історія україни екзамен. 1. Історія україни як наука предмет методологія джерела
 Скачать 4.05 Mb.
|
|
20. Виникнення, соціальна природа, життя укр. Козацтва Коли і де виникло козацтво Перші письмові згадки про українських козаків зустрічаються у 1489 р. та 1492 р. Але різке зростання чисельності козацтва припадає на XVI ст.Козацтво виникло на південноукраїнських землях - на території від середнього Подніпров'я і майже до Дністра (південні окраїни Київщини, Брацлавщини, Поділля). Ці землі називалися Диким Полем: після нашестя монголо-татар, а потім, унаслідок частих нападів Кримського ханства, землі обезлюділи і залишалися незаселеними. Центром козацтва стало Запорожжя - степи за порогами Дніпра. Причини виникнення - Наявність в українському суспільстві окремих прошарків вільних людей, що займали проміжне становище між незаможною шляхтою та селянством. Посилення соціального та релігійного гноблення, закріпачення селянства. Селяни та міщани тікали від феодальних повинностей та державних податків. Постійна військова небезпека з боку Кримського ханства та кочових татарських орд.В окремих випадках - організаторська роль місцевих, прикордонних землевласників і урядовців.Козацтво поповнювалося вихідцями із різних верств населення: селян, міщан, шляхти. Козаки користувалися господарськими угіддями, займалися промислами, брали участь у самоуправлінні. Для оборони від турецько-татарської агресії козаки об'єднувалися у військові загони. Вони і самі завдавали ударів татарам та туркам: спускаючись по Дніпру на своїх великих човнах - "чайках", вони нападали на татарські гарнізони, турецькі галери, фортеці. Етнічний склад козацтва Основна маса козаків поповнювалася за рахунок українців, були серед них і білоруси, росіяни, молдавани. Траплялися поляки, татари, серби, німці, французи, італійці, іспанці, представники інших етносів, проте такі випадки мали поодинокий характер.І тому оцінки етнічного складу козацтва як інтернаціонального є неточними. Козацький край, за висловом сучасного історика В. Борисенка, був "національним оазисом серед українських земель, які дедалі більше полонізувалися і втрачали національні риси". Отже, зародження українського козацтва було зумовлене наявністю вільних земель на південному порубіжжі України та спричинене трьома головним и взаємопов'язаними факторами: природним прагненням українців до волі, посиленням соціального та національно-релігійного гноблення, необхідністю захисту краю від татарських набігів.Місцеві селяни до середини XVI ст. були вільними. Податки і повинності, що їх відбували на користь великокнязівського замку (подимне, пушкарівщина, стації) та на користь власника землі — держави чи приватних осіб (натуральний податок, грошовий або чинш), були порівняно легкими. Через часті набіги сусідів усе населення жило по-військовому, готове будь-якої години відбити ворожий напад.Саме територія південних українських земель - Подніпров'я і Побужжя — стала місцем, де виникло козаіггво, яке посіло важливе місце в історії українського народу. Слово козак східного походження. Воно означало "вільний воїн", "вільна людина". В розумінні — "вільна людина, незалежна від феодала й уряду" — слово козак і закріпилося на Україні.Головним джерелом, з якого формувалося козацтво, було місцеве населення,котре, незважаючи па постійну загрозу з боку татар, жило на територіїпівденної України і середнього Подніпров'я, та втікачі, переважноселяни, із західної та північної України, які, рятуючись відпокріпачення, тікали в ці малозаселені місця, де ще не було панськогогніту. До козацьких ватаг, які вирушали в степи для занять промисламиабо й для нападів на татар, входили також міщани і навіть дрібні бояри.Козацькі ватаги не були постійними, після повернення з степів додому, внаселенні місця, вони розпадалися. Перші згадки про українських козаків відомі з кінця XV ст. (1489, 1492,1494,1499 рр.). Козацький побут. Незвичайно барвне і різнородне було щоденне козацьке життя. Різнімемуаристи й оповідачі переказали нам масу всяких оповідань, переказів,анекдотів про запорозьку старовину.Обичаї запорозькі чудні, поступки хитрі, і більшою частю на насмішкупохожі", оповідав столітній запорожець Микола Корж. І наводив ті різнічудні запорозькі "вимисли".Запорожці брили цілу голову й залишали тільки одну чуприну над лобом,оселедець; як ця чуприна вир'остала велика й довга, що аж заслонювалаочі, то козак закладав її за вухо. Бороди не брили, а вусів не підстригали, але намазували чимнебудь і закручували вгору до очей; а як у котрого виросли дуже довгі вуса, то закручував їх і закладав аж за вуха — "це ставили собі за особливу козацьку славу і честь".Здоровилися запорожці також на свій спосіб. Виберуться, бувало, в гості до чийого куреня або зимовика, то ще сидячи на конях, гукають: "Пугу,пугу, пугу!" — тричі, раз за разом. Господар загляне через віконце івідповість двічі: "Пугу, пугу!" Тоді гість відзивається: "Козак злугу!", а господар через віконце: "Повішайте там, де й наші" — тобтовяжіть коні до ясел і просимо до хати; тоді вибігають господарськіхлопці і ведуть коней до стайні. Гості входять до хати, хрестяться доікон і говорять господареві: "0таман, товариство, ваші голови!", ікланяються. Господар відклонюється і відповідає: "Ваші голови, вашіголови! Прошу пани-молодці сідати". І тоді вже гостяться. Коли ж ужеполагодили своє і від’їжджають, то прощаються: "Спасибі, батьку, за хлібі за сіль, пора уже по куріням розїзжаться до домівки; просимо, батьку ідо нас, коли ласка, і оставайтесь здорові і "Господар відповідає:"Пращайте і вибачайте, пани-молодці, чим богаті, тим і раді, просимо непогніватися".Запорожці славилися веселістю й охотою до шуток і насмішок. Особливо жлюбили вигадувати прізвища товаришам; такого, ;що спалив з необережностикурінь, називають Палієм, того, що розкладав вогонь над водою, звалиПаливодою, такому, що' проти звичаю варив кашу, давали імення Кашки абоКошовара і так само пішли призвища Горбач, Малюта, Склизький, Черепаха,Гнида, Качало, Корж... Запорожці знали оцінити й чужий дотеп. Приходитькозак до чужого куріня і бачить, що козаки вечеряють, тоді говорить їм:"Хліб та сіль, пани-молодці!" А вони йому: "їмо, та свій, а ти у порогапостій". Але він не погоджується: "Ні, братці, давайте і мені місце", івитягає зараз свою ложку і ложечника і сідає разом з ним. Тоді господаріпохвалять: "0т, козак догадливий! Вечеряй, братчику, вечеряй!"В ті часи звичайні козацькі страви були: тетеря,рубці, галушки, риба »на стябло« (полумисок), свиняча голова до хріну,локшина і ин. По обіді всі козаки кланялися отаманові і один одному йдякували кухареві: "Спасибі, братчику, що нагодував козаків". Отаман виходив ізза стола і кидав гроша у карнавку (скриньку) і те саме робили й усі козаки; ці гроші діставав кухар і за них купував на базарі харчі,на другий день. Кухарі варили їду в окремих курінях, не в лечі, а на огнищі, кабиці, в мідяних або залізних казанах. 