історія 2. 1. Первісні люди та спосіб їх життя. Неолітична революція
 Скачать 397 Kb.
|
|
1.Первісні люди та спосіб їх життя. Неолітична революція. Первісна людина на території України з’явилася майже 1 млн. років тому. Першим періодом історії людства був кам’яний вік. Кам’яним він називається тому, що основними знаряддями праці були вироби з каменю. Основними заняттями людини були збиральництво й полювання. Соціальною формою організації людей спочатку було людське стадо, на зміну якому згодом приходить родова община. Родинні зв’язки визначаються за материнською лінією, тому головну роль в суспільстві відігравали жінки. Такий устрій назвали матріархатом. Боротьба за існування змусила людину виготовляти одяг зі шкір тварин, інтенсивно заселяти печери, видобувати вогонь. В епоху пізнього палеоліту розвивається прикладне та образотворче мистецтво. В епоху мезоліту відбувається вдосконалення знарядь праці. Було винайдено лук і стріли, починається приручення тварин. Виникає племінна організація суспільства. У період неоліту відбулися якісні зміни в житті людства – так звана неолітична революція, сутність якої полягала в переході від збирання їжі і примітивного полювання до відтворюючих видів діяльності, тобто до обробки землі і розведення домашніх тварин. Її дальший розвиток спирався на помітний прогрес в обробці каменю. У цей період людина опанувала всі можливі операції— різання, шліфування, свердління, заточування каміння. Крім того, на добу неоліту припадає поява принципово нових матеріалів. Зокрема, було освоєно виготовлення ліпної кераміки. Опалена глина — це перший штучний матеріал, створений людиною, який дав можливість готувати рідку їжу і зберігати припаси. По суті кераміка — головне досягнення матеріальної культури неоліту, але поряд з нею з'явився ще один штучний матеріал — тканина, яка дала людям одяг не тільки із звіриних шкур. 2.Землеробські племена. Трипільська культура. Мідний або мідно - кам’яний вік (енеоліт), був перехідним етапом від кам’яного періоду до епохи металу. Найяскравішою археологічною культурою доби енеоліту була трипільська культура (4 – 3 тисячоліття до н.е.) Вона поширювалась на землі України, Молдови, Румунії. Головним заняттям трипільців було землеробство. Землю обробляли кам’яними та кістяними мотиками, дерев’яним ралом. Орали волами. Вирощували ячмінь, просо, пшеницю. Розвивається прядіння, ткацтво. Трипільці мали високо розвинуте керамічне виробництво. Плоскодонна кераміка розмальовувалась червоною, чорною та жовтою фарбами. Широковідомі трипільські статуетки жінок, тварин, дитячі іграшки. Деякі знаряддя праці виготовляли з міді. Будувалися одно – двоповерхові глиняні будинки, що утворювали протоміста з населенням у 15 – 20 тис. жителів. Кожні 50 – 100 років вони змушені були мігрувати через виснаження землі. Головним божеством трипільців була богиня родючості. У трипільській культурі створено основу для появи писемності у вигляді глиняних символів та знаків на кераміці. 3.Кочові народи на території України. Кіммерійці. Скіфи. Сармати. Першим етнічним утворенням на території України, були кіммерійці (9 - перша половина 7 ст.). Вони першими на території України осідлали коня та використали залізну зброю, що дало їм величезні переваги. Вони здійснювали успішні походи до Урарту, Ассирії, Лідії… Контакти з цими передовими для свого часу країнами сприяли державотворчим процесам. Проте створити повноцінну державу їм не вдалося. У 7 ст. до н.е. кіммерійців витіснили скіфи, які мали кращу військову організацію. Серед скіфів розрізнялися скіфи-кочівники та скіфи-землероби. Пануюче положення в країні належало царським скіфам, які вважали решту населення своїми рабами. На рубежі 5 – 4 ст. до н. е. у скіфів виникає ранньокласова держава на чолі з царями. Найвищого розквіту Скіфія досягла в 4 ст. до н.е. за часів правління царя Атея, котрий значно розширив її територію. Держава стала централізованою, почалося карбування скіфської монети. Починаючи із 3 ст. до н.