Правознавство. 1 Поняття і ознаки держави
 Скачать 186.97 Kb.
|
|
4 Характеристика основних походжень держави Виникнення держави це складний і суперечливий довготривалий процес, пов'язаний з розвитком конкретних умов життя людей в певних історичних умовах. Існує багато теорій, пояснюючих походження держави, в кожній із яких підкреслюються ознаки, умови, що можуть враховуватися і сьогодні при сучасному розвитку науки для кращого розуміння держави та її ролі в розвитку суспільства на різних історичних етапах. Змістом цих багатьох теорій є намагання різних авторів, що жили в різні історичні епохи пояснити питання походження держави і права, побудови державного устрою, соціального призначення держави і права, співвідношення держави і права, держави і особи, права і закону. Теорії походження держави базуються на різних релігійних, філософських та наукових засадах: 1) на міфологічно-релігійних - у державах Стародавнього Сходу (Древній Вавилон, Єгипет, Індія та ін.), в яких особлива роль відводилася божественному освяченню влади. Правитель проголошувався носієм Божої волі, відігравав роль посередника між Богом і людьми. Влада проголошувалася священною, недоторканою і непорушною; 2) на історико-філософських - у європейських державах (Древня Греція, Древній Рим та ін.), в яких утворення держави було пов'язано із виникненням приватної власності, класовим розшаруванням суспільства та іншими чинниками; 3) на теологічних - у середньовічних державах, це було пов'язане із догматами церкви, які розглядалися аксіомами, так як біблійні тексти набули сили закону. Влада земна і влада небесна усвідомлювались як цілісні і єдині, божественність земної влади визначає абсолютну необхідність служінню правителю; 4) науково-юридичних, пов'язаних із певними закономірностями розвитку державно-правової думки, узагальненням знань про державу і право, ролі держави в регулюванні суспільних відносин, врахуванням історичних тенденцій розвитку держав. Існує багато теорій походження держави. Теологічна теорія Представниками якої були Аврелій Августин, Фома Аквінський, які стверджували, що держава виникла з волі Бога, визначали її вічність і непорушність. У Старому Заповіті Біблії міститься підтвердження цієї теорії, що встановлює необхідність кожної людини підкорятися владі, яка санкціонована церквою. Посягання на державу, створену Богом приречене на невдачу. Патріархальна теорія Представниками якої були Арістотель, Роберт Філмер, Микола Михайловський, які стверджували, що держава походить від сім'ї, батьківська влада в якій перетворюється у зв'язку із розростанням сім'ї у владу монарха (князя, короля, царя). Матеріалістична (класова) теорія Представниками якої були Карл Маркс, Фрідріх Енгельс, Вільгельм Лібкнехт, Август Бебель, Георгій Плеханов, Володимир Ульянов (Ленін), які стверджували, що виникнення держави базується на принципах визначальної ролі суспільного буття по відношенню до суспільної свідомості, формаційності історичного розвитку, приватної власності та класової боротьби, як рушійної сили розвитку суспільства. Згідно цієї теорії економічними причинами виникнення держави були: - суспільний розподіл праці; - поява приватної власності; - розшарування суспільства на класи. В цих умовах родоплемінна організація влади була неспроможна забезпечувати нормальне існування суспільства, що і призвело до виникнення держави із апаратом примусу. При цьому державний апарат виокремився із суспільства і перетворився в інструмент політичного панування приватних власників і пригноблення інших класів. Держава з точки зору марксистів виникає там, тоді і оскільки, де, коли і оскільки, класові суперечності об'єктивно не можуть бути примирені. Держава - це політична організація, що забезпечує насилля одного класу над іншими. І це насилля здійснюється завдяки праву, тобто возведеній у закон волі панівного класу. Договірна теорія Представниками якої були Гуго де Гроот Гроцій, Томас Гоббс, Бенедикт Спіноза, Джон Локк, Жан-Жак Руссо, Шарль Луї Монтеск'є, Олександр Радищев та ін., які стверджували, що держава - це добровільне об'єднання людей, яке виникає на основі суспільного договору, тобто люди добровільно передають частку своїх природних прав (своєї свободи) державі, погоджуючись на підкорення верховній владі. При цьому, як підкреслював Б.