Петрушенко В.Л. Філософія. Навчальний посібник. Віктор Леонтійович Петрушенко філософія навчальний посібник
 Скачать 2.24 Mb.
|
|
ТЕМА 17 ДІАЛЕКТИКА ЯК ЗАГАЛЬНА ТЕОРІЯ РОЗВИТКУ І МЕТОД ТА її АЛЬТЕРНАТИВИ Софістика вчить хибним доведенням, діалектика ж викриває їх хибність і шляхом розрізняння істинних доведень вчить відкидати хибні. П. Абеляр Діалектика вчить тільки засобам передавати іншим вже нам відоме і навіть вчить казати, не розмірковуючи, про багато речей, про які ми нічого не знаємо; тим самим вона скоріше перекручує, ніж вдосконалює здоровий глузд. Р. Декарт В недавні часи на просторі Радянської держави діалектика розглядалась як найперша та найважливіша складова філософського осмислення світу. Минув час, і хоча у більшості регіонів світу діалектиці не придіпяється настільки важливого місця у філософії, проте вона не перестала цікавити філософів та науковців. В наш час деякі науковці вважають, що діалектика допомагає їм зорієнтуватись у дійсності, знайти виправдані підходи до її належного осягання та пізнання. При тому вони далеко не завжди можуть чітко висловитись відносно сутності та змісту діалектики, а також: інколи не фіксують відмінностей між: діалектикою як теорією розуміння дійсності та діалектичною методологією. Дана тема покликана допомогти з'ясувати означені питання, а також: подати основні змістові складові діалектики. Після вивчення матеріалу теми Ви повинні *Ь основні історичні віхи виникнення та розвитку діалектики; •^ причини позитивного та негативного ставлення до неї; 0> основні складові діалектичного мислення; **> принципові засади діалектичного мислення. ^ пояснювати відмінність між діалектикою та іншими поширеними способами осмислення дійсності; ** застосовувати принципи діалектичного мислення до пояснення певних явищ дійсності; ^ відрізняти сфери застосування різних сукупностей категорій діалектики; ^ розкривати співвідношення принципів діалектики. ♦ співвідношення діалектики та методів наукового пізнання; ♦ онтологічні засади функціонування принципів діалектики; ♦ причини неможливості прямого застосування принципів та категорій діалектики до явищ дійсності; ♦ відмінність між діалектикою як теорією та діалектикою як методом; ♦ органічний зв'язок основних елементів діалектики як теорії та методу. План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу: 17.1. Діалектика як складова філософії, теорія та метод. 17.2. Вихідні складові теорії діалектики: рівні діалектичного мислення, принципи та категорії. 17.3. Співвідношення діалектики із метафізикою, софістикою, релятивізмом, догматизмом та еклектикою. 17.4. Визначення та оцінки діалектики в історії філософії. ключові терміни і поняття *ДІАЛЕКТИКА - від д.-грецьк. - "діалегомаї"'- сперечатись, вміння вести розмови. В сучасному значенні світорозуміння, що передбачає сприйняття світу як такого, що перебуває в русі, потоці змін, зумовлених єдністю та боротьбою внутрішніх протилежностей. ^ДІАЛЕКТИЧНА ЛОГІКА -логіка другої рефлексії, тобто самоосмисленої думки, що відслідковує основні закономірності формування змісту мислення. Це є логіка руху категорій як родів буття (буття для мислення), що, перебуваючи в системі зв'язків, окреслюють буття в його найбільшій повноті. ДОГМАТИЗМ - позиція у філософії та інших сферах пізнання та діяльності, яка намагається надавати значення виключно усталеним, виправданим авторитетом чи минулим досвідом елементам знання і пізнання; це є перебічьшенняролі абсолютного в пізнанні. ^ЕКЛЕКТИКА - форма довільного, часто механічного або зовнішнього поєднання елементів певної множини; еклектика не прагне відшукати внутрішні засади єдності, а лише збирає множину за допомогою довільних прийомів. КАТЕГОРІІ - найбільш загальні поняття певної галузі знання, в яких фіксуються найважливіші якісні особливості предмету пізнання; у діалектичній логіці категорії постають родами буття, тобто визначеннями буття в його різних аспектах. * КООРДИНАЦІЯ (взаємне розташування), ^СУБОРДИНАЦІЯ (підпорядкування) та ♦АКУМУЛЯЦІЯ (включення в ціле) - основні види взаємного відношення категорій в системі діалектичної логіки. *МЕТАФІЗИКА (як стиль мислення, протилежний діалектиці) - наполягання на тому, що в пізнанні наявні деякі незмінні складові; метафізика передбачає апелювання до якихось особливих, часто - надфізичних