е. на скіфське царство почався постійний натиск сарматів. Скіфи відступили в Крим де створили державу Мала Скіфія зі столицею в Неаполі Скіфському. Сарматське суспільство переживало перехідний етап від родоплемінних відносин до класових. Однак на відміну від скіфів сармати так і не змогли створити власної повноцінної держави. Особливістю суспільного ладу сарматів була наявність значних пережитків матріархату. Але сармати зуміли перевершити скіфів у військовій справі. Удар сарматської кінноти вдягнутої у залізні панцирі з довгими списами та мечами не могло витримати жодне військо. Але у 372 р. н.е. сармати були розгромлені гунами і втратили пануюче положення в Північному Причорномор’ї. 4.Антична цивілізація Північного Причорномор’я З кінця 7 ст. до н. е. на території Північного Причорномор’я свої колонії засновують греки. Найбільшими серед них були: Тіра, Ольвія, Феодосія, Пантікапей, Херсонес. За своєю політичною організацією, греки мали свою: законодавчу(народні збори), виконавчу(колегії і магістри) і судову. Грецькі міста мали широко розвинуті, ремесло, архітектуру, мистецтво. На прилеглих територіях вирощували зерно, а потім його посали вивозити до греції і вигідно продавати. З Греції сюди привозили тканину, зброю, дорогі прикраси. На місцевих грунтах переносилися державотворчі традиції грецьких міст. Місцеве населення освоювало прогресивні технології землеробства та ремесла, активно залучалось до товарно- грошових відносин. Контакти місцевих племен з колоністами сприяло поширенню досвіду та здобутків найпередовішої на той час античної культури. 5.Походження слов'янських народів. Стародавні слов'яни в період великого переселення народів. Анти. Слов’янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну арену на початку І тисячоліття нашої ери. Перші згадки зустрічаються у творах римських вчених Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов’яни фігурують під назвою венеди. В 6 ст. вже існувало 3 гілки слов’ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров’я) і склавіни (Подунавя). Після 500 р. анти і склавіни масово переходять Дунай і вступають у володіння Візантії. Інша частина слов’ян розселилася у верхів’ях Дунаю та басейні Ельби і злилася зі слов’янами вісло-одерського межиріччя. У цей же час слов’яни Середнього Подніпров’я просувалися на північ по Дніпру і Десні. Отже у ІІ половині першого тисячоліття слов’яни зайняли половину Європейського континенту та поділилися на 3 вітки: східну, західну і південну. Східною гілкою слов’янства були Анти, які заселили територію від Дунаю до Дону та Азовського моря. Основою господарства антів було землеробство і скотарство. Розвивалися ремесла та торгівля. . На чолі племені стояли князь та старшини, але всі важливі питання вирішувались на народних зборах – вічах. Анти часто воювали проти готів, загрожували північним кордонам Візантії. Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець 4 початок 7ст.) і у 602 р. загинула під натиском аварів. Отже, важливу роль у формуванні українського етносу відіграли міграційні процеси 2 – 7 ст. Під час Великого переселення народів було інтегровано багато етносів. Згодом у Східній Європі утворюються нові союзи племен. За свідченням арабських авторів уже в 8 -9 ст. існувало 3 осередки східнослов’янської державності:Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) і Артанія (Ростово – Суздальська земля). Найбільшим було державне об’єднання яке літописець називає Руською землею з центром у Києві. У 7 – 9 ст. у суспільному житті слов’ян відбулися великі зміни, які сприяли процесу державотворення. Так економічний прогрес привів до підвищення продуктивності праці, до виникнення додаткового продукту. Це спричинило значні зміни у соціальній сфері. Відбувається поділ на багатих та бідних, земля переходить у власність окремих сімей, землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники на залежне населення. Збільшення території та військова активність вимагали нових методів і форм управління. Народні збори стають неефективними. На перший план виходить князівська влада. Князівська дружина стає привілейованою групою професійних військових, яка перетворюється в орган примусу. До утворення Давньоруської держави у східних слов’ян існувало 14 великих племінних об’єднань ( дуліби, поляни, бужани, волиняни, сіверяни, тиверці, уличі, древляни, білі хорвати та інші). У 6 – 8 ст. племінні союзи еволюціонують у протидержавні утворення – племінні князівства. Значною подією в процесі консолідації полянського міжплемінного союзу стало заснування міста Києва. 