Види зобовязань у МПрП. 1поняття та види зобов'язань. Тема 1

• Название: Тема 1
• Анкор: Види зобовязань у МПрП
• Дата: 29.03.2022
• Размер: 136.36 Kb.
• Имя файла: 1поняття та види зобов'язань.docx
• Тип: Документы; #424858
• страница: 2 из 8

1.2. Міжнародне зобов’язальне право

У міжнародному приватному праві принцип автономії волі сторін у виборі права, що підлягає застосуванню - lex cause, відіграє надзвичайно важливу роль.

Найбільш актуальними з точки зору спірних питань, що виникають при виборі сторонами права, що застосовується є наступні договори: міжнародний договір купівлі-продажу товарів; придбання та оренди нерезидентами нерухомого майна на території Україні; придбання цінних паперів українських емітентів іноземними інвесторами-нерезидентами; фінансового та оперативного лізингу технологічного обладнання; інвестиційні угоди в широкому значенні, до яких слід віднести установчі договори про створення господарських товариств, договори між акціонерами (наприклад, про порядок голосування з тих чи інших питань, виплати дивідендів) тощо.

В даному підрозділі аналізу підлягатимуть лише практичні аспекти вибору права, що застосовується на прикладі міжнародних договорів купівлі-продажу товарів і договорів міжнародного лізингу технічного обладнання.

Загальновизнаним у доктрині міжнародного приватного права є постулат, за яким при визначенні матеріального права, що підлягає застосуванню до прав та обов'язків сторін, і тлумаченні їх змісту у так званих комерційних контрактах (договорах), широко застосовується принцип автономії волі сторін. Вважається, що сторони вільні самі обирати правопорядок, тобто право країни, що підлягає застосуванню і якому вони мають намір підпорядкувати свої договірні зобов'язання¹⁵.

Принцип автономії волі сторін у законодавстві Україні в даний час отримав закріплення у статті 5 Закону України «Про міжнародне приватне право». В частині першій зазначеної статті йдеться, що у випадках, передбачених законом, учасники правовідносин можуть самостійно здійснювати вибір права, що підлягає застосуванню до змісту правовідносин.

У процесі підготовки комерційного контракту суб'єкта підприємницької діяльності України з контрагентом, що знаходяться в іншій країні, обидві сторони залишають правовідносини між собою відкритими для можливих непорозумінь і конфліктів, якщо кожна з них упевнена, що до контракту буде застосовано право її країни. Наприклад, право однієї країни може передбачати додаткові обов'язки для однієї із сторін порівняно з тим, якщо б ці ж обов'язки визначалися правом іншої країни. Якщо; самі сторони під час укладання договору не зробили застереження про право, що застосовується, то у випадку конфліктної ситуації суд або міжнародний арбітраж сам визначатиме це право, виходячи з різноманітних фактів і обставин.

Вирішувати колізійне питання - право якої країни підлягає застосуванню - суд в остаточній ухвалі, як правило, зупиняється на матеріальному праві країн однієї зі сторін договору. Але результат таких дій суду може значно відрізнятися від того, коли б сторони самі обрали право, яким буде контролюватися контракт між ними ще в процесі його складання¹⁶.

М. М. Богуславський правильно вказує, що «шляхом визначення права, що підлягає застосуванню до зовнішньоекономічного договору, встановлюється так званий зобов'язальний статус угоди»¹⁷, а саме зміст прав і обов'язків сторін угоди, наслідки його невиконання, обставини, що звільняють одну зі сторін від відповідальності і тому подібне.

Як зауважив П. Норт, якщо розглядати проблему з точки зору зручності необмеженої свободи у виборі права, що застосовується, то це вигідно в першу чергу сторонам договору, оскільки додає їм впевненості та визначеності в тій сфері, де в протилежному випадку такої визначеності якраз не вистачає¹⁸.

Сторони обирають в договорі вживане право здебільшого з метою уникнення в майбутньому суперечок щодо того, яке право підлягає застосуванню при вирішенні питань, безпосередньо в ньому не врегульованих¹⁹. У спірних ситуаціях, що виникають у ході виконання міжнародних комерційних контрактів, нерідко недобросовісна сторона, бажаючи знайти законний привід для невиконання контрактних зобов'язань, намагається домогтися визнання договору недійсним. Тоді перед юрисдикційним органом постає питання: згідно з законодавством якої країни суд або арбітраж повинні визначати таку угоду дійсною або недійсною. Це дуже важливе питання, адже міжнародний комерційний контракт (договір) може бути визнаний як недійсний лише на підставі національного законодавства певної держави.