сутностей. З позиції метафізики, там, де немає абсолютного, не може виникнути й відносне, оскільки саме це відносне постає або лише другорядним виявленням абсолютного, або недосконалою формою його фіксації. ПРОТИЛЕЖНОСТІ - граничний ступінь відмінності; протилежності фіксують крайні, граничні прояви певних предметів та явищ. ^РЕЛЯТИВІЗМ - позиція у філософії, яка стверджує, що все є відносним, що немає нічого, що може тривалий час зберігати своє значення. ^СОФІСТИКА - позиція, яка вважає, що відносність позицій та знань можна і потрібно використати для проведення приватного інтересу. СУПЕРЕЧНІСТЬ - єдність протилежностей як крайніх виявлень тої ж самої сутності, тобто суперечність передбачає як взаємне заперечення протилежностей, так і їх єдність. ФІЗИКАЛІЗМ - позиція у філософії, згідно якої людське мислення не має ніяких власних особливостей: його зміст визначається виключно лише тим, хцо може бути отриманим через відчуття із фізичної реальності; тобто реальним є лише фізичне та фізично фіксоване. 17.1. Діалектика як складова філософії, теорія та метод Наш детальний розгляд питаннь, пов'язаних із діалектичним методом, не є випадковою. Справа у тому, що "сліди" марксистського зачарування діалектикою даються взнаки у нашій філософії всюди: наприклад, в типовій навчальній програмі з філософії, що була оприлюднена у свій час для обговорення, питання філософської методології, як і в "славетні недавні часи", знову майже повністю обмежуються діалектикою: питання методології подаються в темі під назвою "Діалектика та її альтернативи". Виходить, що окрім діалектики методів знову-таки не існує, або всі існуючі методи автоматично стають альтернативами діалектики. Місце діалектики в системі філософського знання —^ по-перше, не зважаючи на наявність в історії філософії досить негативних її оцінок, діалектику неможна вилучити із світового історико-філософського процесу; —^по-друге, слід враховувати, що прийняття діалектики певними філософськими напрямами супроводжувалось її досить різною інтерпретацією (розуміння світобудови, мистецтво логічного мислення, методологія, концептуальна основа революційної ідеології, характеристика особливостей людської діяльності або людського ставлення до дійсності, суспільно корисна форма критичного діалогу та ін.); сьогоднішні підходи до діалектики повинні враховувати цю різноманітність її розуміння; —^по-третє, сучасне розуміння діалектики повинно назавжди розлучитись із спробами подавати її як єдино можливий науковий метод пізнання та перетворення дійсності; історія філософії- це багатоманітне поле концептуальних осмислень діалектики, а не темне тло, на якому яскраво сяє чиясь незаперечна істина. Таке тлумачення діалектики принципово суперечить її суті. Термін "діалектика'''' має давньогрецьке походження. Перекладається він як "вміння, мистецтво сперечатись, вести розмови про наукові речі"". Якщо виходити із кореневої основи, то цей термін можна перекласти як "вибирати, сортувати, розділяти на частини". Обидва ці значення так чи інакше присутні в змісті діалектики. Коли саме з'являється цей термін у філософії, точно не відомо. Проте він вже фігурує у міркуваннях Сократа, Платона, Аристотеля, а в подальшому не зникає з горизонту філософії. В ранніх виявленнях діалектика постала як & мистецтво не лише вести наукову розмову, а як ^вміння вдумуватись у мовлене, ї виділяти у словах елементи їх значення, Ф співвідносити їх та Зробити виправдані висновки. В такому сенсі діалектика постає як справа, поза якою взагалі неможливо виправдано судити про будь-що та в будь-якій сфері пізнання. Ні у філософії, ні в науці не можна сподіватись на успіхи справи, якщо не приділяти належної уваги точності виразу думки в мові, термінах, символах або формулах. Проте діалектика не лише вимагала певної точності, коректності у справі пізнання та мислення, а й від самого виникнення претендувала на певне світобачення, тобто на те, щоби бути певною філософією. Внаслідок того сформувались різні підходи до пояснення її співвідношення із філософією (а також - із наукою). Отже, необхідно зазначити відмінності між діалектикою як теорією (позиція "а ") та діалектикою як методом (позиція "б"). Діалектика як філософська теорія передбачає певне окреслення сутності ♦ світу, *6уття, *'людини, а діалектика як методологія