21. козацтво у міжнародних відносинах Українське козацтво у міжнародних відносинах XVI - середини XVII ст На становлення і розвиток українського козацтва від його появи і до кінця існування впливало протистояння між християнською і мусульманською цивілізаціями, але в політичній сфері, в конкретно-історичних обставинах, це відбивалося в міжнародних відносинах між християнськими і мусульманськими країнами регіону. Від середини XIV ст. більша частина українських земель - Київщина, Сіверщина, Поділля і Волинь - входили до складу Великого князівства Литовського, а Галичина – Польського королівства. Під владою литовських князів були також усі білоруські землі, тобто їм вдалося об'єднати більшу частину спадщини колишньої Київської Русі. Оскільки русини (білоруси та українці) становили абсолютну більшість населення країни, то за своїм характером вона була фактично східнослов'янською державою з правлячою литовською династією і литовсько-руською знаттю. З кінця XIV ст. Литва і Польща були об'єднані спільними правителями з династії Ягеллонів, яка майже століття не мала сильних противників у Східній Європі, однак наприкінці XV ст. ситуація різко змінилася. У Північному Причорномор'ї з'явився новий, агресивний і потужний сусід, який уособлював мусульманську цивілізацію, - Османська імперія. На той час вона переживала період територіальної експансії, а її основні зусилля були спрямовані на загарбання балканських земель. Після довгої боротьби жертвою турків стало і невелике Молдавське князівство, яке потрапило у васальну залежність від султана, а пониззя Дністра і Дунаю увійшли безпосередньо до складу імперії. Стародавня фортеця Білгород, яка замикала гирло Дністра, і нове місто-фортеця Бендери (Тягин), збудоване турками як форпост просування на північ, стали опорами турецького панування в регіоні [ 1 ]. Іншим плацдармом поширення мусульманського впливу в Східній Європі стало Кримське ханство, яке виникло в середині XV ст. Особливо важливою була та обставина, що вже до кінця століття воно теж потрапило у васальну залежність від Османської імперії. Турецький вплив позначався на всіх сферах життя кримського суспільства - політичній, економічній, релігійній, культурній у широкому сенсі слова. Внаслідок підпорядкування Криму Туреччині Чорне море фактично перетворилося на внутрішнє море Османської імперії. До складу останньої відійшло й узбережжя між Дніпром і Дністром, хоча формально воно залишалося в складі Литви до середини XVI ст. Для контролю над степовою зоною біля гирла Дніпра було збудовано фортецю Очаків. Туреччина втягнула Крим в орбіту своєї наступальної політики, залучаючи ханів до власних збройних конфліктів і заохочуючи їх агресивність. Та найтрагічнішою для українського народу стала та обставина, що татари почали виконувати замовлення на постачання рабів до Туреччини. Османська імперія була країною з традиційним східним типом економіки, де широко використовувалась рабська праця. Рабів потребували домашнє господарство і гареми султана, вельмож та інших заможних осіб, будівництво, флот тощо. Наприклад, на морі турки використовували в основному галери-катирги з великою кількістю гребців-чоловіків. Оскільки за мусульманськими звичаями мусульман не можна було перетворювати на рабів, то основним джерелом рабства для турків були війни проти невірних - християн. І це була одна з причин, які штовхали Туреччину на ескалацію безкінечних військових конфліктів. Наприкінці XV ст. відбулись перші спустошливі напади татар на українські землі. Польсько-Литовська держава не змогла організувати належного захисту степового порубіжжя, оскільки основні економічні та політичні пріоритети польсько-литовської верхівки стосувалися Прибалтики. Тому українські землі стали легкою здобиччю степових грабіжників [2].Регулярні татарські напади тривали аж до кінця XVII ст. і вели до трагічних демографічних і економічних втрат. Це не були війни в традицій ному сенсі слова, оскільки татари не виступали в ролі завойовників нових територій, а займались організованим на державному рівні грабунком українських земель, їх основною здобиччю були люди. Поступово Кримське ханство стало одним з основних постачальників рабів на турецький ринок. Було налагоджено відповідну систему збуту живого товару - від самих походів, що їх часто фінансували турецькі купці, до продажу на ринках Туреччини. При цьому турецькі міста Північного Причорномор'я і Криму виконували роль проміжних оптових ринків і перевалочних пунктів для транспортування невільників на південь. Таким шляхом пройшли сотні тисяч українських бранців, у тому числі знаменита Роксолана, доля якої була рідкісним винятком серед її нещасних приречених земляків. Грабіжницькі походи збагачували турецьких купців і кримську верхівку, однак відіграли негативну роль в історії самого ханства. Економіку країни було спотворено работоргівлею, і правляча знать, маючи легкі доходи, не була зацікавлена в її повноцінному розвитку. Поряд із тим, з посиленням козацтва і ескалацією прикордонної боротьби, кримське суспільство, як і українське, зазнавало великих людських і економічних втрат. Практично в той же час, коли змінилася політична ситуація на півдні, формується і нова конфігурація кордону на сході українських земель. З кінця XV ст. зростає новий претендент на домінування в Східній Європі Московське князівство. Відбулась серія війн між Литвою і Московією, внаслідок яких Москва змогла відірвати від литовських володінь Смоленську і Сіверську землі, але її подальший наступ було зупинено. Новий московський кордон відрізав від українських земель Сіверщину і навис над Києвом та київським Придніпров'ям. Це теж мало тривалі наслідки для місцевого життя, оскільки обидві сторони не вважали свої інтереси повністю задоволеними і неодноразово намагалися змінити ситуацію на свою користь [3]. Отже, наприкінці XV ст. склалась нова геополітична карта регіону, за якою на південному і східному кордонах українських земель сформувались зони постійних військових конфліктів. Ця карта практично без змін проіснувала до середини XVII ст., а потім, дещо видозмінена, -до кінця XVIII ст., коли її було повністю перекроєно. Такий міжнародний контекст був одним із головних чинників, який визначив історичний розвиток українського козацтва, що формувалося як прикордонна військова спільнота. Найбільшу і постійну небезпеку для розвитку українського суспільства становили спустошливі татарські напади. Формуючи козацтво, український народ відповідав на виклик об'єктивних обставин і творив власні недержавні збройні сили. З моменту виникнення козацтво брало на себе одну з найважливіших політичних функцій, які мала б виконувати Польсько-Литовська держава, але практично цим не переймалась, - захисту власних територій і населення від зовнішнього втручання. Оскільки основна діяльність українського козацтва була пов'язана з обороною південного кордону, то, з погляду теорії держави, вона одразу потрапляла до сфери міжнародних відносин, оскільки питання кордонів стосується саме цієї ділянки політичного життя кожної країни. Водночас усі конфлікти на південному кордоні були проявами боротьби між християнством і мусульманством. Тобто з діяльністю козацтва був пов'язаний складний комплекс політичного, військового і цивілізаційного протистояння та контактів різних країн і народів. Не випадково більшість початкових згадок про козацтво, коли письмових джерел було обмаль, дійшла до нас з дипломатичного листування між литовсько-польськими правителями, з одного боку, і турецьких султанів та кримських ханів - з іншого.