Якщо притримуватись позиції, що автономія волі сторін - це прояв принципу свободи договору, то підтвердження саме такого підходу знаходимо в Принципах міжнародних комерційних договорів УНІДРУА. Так ст. 1.1 цього не обов’язкового до виконання, але досить авторитетного міжнародного документа, проголошує: «Сторони вільні укладати договір і визначати його зміст». Як зазначено в коментарі УНІДРУА, принцип свободи договору має, величезне значення в контексті міжнародної торгівлі. Право підприємців вільно вирішувати, кому пропонувати свої товари чи послуги і хто буде їх постачальником, а також можливість вільно узгоджувати умови окремих угод є підставою орієнтованого на ринок і конкурентоспроможного міжнародного економічного порядку²⁰.

Законодавство України встановлює в цьому сенсі одне важливе і принципове обмеження: згідно з частиною 6 статті 5 Закону «Про міжнародне приватне право», вибір права не здійснюється, якщо відсутній іноземний елемент у правовідносинах. Таким чином, якщо сторони договору - громадяни України або юридичні особи, зареєстровані в Україні, підпорядкування всього договору або його окремих положень іноземному праву, в принципі, не допускається «якщо сторони такого договору не доведуть, що у правовідносинах присутній іноземний елемент. Наприклад, у договорі купівлі-продажу акцій (цінних паперів) покупець і продавець можуть бути суб’єктами українського права, проте акції були видані іноземним емітентом. Тут також слід враховувати важливе обмеження принципів автономії волі сторін і свободи договору у виборі права, встановлене статтею 10 Закону про МПрП України, згідно з яким правочин та інші дії учасників приватноправових відносин, спрямовані на підпорядкування цих відносин праву іншому, ніж визначається відповідно до цього Закону, в обхід його положень, є нікчемним. У такому випадку застосовується право, яке підлягало застосуванню відповідно до норм цього Закону. Наприклад, стаття 37 Закону про МПрП встановлює, що, до правовідносин у сфері захисту прав інтелектуальної власності застосовується право держави, в якому здійснюється захист цих прав. Стаття 46 Закону про МПрП встановлює, що до засновницького договору юридичної особи з іноземною участю, застосовується право держави, в якому буде створено юридичну особу. Це може означати, наприклад, що майбутні засновники (учасники, акціонери), що укладають договір про намір створити в майбутньому компанію (наприклад, товариство з обмеженою відповідальністю в Україні) повинні будуть обов'язково підпорядкувати такий договір праву України.

У коментарі до «Принципів УНІДРУА» знаходимо посилання на певні загальні обмеження автономії волі сторін у міжнародних комерційних контрактах. Автори коментаря цілком справедливо вважають, що «прийняті державами норми як приватного, так і публічного права, що відрізняються імперативним характером (наприклад, антимонопольне законодавство, валютний контроль або регулювання цін, закони, що встановлюють особливий режим відповідальності, або, що забороняють явно нечесні договірні умови, тощо), мають перевагу над нормами, що містяться в Принципах».

В аспекті формулювання застереження про вибір контролюючого права, деякі відомі коллізіоністи виступають проти необмеженої волі на розсуд сторін вибирати компетентний правопорядок. Отже, на думку П. Г. Норта, одне з питань, що слід поставити на обговорення, - чи є свобода сторін на власний розсуд вибрати належне право, абсолютно не обмеженою²¹. Сам автор вважає, що необмежене застосування цього правила, може призвести до юридичного абсурду: наприклад, контракт, який за всіма ознаками має італійську природу, за примхою сторін, підпорядковується перуанському праву.

Г. М. Богуславський підкреслює, що «допустимі межі автономії волі сторін трактуються в законодавстві різних держав по-різному. В одних країнах вона нічим не обмежується. Це означає, що сторони, укладаючи угоду, можуть підпорядкувати її будь-якій правовій системі»²². Отже, досить поширеним в контрактах, укладених за участю суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України, є свідоме підпорядкування контракту праву Англії, хоча, наприклад, контрагентом українського підприємства є юридична особа, створена за законодавством одного зі штатів США.

Суди Англії досить ліберально підходять до права сторін вільно обирати право, що застосовується. На підтвердження цього можна навести принципове рішення Верховного суду Англії у справі Vita Food Products Inc. vs Unus Shipping Co. Ltd. Судноплавна компанія з провінції Нова Скотія (Канада) була перевізником товарів продавця, зареєстрованого в Ньюфаундленді, з доставкою до покупця в штаті Нью-Йорк. Договір морського перевезення підпорядковувався праву Англії, хоча жоден з юридичних фактів у правовідносинах сторін не міг служити колізійною прив'язкою до правової системи цієї країни. Незважаючи на це, суд визнав, що сторони мали право вільно обрати застосовне право і розглянув справу, використовуючи саме право Англії²³.

