Шпора. 1 1 Поняття міжнародного права як особливої системи права Поняття міжнародного права як особливої системи права
 Скачать 1.64 Mb.
|
|
2.4. 2.3. Від Вестфальського миру до Гаазьких конференцій миру 2.3.Від Вестфальського миру до Гаазьких конференцій миру Початок нового етапу розвитку міжнародного права було покладено підписанням Вестфальського миру 1648 р., який розв’язав низку гострих міжнародно- правових питань і значно вплинув на хід історії європейських держав. Значення трактату полягає насамперед в тому, що ним було встановлено політичну рівновагу в системі європейських держав. Держави вперше продемонстрували можливість узгодженого світського вирішення спільних європейських проблем без втручання церкви. Вестфальський трактат визнав за всіма учасниками право на територію і верховенство (суверенітет в межах території), підтвердив рівноправність європейських держав незалежно від віросповідання та форми державного устрою, визнав рівність католицького та протестантського віросповідань, і, відповідно, закріпив релігійну свободу. Підписання документу відіграло значну роль в становленні інституту визнання, оскільки саме в ході його підготовки була визнана незалежність Швейцарії та Нідерландів, а також суверенні права німецьких князівств, оскільки Імперія перетворювалась на сукупність незалежних німецьких держав, над якими імператор мав лише номінальну владу. Важливо відзначити також, що Вестфальський трактат містив ряд положень, які були спрямовані на встановлення гарантій його дотримання, зокрема, зазначалось, що сторони зобов’язані відстоювати та захищати кожну статтю мирного договору. Для врегулювання спільних проблем передбачалось застосовувати договори, що мали засновуватись на згоді держав-учасниць. Вестфальський мир започаткував класичне міжнародне право, яке формувалось протягом наступних століть. Розвиток міжнародного права протягом даного періоду пов'язаний з становленням принципу рівноправності держав та поняття суверенітету, який асоціювався з незалежністю та повнотою влади держави. В посольському праві (дипломатичному) протягом даного періоду остаточно утвердився принцип недоторканності послів та посольських приміщень, непідсудності послів судам держави перебування. Таблиця
В консульському праві утвердилось призначення консулів державами, які перебували тепер на державній службі. Правовий статус консулів та їх функції почали визначатися міжнародними договорами держав. Протягом ХVІІ-ХVІІІ ст. в питаннях правового режиму територій панівними залишались феодальні принципи, зокрема, практикувався обмін територіями, купівля-продаж, дарування та ін. Колонізація нових земель, пов’язана з успіхами в мореплавстві, обумовила появу інституту первісної окупації як підстави для заволодіння нічийною територією. До сер. ХVІІІ ст. утвердився принцип свободи морського судноплавства. Одночасно більшістю держав було визнано 3-мильну ширину територіального моря. Поступово відміняються багаточисельні митні збори на річках. Між європейськими державами почали укладатись договори про свободу судноплавства по транскордонним річкам (Баварія, Пруссія, Австрія, Франція). Протягом ХVІІІ ст. відбулись зміни в законах та звичаях війни, які поступово ставали гуманнішими. Хоча воюючі сторони не розрізняли комбатантів та не комбатантів, втім почали з’являтись угоди про недоторканність під час війни військових шпиталів та медичного персоналу, про надання допомоги хворим та пораненим полоненим, недоторканність мирних жителів (насамперед жінок та дітей). В ХVІІІ ст. під нейтралітетом розуміли повну неучасть нейтральної держави у війні і відмову від надання якої-небудь допомоги воюючим. В морських війнах продовжувало діяти каперство. Кожна держава самостійно вважала які товари є контрабандними, що призводило до свавілля каперів при захопленні призів. В розвитку законів та звичаїв морської війни важливу роль відіграла Декларація про озброєний нейтралітет на морі, яка була проголошена Росією в 1780 р. В Декларації проголошувалась необхідність свободи судноплавства нейтральних суден поблизу узбережжя воюючих