається по-різному. Одна із точок зору полягає в тому, що вказаний принцип є однією з колізійних прив'язок³⁶. Суть іншої позиції в тому, що принцип найтіснішого зв'язку мало схожий на колізійну прив'язку, оскільки остання завжди вказує на конкретну правову систему³⁷.

На наш погляд, відповідь на питання, чи є принцип найтіснішого зв'язку колізійною прив'язкою, залежить від того, який зміст вкладається у поняття «колізійна прив'язка». Якщо останню визначати як чітку вказівку на право, що застосовується, тоді принцип найтіснішого зв'язку, безумовно, не є колізійною прив'язкою. Однак треба визнати, що за підходу не можуть вважатися колізійними прив'язками такі традиційні прив'язки як «право держави місця укладення договору», «право держави місця заподіяння шкоди;*Це пояснюється тим, що місце укладення договору, місце заподіяння шкоди у різних правових системах визначається неоднакової відтак, навряд чи можна говорити про наявність чіткості у вказівці про вибір права. Якщо ж визначати колізійну прив'язку як загальний напрям визначення права, то принцип найтіснішого зв'язку є колізійною прив'язкою. Разом із тим, необхідно визнати, що принцип найтіснішого зв'язку у будь-якому разі є особливою колізійною прив'язкою. Це зумовлено тим, що межі розсуду судді під час застосування є, безперечно, ширшими, ніж під час застосування інших прив'язок³⁸.

Відтак, слід погодитися з Р. Ходикіним, який вказує на те, що критерій «найтіснішого зв'язку має двояку природу – з одного боку, він може використовуватися як прив'язка колізійної норми, а з іншого, є принципом формування змісту колізійної норми»³⁹.

Крім того, у певному сенсі, найтісніший зв'язок між правовідносинами та прив'язкою має бути присутнім у будь-якій колізійній нормі. Ця думка була дуже вдало пояснена Б. Нольде, який писав, що «у кожній колізійній нормі є відоме завдання і ключ до вирішення проблеми; цей ключ полягає в тому, що встановлюється зворотний зв'язок відомих правовідносин з якоюсь (а іноді з декількома) матеріальною цивільною нормою. Життєвий нерв норми саме у формулі, що визначає цей зв'язок»⁴⁰.

Встановлюючи принцип найтіснішого зв'язку, внутрішнє законодавство держав та міжнародні конвенції визначають більш чи менш деталізовані правила визначення такого зв'язку. Так, ст. 9 Міжамериканської конвенції вказує на те, що суд, визначаючи право найтіснішого зв'язку, може взяти до уваги будь-які об'єктивні та суб'єктивні елементи контракту, враховувати загальні принципи міжнародного комерційного права, визнані міжнародними організаціями. Разом із тим, якщо певна частина контракту може бути відокремлена від нього і якщо вона має тісніший зв'язок з правом іншої держави, то, як виняток, до цієї частини контракту може бути застосоване право такої держави.

Поширеним способом визначення права, що має найтісніший зв'язок з договором, є застосування права держави тієї сторони договору, «яка здійснює виконання, що має вирішальне (характерне) значення для договору». Такий підхід застосовується у Римській конвенції (ч. 2 ст. 4), ЦК РФ (ч. 2 ст. 1211), Федеральному законі про міжнародне приватне право Швейцарії (ч. 2 ст. 117), законодавстві інших держав.

При цьому відповідно до ЦК РФ право найтіснішого зв'язку - це право держави місця проживання або основного місця діяльності сторони, яка здійснює вирішальне виконання. Останньою є продавець за договором у широкому розумінні (ч. З ст. 1211). Крім того, спеціальні правила визначення права найтіснішого зв'язку встановлені для договорів будівельного підряду, простого товариства та договорів, укладених на аукціоні, за конкурсом або на біржі (ч. 4 ст. 1211).

Окремо врегульовано визначення права, що має найтісніший зв'язок з договором, який містить елементи різних договорів (ч. 5 ст. 1211 ЦК РФ). Крім того, якщо сторони у договорі використали прийняті у міжнародному діловому обороті торгові терміни, за відсутності у договорі інших вказівок, вважається, що сторонами узгоджено застосування до їх відносин звичаїв ділового обороту, позначених відповідними термінами (ч. 6 ст. 1211).