включає в свій зміст 'способи, ♦ прийоми, ♦ виправдані засоби побудови людських міркувань. Діалектика як теорія намагається дати відповідь на питання, що є світ (за суттю), а діалектика як методологія -як повинна мислити людина, щоби пізнання було ефективним, достовірним, виправданим. діалектика і є найбічьги виправданою філософією, оскіпьки вона подає єдино правильну картину світу; діалектика являє собою лише допоміжний інструментарій філософії, але її не можна сприймати як вираження сутності дійсності, бо вона перш за все та переважно є "органоном ", тобто засобом, інструментом виправданого пізнання та мислення. Існують також позиції, що намагаються синтезувати означені підходи: вони подають діалектику як певну теорію світу, а після того спрямовують її в бік пізнання і стверджують, що мислити і пізнавати треба діалектично, тому що саме такою є дійсність (в усіх її проявах - як природа, суспільство, людина). Такою поставала діалектика в одного із її засновників ^> у Геракліта Ефесь- Засновником свідомо діалектичного осмислення світу називають давньогрецького філософа Геракліта Ефеського (VII - VI ст. до Р. X). "Все тече, все змінюється", "Війна є всьому батько", "Живе вмирає, мертве відроджується" - ці відомі вислови філософа стали майже прислів'ями. Як світобачення діалектика передбачає розуміння світу як неперервного процесу змін. Це значить, що рухові у явищах та процесах дійсності належить провідне місце; наявність рівноваги, спокою, фіксованого стану постає скоріше явищем тимчасовим та рідкісним на тлі нескінченних рухів та флуктуацій (раптових збурень). Самий спокій в світлі діалектичних тверджень постає зовсім не відсутністю руху, а лише його рівновагою чи збалансованістю в межах цілком певного (наприклад, механічного) руху. З позиції діалектики усякий спокій є відносним, а рух - абсолютним. Звідси випливає принципово важливий висновок: будь-який спокій рано чи пізно порушується хоча б тому, що він врівноважує в якомусь тілі тільки певні рухи; скажімо, тіло покоїться на землі, проте в ньому рухаються молекули, атоми, елементарні частинки. Цей останній рух так чи інакше змінює дане тіло. I-fc Тому під рухом слід розуміти не якійсь його конкретний прояв (скажімо, зміну місця розташування), а будь-які зміни взагалі. Теорія діалектики також передбачає й те, що світовий потік рухається впо-роядковано, а із певним ритмом та певними напрямами. Це значить, що рух розуміється в діалектиці як розвиток. Теорія руху як розвиїку зустріла у XX ст. досить рішучий опір з боку сцієнтистів та представників аналітико-прагма-тичних філософських течій. Вони вважають, що визнання розвитку веде до визнання жорстокого, та ще й цільового визначення всього, що відбувається в світі та в суспільстві. Виходить, що при тому суттєво знецінюється людська свобода, значення вибору та випадку в людській життєдіяльності. В гегелівських міркуваннях дійсно можна побачити дещо схоже на телеологію – цільову Основні підходи до пояснення співвідношення діалектики із філософією ► сукупність вихідних понять; ► сукупність вихідних принципів; ► певну предметну та рівневу структуру. визначеність всього, що відбувається в світі. В твердженнях К. Маркса можна побачити телеологізм у відношенні до суспільних процесів (комунізм, наприклад, повинен неминуче перемогти в усьому людстві, бо він випливає із діалектичних законів). Але в той же час слід сказати, що сама теорія діалектики зовсім не страждає від того, якщо ми будемо розуміти розвиток як певною мірою впорядкований процес, в якому відбуваються незворотні зміни. Тобто, як не можна звести рух до якогось його прояву, так не слід розуміти розвиток як невпинний рух по висхідній лінії; останній рух називається прогрес (поступ). Діалектика лише стверджує, що в світі відбуваються незворотні зміни. Наступний змістовий компонент теорії діалектики: діалектика припускає принципову єдність, цілісність світу та його процесів, зв'язок всього із усім. Цілісний світ передбачає, що всі події та процеси, що в ньому відбуваються, впливають не лише на найближчі явища та процеси, а й на стан (припустимо - інформаційний) всього світового цілого. До особливостей діалектичного світобачення слід віднести також вчення про суперечливу природу світу, руху, всіх явищ та процесів дійсності. Якщо світ існує, то він