Види зобовязань у МПрП. 1поняття та види зобов'язань. Тема 1

• Название: Тема 1
• Анкор: Види зобовязань у МПрП
• Дата: 29.03.2022
• Размер: 136.36 Kb.
• Имя файла: 1поняття та види зобов'язань.docx
• Тип: Документы; #424858
• страница: 6 из 8

2.3. Інші види зобов’язань в міжнародному приватному праві

В доктрині міжнародного приватного права можна додатково ще виділити такі види зобов’язань: переддоговірні зобов’язаня; грошові зобов’язання; аліментні зобов’язання.

Переддоговірні зобов’язання. Ідея переддоговірної відповідальності, висловлена видатним правознавцем Рудольфом Ієрінгом, була сприйнята багатьма правовими системами. Особливий розвиток теорія culpa in contrahendo отримала в країнах романо-германської правової системи.

Першим поняття переддоговірної відповідальності запропонував у 1861 р. німецький правознавець Рудольф фон Ієрінга для характеристики випадків відшкодування збитку при неналежним чином виконаному договорі. Розроблена ним конструкція culpa in contrahendo, або квазідоговірної відповідальності, будучи навіть не описані у Німецькому цивільному укладенні, отримала колосальний розвиток у судовій практиці, сформувавшись в повноцінний інститут цивільного права.

Розроблений доктриною інститут culpa in contrahendo отримав закріплення в російському законодавстві.

Переддоговірна відповідальність знайшла своє відображення і в міжнародному приватному праві. Згідно з Принципами міжнародних комерційних договорів (Принципам УНІДРУА) сторона вільна проводити переговори і не несе відповідальності за недосягнення згоди. Проте сторона, яка веде переговори недобросовісно, є відповідальною за збитки, завдані іншій стороні. При цьому недобросовісним, зокрема, є вступ стороною в переговори чи їх продовження за відсутності наміру досягти домовленості з іншою стороною (ст. 2.1.15 «Недобросовісні переговори»)⁸². В офіційному коментарі до цієї статті підкреслюється, що право сторони вільно вступати в переговори і вирішувати, які умови підлягають узгодженню, тим не менш не є безмежним, і воно не повинно призводити до конфлікту з принципом сумлінності і чесної ділової практики⁸³.

Важливо відзначити, що за своєю правовою природою принципи УНІДРУА не є юридично обов'язковим документом. Отже, не можна вважати вказане розпорядження обов'язком і як наслідок переддоговірною відповідальністю взагалі.

За своєю правовою природою названі принципи не відносяться ні до міжнародно-правових угод (договори, конвенції), ні до звичаїв. Це правила, розроблені в рамках міжнародної (міжурядової) організації, що носять характер рекомендаційних норм. Вони мають факультативну дію, тобто застосовуються в тих випадках, коли сторони спеціально зробили на них посилання в контракті. У подібних ситуаціях в принципах УНІДРУА містяться матеріальні норми, що стосуються укладення, виконання або невиконання, а також припинення (розірвання) договору, замінюють собою норми національного законодавства і тим самим звужують сферу його дії, а значить, і межі розбіжностей в матеріальному праві різних держав. Принципи УНІДРУА, таким чином, спрямовані на досягнення однаковості в правилах поведінки для відповідних відносин, виступають засобом і результатом уніфікації в галузі права міжнародної торгівлі.

Принципи УНІДРУА діють виключно щодо міжнародних торгових контрактів і являють собою автономну, не пов'язану з яким-небудь національним правом систему. Поряд з іншими аналогічними документами вони покликані забезпечити перехід до такого стану, коли в області регулювання торговельних угод національне право взагалі не буде застосовуватися.