За Римською конвенцією договір має найтісніший зв'язок з країною, у якій сторона, що здійснює характерне для даного договору виконання, має у момент укладення договору своє звичайне місце проживання, або де знаходиться адміністративний центр корпоративної чи одноособової організації. Однак, якщо договір укладається в межах звичайної торгової чи професійної діяльності сторони, то такою країною буде країна місця знаходження її основного комерційного підприємства, а якщо відповідно до умов договору його виконання повинно здійснитися в іншому місці, ніж місцезнаходження її основного комерційного підприємства, - країна місцезнаходження такого підприємства (ч. 2 ст. 4).

Крім того, Римська конвенція встановлює спеціальні правила визначення права найтіснішого зв'язку до окремих відносин. Так, правом, що має найтісніший зв'язок з договором, може бути визнане право місцезнаходження нерухомої речі «тією мірою, якою предметом договору є право власності на нерухомість чи право користування нею» (ч. 3 ст. 4).

Особливі правила визначення найтіснішого зв'язку встановлені Римською конвенцією для договору перевезення. У такому договорі право країни, в якій в момент укладення договору перевізник мав своє основне комерційне підприємство, може вважатися правом, що має найтісніший зв'язок з договором, якщо завантаження, розвантаження відбулися у цій країні або якщо у ній розташоване також основне місцезнаходження комерційного підприємства вантажовідправника. Причому цей спосіб визначення права найтіснішого зв'язку застосовується не лише до договору перевезення у класичному розумінні, а й до усіх договорів, «основною метою яких є перевезення товару» (ч. 4 ст. 4).

Крім того, слід звернути увагу на те, що Римська конвенція залишає можливість визначати право, що має найтісніший зв'язок, і в інший спосіб, ніж передбачено у пунктах 2-4 ст. 4. Підставою для цього є неможливість визначення місця характерного виконання договору, або «якщо з обставин справи в цілому випливає, що договір має найтісніший зв'язок з іншою країною» (п. 5 ст. 4).

М. Вольф, розглядаючи способи виявлення права, що має найтісніший зв'язок з договором, вказує на те, що суд при цьому повинен прагнути до застосування «здорових ділових ідей, враховувати вигоди сторін і значення виразів самого договору». Разом із тим, він вказує на недостатність врахування лише цих факторів, а також на неможливість перерахування усіх обставин, що можуть допомогти встановити право найтіснішого зв'язку. М. Вольф наводить думку лорда Акткіна, висловлену у справі Rex v. International Trustee з приводу чотирьох типових фактів, які можуть призвести до «першочергового висновку» про застосовуване право: місце укладення договору, місце виконання договірних зобов'язань, місце знаходження нерухомого майна, що складає предмет договору, і прапор, під яким ходить судно⁴¹. Разом із тим, слід погодитися з М. Вольфом, що будь-який із цих критеріїв може бути заперечений.

Дж. Чешир та П. Норт зазначають, що в Англії, якщо сторони не обрали застосовуване право, суд визначає право, що є «характерним для договору». Підставою для визначення цього права є компетенція суду чи арбітражу певної держави вирішувати можливі спори з договірних відносин, тобто застосовується правило qui elegit iudicem elegit ius (вибір юрисдикції визначає вибір права). Використовуються й інші обставини, на основі яких суд може зробити висновок про намір сторін обрати право, характерне для договору. До таких обставин відносять: використання термінології, характерної для однієї правової системи і нехарактерної для іншої; мову, якою складений договір; доміцілій, а іноді громадянство сторін; валюту платежу. Дійсність договору відповідно до однієї правової системи і недійсність згідно з іншою правовою системою використовується як аргумент на користь того, що сторони мали намір підпорядкувати договір тій, котра визнає його дійсним.

Аналізуючи обставини справи, суд робить висновок про те, яким був спільний намір сторін стосовно застосовуваного права в момент укладення договору, застосовуючи критерій розумності партнерів⁴².

З аналізу ч. 1 ст. 44 та ст. 32 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23.06.2005 р. (далі - Закон) випливає, що у разі відсутності згоди сторін договору про вибір права, що підлягає застосуванню до нього, застосовується право, яке має найбільш тісний зв'язок із договором.