6.Розселення східних слов'ян. Боротьба з готами, гуннами, аварами. Війни слов'ян з Візантією та їх наслідки. Слов’янство, як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну сцену на початку нової ери. Це був динамічний і драматичний час великого переселення народів 2 – 7 ст. частиною цього процесу стало переміщення готів з Прибалтики у Причорномор’я . наприкінці 4 ст., як нам відомо зі свідчень Йордана, анти зазнали жорстокої поразки від готів, яких очолював король Вінітарій.Однак ця перемога готів виявилася короткочасною. Вінітарій був переможцем хіба що протягом одного року. У 375 р. готів перемогли гуни, частково їх підкоривши частково витіснивши з Причорномор’я. Гуни створили між Доном і Карпатами могутню державу. Але після кількох поразок від римлян та їх союзників, смерті у 475р. Аттіли гунська держава розпадається. Ці історичні колізії суттєво вплинули на долю слов’янства. Антська держава завдяки ліквідації готського королівства в 5 – 6 ст. переживає піднесення. вона навіть організовувала регулярні походи на Візантійську імперію, в межах її балканських володінь. Перші самостійні походи слов'ян на Візантію відбулися наприкінці V — початку VI ст. Майже щороку траплялися слов'янські військові експедиції на Балкани за імператора Юстиніана (527—565 pp.). Виняткове значення мав похід антських загонів 550—551 pp. Як свідчать джерела, навіть раптовий удар імператорського війська не змусив слов'ян повернутися додому. Трохи відступивши, вони залишилися на території Візантії на зиму. Після тієї зимівлі почалося масове переселення слов'ян-антів на Балкани.Для перших ніж закладати поселення, слов'яни здійснювали військові операції, під час яких руйнували фортеці. «Вони спустошили й спалили їх (міста й фортеці), — розповідає візантійський історик кінця VI ст., — взяли полонених і стали панами на землі. Наприкінці VI ст. постійні слов'янські поселення трапляються скрізь на Балканському півострові. Отож, наслідком військових походів проти Візантії сталося переселення слов'янських племен на землі Балканського півострова. У другій половині 6 ст. політична ситуація значно ускладнилася у зв’язку з приходом у східну Європу аварів, які заснували у Карпатській улоговині примітивну державу – аварський каганат, підкоривши переважно слов’янське місцеве населення. Почалися тяжкі анто-аварські війни, які призвели до занепаду Антської держави. Фактично, починаючи з 602 р., анти в історичних джерелах не згадуються. Разом з тим склавіни фігурують у творах більшості європейських та східних авторів, що ведуть мову про народи, які населяли територію України Невдовзі на зміну антам прийшов поляно-руський політичний союз з центром у Середньому Подніпров’ї. Отже перебіг подій свідчить про автохтонність і споконвічність українського народу на його історичній землі. Колискою цього складного неоднозначного процесу було Подніпров’я. Саме на цих землях в середині І тисячоліття н. е. почалося формування державності Київської Русі. 7.Заснування Києва. Передумови утворення держави у східних слов'ян. До ІХ ст..у слов’ян завершився процес розкладу родоплемінного ладу. Племінні князівства виникали і розпадалися в залежності від конкретних умов. Одним із таких об’єднань був союз племен розташований в околицях нинішнього міста Києва. Відомий з 6-го століття. Східні джерела дозволяють припустити існування напередодні утворення давньоруської держави трьох великих слов’янських об’єднань: Куяви, Славії й Артанії. На думку більшості сучасних українських істориків Куява локалізувалась навколо Києва. Величезну роль в об’єднанні східнослов’янських союзів відіграло місто Київ, яке завдяки вдалому географічному розташуванню набуло значення політичного центра східних слов’ян. Утворені навколо нього Полянське і Київське князівства об’єднали древлян і сіверян. Внаслідок цього в 8 – середині 9 ст. в середньому Подніпров’ї сформувалося державне об’єднання – Руська земля. Масштабність її зовнішньополітичної активності були вражаючими. Відповідно до легенди, засновником Києва був князь Кий зі своїми братами Щеком, Хоривом і сестрою Либіддю. У 8 – 9 ст. у східних слов’ян складаються передумови утворення державності. По-перше, це економічні передумови: розвиток продуктивних сил, розширення