рухається; якщо він рухається, то змінюється; якщо змінюється, то не інакше, як шляхом зміни певної якості на протилежну і навпаки. Значить, саме протилежності постають умовою та формами виявлення руху, тобто протилежності слід осмислити як джерело та причину саморуху світового цілого. Дане положення діалектики має дуже важливе евристичне значення. Згідно нього, розглядаючи певні явища, ми повинні шукати їх внутрішні, властиві їм протилежності, а не перекладати причини якихось змін та процесів на зовнішні чинники та фактори. Коли ми кажемо, наприклад, що кон'юнктура зовнішнього ринку є в даний момент несприятливою для певного виду виробничої діяльності якоїсь країни, то слід поставити запитання: а чому саме цим виробництвом обмежена кон'юнктурна здатність даної країни? Коли якась людина вважає, що їй краще залишити дане місце перебування та виїхати кудись заради вирішення певних її життєвих проблем, то слід ще дослідити, чи не переїдуть ці проблеми разом із нею в нове середовище? Отже, внутрішня суперечливість постає органічною складовою діа-\ лектичного світобачення. Коли діалектиці закидають, що логіка мислення не припускає суперечності та розглядає останню як прояв заблудження, то відповісти молена хоча б в такому дусі, що будь-що кінцеве передбачає існування двох кінців. "Кожна палиця з двома кінцями", -мовить англійське прислів я. Звичайна або формальна логіка справедливо w вимагає: якщо ми сказали "ліве ", то не повинні робити вигляд, що ліве - це • праве. Проте, коли йдеться не про форми фіксації ходу нашого міркування, а про його зміст, то, безумовно, ми повинні розуміти, що там, де є ліве, передбачається й праве, і що жодна реальна річ не може бути за місцем та сенсом лише лівою або ж лише правою. Нарешті, до важливих положень теорії діалектики слід віднести і її розуміння конкретності явищ та процесів дійсності. Якщо світ є цілісним, то в ньому все постає пов'язаним із усім, але це зовсім не значить, що всі речі постають якоюсь мішаниною або ж сумішшю всього. Кожна річ у міру того, що вона визначається співвідношенням певних протилежностей, постає яскравим носієм саме такої пропорції і саме таких протилежностей. Звідси випливає, що кожна річ має свою індивідуальну міру виявлення протилежностей (протилежних якостей) і вступає в цілком визначену систему співвідношень із іншими речами. З огляду на те, що вирішальна роль у розумінні дійсності в діалектиці відведена внутрішнім протилежностям, для буття кожної речі вирішальне значення має саме їх співвідношення. Діалектика як теорія світобачення добре підтверджується науковими дослідженнями: у жодного науковця не виникає сумніву відносно того, що ми пізнаємо певні сутності, що в світі панує процесуальність та динамізм, що в явищах дійсності завжди присутня конкретна міра поєднання певних якостей чи властивостей. Звернемось тепер до діалектики як методу пі іншим та практичної діяльності. Діалектика як метод і постає перш за все як сукупність (єдність) певної низки принципів розумової діяльності. Всі ці принципи базуються на змісті діалектики як теорії світобачення, але свого визначення та обгрунтування набувають в діалектичній логіці. 17.2. Вихідні складові теорії діалектики: рівні діалектичного мислення, принципи, категорії -♦• За Гегелем існують такі сходинки пізнавальної рефлексії: 1) чуттєвість, яка приносить в людський інтелект на-даність; 2) рефлексія чуттєвого (коли людина фіксує в розумі те, що потрапляє в її сприйняття); 3) рефлексія рефлексії, коли свідомість фіксує свої власні рухи, пов'язані із пізнанням та реакціями на чуттєвість. Якщо поставити питання, на якому із цих рівнів вочевидь проявляється внутрішня однорідність, ніколи непорушувана єдність, то відповідь буде досить очевидною: звичайно, на рівні рефлексії рефлексії, оскільки тут думка має справу із самою собою, тобто тут завжди є думка і тільки думка або думка спрямована на думку. Відповідно, і внутрішні суперечності у власному смислі можливі лише тут, оскільки справжні суперечності передбачають повне симетричне протистояння своїх сторін, а таке можливе лише в єдиному, проте такому, де ця єдність весь час спостерігається і, так би мовити, для себе є прозорою. І Гегелівська діалектика - це діалектика вибудовування внут-• рішнього змісту думки, що відстежує свій власний хід. Можна