До середини XVI ст. чисельність козацтва була вкрай незначною, і воно не відігравало самостійної ролі у прикордонних справах. Однак уже з 1540-х років ситуація змінюється. У цей час відбулися перші походи козаків на турецькі міста - Очаків, Білгород і Бендери. Однак справжнім творцем самостійної політики козацтва став легендарний засновник Запорозької Січі Дмитро Вишневецький. Маючи широке політичне мислення, князь першим усвідомив стратегічну важливість діяльності козацтва і запорозького регіону в боротьбі проти татар. Розпочавши свою діяльність із дрібної прикордонної боротьби, Вишневецький робив усе можливе для закріплення Запорожжя за Литовською державою. Проте, оскільки уряд не переймався цією справою, то Вишневецький на свій власний ризик силами козакуючого населення збудував замок на Хортиці, який став прообразом Запорозької Січі. Логіка розвитку подій підштовхнула його і до співробітництва з Москвою, яка завжди приділяла справі боротьби з татарами велику увагу, а у 1550-х роках проводила активну наступальну політику проти татарських орд. З цим був пов'язаний і перехід Вишневецького на службу до царя Івана Грозного. Однак, потрапивши до Московії, він побачив її непривабливі сторони і тому повернувся назад. Ще один напрям, який відкрив для козацтва Вишневецький, - це Молдавія. Перебуваючи під владою турків, вона виступала традиційним полем суперництва між Польщею і Туреччиною. Між Молдавією і Польщею тривали безкінечні прикордонні суперечки, дрібні й великі збройні конфлікти. В Молдавії також практично безперервно боролися за владу різні боярські угруповання, до яких активно долучались представники знаті навколишніх країн. Тобто в політичному сенсі тут була вкрай неспокій на обстановка. Вишневецький, який доводився родичем одному з попередніх молдавських господарів, вирішив втрутитись у боротьбу за цей престол. Однак його похід, можливо, через хворобу, закінчився невдало. Князь потрапив у полон і був страчений у Стамбулі. Значення Вишневецького для історії козацтва полягало в тому, що він позначив майбутні напрями розгортання діяльності козацтва, зокрема, в міжнародній сфері [4]. Принципово важливе значення для розвитку козацтва мало його залучення до збройних конфліктів Литовсько-Польської держави. Це давало козацтву можливість легальне брати участь у важливих подіях і набиратися відповідного досвіду, а потім - поступово формувати власну позицію в міжнародних військово-політичних відносинах.Першою війною, до якої козаків було залучено державою, стала Лівонська війна (1559-1581). Формально вона велась за прибалтійські землі, але, по суті, йшлося про продовження суперництва Литви і Москви за політичне домінування на сході Європи. Початок Лівонської війни засвідчив військову слабкість Великого князя Литовського, насамперед у сфері формування збройних сил. З поширенням вогнепальної зброї стара система загальної військової повинності бояр-шляхти виявилась неефективною, і тому уряд пішов на широке залучення добровольців із ненобілітованих верств населення. Ідея найму козаків на службу виникла десь улітку 1561 р., коли людей Дмитра Вишневецького, які повернулися з Московії, було запрошено на службу в Лівонію. Сприяла цьому рішенню і та обставина, що тогочасні литовські гетьмани - Григорій Ходкевич і Роман Сангушко - походили з українських земель, самі козакували в молодості й добре знали можливості козацтва. Тому вже в листопаді 1561 р. великий князь Сигізмунд Август розіслав до прикордонних з Московією замків спеціальні листи «про козаків», в яких старост заохочували до вербування на службу «людей служебних козаків» за відповідне грошове утримання. Це був перший урядовий документ, від якого почалась політика регулярного залучення козацтва до державної служби. Незабаром козацькі загони, які стояли в Острі, Любечі, Черкасах, отримали першу, зафіксовану в документах, платню з державного скарбу. Логіка розвитку подій вела до розширення сфери і території застосування козацьких сил. Козацькі загони поступово посуваються на північ уздовж литовсько-московського кордону в Білорусії, аж до Вітебська, і навіть у Лівонії. Вони охороняють замки, ведуть розвідку, вчиняють рейди вглиб території противника, насамперед на Сіверщині. Козаки вже згадуються як постійні учасники литовсько-московського конфлікту і частина збройних сил Великого князівства Литовського.І саме тоді було закладено основи принципово нових відносин уряду і козацтва. Пізніше з цієї практики виросли перші козацькі реформи [5]. Із 1568 р. Лівонська війна перейшла в довготривалу фазу затишшя, але без стійкого миру, оскільки жодна сторона не відмовилася від своїх намірів. У будь-якому разі, потреба у значних військових контингентах на московському прикордонні на кілька років різко зменшилась. І тут вперше проявився своєрідний маятник у діяльності козацтва - коли козаків влада відривала від власних справ задля участі у війнах, які вела держава, а потім, після закінчення кожної з цих війн, вони поверталися на степове прикордоння і з подвоєною енергією знову розпочинали боротьбу проти турків і татар.У 1574 р. козаки взяли участь у одній з найбільших військових кампаній того часу в Південно-Східній Європі - війні молдавського господаря Івоні проти турецького панування. Коли цей правитель зрозумів, що конфлікт із турками невідворотний, то намагався заручитися підтримкою Польщі, але король відмовив у допомозі. Тоді Івоня почав шукати добровольців з-посеред подільської шляхти і українських козаків. Так у Молдавії з'явився загін Івана Сверчовського, чисельністю близько півтори тисячі чоловік. Це було невелике військо, однак воно виконувало при Івоні роль гвардії, оскільки складалося, фактично, з професійних військових, досвідчених у боротьбі проти турків і татар.Кампанія тривала протягом трьох місяців, і всі перемоги Івоні було здобуто за прямої участі козаків Сверчовського. На допомогу надійшов ще один загін - запорожці на чолі з отаманом Покотилою. Та зрештою туркам вдалося провести переможну битву, під кінець якої молдавське військо було знищено, а молдавський господар із козаками сховалися в таборі і кілька днів відбивалися від противника. Турки пішли на переговори, І господар погодився здатися з умовою, що козаків буде вільно відпущено. В останньому зверненні до козаків Івоня назвав їх славними рицарями і борцями проти мусульманства, вибачився за поразку і подякував за вірну службу. Після виходу з табору Івоню було вбито, козаки спробували прорватися крізь лави противника, але були знищені. Однак участь у цій війні мала і позитивне значення для козацтва. Про них фактично вперше дізналися в сусідніх балканських країнах, і за ними поступово почала закріплюватись репутація послідовних борців проти мусульманства [6].У 1575-1576 рр. різко активізуються напади козаків на татар, турецькі фортеці Північного Причорномор'я - Білгород, Очаків, Іслам-Кермен і навіть Крим. Козаки завдавали татарам відчутних спустошень, тим самим підриваючи їх економічну базу і зменшуючи можливості походів на українські землі. Наприклад, у травні 1576 р. хан відмовився від нового походу через брак коней, а також побоюючись, що козаки нападуть на Крим. І вони підтвердили такі остороги, зруйнувавши фортецю Іслам-Кермен на Дніпрі. Це була найпівнічніша турецько-татарська фортеця, яка мала велике стратегічне значення - за її допомогою хан намагався тримати під контролем регіон нижнього Дніпра. Тому надалі козаки стежили, щоб не допустити її відбудови [7].