Спіноза, чим більше своїх природних прав людина передає верховній владі, тим більше потрапляє у залежність від неї і тим менше у неї залишається індивідуальних прав, що може привести до повної втрати свободи. Це відбувається у зв'язку із зростанням авторитету верховної влади і її реальної сили. Теорія насильства Представниками якої були Людвіг Гумплович, Євген Дюрінг, Карл Каутський, які походження держави обґрунтовували зовнішнім або внутрішнім насильством. Так вони вважали, що держава виникла в результаті завоювання одних племен (народів) іншими. Саме держава надає можливість завойовникам забезпечити своє панування на завойованих територіях. На думку вчених саме ця причина сприяла виникненню держави у древніх германців, які завоювали Древній Рим. 5 Поняття та основні ознаки права До основних ознак права в його позитивному (нормативному) розумінні як волевиявлення держави можна віднести такі: а) система правових норм; б) правила поведінки загального характеру; в) правила мають загальнообов'язковий характер; г) правила тісно зв'язані між собою, діють у єдності, складаються в правові інститути, правові галузі та інші частини системи права; д) формально визначені й закріплені в нормативно-правових актах та інших джерелах права; е) установлюються, санкціонуються, гарантуються (забезпечуються) державою та її органами; ж) у своїй сукупності регулюють соціальні відносини між людьми; з) правила поведінки повинні установлюватися державою з урахуванням принципів правди, справедливості, гуманізму та милосердя. Кожне право як елемент правової системи складається з багатьох правових норм. Право можна подати як визначену систему. Воно є системою правил загального характеру. Право має загальнообов'язковий характер. Право характеризується внутрішньою формою, тобто об'єднанням правових норм в інститути, підгалузі й галузі права та окремі правові комплекси. Право стає обов'язковим лише тоді, коли воно установлюється чи санкціонується уповноваженим на те суб'єктом, у межах його компетенції та в порядку, передбаченому встановлюваною процедурою, тобто з дотриманням установлених вимог, що подаються до розроблення, обговорення, прийняття, набирання чинності, зміни та скасування дії правових приписів. Здійснення права забезпечується державою. Отже, право як волевиявлення держави — це система загальнообов'язкових, формально визначених, установлених або санкціонованих державою, гарантованих і забезпечених нею правил поведінки, що тісно між собою зв'язані та регулюють суспільні відносини між людьми в інтересах певної частини (більшої чи меншої) населення в соціально неоднорідному суспільстві. Функції права Функції права — це основні напрямки його впливу на суспільні відносини. Призначення функцій полягає в тому, щоб визначити активну й багатогранну роль права в громадянському суспільстві з позиції його впливу на суспільні відносини між людьми. Функції права поділяють на загально соціальні та спеціальні юридичні. До загально соціальних належать такі функції: гуманістична — право охороняє та захищає права людства, народу, людини; організаторсько-управлінська — право суб'єктів на вирішення певних економічних і соціальних проблем; інформаційна (комунікативна) — право інформує людей про волю законодавця; оцінно-орієнтувальна — поведінка людей оцінюється з огляду на закони держави, вказує на безконфліктні, соціально допустимі способи й засоби задоволення потреб людини в межах правомірної поведінки; ідеологічно-виховна — право формує у людини певний світогляд, виховує в неї зразки правомірної поведінки; гносеологічна (пізнавальна)—право само виступає як джерело знань. До спеціальних юридичних функцій права належать регулятивстатична і динамічна) та охоронна: регулятивна функція спрямована на врегулювання суспільних відносин способом закріплення бажаної поведінки в тих або тих галузях чи інститутах права. Регулятивно-статична функція — це вплив права на суспільні відносини, що закріплює і регулює суспільний порядок у соціально неоднорідному суспільстві у стані спокою; регулятивно-динамічна — забезпечує динамічний розвиток громадянського суспільства; правовий вплив здійснюється таким чином, що, наприклад, Верховна Рада України виключно законами регулює права корінних народів і національних меншин (це регулятивно-статична функція права). Або шляхом прийняття Державного бюджету України створюються передумови для будь-яких видатків держави на загальносуспільні потреби (регулятивна динаміка); охоронна функція спрямована на охорону відповідної системи суспільних відносин, на забезпечення їхньої недоторканості з боку правопорушників, на недопущення правопорушень, зменшення або усунення їх із повсякденного життя. 6 Право як особливий вид соціальних норм Соціальні норми - це загальні правила поведінки людей у сусп-ві, що зумовлені об'єктивними закономірностями, є результатом свідомої вольової діяльності певної частини чи всього суспільства і забезпечуються різноманітними засобами соціального впливу. Залежно від способу їх утворення і забезпечення соціальні норми класифікують на юридичні, моральні, корпоративні, звичаї чи традиції. Юридичні норми - це загальнообов'язкові, формально визначені правила поведінки, встановлені (санкціоновані) д-вою, охорон., захищаються і гарантуються нею та містяться в нормативно-правових актах. Моральні норми - це правила поведінки, що базуються на моральних поглядах суспільства на добро і зло, справедливе й несправедливе, а забезпечуються внутрішньою переконаністю та силою громадської думки. Корпоративні норми - це правила поведінки, що встановлюються й забезпечуються