тепер зрозуміти й те, чому К. Маркс в одній із передмов до "Капіталу" зазначав, що діалектика може спрацювати лише як засіб впорядкування та викладу наукової теорії, а не як настанова для визначення самої реальності. Гегелівський діалектичний метод - це метод вибудовування ідеальної, тобто еталонної конструкції для тих дій та змістів, які розум встановлює як свої власні орієнтири та системи відліку. Цим же пояснюється і те, що "елементи діалектики" (вислів В. І. Леніна) ми можемо спостерігати у будь-яких наших свідомих твердженнях, адже йдеться про те, на що орієнтується наш розум в самоусвідомлених актах, тобто про те, що у наших свідомих міркуваннях про будь-що ми тою чи іншою мірою усвідомлюємо, що йдеться про те ж саме наше міркування, тобто що саме це міркування в чомусь завжди дорівнює самому собі. тотожність мислення і буття єдність рефлексії та руху зв 'язок всього із усім (веезагального зв 'язку) тотожність протилежностеіі співпадіння початку та основи певного явища чируху діалектичне заперечення співпадіння початку та кінця (явища, процесу) кроком до подальших визначень, ущільнюючи їх зміст. В цьому русі кожна наступна категорія постає багатшою за змістом за попередні, а результат всього руху співпадає за змістом з усім рухом. Цей принцип, застосований до індивідуального розвитку людської особистості, вимагає, щоби людина, міркуючи над своїм життя, своїми вчинками, не забувала того, що відбувається, не відмовлялась від зробленого, а навпаки вбирала би у свої подальші дії вже здобуті досвіди. Лише за таких умов людина має надію не повторювати зроблені помилки, накопичувати та збагачувати свій досвід, постати для самої себе у повноті своїх можливостей та проявів. Принцип зв'язку всього із усім (веезагального зв'язку): не існує відірваних від інших, ізольованих явищ; кожна часткова дія або подія позначається не лише на речі та її прямому оточенні, але й на стані взаємозв'язків в цілому. Принцип тотожності протилежностей. Цей принцип базується на теоретичному припущенні про те, що рух дійсності породжується не зовнішніми, а внутрішніми чинниками, тобто протилежностями. Протилежносгі неможливі одна без іншої: як тільки ми сказали "чисте", як воно відсилає нас до "брудного", світле - до темного і т. ін. Проте діалектичний метод передбачає не лише виявлення та фіксацію протилежностей, а й прослідковування процесу їх визрівання та взаємного переходу, ототожнення. Тільки тоді ми можемо слідкувати за рухом, а не просто констатувати суперечливий характер дійсності. Наприклад, усе живе передбачає самозбереження, останнє - фіксацію живого у певній формі (наприклад, насіння). Проте живе є тим, що проявляє активність, змінюється, рухається. Тільки так воно засвідчує, що воно є живе. Таким чином, виявляється, що живому притаманні дві тенденції: збереження у фіксованих формах та рух змін будь-яких форм. Це приводить до того, що живе набуває форм, але ці форми, навіть будучи фіксованими, включають у свій зміст те, що відбулось із ним в процесі руху та проявів активності. Тому, наприклад, насіння, що виросло в минулому році, не може бути цілком тотожним тому, що виросло із нього ж у цьому році, оскільки умови їх виростання чимось відрізнялись. Для палеоботаників (людей, що вивчають давні форми життя) дослідження пилку якоїсь закам'янілої рослини може багато чого сказати про час та умови її розвитку. Або: покоління дорослих досвідчених людей бажало би, щоби їхні діти (молодь) виконала те, чого не змогли виконати вони самі, проте молодь народилась та ввійшла в життя за зовсім інших умов і, відповідно, отримала зовсім інші прагнення та мрії. Принцип співпадіння початку та сутнісної основи даного явища чируху. Цей принцип випливає із того, що весь діалектичний процес постає принципово єдиним і тому початок його повинен буги нічим іншим, як проявом сутнісної засади, але в її простому, елементарному виявленні. Якщо ж, припустимо, в якійсь справі починають із чогось другорядного, несуттєвого, ато й взагалі іншого, то це, скоріше за все, буде свідченням розриву процесу, а значить відсутністю його єдності, через це - діалектичності та розвитку. Принцип співпадіння початку та кінця (явища, процесу). Цей принцип постає певним продовженням попереднього, оскільки він передбачає, що наприкінці процесу ми повинні