Шпора. 1 1 Поняття міжнародного права як особливої системи права Поняття міжнародного права як особливої системи права
 Скачать 1.64 Mb.
|
|
Сучасне міжнародне право розвивається значною мірою під впливом ООН. 3.2. 3.1.Поняття та види норм міжнародного права 1.1.Поняття та види норм міжнародного права Норма міжнародного права - це створене угодою суб'єктів формально визначене правило, що встановлює для них права і обов'язки, здійснення яких забезпечується юридичним механізмом. Норми служать як би цеглою, з якої побудовано міжнародне право. Їх специфіка визначається тим, що вони є елементами особливої правової системи. Норма є загальним правилом, розрахованим на невизначену кількість випадків. Разом з тим міжнародно-правові норми мають ряд особливостей, що дозволяють виділити їх в окрему систему. 1) предмет регулювання — міждержавні відносини і пов'язані з ними відносини інших суб'єктів; 2) порядок створення — узгодження позицій держав та (або) інших суб'єктів; 3) форма закріплення (існування) — відповідна погоджувальному характеру змісту правил поведінки (договір, звичай, акти міжнародних конференцій і міжнародних організацій); 4) забезпечення реалізації норм, як правило, самими державами-творцями індивідуально або колективно, зокрема за допомогою створених ними міжнародних організацій і органів, при цьому особливе значення мають заходи, що сприяють добровільній реалізації норм. В сфері міжнародних відносин відсутні спеціальні нормотворчі органи. Норми міжнародного права створюються самими суб'єктами, перш за все державами. Створення норм міжнародного права представляє процес узгодження позицій держав, що включає дві стадії: 1) досягнення згоди щодо змісту правила поведінки; 2) взаємообумовлене волевиявлення держав щодо визнання правила поведінки обов'язковим. Формування позиції держави починається з усвідомлення своїх інтересів і потреб, а також розуміння можливості захистити (задовольнити) їх за допомогою інших держав або спільно з ними. Специфіка міжнародно-правових норм і їх системи позначається на їх конструкції. Головне полягає в тому, що більшість норм містять лише диспозицію, а санкції, точніше контрзаходи, визначаються системою в цілому. Конкретні контрзаходи у разі порушення норм можуть передбачатися окремими договорами. Норма є загальним правилом, тому не може представляти оптимальне рішення для всіх випадків, швидше, вона слугує для цього початковим пунктом. В процесі застосування норми специфіка випадку не може ігноруватися. Не дивлячись на очевидну роль норм як необхідного елементу міжнародного права, в доктрині набув поширення нормативний нігілізм. Так, одні автори вважають, що міжнародне право складається з окремих думок, що змагаються в тому, щоб знайти віддзеркалення в суті рішень (Ф. Краточвілл, Великобританія). Інші пишуть про нормативний скептицизм і вважають, що право складається не тільки з норм, але і з інших стандартів (Т. Нардін, США). Оскільки нормативний нігілізм реально рівнозначний міжнародно-правовому нігілізму, він не отримав визнання в доктрині і тим більше в практиці. Міжнародно-правові норми неоднорідні за формою і змістом. Їх можна класифікувати за різними критеріями. Види норм міжнародного права - за сферою дії - універсальні, регіональні, партикулярні; - за способом створення і формою існування - звичаєві, договірні, норми рішень міжнародних організацій. - за юридичною силою - імперативні і диспозитивні; - за функціями в системі - матеріальні і процесуальні; Універсальні норми Відомий британський юрист Р. Дженнінгс зазначав, що універсалізм є сутнісний принцип міжнародного права. Міжнародна практика виходить з реальності існування універсальних норм. Згідно принципу добросовісного виконання зобов'язань, "кожна держава зобов'язана сумлінно виконувати свої зобов'язання, що випливають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права". У рішеннях Міжнародного Суду ООН є безліч посилань на "загальні норми міжнародного права". Отже, головними сутнісними ознаками універсальних норм є глобальність дії, загальна обов'язкова сила, створення і зміна їх міжнародним співтовариством в цілому. Універсальні норми утворюють загальне міжнародне право. Існують норми, які приймаються обмеженою кількістю держав, але які мають загальне значення. Такі норми встановлюють міжнародний режим (наприклад, для Антарктики, для космічного простору, для міжнародних проток та ін.). Норми створюються найбільш зацікавленими державами і поступово знаходять