Алгоритм визначення права найбільш тісного зв'язку встановлений ч. З ст. 32 та ст. 44 Закону. Так, ч. З ст. 32 Закону свідчить про те, що, визначаючи право, яке має найбільш тісний зв'язок із договором, суддя повинен перш за все проаналізувати умови, суть договору та сукупність обставин справи.

Якщо ці дії не дають можливості визначити право найбільш тісного зв'язку, то вважається, що договір більш тісно пов'язаний з правом держави, у якій сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту договору, має своє місце проживання або місцезнаходження.

У ч. 1 ст. 44 Закону визначено сторону, «що здійснює вирішальне виконання для змісту договору», у 23 видах договорів (наприклад, у договорі перевезення - перевізник, у договорі найму - наймодавець).

Спеціальні правила щодо визначення права, що підлягає застосуванню за відсутності угоди сторін, встановлені у законодавстві України для договорів споживання. Згідно з ч. З ст. 45 Закону у такому випадку застосовується право держави, у якій споживач має місце проживання або місцезнаходження.

Проте це правило не застосовується до договору перевезення, якщо його місцем укладення та виконання є держава, інша ніж держава місця проживання або місцезнаходження споживача (крім договору у сфері туризму, який передбачає комбіноване перевезення та розміщення) (ч. 4 ст. 45 Закону).

Норми визначення права до договорів споживання у Законі є подібними до положень ст. 5 Римської конвенції.

Разом із тим, ч. 2 ст. 44 Закону свідчить про те, що алгоритм визначення права найбільш тісного зв'язку на підставі ч. З ст. 32 та ч. І ст. А4 Закону не може бути застосований до окремих договорів, оскільки по відношенню до них законодавець и імперативний спосіб визначив право найбільш тісного зв'язку. Наприклад, для договорів про спільну діяльність правом найбільш тісного зв'язку є право держави, в якій провадиться така діяльність., i Разом із тим, необхідно звернути увагу на Загальну норму ч. З ст. 4 Закону про те, що право, визначене згідно з положеннями цього Закону, як виняток, не застосовується, якщо за всіма обставинами правовідносини мають незначний зв'язок з визначеним правом і мають більш тісний зв'язок з іншим правом. Однак слід враховувати те, що це положення Застосовується, якщо сторони уклали вибір права.

Визначення застосовуваного права на Підставі фіксованої колізійної прив'язки, за відсутності угоди сторін про вибір права, передбачене в окремих договорах про правову допомогу, учасницею яких є Україна. Як правило, такі договори визначають, що у даному випадку повинно застосовуватися право тієї держави, де договір був укладений.

Право місця укладення договору (lex loci contractus) є найстарішою колізійною прив’язкою. Її виникнення пов'язане з тим, що у Середні віки міжнародні контракти укладалися, найчастіше на ярмарках. Такі договори, як правило, виконувалися відразу після укладення. Крім того, сторони могли не знати місце проживання чи місце здійснення основної діяльності одна одної. Тому, на той час, використання цієї прив'язки було цілком виправданим.

Сьогодні міжнародні контракти укладаються за допомогою сучасних засобів зв'язку. Крім того, у праві різних держав момент укладення договору, а відтак і місце його укладення, визначаються по-різному. Все це, звичайно, ускладнює застосування прив'язки «право місця укладення договору.

В цілому слід зазначити, що наявність іноземного елемента в договірних відносинах пов'язує їх із правом кількох держав. Деякі із названих відносин регулюються матеріальними нормами міжнародних договорів. Інші відносини регулюються відповідним приватноправовим договором та національним правом певної держави, що визначається угодою сторін про вибір права або на підставі колізійних норм⁴³.

Колізійні норми, що можуть бути застосовані судом, містяться у багатосторонніх та двосторонніх міжнародних договорах, а також у внутрішньому законодавстві. Для визначення права, що застосовується до договірних відносин, сьогодні найчастіше використовують гнучкі колізійні прив'язки. Спеціальні колізійні норми, в свою чергу, застосовуються до договорів за участю споживачів.