В інших країнах, як зазначає М. М. Богуславський, діє принцип локалізації договору: сторони можуть вільно обрати право, але лише пов'язане з даною угодою. Варто зазначити, що в певних галузях права Україна належить саме до цієї групи країн. Якщо в новому цивільному законодавстві Російської Федерації принцип локалізації контракту не закріплений, то в Україні цей принцип фактично існує, але у своєрідній формі, як показано нижче.

Звичайно, перш ніж будь-яка із сторін при складанні міжнародного комерційного контракту може покластися на правозастосування (юридичну силу) застереження про вільний вибір права, необхідно вивчити і врахувати державну політику та судову практику в галузі застосування національного права іншої країни, а саме країни, до якої відноситься інша сторона контракту. Ця інша країна, виходячи з принципу публічного порядку або посилаючись на офіційну державну політику; закріплену в її нормативних актах, в особі своїх юрисдикційних органів може вважати, що, незважаючи на застереження про вибір права, саме її право є правом, контролюючим контракт і має застосовуватися до нього, а не право країни, зазначеної в застереженні. Наприклад, гіпотетично суд України може не визнати, що в договорі застави рухомого майна, що знаходиться в Україні, керованому англійським правом, обраним сторонами, заставодавець призначив заставодержателя своїм повіреним (агентом) усіх дій щодо звернення стягнення на заставлене майно в країні, де це майно знаходиться .

З наведеного можна зробити два важливих і взаємопов'язаних висновки:

1. Незалежно від того, що сторони у зовнішньоекономічному контракті прийшли до згоди щодо вибору, контролюючого договір права, а саме права країни однієї зі сторін, слід уважно вивчити колізійне право країни, до юрисдикції якої належить інша сторона в контракті, щодо його можливого застосування до певних аспектів контракту, наприклад до специфічних обов'язків іншої сторони, які можуть регулюватися виключно правом її країни. При цьому можна говорити про субсидіарне застосування права країни іншої сторони контракту, залишивши вибір права першої країни як основного контролюючого права.

2. Колізійне право деяких країн проголошує в одних - загальні норми - принцип автономії, свободи волі сторін, однак при виборі права, що застосовується в інших - спеціальних нормах - може фактично обмежувати це право в певних правовідносинах. Таким є, як уже зазначалося, право в Україні. Тому важливо визначити межі автономії волі для суб'єктів зовнішньоекономічних відносин, що діють в законодавчому полі України.

Як відомо, цілий ряд законів України містить колізійні норми щодо вибору керівного права певної країни, що регулює зобов'язання сторін зовнішньоекономічної угоди .

Так, в частині 1 ст. 569 Цивільного кодексу України 1963 р. йшлося, що права і обов'язки сторін по зовнішньоторгівельній угоді визначаються за законами місця її укладення, якщо інше не встановлено погодженням сторін. Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» у частинах восьмій та дев'ятій ст. 6 ще більше розширив це правило: «права та обов'язки сторін зовнішньоекономічної угоди визначаються правом місця його укладення, якщо сторони не погодили інше. Права та обов'язки сторін зовнішньоекономічних договорів (контрактів) визначаються правом країни, обраної сторонами при укладенні договору (контракту) або в результаті подальшого узгодження». Аналогічні норми щодо обрання права, що застосовується містять закон про лізинг та деякі інші нормативні акти. Вони мають диспозитивний характер і, відповідно, надають сторонам зовнішньоекономічного договору широке право при укладанні угоди обирати право країни, яким будуть визначатися їх права і обов'язки. Однак маємо також частину шосту ст. 6 Закону Про зовнішньоекономічну діяльність, яка проголошує, що «зовнішньоекономічний договір (контракт) може бути визнаний недійсним у судовому або арбітражному порядку, якщо він не відповідає вимогам законів Української РСР або міжнародних договорів Української РСР».

У зв'язку з цим виникає питання: чи використовувати в міжнародних комерційних контрактах за участю суб'єктів України так-званий принцип подільності, тобто, чи застосовувати до певних положень право України, а до інших - іноземне право. Така подільність у зовнішньоекономічних договорах, які укладаються в Україну, в чітко вираженій формі зустрічається дуже рідко, але в зарубіжній доктрині та практиці міжнародного приватного права цей принцип застосовується досить широко: для всього контракту керівним обирається право певної країни, за винятком окремих положень, до яких має застосовуватися право іншої країни.