визнання з боку інших держав. Виходить, що і в даному випадку норми приймаються співтовариством в цілому. Регіональні норми історично передували універсальним. Останні створювалися на базі перших, використовуючи їх досвід. Цей процес продовжується і сьогодні. Разом з тим універсальне міжнародне право сприяє прогресу регіональних систем, передаючи їм досвід як розвиненіших регіональних систем, так і універсальної системи. Регионалізм набуває нове вимірювання з розвитком інтеграційних процесів. У певному регіоні істотно заглиблюється взаємодія держав, що породжує потребу у вищому рівні нормативного регулювання аж до створення наднаціонального регулювання. У регіоні інтеграції виникають комплекси норм, що володіють чималою специфікою, створюються нові механізми правотворчості і правоосуществления. Найбільш показовий в цьому плані досвід Європейського союзу. Статут ООН містить розділ "Регіональні угоди", який присвячена специфічному регіоналізму - військово-політичному. Для нас в даному випадку представляє інтерес лише положення про те, що такі угоди або їх органи і їх діяльність повинні бути сумісні з цілями і принципами ООН (ст. 52). Доктрині, а до певної міри і практиці відомі концепції регіонального міжнародного права: американського, африканського, мусульманського, соціалістичного. Аналіз цих концепцій і відповідного нормативного матеріалу не дозволяє виявити їх істотної юридичної специфіки, яка дозволила б говорити про регіональне міжнародне право. Сьогодні не тільки регіональні, але і національні правові системи повинні приводитися у відповідність з універсальними міжнародними стандартами, сприяти їх реалізації. Партикулярні (локальні) норми поширюють свою дію на відносини з обмеженим колом учасників, в більшості випадків - на двосторонні відносини. Їх основним джерелом є договори. Але існують і звичаєві норми такого роду. Міжнародний Суд ООН не раз посилався на регіональні, локальні звичаї. ПРАЦЮЙТЕ САМОСТІЙНО. Для розуміння сутності міжнародного звичаю корисним є ознайомлення з рішенням МС ООН у справі між Індією та Португалією, що стосувалась права проходу через територію Індії. Португалія мала два анклави на території Індії, до яких уряд Індії вирішив припинити доступ Португалії. Португалія відстоювала своє право на прохід тим, що це право проходу через територію Індії склалось як локальний звичай, з яким мовчазно погоджувалась Великобританія, а пізніше й Індія. Втім Індія заперечувала, наполягаючи на тому, що для виникнення звичаю необхідна практика більше ніж двох держав. Яку відповідь на поставлене питання дав МС ООН? Міжнародному праву властива висока питома вага індивідуалізованого регулювання через порівняльне невелике число суб'єктів і значення їх інтересів. Характерною рисою міжнародного права є його партикуляризация, тобто увага до специфіки ситуацій і особливостям відносин В результаті локальні норми за чисельністю істотно перевершують універсальні. Функції локальних норм - слугують засобом їх конкретизації стосовно окремих випадків; - сприяють їх реалізації в цих випадках; - регулюють відносини, що не охоплюються загальним міжнародним правом. Важливо, що локальні норми легше приймаються, змінюються і припиняються. Вони прокладають шлях загальному міжнародному праву, накопичуючи досвід регулювання. Таким шляхом забезпечується динамізм міжнародно-правового регулювання. Локальні норми не мають загального характеру і тому не включаються в загальне міжнародне право. Проте вони міцно пов'язані з цим правом, діють в його межах. Імперативні норми міжнародного права. Однією з характерних рис сучасного міжнародного права є наявність комплексу імперативних норм (jus cogens - імперативне право), що мають особливу юридичну силу. Остання полягає в неприпустимості відхилення від норм jus cogens у взаєминах окремих держав навіть шляхом їх угоди. Звичай або договір, що суперечить нормі jus cogens буде недійсним. Нова імперативна норма робить недійсними існуючі норми, які не відповідають їй. Диспозитивні норми - це норми, що допускають відступ від них за угодою сторін. При цьому не повинні зачіпатися права і законні інтереси третіх держав. Більшість універсальних і локальних норм є диспозитивними нормами. У цьому знаходить свій вираз високий рівень індивідуалізації міжнародно-правового регулювання. Диспозитивні норми володіють повною юридичною силою. Якщо суб'єкти не домовилися про інше, то вони зобов'язані виконувати диспозитивну норму, а у разі її порушення несуть відповідальність. Диспозитивність норми полягає не в обмеженій обов'язковій силі, а в тому, що вона припускає право суб'єктів регулювати свої відносини інакше, ніж передбачено загальною нормою. Деякі автори заперечують існування диспозитивних норм в міжнародному праві (М. Ференц, США). На думку інших, відступ від диспозитивної норми можливий в обмежених випадках, можливі деякі зміни і уточнення, які не повинні суперечити суті і меті універсальної норми (Н.