Правознавство. 1 Поняття і ознаки держави
 Скачать 186.97 Kb.
|
|
16 Характеристика стадій процесу застосування права Застосування норм права становить складний процес, який включає в себе цілий ряд послідовних та взаємопов’язаних стадій. Виділяють такі стадії застосування норм права: 1. Встановлення фактичних обставин справи. На цій стадії суб’єкт застосування норм права повинен зібрати та проаналізувати матеріали, які мають юридичне значення щодо справи і дають можливість уявити найбільш близьку до реальності картину того, що відбулося. Встановлення фактичних обставин справи виступає, частіше за все, як доказування. У широкому розумінні доказування — це діяльність суб’єктів, спрямована на встановлення за допомогою юридичних доказів дійсних обставин справи. З практичного погляду весь процес доказування поділяють на дві частини, а саме: 1) збір та представлення доказів; 2) оцінка доказів та оперування ними у процесі підготовки і винесення акта застосування норм права. Встановлення фактичних обставин справи здійснюється згідно з принципами відносності, допустимості, достовірності та достатності. Головна мета першої стадії застосування норм права — досягнення фактичної істини, тобто відповідності знань щодо фактичних обставин об’єктивній дійсності. 2. Вибір норми права та юридична кваліфікація справи. На другій стадії процесу застосування норм права встановлюється, на основі змісту якої конкретної норми права повинна розглядатися ця життєва ситуація. Юридична кваліфікація знаходить своє відображення в оцінці відповідних життєвих фактів з погляду їх значення для права та тих наслідків, які набувають сили на основі відповідних правових вимог. На цій стадії діяльності суб’єкта застосування норм права включає: 1) пошук норми, яка підлягає застосуванню; 2) перевірку правильності тексту того акта, в якому міститься норма, що шукається; 3) перевірку дії норми права в часі, просторі та за колом осіб. До діяльності суб’єкта застосування норм права на цій стадії необхідно також віднести: 1) визначення всіх тих норм, якими доведеться керуватися протягом усього процесу застосування норм права і на окремих його стадіях; 2) знаходження та перевірку актів тлумачення норм права головної норми і норм, про які йшлося в попередньому пункті; 3) відшукування засобів вирішення справи, коли конкретна норма, яка підходить до встановлених обставин, у законо- давстві відсутня, а відмовити у вирішенні справи на цій підставі заборонено. 3. Перевірка і тлумачення норм права. Кожну обрану для застосування норму права необхідно досліджувати в таких напрямах: 1) чи діяла норма права в момент, коли відбувались обставини, що досліджуються; 2) чи діє вона на момент розгляду конкретної справи; 3) чи діє вона на території, де розглядається справа; 4) чи розповсюджується її дія на суб’єктів, які пов’язані з цією справою; 5) чи є текст норми, який застосовується, автентичним її офіційно встановленому змісту. За наявності колізій та прогалин, які можуть зустрічатися у процесі застосування норм права, застосовуються існуючі правила їх подолання, а саме: 1) якщо суперечать один одному акти одного й того ж органу, але видані в різний час, — застосовується останній; 2) якщо колізійні акти видані одночасно, але різними органами, застосовується акт, який має більш високу юридичну силу; 3) у разі розходження загальнофедеративного акта й акта суб’єкта федеративної держави, то застосовується перший; 4) якщо суперечності виникають між федеральним актом і актом суб’єкта федеративної держави, виданим у межах його компетенції, перевагу має останній; 5) у складній унітарній державі діють аналогічні положення, які зазначені у п. 4 і 5 щодо федеративної держави, тобто за загальним правилом перевага надається актам складної унітарної держави щодо актів існуючих автономних утворень. Винятки становлять лише випадки; коли акти автономних утворень видані в межах їх компетенції; б) якщо існує прогалина у праві, тоді застосовується аналогія закону або аналогія права. 4. Винесення рішення і доведення його до зацікавлених осіб та організацій. Рішення, яке приймається в результал застосування норм права,— це найбільш відповідальний акт, тому що: 1) особи, які його приймають, відповідальні за нього перед державою в цілому; 2) відповідальні перед громадянами; 3) від сформульованих у ньому висновків залежить подальший процес розвитку правових відносин. Залежно від складності справи та характеру норми, яка застосовується, рішення може прийматися таємним голосуванням, відкритим голосуванням, або ж одноособово посадовою особою. Прийняте рішення оформляється шляхом видання акта застосування норм права й оголошується зацікавленим особам. 