Принципи УНІДРУА є елементом так званого «lex mercatoria», тобто гнучкого, або м'якого, права. Важливо підкреслити, що концепція lex mercatoria при всьому різноманітті інтерпретації її утримання все-таки має у всіх випадках загальний стрижень. Це перш за все виведення права міжнародної торгівлі за рамки будь-якої конкретної правової системи, чи то міжнародна чи національна, з одного боку, включення до його складу приписів неправового характеру, з іншого боку. Нарешті, це відмова від традиційних колізійних принципів як основного інструментарію МПП і заміна їх «позанаціональними», «автономними» засобами регулювання зовнішньоекономічних зв'язків і вирішення виникаючих у цій сфері суперечок. Необхідно підкреслити, що далеко не всі країни поділяють доктрину lex mercatoria як регулюючу систему. Наприклад, у практиці Російської Федерації ставлення до lex mercatoria підкріплюється відповідними правовими нормами. Закон Російської Федерації «Про міжнародний комерційний арбітраж» 1993 р. прямо встановлює: «Будь-яка вказівка на право або систему права будь-якої держави повинна тлумачитись як безпосередньо відсилаюча до матеріального права цієї держави » (п. 1. Ст. 28)⁸⁴.

Незважаючи на тривалий період існування переддоговірної відповідальності та її детальної розробленості в більшості західноєвропейських країн, можна констатувати, що в Росії вона не має самостійної правової природи.

Російське цивільне законодавство виходить з автономії волі сторін договору і необхідності безперешкодного здійснення своїх прав (п. 1 ст. 1 Цивільного кодексу Російської федерації⁸⁵ (далі - ГК РФ)). Отже, обов'язок вести розпочаті переговори сумлінно і не виходити з них без достатньої на те підстави обмежує свободу договору, в якості одного з проявів цього принципу в російській доктрині називають свободу від договору. При цьому фізичні і юридичні особи набувають і здійснюють свої права своєї волею і у своєму інтересі (п. 1 ст. 1 ЦК РФ). Кожна сторона на переговорах має право переслідувати свої власні інтереси.

Обов'язок вести переговори сумлінно нездійсненний практично хоча б по тому, що можливість переддоговірної відповідальності додає зайву обережність і недовіру. Визнання відповідальності договірних сторін за несумлінне ведення переговорів позбавить договір правової визначеності та формальності, властивої йому як юридичній фактом, оскільки навіть при самому неформальному договорі є така обставина, настання якого свідчить про укладення договору, тобто про добровільне покладання на себе сторонами обов'язків.

Багато положень про переддоговірну відповідальність не узгоджуються з теорією цивільно-правової відповідальності. Справа в тому, що будь-яка цивільно-правова відповідальність виникає тільки при протиправній поведенці. Покладання на недобросовісну сторону переддоговірної відповідальності можливе лише у випадку, якщо законодавство країни передбачає загальний обов'язок добросовісної поведінки сторін на стадії переговорів або спеціально закріплює певний вид переддоговірної відповідальності. Накладення цивільно-правової відповідальності на сторони за її вихід з незавершених переддоговірних переговорів, означало б накладення відповідальності на контрагента за його правомірну поведінку.

Безсумнівно, що об'єктивна неможливість введення переддоговірної відповідальності в російське законодавство обумовлена тим, що це буде суперечити його системостворюючим положенням, які не завжди відповідають прогресивним досягненням теорії. Конструкція переддоговірної відповідальності просто не зможе вписатися в штучно створені рамки російського законодавства, не зруйнувавши його. Для того щоб переддоговірну відповідальність зробити реальністю для російського правопорядку, доведеться відмовитися виключно від відновного характеру цивільно-правової відповідальності, переосмислити саму сутність відповідальності, пішовши від її трактування як заходу примусового впливу, переосмислити умови і підстава цивільно-правової відповідальності і так далі.