А. Ушаков). Проте, як свідчить практика, зокрема Міжнародного Суду ООН, загальна норма може не тільки уточнюватися, але і повністю припинятися у взаєминах сторін, що погоджуються на це. Така угода може мати форму звичаю. ПРАЦЮЙТЕ САМОСТІЙНО В 1951 р. Міжнародний Суд ООН розглядав англо-норвезький спір про рибальство. Великобританія стверджувала, що правило, за яким ширина входу до бухти не має перевищувати 10 морських миль, є загальновизнаною нормою міжнародного права. Норвегія наполягала на тому, що це правило є недійсним щодо Норвегії, оскільки вона завжди заперечувала проти його застосування щодо неї. Чи може очевидно висловлена та послідовна незгода певної держави стати перешкодою для виникнення звичаєвої норми міжнародного права? Якої думки був МС ООН? Матеріальні норми містять права й обов'язки суб’єктів щодо конкретних об'єктів міжнародно-правового регулювання, впроваджують їх правила поведінки. Вони складають основний масив МПН. Процесуальні норми. Процесуальне право - нова галузь міжнародного права. Раніше існували окремі норми такого роду. Потреба в підвищенні ефективності міжнародного права спонукала держави приділяти більше уваги процесу його функціонування. Першорядне значення для формування процесуального права мало ухвалення в 1969 р. Віденської конвенції про право міжнародних договорів, значна частина норм якої носить процесуальний характер, регламентуючи створення, дію і припинення дії договірних норм. Важливе місце в процесуальному праві належить нормам права міжнародних організацій. Певне значення мають і загальні принципи права, які в основному є процесуальними (наприклад, ніхто не може бути суддею у власній справі, пріоритет спеціального закону відносно загального та ін.). Процесуальні норми мають специфічну санкцію. Створення або здійснення матеріальних норм з порушенням процесуальних спричиняє недійсність створених норм або результату неправомірного застосування норм. Процесуальне право відрізняється високим ступенем диспозитивності. Воно визначає лише загальні риси процесуальної діяльності. Свої процесуальні норми містить практично кожен договір. Програмні і рекомендаційні норми. У літературі обговорюється питання про наявність в міжнародному праві програмних норм. Відмітимо, що більшість норм містять програмний елемент. Вони не тільки закріплюють те, що є, але і визначають, що має бути, у багатьох випадках присвячені саме майбутній поведінці. Велика частина договорів програмує розвиток співпраці. Концепція рекомендаційних норм міжнародного права викликана до життя перш за все прагненням пояснити природу резолюцій міжнародних організацій. При цьому ігноруються відмінності двох явищ - рекомендаційних норм і рекомендацій як міжнародних актів. У першому випадку мова йде про норми, які покликані регулювати відносини рекомендаційним способом, встановлюючи бажану, доцільну модель поведінки, але не зобов'язуючи слідувати їй. У другому випадку мають на увазі акти, що володіють силою рекомендацій, наприклад резолюції Генеральної Асамблеї ООН, які можуть містити категоричні розпорядження, але не мають юридичної сили. Залежно від змісту, цільового призначення і характеру викладу норми міжнародного права підрозділяються на: — норми-принципи. Такими є сім основних принципів міжнародного права, закріплені в ст. 1 і 2 Статуту ООН. Наприклад, принцип незастосування сили та погрози силою, принцип мирного вирішення спорів, принцип невтручання у внутрішні справи держав, принцип співробітництва держав, принцип рівноправ'я і народів, принцип суверенної рівності держав, принцип добросовісного виконання державами своїх зобов'язань. Три загальновизнані принципи — непорушності кордонів, та територіальної цілісності, поваги прав людини і основних свобод — закріплені в Заключному акті НБСЄ 1975 р.; — норми-визначення. Вони містяться в різних статтях міжнародного договору або складають окремий розділ (статтю) договору. Наприклад, в ст. 