5. Контрольно-виконавча стадія. 17 Тлумачення правових норм: поняття види та способи Вибір правових норм у ході правозастосування неминуче зв'язаний із з'ясуванням їхнього змісту. Часто в цьому допомагають правозастосувачеві роз'яснення нормативно-правових актів, що дають різні органи й особи в офіційному і неофіційному порядку. І з'ясування вимог норм, як внутрішній інтелектуальний процес, і роз'яснення їх, як вираження зовні своїх висновків про зміст права з метою показати, як треба розуміти правовий акт, найчастіше поєднують одним поняттям — “тлумачення права”. Проблема тлумачення виходить за рамки чи правозастосування реалізації права. По-перше, вона має самостійне значення в процесі наукового чи повсякденного пізнання державно-правового життя. По-друге, необхідність чіткого представлення про зміст діючих норм виникає в ході правотворчих робіт. Ні видати новий акт, ні систематизувати наявні не можна без знання справжньої волі законодавця, що одержала офіційне вираження. Об'єктом тлумачення є закони і підзаконні акти, Важливе значення мають не тільки сформульовані в них норми, але і преамбули актів, інші правоположення, що містяться в них. Предметом тлумачення є історична воля законодавця (нормодавця), виражена в законі (у нормативному акті). Воля законодавця часу застосування закону також враховується, тому що в тілі тлумачуємих актів можуть міститися норми, чи прямо побічно змінюють зміст попередніх актів. Історія різних держав дає приклади такої практики, коли під видом тлумачення проголошувалися нові норми. Режим твердої законності і нормальний правопорядок у принципі виключають змішання правотворчої і правороз‘яснювального процесів. Тлумачення підрозділяється на види насамперед у залежності від того, чи йде мова про з'ясування нормативних чи актів про їхнє роз'яснення. З'ясування актів досягається рядом способів. Способи тлумачення — це відносно відособлені сукупності прийомів аналізу правових актів. Виділяють граматичне, логічне, систематичне, історико-політичне, телеологічне, спеціально-юридичне тлумачення. Граматичне тлумачення являє собою сукупність спеціальних прийомів, спрямованих на з'ясування морфологічної і синтаксичної структури тексту акта. Воно охоплює з'ясування окремих слів і термінів, граматичного змісту всієї пропозиції, групи пропозицій. Тут з'ясовуються рід, число, падіж імен іменників і прикметників; особа, час, число і вид дієслів; значення уживаних союзів, приводів, розділових знаків і т.п. Логічне тлумачення — припускає самостійне використання законів і правил логіки для з'ясування змісту норми, що іноді не збігається з буквальним значенням через невдале обрання законодавцем словесних форм. Систематичне тлумачення — з'ясування змісту і змісту правових вимог у їхньому взаємному зв'язку, у зв'язку з їхнім місцем і значенням у даному нормативному акті, інституті, галузі і всій системі права в цілому. Усі норми мають потребу в систематичному тлумаченні, особливо норми відсильні і бланкетні. Історико-політичне тлумачення — з'ясування змісту законодавчої волі в зв'язку з історичною обстановкою видання акта; розміщенням політичних сил; соціально-економічними і політичними факторами, що обумовили ініціативу і саму появу акта. Телеологічне (цільове) тлумачення правових актів спрямовано на встановлення цілей його видання: безпосередніх, віддалених, кінцевих. Спеціально-юридичне тлумачення — сукупність прийомів, що відокремилися від інших способів тлумачення в зв'язку з аналізом спеціальних термінів, техніко-юридичних засобів і прийомів вираження волі законодавця. Результати використання всіх способів обумовлюють обсяг тлумачення. По обсязі тлумачення підрозділяється на три види: адекватне, обмежувальне, розширювальне. Як правило, має місце адекватне тлумачення. Обмежувальне і розширювальне допускаються завжди при одній неодмінній умові — розбіжності дійсного (сьогодення, справжнього) змісту норми з буквальним. Норма витлумачується чи ширше вже буквального її змісту, але обов'язково відповідно до того, що знайдено в підсумку з'ясування щирого змісту норми. При оцінці значення і ролі розширювального й обмежувального тлумачення норм не слід змішувати їх з аналогією закону і права, коли відбувається поширення дії норм на не передбачені ними обставини. Визначальним моментом у визначенні видів роз'яснення правових актів є суб'єкт — особа чи орган, що дає це роз'яснення. Офіційне тлумачення