Договірні зобов’язання підпорядковані загальноцивілістичному принципу добросовісності, закріпленому в статті 3 ЦК України. Крім того частиною 3 ст. 509 ЦК України визначено, що зобов’язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. Ця норма говорить про те, що законодавець окремо визначає наведені вище категорії не лише як галузеві принципи цивільного права, а також як спеціальні принципи зобов’язального права.

В юридичній літературі звертається увага на те, що у зобов’язальному праві, як у центральній підгалузі цивільного права, вирішальне значення має саме принцип добросовісності як основна засада виконання договірних зобов’язань. При цьому важливим джерелом дослідження концепції добросовісного виконання договірних зобов’язань є доктрина та практика міжнародного досвіду. Так, Т. Боднар підкреслює, що у міжнародному праві, зокрема у праві міжнародної торгівлі, добросовісність розглядається як одна з фундаментальних ідей виконання міжнародних комерційних договорів⁴⁴.

Принцип добросовісного виконання зобов’язань закріплений у Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., відповідно до ст. 26 якої кожен чинний договір є обов’язковим для його учасників і повинен ними добросовісно виконуватись. При цьому особливого значення набуває взаємність як основа застосування принципу добросовісності виконання міжнародних зобов’язань. Взаємність означає, що добросовісно виконувати зобов’язання однаково мають всі сторони договору. Принцип добросовісності передбачає також, що зобов’язання учасників конкретного договору не суперечать іншим їхнім зобов’язанням⁴⁵.

Один з загальних принципів Віденської Конвенції ООН «Про міжнародну купівлю-продаж товарів» 1980 р. – принцип дотримання добросовісності в міжнародній торгівлі (п. 1 ст. 7)⁴⁶.

При виконанні договірних зобов'язань, що виникають у міжнародному комерційному обороті, відповідно з Принципами міжнародних комерційних договорів УНІДРУА обов'язковими також визнаються засади «добросовісності і чесної ділової практики». Комплексний аналіз Принципів міжнародних комерційних договорів УНІДРУА також дозволяє виокремити конкретні прояви поведінки, які визнаються добросовісними цим актом «м’якого права». Така поведінка, опосередковується, зокрема, наступними правами та обов’язками:

обов’язок сторони не вести переговори без дійсної мети укласти договір з іншою стороною (стаття 2:301 Принципів);

обов’язок не розголошувати конфіденційну інформацію, надану іншою стороною в процесі переговорів (стаття 2:302 Принципів);

обов’язок не отримувати несправедливих переваг від залежності іншої сторони, ставити її в економічно несприятливі умови та послаблювати іншим чином (стаття 4:109 Принципів);

надання боржнику права усунути недоліки виконання його обов’язку до моменту такого виконання (стаття 8:104 Принципів);

право боржника відмовитись від нестандартного виконання договірних зобов’язань, якщо таке виконання призведе до несправедливих зусиль та витрат (стаття 9:102 Принципів).

Принципами Європейського Договірного Права також закріплено, що критерій «розумної необхідності» при виконанні контракту передбачає те, що в аналогічній ситуації вважала б розумним та необхідним добросовісна особа. Зокрема, при оцінці того, що є розумним та необхідним, мають враховуватися природа і мета договору, обставини справи, а також звичаї і практика відповідного роду діяльності чи професії⁴⁷.

Деякі науково-практичні роботи, присвячені дослідженню проблем виконання договорів міжнародної купівлі-продажу, містять аналіз усталених проявів добросовісності у відповідних правовідносинах⁴⁸. Міжнародні комерційні арбітражі також звертаються до принципу добросовісності при розгляді спорів, що випливають з виконання зовнішньоекономічних контрактів.

Так, французький арбітраж розглянув спір, що випливав з виконання договору міжнародної купівлі-продажу. Покупець продав партію джинсів в Іспанії в порушення договірного обов'язку з їх продажу в Північній Америці та Африці. Продавець відмовився приймати продукцію і покупець подав позов до арбітражу. Проте суд визнав, що відповідно до ст. 25 Віденської конвенції продавець суттєво порушив умови договору тим, що не повідомив про країну реалізації товару, відправляючи його до Іспанії, замість країн, передбачених в договорі, та наклав на покупця штраф. При цьому поведінка покупця, коли він подав позов до суду, будучи стороною, яка сама порушила договір, була визнана такою, що «не відповідає принципу добросовісності в міжнародній торгівлі, як передбачено статтею 7 (1)»⁴⁹.