вичерпати можливості певної засади або сутності. Проте він передбачає також і те, що в процесі руху ми не маємо права втратити його спрямування або його засади, мусимо послідовно витримати всю дистанцію розгортання певного процесу, а результат лише тоді буде виправданим, коли він засвідчить, що ми отримали саме те, з чого та заради чого починали рух. Принцип діалектичного заперечення. Його сутність випливає із принципу тотожності протилежностей. Оскільки рух можливий лише шляхом зміни певного стану на протилежний, то це значить, що початковий стан піддається запереченню, але дане заперечення не полишає засади процесу і, таким чином, постає лише виявленням її можливих граничних меж цієї засади. Це значить, що в діалектичному запереченні ми не виходимо за межі даного явища чи процесу, а лише вичерпуємо (окреслюємо) можливості їх поширення та розвитку. Через це заперечення не повинно бути розривом із початковим станом, а лише виявленням його інших якостей. Означені принципи попри те, що деякі професійні логіки не бажають визнавати діалектику, досить часто фігурують у народній мудрості та стихійно використовуються людьми. Наприклад, ми кажемо: від любові до ненависті - лише крок; не смійся, як би плакати не довелось; з чого почнеш, тим і закінчиш; в житті чергуються радість і біда; той, хто не знав горя, не оцінить і щастя та ін. Психологи та медики, наприклад, переконують нас у тому, що гарний відпочинок можна забезпечити, змінивши вид діяльності; в Біблії, як відомо, встановлюється певний ритм життя: буденні дні повинні доповнюватисьПроте було би абсолютно невиправданим та помилковим перенести діалектику розуму на процеси дійсності, із якою має справу свідомість; це було все одно, що спробувати відшукувати в дійсності ідеальну пряму на тій підставі, що ми нею оперуємо у геометрії. Але саме це намагалися зробити розробники матеріалістичної діалектики, проголошуючи тези про те, що сама дійсність виявляє себе діалектичною, що діалектика панує всюди: в природі, в суспільстві, в історії, не вміючи розвести те, що є справою свідомості від усвідомлення суті справи. Навіть численні відкриття в галузі квантової механіки, галактичної астрономії, генетики та інформатики, які засвідчували, що в природі скоріше відсутня симетрія та панує асиметрія, не примусили адептів матеріалістичної діалектики замислитись над її початками: адже асиметрія вимагала визнати, що не може існувати ідеальних протилежностей, а значить їх взаємного переходу та виникнення нової якості в такому варіанті, як це описувала діалектика Гегеля. А це вимагало певного перегляду гегелівського арсеналу діалектичної методології, доповнення її, зокрема, положеннями так званої негативної діалектики, принципом допов-нюваності в його пізнавальній версії. ^Констатуємо: діалектична методологія в найбільш повному варіанті була розроблена Гегелем, проте це був варіант ідеальної конструкції для самовибудовування думки на рівні "другоїрефлексії". Щоби наблизити діалектичну методологію до реалій сьогоднішнього рівня пізнання її слід переробити та доповнити новими методологічними засобами. ЪОтже, діалектичне мислення це мислення "другоїрефлексії", дей проявляє себедіалектична логіка із її складовими та принципами. До останніх відносяться такі. Принцип тотожності мислення і буття.Цей принцип передбачає, що, здійснюючи певні розумові процедури, ми повинні бути впевненими, що вони ведуть до адекватного виявлення та виразу буття. Буття в даному випадку постає тою єдиною та однорідною засадою, на якій може відбуватись будь-який реальний, в тому числі і пізнавальний рух. Принцип єдності рефлексії та руху. Він полягає в тому, що в русі думки кожен її крок не відкидається, а включається в зміст подальшого руху. Значить, всі здійснені нею кроки збагачують інтелектуальний досвід і несуть його крок за кроком до подальших визначень, ущільнюючи їх зміст. В цьому русі кожна наступна категорія постає багатшою за змістом за попередні, а результат всього руху співпадає за змістом з усім рухом. Цей принцип, застосований до індивідуального розвитку людської особистості, вимагає, щоби людина, міркуючи над своїм життя, своїми вчинками, не забувала того, що відбувається, не відмовлялась від зробленого, а навпаки вбирала би у свої подальші дії вже здобуті досвіди. Лише за таких умов людина