Договір міжнародної купівлі-продажу товарів найбільше поширений у зовнішньоекономічній діяльності. Н. Кічкіна зазначає, що «особливо актуальним є визначення права, що підлягає застосуванню в умовах розгляду справи за кордоном, де не існує усталеної практики використання колізійного законодавства щодо місця розгляду спору в Україні, а тому рішення третейського суду щодо цього може стати несподіванкою для сторін. Тому найбільш прийнятним для українських контрагентів здається застосування до контракту матеріального права України²⁴.

Рекомендація слушна, але тільки як добре побажання. Якщо розглядати контракти про імпорт товарів до України, то реалії нашого економічного життя такі, що умови, диктують продавці. Великі; іноземні фірми, дистриб'ютори всесвітньо відомих брендів диктують свої умови, в тому числі - право якої країни (здебільшого - постачальника) має виступати провідним у контракті на поставку, відповідного товару в Україну.

Навіть за відсутності в контракті на імпорт товарів в Україні, положення про вибір права, що застосовується, відповідно до частини десятої ст. 6 Закону про зовнішньоекономічні відносини, застосовується право країни, що є місцем проживання чи основним місцем діяльності сторони, що виступає продавцем у договорі купівлі-продажу. Колізійна прив'язка до країни продавця відповідає реаліям міжнародної торгівлі. Досить часто продаж товарів українським дистриб'юторам здійснюється за типовими договорами приєднання і, звичайно, в них зазначаються стандартні умови поставки товарів і що вони підпорядковані праву країни фірми-постачальника.

Як відомо, Віденська конвенція про міжнародну купівлю-продаж товарів 1980 р. автоматично підлягає застосуванню у взаєминах покупця і продавця товарів в експортно-імпортному контракті, якщо і продавець, і покупець зареєстровані в країнах-членах Конвенції²⁵. Тому якщо сторони такого зовнішньоекономічного (експортного або імпортного щодо українського підприємства) контракту не хочуть, щоб положення Віденської конвенції застосовувалися відповідно до умов їх договору, то вони повинні ввести до договору, положення про вибір права, що застосовується до визначеного застереження, яке б виключало цей контракт з правового поля дії Конвенції. Ротвейлер, зокрема, рекомендує для цього таку форму застереження:

Незважаючи на використання при складанні тексту договору (контракту) відомих міжнародних звичаїв, рекомендацій міжнародних органів та організацій, іноземного права, такий контракт повинен укладатися з урахуванням певних вимог права України та практики його застосування. Критерії відповідності у вигляді обов'язкових умов договору встановлені у «Положенні про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів)» від 5 жовтня 1995 р., № 75, з подальшими змінами і Доповненнями. Ці обов'язкові умови, як відомо, торкаються визначення в договорі його предмета; кількості і якості товарів, посилання на базисні умови поставки вказівки цін і загальної вартості договору; умов платежів і тому подібне. Пункт 1 вказаного Положення нібито дає сторонам контракту можливість при складанні договору вийти з-під юрисдикції права Україні, однак за умови, якщо «така домовленість не позбавляє договір предмета, об'єкта, мети і інших істотних умов, без погодження яких сторонами, договір може вважатися неукладеним або визнаватися недійсним у зв'язку з недотриманням форми згідно з чинним законодавством ». Відіславши контракт до іноземного права чи намагаючись скласти його відповідно до вимог законодавства Україні, ми ризикуємо зіткнутися з тим, що вимоги іноземного законодавства щодо певних обов'язкових вимог будуть суперечити керівному праву Україна.

Таким чином, колізійне законодавство України, яким суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності керуються при обранні права, що застосовується до міжнародних комерційних договорів, укладених ними з іноземними контрагентами, на нашу думку, далеке, від юридичної досконалості. Бракує точності і виваженості положенням, за яким будь-який такий контракт повинен, в усякому разі, відповідати законодавству України або може визнаватися недійсним тому, що не відповідає цьому законодавству. Хоча надзвичайно деталізований виклад окремих положень навіть у нових нормативних актах України, що регулюють укладання контрактів в певних галузях цивільного обороту (міжнародна купівля-продаж товарів, оренда, лізинг), необхідність дотримання казуістичності імперативних вимог внутрішнього законодавства, зводять нанівець декларацію про можливість обрання сторонами контракту іноземного права, що підлягає застосуванню. Виправити ситуацію можна, замінивши відповідні положення загальним застереженням, що контракт, укладений відповідно до іноземного права, може бути визнаний недійсним, якщо він суперечить публічному порядку. Саме в цьому напрямку слід рухатися з метою гармонізації українського міжнародного приватного права до стандартів об'єднаної Європи.