Грошові зобов’язання. Щодо грошових зобов’язань була написана монографія Опадчим І. Там проводиться детальне дослідження основних понять грошових забов’язань, історії розвитку філософських поглядів в цій сфері, висвітлюються засади правового регулювання виникнення, класифікації та припинення грошових забов’язань в міжнародному приватному праві. Значну увагу приділено питанням належного виконання грошових зобов’язань, їх кваліфікації та вирішення колізій в цій сфері. Крім того, проаналізовано особливості договірних та деліктних грошових зобов’язань, відповідальності за неналежне їх виконання та уніфікації правил відповідальності в міжнародному приватному праві⁸⁶.

Аліментні зобов’язання в міжнародному приватному праві. Для МПрП важливе значення в аспекті відносин між батьками й дітьми має два питання: походження дітей і надання їм матеріального забезпечення⁸⁷.

Незважаючи на важливу роль міжнародних організацій і розроблених ними міжнародних документів щодо правдитини, в деяких державах діють різні закони щодо дітей, народжених у шлюбі й поза ним.

За правом більшості країн для вирівнювання статусів дітей, народжених у шлюбі й поза ним, існують інститути визнання, узаконення, а також судового чи адміністративного визнання батьківства. Визнання дитини може бути здійснене шляхом добровільної заяви батька чи матері дитини посадовій особі, що провадить запис актів громадянського стану, шляхом нотаріального заповіту чи в особливому нотаріальному акті (Франція, Німеччина, Швейцарія, деякі штати США). Узаконення дитини може мати місце при укладанні шлюбу між її батьками (Франція, Англія, Швейцарія). Узаконення позашлюбної дитини в Німеччині може бути здійснене шляхом постанови органу державної влади у випадках, коли шлюб між батьками неможливий (у разі смерті, перебуванні у шлюбі з третьою особою за умови заяви батька, згоди дитини й матері, а також дружини батька, якщо він одружений). Судове відшукання батьківства може мати місце у більшості країн на основі медичної експертизи, добровільного аліментування, визнання батьківства та інших обставин.

Визнані й узаконені діти, а також діти, чиє походження визначено у судовому порядку, прирівнюються за своїм статусом до дітей, народжених у шлюбі, стосовно прав на ім'я, виховання, утримання (Бразилія, Аргентина). Однак законодавства деяких країн містять обмеження щодо спадкуван­ня такими дітьми нерухомості, майна, яке переходить ра­зом з почесними титулами чи званнями⁸⁸.

Для вирішення протиріч між іноземними правопорядками, які неоднаково регламентують відносини між батьками й дітьми, у внутрішньому праві багатьох країн, а також у міжнародних документах містяться відповідні колізійні норми. Останні відрізняються своєю багатоваріантністю за предметом регулювання й за колізійними прив'язками, що фіксуються для тих чи інших відносин між батьками й дітьми. Внутрішні законодавства досить рідко обмежуються встановленням однієї чи двох колізійних норм для регулювання відносин між батьками і дітьми. Прикладами можуть бути законодавства Латвії, В'єтнаму, що санкціонують застосування тільки свого закону для вказаних відносин, Венесуели, що прив'язує такі відносини до місця проживання дитини, Угорщини, що визначає закон дитини або угорське право, якщо воно є більш сприятливим, Іспанії, що закріплює прив'язку до особистого закону дитини чи місцезнаходження дитини.

Законодавства більшості країн у сфері відносин між батьками й дітьми містять колізійні норми, які за предметом регулювання є такими:

1. 
   колізійні норми щодо шлюбного походження з прив'язками до особистого закону подружжя (Греція), а якщо він не збігається, - особистого закону, найбільш сприятливого для дитини (Австрія); для матері — закону її громадян­ства, для батька - закону його громадянства, або до закону загального місця проживання чи закону суду (Буркіна-Фасо), місцеперебування дитини (Німеччина); національності дитини (Італія, Польща); закону доміциля чи громадянства дитини або одного з батьків (Канада, Швейцарія, Естонія); особистого закону одного з батьків (Португалія); громадянства чоловіка (Таїланд, Південна Корея); громадянства відповідача або дитини, їх місце проживання (Туніс), закону наслідків шлюбу (Туреччина); особистого закону матері або дитини (Франція); громадянства дитини (Чехія);
   