політ. партіями, громадськими організаціями та ін. об'єднаннями людей. Звичаї чи традиції - це правила поведінки, що історично склались і перетворились у звичку людей. Звичаї і традиції відрізняються одне від одного ступенем і загальності правила поведінки. Традиції вважаються більш загальними правилами, ніж звичаї. Аби показати, що право є особливим видом соціальних норм, слід порівняти ознаки правових та інших соціальних норм. Правові норми, що у своїй сукупності утворюють право: - виникають разом із виникненням д-ви; - встановлюються чи санкціонуються д-вою; - виражають волю керівної частини сусп-ва; - існують у сусп-ві як одна система норм; - формулюють правила поведінки у вигляді прав і обов'язків; - мають точно визначені межі дії; - забезпечуються держ. примусом та ін. засобами. Інші соціальні норми, що утворюють систему соціального регулювання: - існують у будь-якому сусп-ві; - встановлюються чи санкціонуються ін. суб'єктами; - виражають волю різних частин населення; - існують у кількох самостійних систем нормативного регулювання; - виражаються не тільки через права та обов'язки, а й через загальні цілі тощо; - зазвичай позбавлені формальної визначеності; - не завжди мають точно визначені межі дії; - забезпечуються звичкою, внутр. переконанням, моральним, громад. впливом та ін. позадержавними засобами. Отже, право як особливий вид соціальних норм відрізняється від інших соціальних норм взаємозв'язком із державою, напрямками впливу на суспільні відносини. 7 Поняття та ознаки що характеризують норму права. Структура правової норми Право формується у державно організованому суспільстві як основний нормативний регулятор суспільних відносин. Звичаї, моральні та релігійні норми додержавного суспільства мають другорядне значення, перевага надається правовому регулюванню суспільних відносин. У сучасній юридичній науці термін "право" використовується у декількох значеннях: — природне право — можливості людей, націй, цілого людства. Ці можливості належать їх носіям від природи, незалежно від державної волі, та є загальними й рівними для всіх однойменних суб'єктів (право людини на здоров'я, право нації на самовизначення); — юридичне право в об'єктивному розумінні (система юридичних норм). Право є об'єктивним, оскільки державні загальнообов'язкові правила поведінки існують незалежно від волі та свідомості окремих суб'єктів (учасників суспільного життя); — юридичне право в суб'єктивному розумінні характеризує певні можливості, які належать суб'єктам і залежать від їхньої волі та свідомості (право громадян на працю, відпочинок тощо, право власності організацій). Визначаючи ознаки права як державного регулятора суспільних відносин, ми характеризуємо саме юридичне право в об'єктивному розумінні. Отже: — норми права встановлюються або санкціонуються державою; — норми права охороняються і забезпечуються, окрім інших засобів, державним примусом; — право є єдиною системою норм, котра є обов'язковою для всього населення, що проживає на території певної держави; — право — це система загальнообов'язкових правил, норм, зміст яких чітко визначено у тексті правового документа; — право виражає загальну волю громадян держави. Право — це система загальнообов'язкових правил поведінки (правових норм), котрі встановлюються і охороняються державою, виражають загальні інтереси населення держави, спрямовані на регулювання суспільних відносин та задоволення загально-соціальних потреб. Основні напрями впливу права на людину і суспільство окреслюють поняттям функції права. Виділяють такі види функцій права: — регулятивну (спрямовану на позитивний правовий вплив із метою упорядкування суспільних відносин шляхом встановлення заборон, дозволів тощо); — охоронну (здійснюється органами держави, які приймають індивідуально-владні рішення, виконання яких гарантується державним примусом); — виховну (виховання поваги до права за допомогою якості законів, їх справедливого змісту); інформаційну (право інформує людей про волю законодавця); — оцінювальну (право виступає як критерій правомірності чи неправомірності дій). Поняття й структура норм права Суспільні відносини регулюються нормами, що забезпечують найбільш доцільне і гармонійне функціонування суспільства відповідно до потреб його розвитку. Загальні правила поведінки, що зумовлені об'єктивними закономірностями, мають загальний характер і забезпечуються різноманітними засобами соціального впливу, називають соціальними нормами. Виділяють такі види соціальних норм: норми права, моральні норми, корпоративні норми, звичаєві норми, релігійні норми та ін. Норма права (правова норма) — це формально-обов'язкове правило поведінки загального характеру, яке встановлюється або санкціонується державою з метою регулювання суспільних відносин і забезпечується її організаційною, виховною та примусовою діяльністю. Ознаки норми права: — норма права встановлюється або санкціонується державою і закріплюється в офіційних державних актах; — реалізація