На згадані роки припадають і нові спроби співробітництва козацтва з Москвою на спільному ґрунті боротьби проти татар. Об'єктивно діяльність козацтва слугувала справі захисту не тільки українського, а й московського прикордоння. А до справ оборони в Москві ставилися набагато серйозніше, ніж у Варшаві. Стратегічно важливе розташування Запорожжя давало можливість козакам повідомляти московських воєвод про можливі татарські походи. Тому українських козаків прямо чи опосередковано прикордонні воєводи залучали до сторожової та станичної служби. Це була розгалужена система спостереження за татарами з центром у Путивлі, що охоплювала все межиріччя Дніпра і Дону. Цар навіть почав виплачувати запорожцям жалування, але це тривало не довго, оскільки в середині 1570-х рр. Москва знову розпочала військові дії в Прибалтиці, поставивши тим самим українське козацтво в роль її противника [8]. У 1577 р. козаки знову втягнулися в молдавські справи. Цього разу ситуація була особливою. Претензії на трон висунув Іван Підкова, який довгий час проживав на Січі й фактично був запорожцем. У грудні 1577 р., за підтримки козацького загону на чолі з Яковом Шахом, Підкова зайняв Молдавію і проголосив себе господарем. Його правління в країні тривало близько місяця, а потім, перед лицем турецького війська, Підкова і Шах були змушені відійти на Поділля. Там Підкову було підступно арештовано і відправлено до Варшави. Під тиском турків польський король Стефан Баторій наказав стратити його у Львові. Водночас Баторій, який нещодавно посів польський трон, був змушений впритул зайнятися і козацькою проблемою в цілому [9]. Вже було очевидним, що козацтво поступово стає самостійним фактором, який псував відносини Польщі з Туреччиною і Кримом. Султан і хан вимагали приборкати козацтво - це була одна з умов укладення довготривалого миру з Річчю Посполитою. А миру з Османською імперією і Кримом Баторій потребував для успішного продовження війни проти Москви. У 1578 р. Король провів козацьку реформу, створивши реєстровий полк на державній службі. І тут важливо зазначити, що цей захід було вжито насамперед з міркувань міжнародної політики - для посилення контролю над козацтвом, відвернення його походів проти турків і татар і спрямування козацької енергії в потрібному для короля напрямі - проти Москви.Протистояння Баторія з Москвою, яке тривало протягом трьох років і було завершальним етапом Лівонської війни, стало важливою віхою в історії козацтва. Мобілізаційні заходи короля сприяли різкому зростанню чисельності добровольців, які брали участь у військових діях. Реєстровий козацький полк весь час залишався в межах українського Придніпров'я і брав участь лише у виправах на Сіверщину. Далеко ширшою за масштабами була участь у війні інших козацьких підрозділів, формування яких було пов'язане саме з цими подіями. Загалом, ця війна відбулась у формі трьох великих військових кампаній 1579, 1580 і 1581 рр. на трьох основних напрямах - на Сіверщині, Смоленщині і на півночі Білорусії та Московії. Козаки діяли у всіх регіонах, зокрема, щороку здійснювали походи вглиб Сіверщини. Великі козацькі гарнізони стояли в Орші та брали участь у боротьбі за Смоленськ. На півночі козаки діяли у складі основного королівського війська. Вони виконували вже традиційні для них функції - провадили розвідку, диверсійні рейди, а також діяли в складі польових військ. У кількох випадках доля битв вирішувалася саме завдяки вмілому застосуванню козаками своєї улюбленої тактики, насамперед несподіваності в нападах на противника.Війна Баторія проти Москви закінчилася повною перемогою Речі Посполитої і змінила баланс сил на користь останньої аж до середини XVII ст. Козаки, яких у цій війні брало участь уже кілька тисяч, святкували перемогу разом із королівським військом. Результатом війни для козацтва стало те, що, крім реформи Стефана Баторія і утворення реєстрового козацького полку, воно вперше дістало офіційне підтвердження своїх основ них станових прав. Король зафіксував це спеціальним універсалом, що було важливою віхою в перетворенні козацтва з аморфної прикордонно спільноти на окремий суспільний стан, Перемога також сприяла утвердженню традиції участі козацтва у війнах Речі Посполитої [10]. Повернувшися на Придніпров'я, козаки знову активізувалися на південному напрямі. І тут по-своєму знаковою подією став напад козаків у 1583 р. на Бендери (Тягин) - найбільшу турецьку фортецю у Північному Причорномор'ї. Козаки знищили кількатисячний місцевий гарнізон яничар, забрали кілька десятків гармат і велику здобич. Султан, прийнявши кількох утікачів-мусульман, які лишилися живими, поклявся помсти-тися «проклятим гяурам». Турки почали стягувати війська до Молдавії, до походу готувався і кримський хан. Лише рішучі заходи короля Стефана Баторія зі зміцнення оборони кордону, вжиті ним для заспокоєння турків репресії проти козаків (було страчено понад ЗО чоловік), а потім і довгі переговори дали можливість укласти мир. Похід на Бендери привернув увагу до козацтва представників західних держав, які вперше помітили на сході Європи збройну силу, що самостійно вела боротьбу проти спільного противника.Незабаром посол Папи Римського в Польщі навіть завів розмову з королем Баторієм про використання козаків проти Туреччини. Але той поставився до цієї Ідеї негативно, побоюючись втратити контроль над козаками. Та через деякий час, нібито без відома посла, секретар посольства Кароль Гамберіні провів таємні переговори з неназваним у документах козацьким старшиною (очевидно, з Яном Оришовським) про участь козацтва у боротьбі європейських держав проти турецької агресії. Ці переговори не дістали втілення у конкретних діях, однак було укладено надзвичайно цікавий дипломатичний документ - спеціальний меморандум, в якому давалася характеристика козацтву і його потенційним можливостям. У ньому вказувалося, що козацьке військо здатне здійснити навіть морський похід на Константинополь і, отже, загрожувати столиці Османської імперії, або, принаймні, допомогти повстанню болгар проти турків. Того ж 1585 р. козаки вперше спробували знайти спільну мову зі своїми найлютішими ворогами - татарами. Ян Оришовський запропонував кримському ханові, який повстав проти турецького панування, військову допомогу. Взаємини Кримського ханства і Османської імперії були аж ніяк не безхмарними, і такі повстання відбувалися неодноразово. Однак того разу козаки і татари не змогли порозумітися, оскільки турки встигли посадити на престол більш прийнятного ставленика [12]. У 1586 р. татари на чолі з новим ханом знову вибрались у похід на українські землі, однак на дніпровських переправах їх зустріли запорожці на чолі з гетьманом Богданом Микошинським. Вони відбили всі спроби орди переправитись через річку, тож хан був змушений повернути назад. Це був перший зафіксований у джерелах випадок, коли запорожці зупинили напад великої орди, відвернувши неминучі великі втрати серед населення [13]. З 1587 р. розпочалася нова, і чимраз агресивніша, серія козацьких нападів на турецькі й татарські володіння. Всі турецькі поселення від Дніпра до Дністра зазнають неодноразових спустошень. У 1589 р., після нападу козаків на Козлев (Євпаторію) і знищення на морі турецької флотилії, терпець султана увірвався і він почав готуватися до війни з Польщею, звинувачуючи польського короля у потуранні козацтву. Султан вимагав повного винищення козацтва, «щоб ім'я їх було забуто», і відбудови зруйнованих козаками міст і замків за рахунок Польщі. Поряд із цим, згарячу, турки висунули ще кілька абсолютно неприйнятних умов - про надзвичайну за розмірами контрибуцію і навіть прийняття Польщею ісламу. У серпні 1589 р. відбувся великий татарський напад на Галичину і Волинь. Запорожці перестріли татар, що відступали, поблизу Дністра, вночі знищили їх кілька тисяч і звільнили полонених. У битві, яка сталася після цього, козаки відбили приступ кримського хана. Про запеклість і кривавість сутички свідчить те, що козаки влаштували оборонні вали свого табору з трупів татар [14].