2. 
   колізійні норми щодо визнання дитини з прив'язками до закону громадянства дитини (Буркіна-Фасо); національного закону дитини або того з батьків, хто визнає дитину (Італія); особистого закону дитини (Румунія); громадянства того, хто визнає дитину (Югославія, Південна Корея); громадянства того, хто визнає дитину, і громадянства дитини (Японія);
   
3. 
   колізійні норми щодо узаконення з прив'язками до закону місця проживання дитини (Перу), громадянства чоловіка (Таїланд), громадянства батька, матері або дитини (Туреччина, Японія);
   
4. 
   колізійні норми щодо здатності узаконення з прив'язкою до національного закону батька чи матері (Італія); місця проживання того, хто узаконює, і місця проживання того, кого узаконюють (Перу);
   
5. 
   колізійні норми щодо форми визнання з прив'язками до закону громадянства дитини чи місця здійснення визнання (Буркіна-Фасо); місця визнання або права, що регулює суть визнання (Італія); місця визнання (Швейцарія);
   
6. 
   наслідки шлюбного походження чи узаконення з прив'язкою до закону звичайного місцеперебування дитини (Ліхтенштейн); місця проживання батьків і дитини (Перу); громадянства батька чи матері (Південна Корея);
   
7. 
   колізійні норми, що регулюють відносини між батьками й дітьми з прив'язками до закону, що визначає наслідки шлюбу (Румунія), а в разі відсутності шлюбу - закону громадянства дитини (Буркіна-Фасо); закону місцеперебування дитини (Німеччина); закону останнього загального громадянства батьків, права спільного звичайного місцеперебування, закону громадянства дитини (Греція, Португалія, Чехія); національного закону дитини (Італія, Польща, Естонія); закону доміциля (Канада); особистого закону дитини (Румунія); громадянства чоловіка (Таїланд, Південна Корея); громадянства матері для позашлюбних дітей і батька - для дітей, народжених у шлюбі (Туреччина); закон громадянства дитини (Японія);
   
8. 
   колізійні норми стосовно обов'язків батька щодо вагітної жінки з прив'язками до закону звичайного місця знаходження жінки (Грузія), звичайного місцеперебування (Німеччина, Ліхтенштейн); особистого закону матері (Румунія); громадянства матері (Чехія);
   
9. 
   суперечки, пов'язані з походженням дитини з прив'язками до права країни, де виникли підстави цього спору чи звичайного місцезнаходження дитини (Грузія, Німеччина); закону громадянства дитини (Буркіна-Фасо, Чехія); особистого закону подружжя (Ліхтенштейн); спільного місця проживання батьків і дитини (Перу); права наслідків шлюбу (Румунія); громадянства чоловіка (Таїланд); lех fогі (Швейцарія).
   

Сучасне внутрішнє право України не містить колізійних норм щодо регулювання відносин батьків і дітей.

Колізійному регулювання відносин батьків і дітей присвячені норми деяких двосторонніх договорів про правову допомогу між Україною й іншими державами, а також норми Конвенції СНД про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р.

Прив'язки колізійних норм щодо відносин між батьками й дітьми найчастіше стосуються закону спільного проживання, а в разі його відсутності - закону громадянства дитини (крім договору з Кубою, де в цьому випадку застосовується прив'язка до місця проживання дитини); відносини дітей, народжених поза шлюбом, з їх батьками регулюються відповідно до громадянства дітей; встановлення і оспорювання батьківства регулюється законом громадянства дітей (договори з КНДР, Румунією, Грузією, Латвією, Узбекистаном, В'єтнамом, Литвою). Конвенції СНД про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. підкоряє відносини між батьками і дітьми закону місця проживання дітей, а встановлення чи оспорювання батьківства чи материнства - закону громадянства дитини.