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. подані визначення термінів, використаних в договорі як «ратифікація», «повноваження», «договір», «учасник» «міжнародна організація» та ін.; — норми-цілі, що закріплюють і завдання, на досягнення яких має бути спрямована діяльність суб'єкта або суб'єктів міжнародного права. Наприклад, держави — учасники Угоди про діяльність держав на Місяці і інших небесних тілах 1979 р. поставили перед собою мету «не допустити перетворення Місяця на район міжнародних конфліктів». 3.3. 3.2. Договірна норма. Міжнародно-правовий звичай 1.2. На справедливу думку Р. І. Тункина, однією з важливих особливостей міжнародного права є те, що його норми створюються самими суб'єктами цієї системи права. Міжнародний договір і міжнародний звичай є основними способами створення норм міжнародного права. Договірна норма. Загальновизнано, що основним способом створення норм міжнародного права є міжнародний договір. Договори, як правило, укладаються в письмовій формі. Згідно ст. 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., договір означає міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій формі і врегульовану міжнародним правом незалежно від того, чи міститься така угода в одному документі, у двох або декількох пов’язаних між собою документах, а також незалежно від конкретного найменування. Міжнародним договором є також установчий акт міжнародної організації. Важливою функцією договорів є систематизація як конвенційних, так і звичаєвих норм. Наприклад В преамбулі Конвенції ООН з морського права 1982 р. вказано, що її мета полягає в кодифікації і прогресивному розвитку морського права. Договір може відтворювати і підтверджувати чинні норми міжнародного права, конкретизувати їх, розвивати, створювати нові і ліквідовувати старі. Наприклад В Конвенції ООН з морського права 1982 р. закріплений принцип суверенітету прибережної держави над територіальним морем, так само як і над його дном і надрами (ст. 2). В Конвенції закріплений, конкретизований і доповнений принцип свободи відкритого моря (ст. 87), що є вищим, імперативним принципом міжнародного морського права. Конвенція конкретизує статус континентального шельфу (ст. 76) і визначає його режим (ст. 77—85). Вона розвиває норми, що діяли раніше, відносно збереження живих ресурсів відкритого моря (ст. 116—120), режиму проток, що використовуються для міжнародного судноплавства (ст. 34—44), захисту і збереження морського середовища (ст. 192—212). Нарешті, Конвенція створює величезну кількість нових норм, зокрема норми, що визначають статус і режим виключної економічної зони (ст. 55—75), архіпелажних вод (ст. 46—54), міжнародного району морського дна за межами континентального шельфу (ст. 33—283), морських наукових досліджень (ст. 238—244 та ін. Договір може набути чинності і до його ратифікації. Проте дія такої норми має тимчасовий характер, оскільки можлива відмова від його ратифікації. Згідно ст. 25 Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. договір або частина договору застосовуються тимчасово до набуття чинності договору, якщо: а) це передбачається самим договором; б) держави, що брали участь в переговорах, домовилися про це яким-небудь іншим чином. Наприклад 15 червня 1990 р. США і СРСР підписали Угоду про розмежування морських просторів. В ст. 7 Угод сказано, що вона підлягає ратифікації і набуває чинності в день обміну ратифікаційними грамотами. При підписанні сторони обмінялися нотами про тимчасове застосування цього договору. В Договорі про торгівлю і мореплавання між СРСР і Іраном 1940 р. мовиться, що Договір буде ратифікований, але він вводиться тимчасово в дію в день підписання. Процес укладення міжнародного договору проходить ряд етапів: переговори, узгодження тексту, парафування його, ухвалення на міжнародній (дипломатичною) конференції, підписання, ратифікація (приєднання), набуття чинності, реєстрація в Секретаріаті ООН публікація в книзі «Treaty Series». Міжнародно-правовий звичай. На відміну від договірних норм международно- правовий звичай не є результатом узгодження волі суб'єктів міжнародного права. На думку Р. І. Тункина, opinio juris (правовий принцип) означає що держава розглядає те або інше звичаєве правило як норму міжнародного права, як правило, юридично обов'язкове в міжнародному плані. Це вираз волі держави. Коли інші держави також виражають волю в тому ж напрямі, утворюється мовчазна угода про визнання звичаєвого правила як міжнародно-правової норми. Міжнародно-правовий звичай може бути універсальним, галузевим або локальним. |