1. Політикоправова система сучасного українського конституціоналізму поняття, принципи, зміст. Поняття та структура методології сучасного конституціоналізму

• Название: 1. Політикоправова система сучасного українського конституціоналізму поняття, принципи, зміст. Поняття та структура методології сучасного конституціоналізму
• Анкор: OTVETY_na_GOS_ekzamen.doc
• Дата: 24.02.2017
• Размер: 2.78 Mb.
• Имя файла: OTVETY_na_GOS_ekzamen.doc
• Тип: Документы; #3084
• страница: 25 из 50

48. Форми державного управління: сутність, види.

Форма державного управління — це зовнішній вияв конкретних дій, які здійснюються органами державного управління для реалізації поставлених перед ними завдань. Загальноприйнятої класифікації форм управлінської діяльності немає. В юридичній літературі прийнято розрізняти такі: —видання нормативних актів управління;

—видання індивідуальних актів управління;

—впровадження організаційних заходів;

— здійснення матеріально-технічних операцій. Форми державного управління можна класифікувати на правові (які тягнуть за собою певні юридичні наслідки) і неправові (які не зумовлюють настання юридичних наслідків) У правовій формі управління виокремлюють: прийняття правових актів управління;

—укладення договорів;

— здійснення інших юридично значущих дій. До неправової форми управління належать: проведення організаційних заходів, здійснення матеріально-технічних операцій.

Акт державного управління являє собою підзаконний, офіційний юридичний документ, прийнятий суб’єктом державного управління, оформлений у відповідності до норм права, який передбачає одностороннє владне волевиявлення і тягне за собою певні юридичні наслідки Важливе значення для усвідомлення сутності актів державного управління має їх класифікація на види: а) за юридичним змістом: нормативні та індивідуальні;

б) за суб’єктами: акти органів виконавчої влади;

акти громадських організацій, яким державою делеговано владні повноваження;

в) за формою: письмові, усні, конклюдентні;

г) за порядком прийняття: колегіальні (постанови КМУ тощо) та єдиноначальні (укази ПУ тощо);

д) за об’єктом управління: рішення щодо охорони здоров’я, освіти, оборони, агропромислового комплексу, національної безпеки тощо При вивченні цього питання слід звернути увагу на умови ефективності актів державного управління: їх якість, організацію виконання, стабільність обстановки, кваліфікацію кадрів тощо. Основними вимогами ефективності є доцільність (тобто їх корисність для публічних інтересів) та законність. Остання обумовлюється: а) наявністю компетенції у суб’єкта управління;

б) його відповідністю закону по суті;

в) відповідністю меті закону;

г) його прийняттям у передбачений ЗУ строк;

д) дотриманням процесуальних правил видання акта. Акти державного управління, які не відповідають вимогам, що висуваються до них, признаються дефектними: нікчемними або заперечними. Нікчемні акти — це незаконні акти, які не породжують ніяких правових наслідків. Заперечні акти мають певні недоліки, які не позбавляють їх законної сили, але вони можуть бути оскаржені зацікавленими особами у встановленому порядку

Адміністративний договір — це один із видів публічно-правових договорів. Він являє собою засновану на підставі норм адміністративного права і добровільної згоди волі двох або більше суб’єктів адміністративного права, один із яких завжди є суб’єктом державної волі, угоду, яка започатковує, змінює й припиняє взаємні права й обов’язки його учасників. Важливо звернути увагу на класифікацію адміністративних договорів: дво- і багатосторонніх;

типових і консенсуальних, попередніх і основних. Окрім наведеної класифікації виокремлюють такі:

1) за предметним критерієм:

а) договори про компетенцію, зокрема про розмежування або делегування повноважень і предметів відання (див. закони «Про органи місцевого самоврядування в Україні», «Про місцеві державні адміністрації» тощо);

б) договори у сфері управління державною власністю;

в) договори, що забезпечують державні потреби (державні контракти);

г) договори з військовослужбовцями, студентами;

д) фінансові та податкові угоди;

ж) договори про взаємодію, співпрацю;

з) концесії, інвестиційні угоди;