Татарський напад був частиною наступального плану турків. Турецькі війська почали скупчуватись у Молдавії, тож поляки були змушені готуватися до оборони. Польський сейм схвалив надзвичайний податок, який давав змогу зібрати стотисячне військо. В цих умовах постала дилема - карати козаків за минулі «гріхи», чи використати їх потенціал у справі оборони кордону. Здоровий глузд підказав правильне рішення, і на весні 1590 р. на державну службу було найнято близько трьох тисяч козаків [15]. Улітку 1590 р. цей конфлікт потрапив до центру уваги провідних європейських держав. Австрійські Габсбурги були прямо зацікавлені в розгортанні польсько-турецької війни, оскільки Польща традиційно уникала збройних конфліктів із турками. Підтримку Польщі висловили Іспанія та Папа Римський. Тож Туреччина змушена була відступити. Несподівано головним посередником у турецько-польському конфлікті стала Англія, яка мала в цьому власні інтереси. Англійський посол у Константинополі сприяв проведенню переговорів та укладенню миру, за яким вимоги турків, крім часткової контрибуції, практично звелись нанівець. Для козацтва ці події знову мали передусім, так би мовити, рекламне значення. Адже дипломати провідних європейських країн збирали відповідну інформацію про козаків та інформували про них власні уряди, як це було, наприклад, в Англії. Цікаво, що Англія виступила гарантом миру, і через кілька років, коли козаки знову розпочали боротьбу проти турків, ті звинувачували в порушенні миру англійську королеву [16]. Усі ці роки продовжували розвиватись і своєрідні стосунки козацтва з Москвою. Об'єктивна спільність інтересів у боротьбі проти татар зближувала обидві сторони. Московський уряд добре платив за прикордонну службу, тому починають траплятися випадки прямого переходу козаків поодинці та невеликими групами з України в московські замки. Окремим напрямом зовнішніх відносин українського козацтва були взаємини з козацтвом донським. Типологічна спорідненість цих двох військових корпорацій вела до появи своєрідної козацької вісі Дніпро - Дон, причому запорозький елемент був значно активнішим насамперед за рахунок поповнення лав донського козацтва вихідцями з українських земель. Наприклад, у 1570-х рр. найвідомішим донським отаманом був Михайло Черкащанин[17]. Козаки поступово звикали до самої можливості таких переходів на східні землі - чи то до московських замків, чи то в межі Дону - як до права вибору. Тому не випадково пізніше, у 1593 р., перебуваючи в конфлікті з польською владою, козаки Кришнтофа Косинського зондували ґрунт щодо переходу під владу царя. Це був перший випадок, коли у протистоянні з владою козаки рипускали можливість опертя на зовнішні сили [18]. Однак палочна дисципліна московської служби і всевладдя воєвод відштовхували абсолютну більшість козаків, які у цьому випадку мали вибір між непевністю свободи і, хоч і ситою, але неволею. Тому в більшості випадків українські козаки були ситуативними союзниками московитів, інформуючи їх про татарські справи. Водночас із часів Лівонської війни козацтво мало вже усталену традицію участі у прикордонних конфліктах проти Москви і час від часу саме нападало на московську «украйну». У1590 р. українські козаки спалили один із найбільших московських замків прикордоння - Вороніж. Тоді ж почав розгортатись і процес проникнення українського населення на території, які вважалися московськими володіннями. Найзацікавленішими у цьому були українські магнати, зокрема Вишневецькі, які у такий спосіб намагалися розширити свої маєтки, тож активно залучали до цього козацтво. Московські дипломати постійно скаржились на прикордонні напади на Сіверщині та в басейні Сіверського Дінця [19].Найяскравішою сторінкою в історії міжнародної військово-політичної діяльності козацтва стали молдавські походи 1594-1595 рр. Вони були складовою великої війни, яка велась на Балканах проти Османської імперії. 1593 р. турки розпочали широкомасштабні військові дії з метою завоювання нових територій - аж до Відня включно. Основний удар було спрямовано на Священну Римську імперію - таку назву тоді мала держава австрійських Габсбургів, до складу якої, зокрема, входили угорські та хорватські землі. Габсбурги і Ватикан, за участі Венеції та Іспанії, створили так звану Священну Лігу і намагались залучити до неї якомога більше християнських країн. Однак основний тягар війни все ж несли придунайські землі. Зусилля австрійської та ватиканської дипломатії втягнути до Ліги Річ Посполиту і Московію не дали позитивного результату. Польща залишилась на позиції нейтралітету, чим значно послабила сили християнської коаліції. За таких обставин дипломати союзників пішли на встановлення прямих контактів із козаками. Це виявилося свідомим порушенням традиційного міжнародного права, оскільки козаки були підданими польського короля, але екстремальні обставини потребували нестандартних рішень. В Австрії та Ватикані вже знали про військові можливості козацтва і вирішили використати їх у своїх інтересах, тим більше, що козацтво само висловлювало готовність до відповідних дій. Під новий 1594 р. запорозьке військо на чолі з Григорієм Лободою здійснило похід на турецьку фортецю Юргіїв у Молдавії.Паралельно розгортався і переговорний процес. Ще взимку від імені козацької старшини провів переговори при австрійському дворі Станіслав Хлопицький. Після цього на Січ вирушило офіційне посольство на чолі з Еріхом Лясотою. Шлях на Запорожжя розтягнувся на кілька місяців. За цей час у березні гетьман Григорій Лобода здійснив морський похід на Білгород, а у червні інший козацький ватажок - Семерій Наливайко - зруйнував турецьку фортецю Паркани на лівому березі Дністра. Ця подія також засвідчила, що козацтво чітко усвідомлює значення проблеми державних кордонів. Річ у тім, що Паркани було збудовано турками на правому березі Дністра, на території, яка юридичне належала Польщі. Тож, коли посол прибув на Січ, у козаків були для гостя добрі новини [20]. Еріх Лясота був першим послом європейської держави, який відвідав Січ, і ця подія стала однією з важливих віх в історії козацтва. Імператора Священної Римської імперії традиційно вважали першим за рангом серед усіх правителів європейських держав. Формально австрійський посол мав завдання лише найняти козаків на службу на час війни, але реально факт прямого звернення імператора по допомогу до козацтва свідчив про визнання його самостійною і досить потужною військово-політичною силою в міжнародних відносинах. Крім того, звернення до козаків в обхід польського уряду фактично означало визнання незалежності козацтва від державної влади Речі Посполитої, адже навіть для простого набору найманців потрібен був дозвіл уряду. Австрія пішла на цей неординарний крок тому, що для неї було життєво важливим знайти нового союзника, розширити театр військових дій проти турків на Північне Причорномор'я і Молдавію, тим самим відтягуючи сили противника від балканських земель. Переговори закінчились успішно, і козакам було передано прапор імператора та гроші. Проте ця сума була більше символічною, ніж реально могла допомогти у спорядженні козацького війська. Тобто козацтво і далі вело боротьбу, розраховуючи, насамперед, на власні сили. Еріх Лясота був спостережливим дипломатом і уклав докладний щоденник своєї подорожі, який є першим відомим описом Запорозької Січі. Посол залишився надзвичайно задоволений результатом посольства, оскільки повністю виконав свою місію і, як він сам зазначав, заручився допомогою великого і досвідченого війська.