Майнові відносини між батьками й дітьми складають інститут взаємного утримання. У праві багатьох держав закріплюється норма про обов'язок утримання дітей батьками до досягнення ними повноліття.

Для МПП особливо важливого значення набуло питання виплати аліментів на користь неповнолітніх дітей. З метою визначення права для регулювання аліментних зобов'язань у сфері МПП право багатьох країн містить колізійні норми з такими прив'язками: особистого закону дитини (Угорщина), національного закону дитини (Італія), громадянства дитини (Чехія), громадянства чи звичайного місцеперебування дитини (Японія); громадянства боржника (Єгипет, Таїланд, Туреччина, Південна Корея), особистого закону боржника (ОАЕ); національного права того, хто вимагає отримання аліментів (Польща); lех fогі (Ємен, Латвія). Ряд інших країн пропонують обирати найбільш сприятливий закон⁸⁹ для того, хто отримує аліменти з-поміж законів громадянства, місцеперебування кредитора або боржника (Туніс); місцеперебування дитини або боржника (Франція). Деякі країни пропонують кумулятивне застосування законів до-міциля кредитора й боржника (Канада); громадянства, місця проживання сторін, їех іогі (Іспанія, Німеччина, Грузія); закону наслідків шлюбу, особистого закону дитини, закону усиновлювача (Румунія). Швейцарія у своєму законодавстві містить бланкетну норму, що відсилає для регулювання аліментних питань до Гаазької конвенції 1973 р.

Україна не містить у своєму законодавстві колізійних норм для регулювання цього питання. Матеріальне регулю­вання аліментних зобов'язань у сфері МПП є у статтях 77 і 181 Сімейного кодексу, а також у Постанові Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2002 р. № 1203, що затвердила Порядок стягнення аліментів на дитину (дітей) у разі виїзду одного з батьків для постійного проживання в іноземній державі, з якою не укладено договір про подання правової допомоги.

Аліментні відносини інколи регулюються двосторонніми договорами про правову допомогу між Україною та іншими державами, а також у Конвенцією СНД «Про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та криміналь­них справах» 1993 р. Прив'язками у даних документах стосовно аліментних зобов'язань є закон країни місця проживання особи, яка порушує клопотання про стягнення аліментів (договори з Польщею, Кубою, Узбекистаном, Латвією).

Г. С. Фединяк проводить аналіз реалізації аліментних зобов'язань та міжнародних угод за участю України. Так вона зазначає, що як свідчить аналіз судової практики в сучасний період питання стягнення аліментів набуває важливого практичного значення. Вирішити його покликана, зокрема, Угода про гарантії прав громадян у сфері виплати соціальних допомог, компенсаційних виплат сім'ям з дітьми та аліментів, укладена в рамках СНД 9 вересня 1994 р. Відповідно до ст. 5 цієї Угоди встановлення та стягнення (виплата) аліментів громадянам договірних держав здійснюється у порядку, передбаченому національним законодавством тієї держави, на території якої вони проживають. Тут же вказано, що сторони визнають та забезпечують виконання судових рішень по аліментних справах. Сторони забезпечують у ьпріоритетному порядку вільний переказ та виплату грошових сум по аліментах фізичним особам, які постійно чи тимчасово перебувають на їх території, через банки та/чи установи поштового зв'язку. Документи, видані з метою реалізації цієї багатосторонньої Угоди на території однієї договірної держави за встановленою формою чи їх засвідчені копії, приймаються на території іншої договірної держави без легалізації⁹⁰.

Переведення грошових сум по аліментах здійснюється відповідно до міждержавної Угоди про переказ грошових коштів громадянам за соціально значимими неторговельними платежами, підписаної 9 вересня 1994 р. у м. Москві урядами держав-учасниць СНД. Статтею 2 цієї Угоди передбачено, що прийняття грошових коштів від відправників та виплату їх отримувачам слід здійснювати у національній валюті відповідних держав.