посівних площ, розвиток ремесел, зростання міст, пожвавлення торгівлі (особливого значення набувають торгові шляхи, що проходили через Київ). По-друге, передумови соціально-політичні: розклад родоплемінних відносин у слов’ян, відокремлення правлячої верхівки, що складалася з князів – вождів союзів племен, князівських дружинників, старійшин. Отже прогресивні зміни, що відбулися в суспільному житті східних слов’ян (удосконалення техніки та технології землеробства, піднесення ремесла, пожвавлення торгівлі, розклад родово-общинного ладу, класова диференціація, поява перших протодержав) сприяли створенню фундаменту на якому в 9 ст. зросла могутня будова Давньоруської держави 8.Становлення державності (князювання Олега, Ігоря, Ольги, Святослава). Київська Русь – ранньофеодальна держава з монархічною формою правління. Протягом 9 – 13 ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на ґрунті княжої дружини утворився примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади зосереджується в руках у князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя могли впливати лише бояри. Захопивши владу Олег проголосив Київ столицею об’єднаної держави. Формально Олег правив від імені Ігоря, але фактично він був повновладним князем. За часів його правління відбулося збирання руських земель та консолідація їх навколо Києва. Олег був талановитим державним діячем. Він здійснив успішні походи на Візантію. Русько–Візантійський торгово-політичний договір 911 р. був надзвичайно важливий і вигідний для Русі. Наступником Олега на Київському престолі став Ігор (912 – 945 рр). Його походи на Візантію виявилися менш вдалими.. Загинув Ігор під час повстання древлян, незадоволених стягуванням позачергової данини. Влада перейшла до вдови Ігоря княгині Ольги.(945 – 964). Насамперед вона жорстоко помстилася древлянам за смерть чоловіка. Ольга намагалася обмежити владу місцевої знаті, провела податкову реформу і встановила більш суворий порядок управління. За часів Ольги зміцніла економічна могутність Київської держави, піднісся її міжнародний авторитет. У 957 р. відбулася дипломатична місія Ольги до Константинополя, де вона охрестилася. У 964 р. вся повнота влади на Русі зосередилася в руках Святослава (964 – 972). Правління цього князя припало на час становлення ранньофеодальних держав у Європі та завоювання ними життєвого простору. Тому войовничий характер Святослава цілком відповідав духу епохи.Протягом 964 – 966 рр. Святослав у результаті численних походів приєднав землі в’ятичів, завдав поразки Волзькій Болгарії, підкорив мордовські племена, розгромив Хазарський каганат, успішно воював на Північному Кавказі й Азовському узбережжі, відбив натиск печенігів. Але успішні завойовницькі походи Святослава стривожили Константинополь, який побоювався посилення Русі. У 968 р візантійський імператор запросив Святослава для боротьби з болгарами, зіштовхнувши між собою дві небезпечні для імперії слов’янські держави – Русь і Дунайську Болгарію. Повертаючись з війни Святослав поблизу дніпрових порогів попав у засідку печенігів і трагічно загинув. 9.Утворення Київської Русі. Норманська теорія. Основні етапи: розвитку Київської держави Початок формування державності на території України тісно пов'язаний з перетворенням Києва на основний політичний і культурний центр східнослов’янських племен. Саме навколо нього наприкінці 8 – на початку 9 ст. відбувається об’єднання територій між Чорним та Балтійським морями. Зростання впливу Київського князівства в середині 9 ст. пов’язане з іменем князя Аскольда. Він проводив далекоглядну і активну зовнішню політику, зміцнив князівство і прагнув поставити Русь на рівень з могутніми державами того часу – Візантією та Хазарією. Закріпившись на узбережжі Чорного моря Аскольд здійснив декілька вдалих походів на Візантію (860, 863, 865, 874 рр.) в результаті яких було підписано вигідні для русів угоди. У 882 р. владу в Києві захопив новгородський князь Олег. Він об’єднав Київську та Новгородську землі, в результаті чого утворюється велика слов’янська держава Київська Русь. В цьому зв’язку треба згадати норманську теорію, авторами якої були німецькі вчені 18 ст. Їхня теорія апелює до літопису «Повість минулих літ», у якому йдеться про запрошення на князівський престол до Новгорода норманських вождів на чолі з Рюриком. Вони утверджували концепцію заснування варягами (норманами) Київської Русі, принижуючи державотворчу здатність слов’ян. 2. Історію Київської Русі можна розділити на такі основні періоди: 1)882 – 978 рр. – утворення та становлення східнослов’янської держави з центром у Києві; 2)978 – 1054 рр. – розквіт Київської Русі; зростання її політичної могутності; збільшення території; значні досягнення у сфері культури; 3)1054 – середина 13 ст. –поступовий занепад і розпад Київської Русі, утворення самостійних князівств. 