держав, заборони захоплення вантажів на нейтральних судах, регламентувався режим морської блокади. Декларація мала на меті насамперед обмежити свавілля каперів, тому знайшла підтримку і визнання з боку інших держав. Важливе значення для розвитку міжнародного права мала боротьба північноамериканських колоній за незалежність від Англії та Франції і проголошення в 1776 р. США. Договори США з Францією, Росією та іншими державами стали фактичним і юридичним визнанням права нації на самовизначення та створення суверенної держави. Буржуазні революції ХVІІІ ст., які проходили під гаслами рівності народів і права на самовизначення вплинули на формування нових принципів та норм міжнародного права. Зокрема, в актах, проголошених під час Французької революції 1789-1793 рр. (Декларації прав людини і громадянина 1789 р., конституціях 1791 та 1793 рр. ) проголошувались принципи народного суверенітету, суверенної рівності держав, невтручання у внутрішні справи держав, недоторканності державної території та ін. Важливим стало формування інституту громадянства, який прийшов на зміну інституту підданства. Громадянство передбачало наявність у особи певного кола прав, забезпечення яких стало усвідомлюватись як обов’язок держави. Під час приєднання до Франції Авіньйону (1791р.), Савойї (1792р.), Ніцци (1793р.) було вперше застосовано плебісцит як спосіб зміни належності державної території. Відбулись зміни і в правовому статусі іноземців. Кожна людина вважалась наділеною від природи невідчужуваними правами, незалежно від державної належності. Під час французької революції було обґрунтовано право політичного притулку для політичних емігрантів та борців за свободу. Значним був вплив революції на розвиток законів та звичаїв війни. Саме в цей час почали розрізняти комбатантів та мирне населення. Змінилось і ставлення до військовополонених, поранених. Військовополонені оголошувались „…недоторканними як суверенітет народу і священними як нещастя…”. Під час революції Франція було проголошено гасло: „суверенітет народу не зв’язаний договорами тиранів ”. Важливу роль у розвитку міжнародного права даного етапу відіграли Віденський (1815 р.), Паризький (1856 р.) та Берлінський (1878 р.) конгреси. Віденським конгрес сприяв розвитку деяких інститутів міжнародного права. Статті заключного акту Віденського конгресу передбачали, зокрема, встановлення міжнародних правил збору мита та судноплавства по прикордонним річкам Рейну, Маасу, Мозелю, Шельді. На конгресі було підписано Декларацію про справи Гельветичного Союзу, яким проголошувався постійний нейтралітет Швейцарії. В доданій до Заключного акту Декларації проголошувалась заборона торгівлі неграми, а в Віденському регламенті 1815 р., який також додався до акту конгресу, встановлювались 3 класи дипломатичних агентів: посли та папські легати (нунції), що представляли своїх монархів; посланці, міністри та інші уповноважені при главах держав; повірені у справах, уповноважені при міністрах закордонних справ. Також передбачалось встановлення єдиного для всіх держав порядку прийому дипломатичних агентів кожного класу. Положення Віденського регламенту протягом багатьох років використовувалися в дипломатичних відносинах, причому їх дотримувались й ті держави, які не робили офіційного оголошення про приєднання. Важливу роль для розвитку міжнародного права відіграв також Паризький конгрес 1856 р. Серед результатів конгресу слід назвати встановлення свободи торговельного судноплавства по Дунаю (створювалась особлива комісія – Європейська Дунайська комісія), нейтралізація Чорного моря, встановлення режиму використання чорноморських проток (заборона руху військових суден всіх держав через протоки Босфор та Дарданелли в мирний час). Важливим наслідком конгресу стала заборона каперства. Також Паризький конгрес рекомендував державам в разі виникнення серйозних спорів використовувати посередництво дружньої держави з метою попередження військових зіткнень. В 1878 р. на Берлінському конгресі було колективно визнано незалежність Сербії, Чорногорії та Румунії. З колонізацією африканського континенту була