Фахівці також звертають увагу на неприпустимість недобросовісного здійснення прав шляхом безпідставної подачі позову на національному рівні. В.Бєлов наводить такий приклад: певна особа намагається щось "відсудити", але не доводить своїх вимог, тобто недобросовісно захищає своє право, чим марно витрачає час та сили суду й протилежної сторони. Наслідки будуть однозначними – відмова у позові й неможливість подавати нові докази у вищу судову інстанцію, тобто фактично втрата права на судовий захист права у матеріальному розумінні⁵⁰.

Міжнародний комерційний арбітражний суд (МКАС) при ТПП РФ, розглядаючи справу, пов’язану з неякісно поставленим товаром, дійшов висновку, що вимоги покупця щодо першої партії товару можуть бути взяті до уваги лише щодо тієї кількості товару, яка реально була перевірена експертом і в якій були виявлені дефекти. Разом з тим, керуючись загальним принципом Віденської конвенції 1980 р. про необхідність дотримання добросовісності в міжнародній торгівлі, МКАС не погодився з позицією продавця про те, що покупець взагалі не довів, що на заводах перевірявся товар з першої партії товару, поставленого продавцем⁵¹.

Вимоги добросовісності в міжнародній торгівлі завжди тісно переплітаються з нормами національного права. Так, наприклад, якщо французька компанія укладає договір про будівництво промислових приміщень в Україні для німецької компанії і при цьому сторони підпорядковують договір французькому праву, зрозуміло, що за будь-яких обставин французькі будівельники повинні будуть дотримуватися українських вимог щодо будівництва приміщень, підключення їх до відповідної інфраструктури, норм щодо охорони довкілля тощо. У разі розгляду спору, що випливатиме з цього контракту, арбітраж враховуватиме відповідні норми українського законодавства задля з’ясування ступеня добросовісності виконання сторонами своїх зобов’язань⁵².

Що стосується арбітражної практики МКАС при ТПП України, то аналіз публічних джерел, що вміщують його рішення, дає підстави стверджувати, що цей судовий орган широко не використовує принцип добросовісності при винесенні рішень щодо виконання зовнішньоекономічних договорів. В окремих рішеннях МКАС містяться лише поодинокі посилання на добросовісні чи недобросовісні дії сторін при виконанні договорів. Наприклад, в одному рішенні суд вказав таке: «Продавець добросовісно виконував зобов’язання з відвантаження товару та підстав для відшкодування збитків, пені і штрафу покупцю не було, а призупинення передачі чергової партії товару було правомірним, бо згідно з ч. 5 ст. 692 ЦК України продавець мав право призупинити передачу чергової партії товару до повної сплати всього раніше переданого товару»⁵³. В інших рішеннях містяться такі висновки: «позивач, який добросовісно виконав своє зобов’язання, мав право розраховувати на добросовісне виконання відповідачем свого грошового зобов’язання за контрактом»⁵⁴; «порт своїми діями добросовісно виконував умови договору в частині своєчасної обробки вантажів, які надходять, що жодним чином не могло негативно вплинути на строки сплати вартості робіт відповідачами»⁵⁵.

Крім того, міжнародна арбітражна практика має значні напрацювання в частині тлумачення договірних умов з позиції добросовісності при вирішенні договірних спорів. Цей принцип передбачає, що тлумачення повинно бути добросовісним, його метою має бути встановлення адекватного розуміння договору, закріпленого у його тексті. Засада добросовісного тлумачення безпосередньо випливає з принципу pacta sunt servanda, позаяк добросовісне виконання договору можливе лише у тому випадку, якщо договір здійснюється відповідно до його адекватного розуміння⁵⁶.