і) договори про надання деяких платних послуг приватним особам (Постанови КМУ від 07. 05. 1998 р. «Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися державними архівними установами, що утримуються за рахунок бюджетних коштів», від 04. 06. 2007 р. « Про затвердження переліку платних послуг, які надаються підрозділами Міністерства внутрішніх справ та Державної міграційної служби, і розміру плати за їх надання» від 04. 07. 2007 (зі змінами від 2012 р)«Про затвердження переліку платних послуг, що можуть надаватися підрозділами Державної пожежної охорони Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи»), тощо;

2) за змістом: а) чисто організаційні і змішані (організаційні питання пов’язані з трудовими, майновими);

б) чисто адміністративні і комбіновані (разом з адміністративними правовідносинами регулюють трудові, цивільні та інші правовідносини). Важливо усвідомити функції адміністративного договору, зокрема:—структурно-організаційну;

соціального компромісу;

—забезпечувальну;

—орієнтаційно-стимулюючу;

—демократизації виконавчої влади;

—виховну; охоронну.

49. Методи державного управління: сутність, види.

Адміністративно-правові методи — це способи та прийоми безпосереднього і цілеспрямованого впливу органів державного управління (посадових осіб) на підпорядковані їм об’єкти управління. Методи є досить різноманітними, однак вони мають і загальні риси:—способи впливу органів державного управління на підпорядковані їм об’єкти управління;

— вираження державного публічного інтересу;

— засоби досягнення мети;

—способи організації, прийоми здійснення функцій, що виникають у процесі спільної діяльності;

—способи реалізації компетенції. В юридичній науці виокремлюють такі види адміністративно-правових методів: переконання, заохочення, примус;

прямий і непрямий вплив;

нагляд, регулювання, керівництво тощо. Переконання — це один з основних адміністративно-правових методів, який проявляється в різних роз’яснювальних, виховних, організаційних заходах для формування волі підвладного. Способами такого методу є навчання, пропаганда, роз’яснення, обмін досвідом тощо.

Примус, як адміністративно-правовий метод, характеризується своєю нормативно-правовою базою, особливостями, суб’єктами застосування і наслідками.

Заохочення — це такий спосіб впливу, який через інтереси, свідомість спрямовує волю людей на здійснення корисних, із точки зору суб’єкта управління, справ. Правовою основою застосування цього методу є: Закон від 16. 03. 2000 р. «Про державні нагороди»;

Укази ПУ: від 29. 06. 2001 р. «Про почесні звання України», від 19. 02. 2003 р. «Про порядок представлення до нагородження та вручення державних нагород України», від 22. 09. 1996 р. «Про встановлення відзнаки ПУ — Ордена «За заслуги», від 21. 08. 1996 р. «Про встановлення відзнаки ПУ — ордена «За мужність» тощо. Цей метод характеризується такими ознаками: а) фактичною підставою для нього є заслуга, діяння, яке позитивно оцінюється суб’єктами влади;

б) воно пов’язане з оцінкою уже здійснених дій;

в) його персоніфіковано, воно застосовується щодо окремих індивідуальних або колективних суб’єктів;

г) воно проявляється у моральному схваленні, наділенні правами, пільгами, матеріальними цінностями та іншими благами. Метод прямого впливу характеризується такими ознаками: а) прямий вплив на волю;

б) директивність, наказовий характер;

в) однозначність команди, яка, як правило, не дає виконавцям можливості вибору варіанту поведінки;

г) наявність великого адміністративного апарату, який контролює виконання команди і наділений повноваженнями застосовувати примусові заходи за невиконання.

Для методу непрямого впливу є характерним: а) вплив на волю особи здійснюється через створення ситуації, яка зацікавлює її в необхідній поведінці через інтереси, запити виконавця;

б) у виконавця є право вибору відповідного варіанту поведінки;

в) нормами права передбачається діючий механізм стимулювання (одержання прибутку, пільги тощо).