пов’язана необхідність вирішення спірних між державами питань. Зокрема, в 1884 р на Берлінському конгресі піднімалось питання окупації нічийної території і наголошувалось, що окупація має бути ефективною. На конгресі було проголошено свободу судноплавства по африканській р. Конго. В 2 пол. ХІХ ст. розвиток економіки та науково-технічний прогрес сприяли створенню перших міжнародних організацій: Міжнародного телеграфного союзу (1865р.), Всесвітнього поштового союзу (1874р.), Міжнародного союзу для охорони промислової власності (1886р.) та ін. Все більшого значення для регулювання відносин між державами набувають договори. В той час поширеними були мирні договори, договори, пов’язані з територіальними змінами, договори про торгівлю, мореплавство, з консульських питань, з питань зв’язку та транспорту, про рибальство, про боротьбу з піратством та ін. Для вирішення міжнародних спорів держави часто використовували арбітраж. Відомими стали арбітражні вирішення спорів між Англія та США, між Росією та США та ін. Таблиця
Наприкінці ХІХ – на поч. ХХ ст. на розвиток міжнародного права значно вплинули Гаазькі конференції миру. На Гаазьких конференціях відбулась кодифікація норм, що регламентували ведення військових дій, які в міжнародному гуманітарному праві називають „право Гааги”. На першій Гаазькій конференції було прийнято три конвенції: про мирне вирішення міжнародних спорів, про закони та звичаї сухопутної війни, про застосування Женевської конвенції про поранених та хворих до морської війни, а також три декларації: про незастосування снарядів, що мають єдиним призначенням поширювати удушливі чи шкідливі гази, про заборону куль, котрі легко розриваються або сплющуються в людському тілі, про заборону метання снарядів та вибухових речовин з повітряних куль чи за допомогою інших подібних нових способів. На другій Гаазькій конференції миру в 1907 р. було переглянуто конвенції 1899 р. та схвалено 10 нових:
Конвенції 1907р. (за винятком 12-й, що не набула чинності) є діючими міжнародно-правовими документами. Декларація 1907р. про заборону метання снарядів та вибухових речовин з повітряних суден втратила своє значення у зв’язку з відмовою держав її ратифікувати. Дві інші декларацій, прийняті на конференції 1899р., зберегли свою силу. Гаазькі конвенції були доповнені на Лондонській морській конференції 1908-1909 рр. і увійшли до прийнятої Декларації про право морської війни. Втім, збільшення норм міжнародного права гуманітарного характеру не заперечувало права держав на війну, яка вважалась можливим засобом вирішення суперечок між державами. В даний період формується наука міжнародного права, серед найвідоміших вчених слід назвати англійців Р.Філлімора, Т.Твісса, У.Холла, французів Ж.Рейневаля, П.Прадье-Фодере, американців Г.Уітона, Дж. Кента, Т.Улсі, німців Й. Клюбера, А. Гефтера, Ф.Гольцендорфа, Ф.Ліста, італійця П.Фіоре, швейцарця І. Блюнчлі та інших. Значний внесок в розвиток науки міжнародного права зробили російські вчені-міжнародники М.Н Капустін, В.А.Незабитовський, Л.А.Камаровський, І.І.Івановський, Ф.Ф.Мартенс, М.А.Таубе, О.О.Ейхельман, В.Е. Грабарь, П.Е. Казанський, Д.І.Качановський, А.Н.Стоянов та інші. 2.5. 2.4. Міжнародне право ХХ ст. Сучасне міжнародне право 2.4.Міжнародне право ХХ ст. Сучасне міжнародне право В літературі з міжнародного права для характеристики міжнародного права починаючи з ХХ ст. часто використовують термін „сучасне міжнародне право”, оскільки саме на поч. ХХст. почалося формування нового типу міжнародного права, основу якого складали принципи, нехарактерні для попередніх часів. Втім, на наш погляд, слід розмежувати період формування сучасного міжнародного права та, власне, сучасне міжнародне право, яке веде свій відлік від створення ООН. Перша половина ХХ ст. стала багатою на події, які суттєво вплинули на хід історії, а разом з тим – на розвиток міжнародних відносин та міжнародного права. Перша світова війна (1914-1919 рр.), укладення Версальського мирного договору 1919 р. та створення Версальсько-Вашингтонської системи та Ліги націй визначили основні напрями розвитку міжнародного права. Після підписання Німеччиною 11 листопада 1918 р. Комп'єнського перемир'я, почалася підготовка мирних договорів. Для цього 18 січня 1919 р. була скликана Паризька конференція, на яку переможені країни, а також Росія, в якій продовжувалась громадянська війна, не були запрошені. 