У цілому ділова та міжнародна арбітражна практика останнього часу показує, що далеко не завжди принцип добросовісного виконання зобов’язань належним чином виконується у правовідносинах міжнародної купівлі-продажу, що в ряді випадків призводить до збитків для вітчизняних підприємців. По-перше, не завжди іноземні партнери, що вперше вступають у контакти з вітчизняними підприємцями, подають достовірні відомості про фірми, які вони представляють, зокрема, про їхню реєстрацію у встановленому законодавством порядку, про обсяг статутної правоздатності, виробничі можливості та платоспроможність. Для уникнення наведених вище ускладнень представникам вітчизняного бізнесу варто вдаватись до заходів, які широко практикуються у міжнародній торговельній практиці. Насамперед, у представника контрагента слід запитати статут та відомості про реєстрацію компанії, що уповноважила його. Для перевірки даних про платоспроможність майбутнього контрагента можна ознайомитись зі звітами аудиторських перевірок, які часто є публічно доступними. Крім того, ця та інша загальна інформація про компанію може бути отримана від спеціалізованих інформаційних та консалтингових компаній. Оскільки в більшості закордонних країн ведуться торговельні реєстри, відомості про партнерів можна запитати також у відповідних державних органах.

Характерним прикладом реалізації вимог добросовісності у динаміці міжнародних приватних правовідносин є концепції, пов’язані із пом’якшенням суворих умов виконання зобов’язань. Ці концепції виникли в загальному праві, а в подальшому набули широкого використання в міжнародній торгівлі. Необхідність їх застосування зумовлена різноманітними фактичними обставинами, які виникають в цивільному обороті і призводять до неможливості виконання стороною своїх зобов’язань у чіткій відповідності до умов договору. З формальної точки зору така ситуація дає підстави іншій стороні вимагати розірвання договору та відшкодування збитків. Але доволі часто інша сторона, виходячи зі своїх ділових інтересів, не наполягає на суворому дотриманні умов договору контрагентом та погоджується з їх „пом’якшенням” на його користь. У такій ситуації вимоги добросовісності стають на захист сторони, щодо якої була зроблена поступка, оскільки в такому випадку перша сторона вже не може відмовитись від такої поступки та вимагати повернення до попередніх, суворих умов.

Наприклад, іноземний покупець автомобілів просить експортера-продавця відкласти відвантаження товару на один місяць, а продавець погоджується. Очевидно, що продавець не може на свій розгляд скасувати цю домовленість, а його вимоги про дотримання попереднього строку поставки будуть вважатися недобросовісними діями щодо контрагента.

Посилання на принцип добросовісності, як правило, безпосередньо міститься у зовнішньоекономічних договорах. Це, в першу чергу, закріплення обов’язку добросовісно виконувати умови договору, а також правило про підпорядкування правовідносин сторін принципу добросовісності. Відповідні правила можуть бути закріплені в договорі таким чином: “усі правовідносини, що виникають з цього договору або пов'язані із ним, у тому числі пов'язані із дійсністю, укладенням, виконанням, зміною та припиненням цього договору, тлумаченням його умов, визначенням наслідків недійсності або порушення контракту, регламентуються цим договором, відповідними нормами матеріального права України (або іншої держави) та міжнародними договорами та звичаями, на підставі принципів добросовісності, розумності та справедливості”. Запропоновані положення також можуть бути закріплені в договорах на національному рівні.

Підбиваючи підсумок викладеному вище та узагальнюючи викладені в літературі позиції, можна дійти висновку, що принцип добросовісності в міжнародній торгівлі передбачає, зокрема:

здійснення своїх прав без порушення охоронюваних законом інтересів інших осіб;
дотримання правил ділової етики;
вжиття відповідних заходів для належного виконання договору;
надання контрагенту достовірних відомостей про себе та про юридичну особу, від імені та в інтересах якої виступає представник;
надання достовірної інформації про товар, що є предметом договору;
поставка товару, вільного від будь-яких обтяжень та прав третіх осіб.

Наведені прояви добросовісності, без істотних обмежень, слід також розглядати як загальні складові добросовісної поведінки, притаманні виконанню договірних зобов’язань на національному рівні. Сприйняттю наведених вище складових добросовісності у практиці договірних правовідносин в Україні має сприяти великий зарубіжний досвід застосування цього принципу в сфері міжнародної торгівлі та відповідна судова практика (в тому числі, практика міжнародних комерційних арбітражів).

1 2 3 4 5 6 7 8