Зі щоденника Лясоти можна дізнатися і про початий дипломатичного протоколу, який формувався на Запорозькій Січі [21]. Поряд із Лясотою, проблемою залучення козацтва до антитурецької війни займався і спеціальний посланець Ватикану Олександр Комулович. Ще навесні він прибув на українські землі та вів переговори з українськими магнатами і представниками козацтва, зокрема, Наливайком. Однак його місія закінчилась порівняно невдало, оскільки він зробив ставку на офіційного керівника козацтва, призначеного урядом, який не мав ніякого авторитету в козацькому середовищі [22]. У липні 1594 р. Наливайко здійснив великий похід на Бендери і захопив місто, однак під час відступу був розбитий. Та наймасштабніші військові дії розгорнулись у листопаді-грудні. Тоді вдалось об'єднати всі три основні угруповання козацтва - запорожців Лободи, реєстровців Оришовського і загін Наливайка. Разом вони налічували до 12 тисяч чоловік, і це було найбільше військо, зібране козацтвом за всю попередню історію. Важливо зазначити, що у ті часи в Європі військо такої чисельності вважалося досить великим навіть у масштабах окремих держав. Козаки увірвалися до Молдавії, розбили турецькі та молдавські війська, зайняли столичне місто Яси і більшу частину країни. Внаслідок цих дій молдавський господар Аарон перейшов на бік християнської коаліції і тепер, відповідно, став союзником козацтва. Отже, завдяки активності останнього, змінилась конфігурація театру військових дій на Балканах і розкладка сил на користь антимусульманської коаліції. Цей похід був найвдалішим серед тогочасних військових операцій козацтва. У лютому 1595 р. козаки знову пішли до Молдавії, де брали участь у військових діях проти турків уже разом із молдавськими, волоськими (румунськими) та угорськими військами. Тепер вони штурмували турецькі замки в пониззі Дунаю - Ізмаїл, Килію, Браїлів - та діяли аж до болгарських земель. У травні 1595 р. вони повернулися на батьківщину, а незабаром, влітку, міжнародна ситуація в регіоні змінилася. Коли козаки фактично звільнили Північне Причорномор'я від турецького панування, в справу вирішила втрутитися офіційна Польща. Поляки ввели війська в Молдавію, де уклали мир з турками з умовою, що Молдавія перебуватиме під подвійним протекторатом Польщі та Туреччини. Але фактично в тих умовах це було на руку туркам, оскільки поляки нейтралізували Молдавію і козацтво як сили, що протистояли Османам. Польські залоги перекрили козакам доступ до Молдавії, тож і основні козацькі війська відійшли на волость. Так закінчилась серія майже дворічних козацьких походів до Молдавії. Однак частина козацтва все ж продовжила боротьбу проти турків на придунай ських землях. Улітку 1595 р. похід в Угорщину, для участі у військових діях на боці австрійських сил, здійснив Наливайко. А потім протягом майже десяти років у подунайських князівствах залишались досить численні козацькі загони, які діяли здебільшого у складі військ волось-8 кого воєводи Михая Хороброго [23]. Молдавські походи 1594-1595 рр. остаточно утвердили сприйняття козацтва в регіоні як самостійної військово-політичної сили, незалежного суб'єкта міжнародних відносин, або, принаймні, автономної військової корпорації у складі Речі Посполитої.Конфлікт козацтва із польською владою і поразка повстанців у червні 1596 р. на Солониці тимчасово, на кілька років, призупинили динамічне зростання активності козацтва в міжнародній сфері. Однак на цей самий час припадає одна цікава, зовні дрібна, але насправді показова подія. У 1597 р., коли розгорнувся черговий конфлікт із турками, татарський хан Кази-Гірей звернувся до козаків із проханням про військову допомогу. І хоча реально справа не дістала подальшого розвитку, вона засвідчила розширення меж сприйняття можливостей козацтва в між-М народних відносинах регіону [24]. 1596 р. польський уряд офіційно наклав баніцію (заборону) на козацтво, та вже через кілька років був змушений сам звернутися до нього по допомогу. У 1600-1602 рр. Польща вела війни в Прибалтиці та Молдавії. Козаки, яких тоді очолював Самійло Кішка, взяли участь у цих кампаніях і домоглися підтвердження раніше скасованих прав. У цьому випадку, як раніше, так і надалі, соціальна історія козацтва була тісно пов'язана 25 з його військовою діяльністю [25]. У перші роки XVII ст. розпочалась нова ескалація збройного конфлікту Речі Посполитої та Московії. Московська смута втягнула у внутрішні справи країни спочатку еліту Польщі, а потім справа дійшла і до відкритої війни за московський престол. Уже Лжедмитрій І у 1604 р. залучив козаків до наступу на Москву. 1608 р. король Сигізмунд III особисто рушив на Смоленськ. Козацькі підрозділи були і в його війську, а також діяли окремо. Тож, фактично, завдяки козацькій зброї, до рук Польщі відійшла Сіверщина. Чимало козацьких загонів здійснювали рейди вглиб Московії, аж до північних Архангельська і Вологди. Загалом, вважається, що в ці роки в Московії діяло до ЗО тисяч козаків [26].Останню крапку у довготривалому конфлікті часів Смути поставив похід на Москву Петра Сагайдачного у 1618 р. Королевич Владислав вибрався був до Москви, щоб посісти московський трон, як, на думку польської сторони, законно обраний місцевою знаттю правитель. Однак прихильники молодого царя Михайла Романова змогли мобілізувати достатні військові сили і взяли в облогу польський табір. Єдиною силою, спроможною надати термінову допомогу королевичеві, були козаки. Король Сигізмунд III особисто попросив про це Сагайдачного. За короткий час було зібрано близько 20 тисяч козаків. Здійснивши похід через Путивль, Єлець, де він знищив 20-ти-сячне військо, Лівни та інші міста, Сагайдачний дійшов до Москви і врятував Владислава від майже неминучої поразки. Фактично і Москва, територію якої зайняли козаки, опинилася в їхніх руках, але гетьман відмовився штурмувати Кремль і прийняв рішення про відхід. Існує думка, що Сагайдачний не прагнув знищення Московії через релігійні причини, як потенційного православного союзника. Однак, з погляду міжнародних військово-політичних відносин, головним було те, що похід Сагайдачного продемонстрував реальну силу козацтва як вирішального чинника в польсько-московському суперництві [27]. Але Польща знову, насамперед з міркувань соціальної політики, намагалася загнати козацтво в шати старих відносин, і 1619 р. Сагайдачний був змушений підписати вкрай невигідну для козаків Роставицьку угоду. А вже незабаром після неї, на початку 1620 р. гетьман споряджає посольство до Москви, яке очолив досвідчений козацький дипломат Петро Одинець. За всіх розбіжностей оцінок значення цього посольства в історіографії найімовірнішою видається думка про намір козацтва відновити практику військового співробітництва з Москвою проти татар, перервану в роки Смути, а також мати в своїх руках «московську карту» -- певну альтернативу складним стосункам із польським урядом, що давало б можливість зміцнити політичні позиції Війська Запорозького. Водночас, оскільки посольство не домоглося реальних рішень, воно лишилося одним із епізодів козацько-московських взаємин, який відбивав одну з тенденцій розвитку міжнародних контактів козацтва [28].