Дозвільна система — це урегульована нормами права сукупність суспільних відносин суб’єктів державного управління з громадянами і організаціями з приводу видачі дозволу на зайняття певними видами діяльності з наступним наглядом за дотриманням правил і умов здійснення доз­вільної діяльності. Вона включає в себе чотири основних елементи:

1) наявність відносної заборони (займатися певною діяльністю можна тільки за наявності дозволу на це);

2) діяльність щодо видачі дозволу, здійснювана суб’єктами дер­жавного управління стосовно громадян, організацій, що організаційно їм не підвладні (ліцензій, прав на управління транспортним засобом, допуск до державної таємниці тощо);

3) нагляд за дотриманням правил та умов особами, що одержали дозвіл на певну діяльність;

4) застосування примусових заходів щодо припинення порушення правил, умов здійснення діяльності й притягнення винного до відповідальності. Правову основу здійснення дозвільної системи визначають закони та підзаконні нормативні акти (закони: від 07. 02. 1991 р. «Про підприємництво», від 19. 09. 1991 р. «Про господарські товариства», від 16. 04. 1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність», від 16. 11. 1992 р. »Про друковані засоби масової інформації (преси) в Україні»;

Указ Президента: від 17. 11. 1998 р. «Про запровадження ліцензування діяльності господарюючих суб’єктів у сфері природних монополій»;

Постанову КМУ від 12. 10. 1992 р. «Про затвердження Положення про дозвільну систему України» тощо (див. рекомендовану літературу). Важливою складовою дозвільної системи є дозвільне провадження, яке включає в себе такі стадії: 1) порушення дозвільної справи;

2) прийняття рішення;

3) виконання рішення;

4) нагляд за дотриманням особами, які одержали дозвіл, установлених правил та умов;

5) атестація, акредитація дозвільної діяльності;

6) переоформлення, продовження дозволу;

7) застосування заходів примусу за допущення порушень правил і умов. Останні три стадії є факультативними.

50. Акти державного управління: сутність, види, вимоги.

Акт державного управління являє собою підзаконний, офіційний юридичний документ, прийнятий суб’єктом державного управління, оформлений у відповідності до норм права, який передбачає одностороннє владне волевиявлення і тягне за собою певні юридичні наслідки Важливе значення для усвідомлення сутності актів державного управління має їх класифікація на види: а) за юридичним змістом: нормативні та індивідуальні;

б) за суб’єктами: акти органів виконавчої влади;

акти громадських організацій, яким державою делеговано владні повноваження;

в) за формою: письмові, усні, конклюдентні;

г) за порядком прийняття: колегіальні (постанови КМУ тощо) та єдиноначальні (укази ПУ тощо);

д) за об’єктом управління: рішення щодо охорони здоров’я, освіти, оборони, агропромислового комплексу, національної безпеки тощо При вивченні цього питання слід звернути увагу на умови ефективності актів державного управління: їх якість, організацію виконання, стабільність обстановки, кваліфікацію кадрів тощо. Основними вимогами ефективності є доцільність (тобто їх корисність для публічних інтересів) та законність. Остання обумовлюється: а) наявністю компетенції у суб’єкта управління;

б) його відповідністю закону по суті;

в) відповідністю меті закону;

г) його прийняттям у передбачений ЗУ строк;

д) дотриманням процесуальних правил видання акта. Акти державного управління, які не відповідають вимогам, що висуваються до них, признаються дефектними: нікчемними або заперечними. Нікчемні акти — це незаконні акти, які не породжують ніяких правових наслідків. Заперечні акти мають певні недоліки, які не позбавляють їх законної сили, але вони можуть бути оскаржені зацікавленими особами у встановленому порядку

Адміністративний договір — це один із видів публічно-правових договорів. Він являє собою засновану на підставі норм адміністративного права і добровільної згоди волі двох або більше суб’єктів адміністративного права, один із яких завжди є суб’єктом державної волі, угоду, яка започатковує, змінює й припиняє взаємні права й обов’язки його учасників. Важливо звернути увагу на класифікацію адміністративних договорів: дво- і багатосторонніх;

типових і консенсуальних, попередніх і основних. Окрім наведеної класифікації виокремлюють такі: 1) за предметним критерієм: а) договори про компетенцію, зокрема про розмежування або делегування повноважень і предметів відання (див. закони «Про органи місцевого самоврядування в Україні», «Про місцеві державні адміністрації» тощо);

б) договори у сфері управління державною власністю;