чи дається тим органом, що видав даний акт (і тоді воно зветься автентичного), чи ж органами, на які покладений обов'язок тлумачити чи закони інші нормативні акти (легальне тлумачення). Акти офіційного тлумачення обов'язкові для правозастосувачів. Серед актів офіційного нормативного тлумачення виділяються акти конституційного тлумачення. У багатьох державах його дає конституційний суд. Суб'єктами офіційного автентичного тлумачення можуть виступати всі державні органи, що організують процес реалізації права. Коло їх широке, тому юридична чинність актів тлумачення неоднакові. Вищою юридичною чинністю володіють акти тлумачення парламентських органів і вищих судових інстанцій, якщо вони уповноважені на тлумачення законів. У зв'язку зі здійсненням виконавчо-розпорядницьких функцій, організацією правовідносин і контролем за дотриманням законодавства тлумачення підзаконних актів здійснюють уряд, міністри й інші виконавчі органи. У правоохоронній сфері велику роль грають роз'яснення (інструктивні і директивні листи, накази й інструкції) таких відомств, як Міністерство юстиції. Вищий арбітражний суд, прокуратура, органи внутрішніх справ. Більшість з них є внутрішньовідомчими, але є і такі роз'яснення, що приймаються до посібника громадянами. Такі, наприклад, офіційні роз'яснення органами внутрішніх справ правил дорожнього руху. Неофіційне тлумачення не є юридично обов'язковим. Сила його тільки в глибині аналізу, у переконливості й обґрунтованості. Відповідно виділяють повсякденне тлумачення, що дається громадянами; компетентне, котре дається знаючими в праві людьми (фахівцями); доктринальне, вихідне від учених, що ведуть дослідницьку роботу в цьому напрямку. У залежності від сфери дії актів роз'яснення правових норм проводиться розподіл тлумачення на нормативне і казуальне. Нормативне тлумачення споконвічне призначено для поширення його результатів на невизначене коло осіб і випадків. Воно, подібно правовій нормі, має абстрактний характер, тобто не прив'язується до конкретної ситуації. Казуальне тлумачення, навпроти, викликано цілком визначеним випадком і переслідує основною метою правильне рішення саме даної справи. 18 Поняття і структура правовідносин Правовідносини – це суспільні вольові відносини, які виникають на основі норм права, учасники яких пов’язані взаємними юридичними правами та обов’язками, дотримання котрих забезпечується можливістю державного примусу. У структурі правовідносин виділяють такі елементи: 1. Зміст правовідносин, який включає суб’єктивні юридичні права та обов’язки учасників правовідносин. Суб’єктивне юридичне право – це передбачена нормою права міра можливої поведінки особи, яку вона може здійснювати для задоволення своїх інтересів та потреб і яка забезпечується юридичними обов’язками інших, зобов’язаних суб’єктів. Суб’єктивне право включає три можливості (правомочності): – здійснювати певні дії; – вимагати певних дій від зобов’язаного суб’єкта; – вимагати відновлення порушеного права. Суб’єктивний юридичний обов’язок – це передбачена нормою права міра необхідної поведінки зобов’язаного суб’єкта, яку він повинен здійснювати в інтересах уповноваженого суб’єкта, що забезпечується можливістю застосування державного примусу. Суб’єктивний юридичний обов’язок включає: – здійснювати певні дії на користь уповноваженого суб’єкта; – утриматися від певних дій; – переносити санкції держави. 2. Суб’єкти правовідносин – це їх учасники, які є носіями суб’єктивних юридичних прав та обов’язків. Для того, щоб стати учасником правовідносин, суб’єкти права повинні володіти такою властивістю, як правосуб’єктність, що включає правоздатність та дієздатність. Правоздатність – це обумовлена нормами права здатність суб’єкта мати суб’єктивні юридичні права та обов’язки. Правоздатність фізичних осіб виникає з народження, а припиняється зі смертю або оголошенням громадянина померлим. Дієздатність – це обумовлена нормами права здатність суб’єкта власними діями набувати і здійснювати суб’єктивні юридичні права та нести відповідальність за виконання юридичних обов’язків. Дієздатність фізичних осіб не виникає з народження, а залежить від ряду обставин, у першу чергу – віку та стану психічного здоров’я. Будь-який суб’єкт правовідносин може бути обмежений у правоздатності чи дієздатності, або може позбавлятися дієздатності у випадках і в порядку, встановленому законом. Інколи до складу правосуб’єктності включають також деліктоздатність. Деліктоздатність – це здатність суб’єкта нести юридичну відповідальність за вчинені ним правопорушення. 