У перші десятиріччя XVII ст. енергії козацтва вже вистачало на діяльність майже одночасно на кількох напрямах. Це була так звана героїчна доба його історії. Якщо все попереднє століття було довгим періодом накопичення кількісних і якісних змін у козацтві, які ставали помітними лише в порівняно довгий проміжок часу, періодом, коли козацтво тільки визначало свої пріоритети і набиралося досвіду, то тепер ситуація принципово змінилася. Різке зростання чисельності козацтва, що припало саме на цю добу, відкрило перед ним нові можливості в масштабах діяльності. Зокрема, в боротьбі проти турків і татар відбулася зміна тактики з переважно оборонної й пасивної на агресивно-наступальну. Основними об'єктами козацьких нападів стали турецькі міста-фортеці на Чорному морі, які були основними економічними та військовими центрами регіону і водночас осередками работоргівлі ясиром з України. Козаки практично безперервно пустошили і руйнували (деякі неодноразово) майже всі великі міста, доступні для морських нападів, - Очаків, Білгород, Килію, Ізмаїл в північній частині Причорномор'я, Кафу в Криму, Варну в Болгарії, Синоп і Трапезунд в Туреччині й навіть околиці столиці імперії - Константинополя. Одним із найважливіших за значенням став напад козаків на Кафу, центр турецьких володінь у Криму, здійснений у 1616 р. козацькою флотилією на чолі з Петром Сагайдачним [29].Така масштабна діяльність козацтва в басейні Чорного моря розширила і коло його контактів. Наприклад, козаки неодноразово діставалися узбережжя Грузії і встановили добрі стосунки з місцевим населенням. Тоді ж виникла ідея укладення союзу з вічним ворогом Туреччини - Персією, яка вкотре вела війну проти турків. За допомогою грузинських князів, через Кутаїсі і Тбілісі спеціальний козацький посланець Стефан дійшов до двору шаха Аббаса. Шах ласкаво прийняв козацького дипломата, але кумедність ситуації полягала у тому, що вони не могли розмовляти, бо не знайшлося перекладача. Тоді посередником у переговорах виступив італійський мандрівник П'єтро делла Валле. З'ясувалося, що шах знав про козаків і їхню боротьбу на морі. Про це йому ще у 1614 р. розповідав приятель козацтва Шагін-Гірей, який певний час жив у шаха і ще тоді радив використати козаків у війнах проти турків. Зрештою, шах прийняв рішення відіслати Стефана назад з листами і пропозицією, щоб козаки направили до Персії повноважне посольство. Однак політична ситуація змінилася. Аббас уклав дуже вигідний мир із турками і втратив інтерес до цих переговорів, а наступні бурхливі події і віддаленість шляхів сполучень завадили подальшому розвитку цього напряму контактів козацтва [31].Апофеозом козацької звитяги у першій половині XVII ст. стала Хотинська війна 1621 р. її причини були вже традиційними для польсько-турецьких відносин - суперництво за контроль над Молдавією і напади козацтва на турецькі володіння. З 1595 р. Молдавія хоч і залишалась у васальній залежності від Османської імперії, але молдавські господарі були тісно пов'язані з Польщею як родинними стосунками, так і політичними зобов'язаннями. Це непокоїло турків і вони вичікували зміни ситуації, принагідне натравлюючи татар на українські землі. У вкрай напруженій ситуації, яка склалась улітку 1620 р., у коронного гетьмана Станіслава Жолкевського подалися нерви, і він необачно повів невелике польське військо в Молдавію. Через напругу у взаєминах із козацтвом він залишився без їхньої допомоги. Поляки зазнали катастрофічної поразки від турків у битві під Цецорою, де загинуло майже все польське військо, у тому числі сам Жолкевський[31 ]. Важливо зазначити, що від часів утворення Речі Посполитої це була перша велика військова кампанія Польщі, до якої не було залучено козаків. Тобто можна стверджувати, що ця держава вже не могла упоратися без допомоги козацького війська. Після перемоги туркам здалося, що Польща знесилена і не зможе вистояти перед їх натиском, тому султан прийняв рішення про нову війну вже заради оволодіння українськими землями. Та, на щастя, наступ противника затягнувся з традиційних причин. Спочатку завадила зима, а потім турки довго не могли зібрати достатні війська і розпочали бойові дії лише у серпні 1621 р. Відповідно, Польща мала достатньо часу для мобілізації нових сил, але, оскільки професійне кварцяне військо було розгромлено, фактично основою збройних сил країни в цій кампанії стали українські козаки на чолі з Петром Сагайдачним. Переговори про участь козацтва у війні були драматичними, адже до основного питання додалися релігійні та соціальні проблеми, але, незалежно від їх перебігу, козацтво усвідомлювало свою відповідальність за долю країни. Як видається, фактичну невдачу козаків у переговорах з королем Сигізмундом III було зумовлено ще й тим, що обидві сторони переговорного процесу знали, що козацтво не відмовиться від участі у війні проти турків. Тому і король міг дати лише туманні й нічим не підкріплені обіцянки, і козацьке посольство, хоча і настійливо заявляло про свої вимоги, але в умовах, коли ворог стояв на порозі України, погодилося на реальне повернення до спірних питань уже після закінчення війни. Сам перебіг кампанії 1621 р. засвідчив, що козацьке військо, яке налічувало 40 тисяч чоловік і становило половину війська Речі Посполитої, фактично було самодостатньою силою, здатною вирішувати будь-які військові завдання [32]. Важливою подією у міжнародних відносинах козацтва стала так звана справа Магмет- і Шагін-Гіреїв. Ці брати, які правили Кримом, під няли повстання проти турецького панування і запросили на допомогу козаків. У грудні 1624 р. було укладено спеціальну угоду татар із Військом Запорозьким. У тексті договору не було навіть згадки про Польщу, а зобов'язання про допомогу було взаємним - не тільки козаків татарам, а, за необхідності, й навпаки. При цьому можливими «неприятелями» кожної із сторін могли виступати не лише Туреччина або інші татарські орди, а й також Московія і Польща. Конфлікт у Криму затягнувся на кілька років. Козаки намагалися відвернути турецькі сили від свого союзника і здійснили серію морських походів на Константинополь. Протягом 1624 р. вони тричі плюндрували околиці столиці імперії, незважаючи на оборонні заходи султана. У 1628 р. козацьке військо здійснило суходолом виправу до Бахчисарая і Кафи, яка закінчилася поразкою і загибеллю гетьмана Михайла Дорошенка, хоча більша частина козаків і пробилася на Січ. Ще один похід на Крим, у 1629 р., знову був невдалим. Ці всі події супроводжувалися постійною напругою на південному кордоні Речі Посполитої, демаршами турецького султана, татарськими нападами на українські землі, намаганнями польських гетьманів поставити козаків під свій З контроль [33].