28 червня 1919 р. у Версальському палаці відбулось підписання мирного договору, за яким Німеччина втрачала значну частину своїх територій і всі свої колонії. Вона не мала права розташовувати свої війська в зоні р. Рейн, армія обмежувалась кількістю 100 тис. солдатів. Німеччині заборонялося мати генеральний штаб, військову і морську авіацію, підводні човни, обмежувалася кількість військово-морських надводних кораблів. Як винна у розв’язанні війни, Німеччина зобов’язувалась сплатити державам, що постраждали від агресії 132 мільярди золотих марок репарацій. На Паризькій конференції були підготовлені також мирні договори із колишніми союзниками Німеччини: Сен-Жерменський договір з Австрією від 10 вересня 1919 р. визнавав її суверенітет виключно в етнічних межах австрійської нації. Заборонялось об'єднання Австрії з Німеччиною. Нейіський договір з Болгарією, підписаний 27 листопада 1919 p., зобов'язував її передати деякі території Румунії і Югославії. 4 червня 1920 р. був укладений Тріанонський договір з Угорщиною, яка втратила значні території. Договір з Османською імперією був підписаний 10 серпня 1920 р. в м. Севр (Франція). Він позбавляв Туреччину суверенітету навіть над територіями, в межах яких турецьке населення складало більшість; встановлювався контроль переможців над турецькою економікою і фінансами, морськими протоками Босфор і Дарданелли. Втім, визвольний рух, який спалахнув у Туреччині, призвів до заміни у 1923 р. Севрського договору новим договором з Туреччиною — Лозанським. Всі договори з союзниками Німеччини, подібно Версальському договору, зобов'язували переможені країни сплатити репарацію, значно обмежували чисельність їх армій і флоту, забороняли мати деякі підрозділи сухопутних, повітряних і морських сил. Міжнародні відносини в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні також потребували врегулювання. Тому було прийнято рішення скликати у Вашингтоні міжнародну конференцію (проходила з 12 листопада 1921 р. до 6 лютого 1922 р.), результатом роботи якої стало підписання трьох основних договорів. В договорі чотирьох держав від 13 грудня 1921 р. США, Великобританія, Франція та Японія взаємно гарантували свої острівні володіння в районі Тихого та Індійського океанів, що фактично означало остаточне визнання за Японією Маріанських, Маршаллових і Каролінських островів. Згідно договору п'яти держав (США, Великобританія, Японія, Франція, Італія) про обмеження морських озброєнь встановлювалося співвідношення між лінійними флотами, їх загальна гранична водомісткість в пропорції відповідно 5:5:3: 1,75 : 1,75. Це була перша в історії міжнародних відносин угода про обмеження гонки озброєнь. Також вперше Великобританія погодилася на паритет (рівність) свого військово-морського флоту з флотом США. Договір дев'яти держав від 6 лютого 1922 р. (США, Великобританія, Франція, Японія, Італія, Бельгія, Нідерланди, Португалія, Китай) зобов'язував Японію повернути Китаю захоплені нею колишні німецькі володіння в Китаї. Договір проголошував принцип поваги до суверенітету і цілісності Китаю. Великі держави зобов'язувалися не прагнути розподілу Китаю на сфери впливу і притримуватися принципу "рівних можливостей" в торгівлі та інших економічних відносинах з Китаєм. Договори, укладені на Вашингтонській конференції, доповнювали систему договорів, підписаних у 1919 -1920 рр. Цими договорами було створено Версальсько-Вашингтонську систему міжнародних відносин, що закріпила результати першої світової війни та визначила нове співвідношення сил в повоєнному світі, втім, вона не змогла бути постійною і проіснувала лише до 30х років ХХ ст. (була своєрідним перепочинком перед новою світовою війною). Одним із питань, що розглядалось на Паризькій конференції, було питання про створення Ліги Націй, яка за пропозицією президента США В.