має надію не повторювати зроблені помилки, накопичувати та збагачувати свій досвід, постати для самої себе у повноті своїх можливостей та проявів. Принцип зв'язку всього із усім (веезагального зв'язку): не існує відірваних від інших, ізольованих явищ; кожна часткова дія або подія позначається не лише на речі та її прямому оточенні, але й на стані взаємозв'язків в цілому. Принцип тотожності протилежностей. Цей принцип базується на теоретичному припущенні про те, що рух дійсності породжується не зовнішніми, а внутрішніми чинниками, тобто протилежностями. Протилежносгі неможливі одна без іншої: як тільки ми сказали "чисте", як воно відсилає нас до "брудного", світле - до темного і т. ін. Проте діалектичний метод передбачає не лише виявлення та фіксацію протилежностей, а й прослідковування процесу їх визрівання та взаємного переходу, ототожнення. Тільки тоді ми можемо слідкувати за рухом, а не просто констатувати суперечливий характер дійсності. Наприклад, усе живе передбачає самозбереження, останнє - фіксацію живого у певній формі (наприклад, насіння). Проте живе є тим, що проявляє активність, змінюється, рухається. Тільки так воно засвідчує, що воно є живе. Таким чином, виявляється, що живому притаманні дві тенденції: збереження у фіксованих формах та рух змін будь-яких форм. Це приводить до того, що живе набуває форм, але ці форми, навіть будучи фіксованими, включають у свій зміст те, що відбулось із ним в процесі руху та проявів активності. Тому, наприклад, насіння, що виросло в минулому році, не може бути цілком тотожним тому, що виросло із нього ж у цьому році, оскільки умови їх виростання чимось відрізнялись. Для палеоботаників (людей, що вивчають давні форми життя) дослідження пилку якоїсь закам'янілої рослини може багато чого сказати про час та умови її розвитку. Або: покоління дорослих досвідчених людей бажало би, щоби їхні діти (молодь) виконала те, чого не змогли виконати вони самі, проте молодь народилась та ввійшла в життя за зовсім інших умов і, відповідно, отримала зовсім інші прагнення та мрії. Принцип співпадіння початку та сутнісної основи даного явища чируху. Цей принцип випливає із того, що весь діалектичний процес постає принципово єдиним і тому початок його повинен буги нічим іншим, як проявом сутнісної засади, але в її простому, елементарному виявленні. Якщо ж, припустимо, в якійсь справі починають із чогось другорядного, несуттєвого, ато й взагалі іншого, то це, скоріше за все, буде свідченням розриву процесу, а значить відсутністю його єдності, через це - діалектичності та розвитку. Принцип співпадіння початку та кінця (явища, процесу). Цей принцип постає певним продовженням попереднього, оскільки він передбачає, що наприкінці процесу ми повинні вичерпати можливості певної засади або сутності. Проте він передбачає також і те, що в процесі руху ми не маємо права втратити його спрямування або його засади, мусимо послідовно витримати всю дистанцію розгортання певного процесу, а результат лише тоді буде виправданим, коли він засвідчить, що ми отримали саме те, з чого та заради чого починали рух. Принцип діалектичного заперечення. Його сутність випливає із принципу тотожності протилежностей. Оскільки рух можливий лише шляхом зміни певного стану на протилежний, то це значить, що початковий стан піддається запереченню, але дане заперечення не полишає засади процесу і, таким чином, постає лише виявленням її можливих граничних меж цієї засади. Це значить, що в діалектичному запереченні ми не виходимо за межі даного явища чи процесу, а лише вичерпуємо (окреслюємо) можливості їх поширення та розвитку. Через це заперечення не повинно бути розривом із початковим станом, а лише виявленням його інших якостей. Означені принципи попри те, що деякі професійні логіки не бажають визнавати діалектику, досить часто фігурують у народній мудрості та стихійно використовуються людьми. Наприклад, ми кажемо: від любові до ненависті - лише крок; не смійся, як би плакати не довелось; з чого почнеш, тим і закінчиш; в житті чергуються радість і біда; той, хто не знав горя, не оцінить і щастя та ін. Психологи та медики, наприклад, переконують нас у тому, що гарний відпочинок можна забезпечити, змінивши вид діяльності; в Біблії, як відомо, встановлюється певний ритм життя: буденні дні повинні доповнюватись
|