Із вступом на польський трон давнього приятеля козацтва Владислава IV розпочався новий етап боротьби проти Московії. У 1632-1634 рр. відбулась нова, так звана Смоленська, війна між Річчю Посполитою і Московією. У цей час козацтво було глибоко втягнуто в релігійні суперечки, в яких українське духовенство досить виразно апелювало до Москви. Тому московський уряд навіть мав надію залучити козаків до військових дій на своєму боці або, принаймні, заручитись їх нейтралітетом. Однак ці сподівання виявилися марними. Уже з початку збройного конфлікту козаки брали участь у боротьбі за Сіверщину, а згодом козацьке військо на чолі з гетьманом Тимошем Орендаренком залучається до військових дій як на Сіверщині, так і під Смоленськом [34]. Цікавим епізодом з історії козацтва стала їх участь у Тридцятирічній війні, у яку було втягнуто більшість європейських держав. Зокрема, у 1635-1636 рр. козацьке військо чисельністю до 4 тисяч чоловік воювало в Німеччині та Франції в складі австрійської армії [35]. Однак у цьому випадку йдеться все ж про «чисте» військове найманство, яке збагачувало козацтво досвідом і розширювало його світогляд, але не вело до розширення потрібних у майбутньому політичних контактів. Водночас події Тридцятирічної війни активізували дипломатичні відносини між європейськими монархами, і в різноманітних політичних проектах неодноразово випливала ідея використання українського козацтва. На приклад, шведська дипломатія намагалася створити сильний антипольський союз, до якого планувала залучити і козацтво [36]. У 1637 р. розпочалося так зване «Азовське сидіння». Донські та запорозькі козаки, загалом близько 10 тисяч чоловік, взяли турецьку фортецю Азов, за допомогою якої турки контролювали степову зону Приазов'я. Однак, на відміну від традиційних набігів на турецькі міста, на цей раз козаки не покинули місто, а залишилися в ньому надовго, аж до 1642 р. Козацький гарнізон Азова був чисельно нестійким, але в середньому становив близько 5 тисяч донських і 1,5 тисячі запорозьких козаків. Турки нічого не могли вдіяти військовими засобами і, лише уклавши дипломатичну угоду з Москвою, домоглися повернення фортеці в свої руки. Це був найяскравіший приклад співпраці двох козацьких корпорацій проти турецько-татарської агресії [37]. Початок «Азовського сидіння» був пов'язаний із новим зближенням козаків і татар. Тоді, у 1637 р., знову на запрошення хана, козаки взяли участь у поході кримських татар на ворожу йому Буджацьку орду. А незабаром, коли розпочалось козацьке повстання в Україні, гетьман Павло Бут (Павлюк) сам попросив допомоги у татар. У лютому 1638 р. хан надіслав кінноту новому гетьманові Дмитру Гуні, і козацько-татарське військо відбило наступ поляків на Запорожжя. Цікаво, що вони завдали поразки противникові на Жовтих Водах, місці майбутньої великої перемоги Богдана Хмельницького, здобутої теж за участі татар [38]. Військова кампанія 1638 р. була першим спільним виступом козаків і татар проти Польщі. Ця підтримка один одного була ситуативною, оскільки взаємні напади татар на українські землі та козаків на турків і татар тривали й надалі, проте вона була показовою в сенсі розширення діапазону військово-дипломатичних контактів козацтва. Ще одна тенденція розвитку козацько-татарських відносин полягала у тому, що частина козацтва шукала притулку від переслідувань польської влади в Криму. Крім того, і у 1640-х рр. козаки і татари спільно діяли час від часу вже на зовсім іншому напрямі - на московському прикордонні, де їх окремі дрібні ватаги об'єднувалися заради здобичі й ходили до Воронежа і Тамбова. Власне, козацьке пустошення московських земель було натоді досить поширеним. Московські посли постійно скаржились на них, згадуючи, що козаки діставалися навіть мордовських земель [39]. Однак паралельно з невеликими за масштабами прикордонними конфліктами і постійною участю козаків у війнах проти Московії, козацтво приглядалося до східного сусіда також як до потенційного союзника в боротьбі за свої права. Проблеми православної церкви, у вирішення яких козацтво було втягнуто досить тривалий час, а також непевність становища козацької спільноти в Речі Посполитій, породили цілу низку заяв козацтва про можливість зближення з Москвою, аж до переходу під владу царя, але натоді це було своєрідною риторикою, зумовленою невдоволенням польським урядом [40]. Водночас ідея пошуку кращої долі на сході втілилась реально в процесі переселення українського населення, насамперед покозаченого, на східні від володінь Речі Посполитої степові та пристепові землі, номінальне чи реально підвладні московському цареві. Цей рух набирав досить значних масштабів після поразки кожного з козацьких повстань 1630-х рр. Найвідомішим стало переселення на майбутню Слобожанщину козаків на чолі з Яковом Остряницею. Переселенський рух був надзвичайно вигідним для Москви [41]. Адже московський уряд діставав можливість заселити південне прикордоння і таким чином освоїти в господарському відношенні нові землі та посилити обороноздатність країни. Переселенці з України отримували значні пільги - можливість жити за власними традиціями, аж до створення козацьких сотень і полків, на довгий термін звільнялися від податків, але були змушені підкорятись, хай навіть номінальне, владі царя і місцевих воєвод. Це створювало прецедент і поступово формувало традицію визнання українським козацтвом залежності від московської влади. Встановлення після поразки повстань десятиріччя «золотого спокою», коли козацтво було змушене обмежити свою активність, не означало зменшення його потенційних можливостей. Не випадково козацьке питання залишається традиційним у переговорах між Річчю Посполитою і Туреччиною, і султан щоразу вимагав ліквідації самої загрози козацьких походів.Ідею використання можливостей козацтва обговорювали і політики зацікавлених країн. Зокрема, Венеція, яка вела чергову війну проти Османів, у 1645 р. почала зондувати ґрунт щодо залучення козаків до війни на морі. Майже одночасно, на початку 1646 р., з такою самою пропозицією звернулося до короля і посольство Московії, яка планувала розпочати наступ на Крим. Це збігалося з планами самого короля Владислава про розгортання широкомасштабної війни проти Туреччини, але суперечило настроям більшої частини правлячої польської еліти. Король постав перед дилемою і прийняв рішення таємно дозволити козакам виправу на море. Акції козацтва мали б допомогти Венеції та Московії і водночас спровокувати конфлікт між Туреччиною і Польщею, після чого король міг офіційно вимагати набору польського війська. Отже, козацтво було втягнуто у досить складну політичну комбінацію. Навесні 1646 р. венеціанський посол передав через короля гроші для спорядження козацьких човнів, і їх дійсно почали будувати. Однак похід так і не відбувся через рішучий спротив всевладних на українських землях магнатів. У середині 1647 р. польський посол Адам Кисіль продовжив обговорення цього питання в Москві, проте війна Богдана Хмельницького перекреслила всі попередні плани. Дослідники також обговорюють вплив підготовки до антитурецької війни на початок Хмельниччини, оскільки, на думку козацтва, йшлося не тільки про військові дії, а і про розширення козацького реєстру, а також про підтримку короля Владислава у внутрішній боротьбі проти магнатів, які обмежували його владу [42]. Тобто ця ідея, яка мала одночасно військовий, зовнішньо-, внутрішньополітичний і соціальний аспекти, досить тривалий час збуджувала козацьку спільноту і населення Придніпров'я, що наклалося на реальне зростання соціальної напруги в Україні.Отже, від кінця XV до середини XVII ст., почавши свою діяльність із дрібних військових сутичок на прикордонні, козацтво поступово зростало як військова потуга, а потім, ставши реальною силою, почало успішно опановувати і роль самостійного суб'єкта міжнародних відносин. У цій сфері, як і щодо існування власної військово-територіальної організації, Військо Запорозьке мало реальні ознаки політичної автономії. Це визнавали уряди всіх країн регіону і низка віддаленіших держав. На середину XVII ст. козацтво вже мало великий власний досвід не тільки соціального розвитку, вибудови відносин з урядом Речі Посполитої чи збройної боротьби проти зовнішніх противників, а й пройшло добру школу міжнародних відносин, що включало в себе досить чітко усвідомлені зовнішньополітичні інтереси, формування власних дипломатичних кадрів, досвід дипломатичних переговорів та все інше, необхідне для ведення власної зовнішньої політики. |