Вільсона, повинна була стати всесвітньою організацією держав, гарантом підтримання миру, міжнародної безпеки, забезпечення незалежності всіх народів світу. Статут Ліги Націй, розроблений спеціальною комісією на чолі з В.Вільсоном, включав положення про відмову від ведення війн. Він передбачав застосування спеціальних санкцій цього міжнародного органу проти агресорів. Вищими органами Ліги Націй були Асамблея і Рада Ліги. В Статуті Ліги Націй були передбачені процедури мирного вирішення спорів між державами, які на практиці не виправдали себе. В 1922 р. було створено Постійну палату міжнародного правосуддя як перший постійний міжнародний суд. В міжвоєнний період були прийняті окремі міжнародні акти в сфері прав людини, зокрема, Конвенція про заборону рабства (1926р.) та про правовий статус політичних біженців (1928 р.). В сфері гуманітарного права в 1925 р. було прийнято Женевський протокол Про заборону застосування на війні задушливих, отруйних або інших подібних газів і бактеріологічних засобів. В 1936 р. в Лондоні прийнято протокол про дії підводних човнів проти торгових суден. В 1937 р. була прийнята Ніонська угода, в якій засуджувалась практика нападу підводних човнів на торговельні судна. В період від кінця першої світової війни до розв’язання другої, слід відмітити зусилля держав щодо попередження виникнення агресивних воєн. Зокрема, варто відзначити підписаний в 1928 р. Паризький договір про відмову від війни як знаряддя національної політики, більше відомий під назвою Пакт Бріана-Келлога. Як засіб врегулювання міжнародних спорів, за ст.1 Пакту, війна засуджувалась. Всі спори, що можуть виникнути між державами мають вирішуватися виключно мирними засобами (ст. 2). На підтвердження імперативності норми про заборону війни, СРСР був виключений з Ліги Націй в 1939 р. за розв’язання війни з Фінляндією. Втім, спроби запобігти війні, як відомо, виявилися марними. Друга світова війна продемонструвала нехтування досягнутими між державами домовленостями, принципами та нормами тогочасного міжнародного права, що виявились слабшими за силу зброї. Це, власне, спонукало до пошуку засад такого післявоєнного устрою, які б створили для держав міжнародно-правові гарантії їхньої безпеки. Питання підтримання міжнародного миру стали предметом розгляду на Московській (1942р.), Тегеранській (1943р.), Ялтинській (1945р.) конференціях, на яких обговорювалась необхідність створення міжнародної організації, в рамках якої можливо розробити відповідні. В боротьбі з фашизмом сформувалося розуміння міжнародного права саме як засобу забезпечення миру та безпеки в світі. Сучасний період розвитку міжнародного права пов'язаний з створенням ООН та прийняттям 26 червня 1945 р. Статуту ООН, який закріпив основні цілі створення Організації, а саме: підтримання міжнародного миру та безпеки, розвиток дружніх відносин між націями на основі принципу рівноправності та самовизначення народів, здійснення міжнародного співробітництва, узгодження дій націй в досягненні спільних цілей. В Статуті ООН закріплювався основоположний принцип міжнародних відносин та міжнародного права, за яким застосування сили та погрози силою стало неприпустимим. У такий спосіб „право на війну” в сучасному міжнародному праві було заборонено. Саме тому виникла потреба у вдосконаленні норм міжнародного права, які регламентували відповідальність держав за порушення міжнародного права. Не менш актуальним стало вироблення норм З вирішенням проблеми забезпечення миру, яка є головною для міжнародного співтовариства, стало можливим поступове врегулювання й інших міжнародно-правових відносин. Друга половина ХХ ст. характеризується кодифікацією найважливіших галузей міжнародного права: права міжнародних договорів (Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969р.), права зовнішніх зносин (Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961р., Віденська конвенція про консульські зносини 1961 р.), повітряного права (Чиказька конвенція про міжнародну цивільну авіацію 1944 р.), морського права (Конвенція ООН з морського права 1982р.). |