3. Об’єкти правовідносин – це матеріальні, духовні та інші соціальні блага, з приводу яких суб’єкти вступають у правовідносини і здійснюють свої юридичні права та обов’язки. 19 Юридичеі факти: поняття, значення і види Юридичний факт – це передбачені гіпотезою правової норми конкретні життєві обставини, з якими правові норми пов’язують виникнення, зміну або припинення правовідносин. Існують різні способи класифікації юридичних фактів. Зокрема, за вольовим критерієм юридичні факти поділяються на події та дії. Юридичні події- це юридичні факти, що виникають, розвиваються та припиняються незалежно від волі суб’єктів правовідносин. Юридичні дії – факти, що виникають внаслідок вольової діяльності суб’єктів. Юридичні дії, в свою чергу, поділяють на правомірні, які не порушують норм права, та неправомірні, які порушують норми права. Правомірні юридичні дії поділяють на юридичні акти та юридичні вчинки. Юридичний акт – це правомірна дія суб’єкта, яка здійснюється з метою викликати юридичні наслідки (наприклад, укладення договору купівлі-продажу). 19 Юридичні факти: поняття, значення та види Юридичні факти –передбачені нормами права конкретні обставини, з настанням яких виникають, змінюються та припиняються правові відносини. Види юридичних фактів: - За юридичними наслідками: а) правостворюючі, б) правозмінюючі, в) правоприпиняючі. - За складом: а) прості, б) складні - Залежно від реальності факту: а) реальні, б) нереальні (юридичні функції). в) умовні (юридичні презумпції). - За наявністю волі: 1. Дії: - За їх відповідальністю законодавству: а) правомірні, б) неправомірні. - За юридичною природою: а) юридичні акти, б) юридичні вчинки. - За тривалістю: а) триваючі, б) одноактні - За формою вираження: а) позитивні, б) негативні. 2. Події: а) стихійне лихо. 20 Правомірна поведінка: поняття та її види Правомірна поведінка - це суспільно-необхідна, бажана і допустима з точки зору інтересів громадянського суспільства поведінка індивідуальних чи колективних суб'єктів" яка полягає в дотриманні (виконанні, використанні) норм права, що охороняються і гарантуються державою. Основні ознаки правомірної поведінки: - відповідність поведінки нормам права - тобто людина діє правомірно, якщо вона діє у відповідності з нормами права. Інколи правомірну поведінку трактують як поведінку, яка не порушує норми права. Проте таке визначення не досить точно відображає зміст цього явища, оскільки поведінка, що не протирічить нормам права, може здійснюватися поза сферою правового регулювання, та не бути правомірною; - соціально корисна - це дії, що відповідають образу життя, корисні (бажані), а інколи і необхідні для нормального функціонування суспільства. Позитивну роль вона відіграє і для особистості, оскільки завдяки їй забезпечується свобода, захищаються законні інтереси. Саме через правомірну поведінку здійснюється упорядкування суспільних відносин, вона необхідна для нормального функціонування та розвитку суспільства, забезпечує стан правопорядку. Вона є найважливішим фактором вирішення завдань, що стоять перед суспільством. Проте, соціальна роль правомірної поведінки полягає у забезпеченні не тільки суспільних потреб, а й задоволенні інтересів самих суб'єктів правових дій. Оскільки суспільство та держава зацікавлені в такій поведінці, вони підтримують її організаційними заходами, заохочують і стимулюють. Дії суб'єктів, які перешкоджають здійсненню правомірних дій, припиняються державою; - має свідомо вольовий характер, виражається в усвідомленій мотивації правомірних вчинків для досягнення поставлених цілей; - зовні виражається у вигляді дії чи бездіяльності, здійснюється у формах реалізації норм права - дотриманні, виконанні, використанні (громадянами), правозастосуванні (посадовими особами); - спричиняє юридичні наслідки, оскільки виявляється в юридичних фактах (правовстановлюючих, правозмінюючих, правоприпиняючих), що є передумовою правовідносин. Слід зазначити, що правова поведінка не завжди викликає правовідносини; - охороняється державою за допомогою дозвільних, зобов'язуючих і охоронних норм, стимулюється за допомогою рекомендаційних і заохочувальних норм. Правомірна поведінка містить завжди два моменти: - інформаційний, тобто поінформованість громадянина про свої суб'єктивні права і юридичні обов'язки. Важливою є не тільки наявність правового механізму захисту права на доступ до правової інформації, а й активне використання його громадянами; - поведінковий, тобто уявлення про законні способи здійснення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. |