в) договори, що забезпечують державні потреби (державні контракти);

г) договори з військовослужбовцями, студентами;

д) фінансові та податкові угоди;

ж) договори про взаємодію, співпрацю;

з) концесії, інвестиційні угоди;

і) договори про надання деяких платних послуг приватним особам (Постанови КМУ від 07. 05. 1998 р. «Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися державними архівними установами, що утримуються за рахунок бюджетних коштів», від 04. 06. 2007 р. « Про затвердження переліку платних послуг, які надаються підрозділами Міністерства внутрішніх справ та Державної міграційної служби, і розміру плати за їх надання» від 04. 07. 2007 (зі змінами від 2012 р)«Про затвердження переліку платних послуг, що можуть надаватися підрозділами Державної пожежної охорони Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи»), тощо;

2) за змістом: а) чисто організаційні і змішані (організаційні питання пов’язані з трудовими, майновими);

б) чисто адміністративні і комбіновані (разом з адміністративними правовідносинами регулюють трудові, цивільні та інші правовідносини).

51. Режими і рівні державного управління.

Под режимом принято понимать законность, порядок, социальный режим некоторых объектов или видов деятельности, закрепленных правовыми нормами и обеспеченными совокупностью юридических средств, совокупность методов, систем правил, мер, установленных для достижения определенной цели.

В. В. Ласточкин «административно-правовой режим» - совокупность правовых установок и необходимых организационных управленческих мер, которые обеспечивали бы порядок реализации отдельными гражданами своих соответствующих прав и обязанностей, а также порядок деятельности государственных органов и общественных организаций, которые наиболее адекватно отвечают интересам обеспечения безопасности и охраны общественного порядка на данном участке государственного управления. В зависимости от степени принадлежности административно-правового режима к обеспечению национальной безопасности, можно выделить такие, как: режим защиты государственной тайны, пограничный режим, режим въезда в Украину и выезда из Украины, режим лицензионно-разрешительной системы, санитарный режим, таможенный режим, паспортно-визовый режим. Исходя из цели поддержки обороноспособности государства, общественной безопасности и безопасности граждан выделяют чрезвычайные режимы, то есть такие, для которых необходимо иное нормативное воздействие, чем действующее при обычном положении.

Чрезвычайные режимы характерны своей спецификой, поскольку для стабилизации обстановки необходимо максимальное подчинение воли субъектов общей цели — обеспечению безопасности государства, общества, личности с ограничением ряда институтов. Основанием для введения специальных административно-правовых режимов выступают нестандартные ситуации социального или природно-техногенного характера. Выделяют такие виды специальных административно-правовых режимов:

а) в зависимости от объекта:

территориальные режимы (военного положения, карантина, континентального шельфа, исключительной эконом. зоны);

объектные режимы (режим водохранилища, режим изоляторов временного задержания);

режим поведения с предметами, которые представляют собой повышенную опасность или имеют важное государственное значение (режим оружия, наркотических средств, ядов, документов, представляющих государственную тайну, паспортный режим);

б) по предмету регулирования: природоохранные (заказников, национальных и природных парков, курортов и т. д.) в) по времени действия: постоянные, временные, ситуативные.
Уровни государственного управления – центральный и местный уровни (по органам власти), государственный или местный.

Уровни – ВРУ и КМУ -1 уровень, 2 – министерства, 3 службы агенства, инспекции и др., 4- органы на местах. А также выделяют уровни гос управления в зависимости от сферы управления и в иаких сферах выделяют 3 уровня –

Первый – стратегический уровень – является уровнем принятия политических решений, законодательного и нормативно правового обеспечения государственной политики относительно|касательно| управления той или иной сферы.

Второй – является уровнем организационного и нормативно методического обеспечения выполнения законодательных и нормативно правовых актов, координации и контроля, за формированием, распространением и защитой тех или иных ресурсов.

Третий – исполнительный уровень, на котором|каком| обеспечивается непосредственно выполнение законодательных и нормативно правовых актов и осуществляется ведомственный и территориальный надзор за установленным порядком и правилами формирования, распространения и использования|употребления| ресурсов.

52. Центральні органи виконавчої влади як суб'єкти державного управління.