13.Причини і етапи феодальної роздробленості. Занепад Києва. Наприкінці 11 ст. посилилися відцентрові тенденції в державі. Всі спроби княжих з’їздів заблокувати негативні тенденції та припинити міжусобиці закінчилися невдачею. Останнє намагання відновити колишню велич та могутність Київської Русі припадає на князювання Володимира Мономаха . Численні вдалі походи на половців, активна законодавча діяльність, подолання сепаратистських тенденцій, об’єднання ¾ території Русі тимчасово стабілізували становище держави і повернули її в ряди наймогутніших країн Європи. Після смерті Володимира Мономаха його сину Мстиславу (1125 – 1132) лише на короткий час вдалося підтримати єдність руських земель. Якщо у 12 ст. на теренах Русі з’явилося 15 князівств, то їхня кількість на початку 13 ст. сягала вже 50. Феодальну роздрібненість спричинила низка чинників: -Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення. -Зростання великого феодального землеволодіння. -Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади. -Частковий занепад Києва як торгового центру, поява поліцентрії в зовнішній торгівлі. -Посилення експансії степових кочівників. 10.Київська Русь в період найбільшого піднесення та могутності: правління Володимира Великого та Ярослава Мудрого Найбільшої могутності та розвитку Київська Русь досягла за правління князів Володимира Великого (978 – 1015 рр.) та Ярослава Мудрого (1019 – 1054 рр.) Володимир значно розширив межі держави. Приєднавши Червону Русь, захопив частину литовських земель, Закарпаття, оволодів Корсунем у Криму. В цей час Київська Русь стала найбільшою країною Європи. Князь Володимир провів 4 великі реформи: адміністративну (поділив всю країну на 8 округів, де владу передав своїм синам, здійснивши територіальний поділ держави); військову (замінив племінну організацію війська на феодальну тобто службу у війську за право володіти землею; оборонна передбачала будівництво фортець та земельних валів. Найважливішою реформою Володимира була релігійна реформа. Офіційне прийняття християнства як державної релігії сприяло зміцненню князівської влади, активізувало процес державотворення. Ярослав Мудрий уславився не далекими військовими походами, а своєю законодавчою та культурно - освітньою діяльністю. За Я. Мудрого був прийнятий збірник законів «Руська правда». Давньоруське право стояло на сторожі інтересів князя та його адміністрації, дружинної знаті , пізніше феодалів землевласників. Я. Мудрий зводив на Русі численні монастирі і храми, що ставали осередками розвитку культури та поширення наукових знань. Зовнішньополітична діяльність Ярослава спиралася насамперед на слово дипломата, а не на меч воїна. Важливе місце в міжнародній політиці київського князя відігравала «шлюбна дипломатія» тобто укладання вигідних союзів та угод шляхом династичних шлюбів. В останні роки життя Ярослав зробив спробу вирішити болючу проблему престолонаслідування. Він поділив Київську державу між синами. У разі смерті київського князя великокняжий стіл переходив до найстаршого за віком сина, що на думку Ярослава, давало можливість уникнути сімейних чвар. Отже визначальними рисами цього періоду були: завершення формування території держави, перенесення уваги князівської влади з проблеми завоювання земель на проблему їхнього впорядкування та втримання під контролем; активна реформаторська діяльність князів; запровадження та поширення державної консолідуючої ідеології – християнства; поява писаного кодифікованого права; ширше використання дипломатичних методів вирішення міжнародних проблем; розквіт давньоруської культури. 11.Становлення феодальної системи господарювання. Основні етапи економічного розвитку |