правової норми в необхідних випадках забезпечується заходами державного примусу; — норма права є державним регулятором суспільних відносин; — норма права є формально визначеною, в ній однозначно закріплюються права й обов'язки учасників суспільних відносин, а також санкції, що застосовуються у разі її порушення; — норма права має загальний характер: адресована невизначеному колу суб'єктів, регулює групу кількісно невизначених суспільних відносин. Структура правової норми — це її внутрішня організація, яка виражається у поділі норми права на складові частини: гіпотезу, диспозицію і санкцію. Гіпотеза (припущення) — це частина норми права, що визначає умови, за наявності яких суб'єкти права мають здійснювати свої права та обов'язки, зазначені в диспозиції цієї норми. Диспозиція (розпорядження) — це частина норми права, що визначає саме правило поведінки, згідно з яким дозволяється, забороняється або рекомендується вчинення певних дій. Диспозиція розподіляє між учасниками правових відносин права та обов'язки. Санкція (стягнення) — це частина норми, в якій вказано заходи державного примусу в разі невиконання її диспозиції. Структуру правової норми можна проілюструвати на прикладі договору найму: якщо наймач узяв у найм майно (гіпотеза), тоді він зобов'язаний утримувати це майно згідно з умовами договору (диспозиція), інакше до нього можуть бути застосовані заходи державного впливу, спрямовані на захист прав наймодавця (санкція). Види норм права: 1. За галузевою належністю виділяють норми конституційного, цивільного, адміністративного, кримінального права тощо. 2. За формою виразу припису правові норми поділяють на ті, що зобов'язують (встановлюють обов'язок здійснення активних дій), ті, що забороняють (встановлюють заборону дії) та ті, що уповноважують (надають права). 3. За способом встановлення правил поведінки норми права поділяють на імперативні (формулюють певне правило поведінки, виключають будь-який вибір, і диспозитивні (дають можливість суб'єктам самим визначати конкретний зміст своїх прав і обов'язків). 4. Залежно від характеру правовідносин, що врегульовуються правовими нормами, розрізняють норми матеріального і норми процесуального права. 5. За часом дії — постійні та тимчасові. 6. За суб'єктами правотворчості: норми органів законодавчої, виконавчої та судової влади, місцевого самоврядування або всього народу. 8 Поняття держава права та їх система Термін "джерело права" часто розглядається у таких значеннях: 1) джерело права в матеріальному розумінні — це суспільні від носини, які розвиваються і обумовлюють виникнення, розвиток та зміст права; 2) джерело права в ідеологічному розумінні — це виражена в офіційній формі сукупність юридичних ідей, поглядів, теорій, під впливом яких утворюється і функціонує право; 3) джерело права у формальному (юридичному) розумінні — це офіційні форми зовнішнього вираження і закріплення право вих норм, що діють в певній державі, тобто це і є власне форма права. Отже, вживання терміна "джерело (форма) права" означає, що йдеться про джерела права у формальному (юридичному) значенні. Джерело (форма) права — це способи зовнішнього виражен ня і закріплення норм права, що виходять від держави і які мають загальнообов'язкове значення. Основні джерела (форми) права: 1) правовий звичай; 2) правовий (судовий, адміністративний) прецедент; 3) нормативноправовий договір; 4) нормативноправовий акт. Правовий звичай історично був першим джерелом права, що регулювало відносини у період виникнення та становлення держави. Генетично він походить від звичаїв як специфічного виду соціальних норм, проте не кожний звичай стає правовим, а тільки той, який від повідає інтересам певної групи людей, тієї чи іншої спільності або су спільства в цілому та визнається і санкціонується державою, яка надає йому статусу норми права, тобто перетворюючи його у правовий зви чай й беручи під свій захист. Особливістю даних норм є те, що вони не встановлюються рі шенням органів держави, а виникають у результаті багаторазового застосування протягом століть, закріплюють людський досвід у сві домості людей і входять у звичку. Крім того, в результаті санкціону вання державою, звичай набуває загальнообов'язкового характеру, гарантується його виконання та забезпечується реалізація заходами державного примусу. Держава визнає не всі звичаї, що склалися в суспільстві, а лише ті, що мають найбільше суспільне значення, відповідають його інте ресам та історичному етапу його розвитку. Правовий звичай — це історично обумовлене, неписане, сти хійно сформоване, стійке правило поведінки людей, що ввійшло у звичку, завдяки багаторазовому застосуванню протягом тривало го часу, яке санкціонується і забезпечується державою. У правових системах більшості сучасних країн правовий звичай втратив характер самостійного джерела права і відіграє незначну роль, здебільшого він служить врахуванню особливостей суспільних відно син в конкретних місцевостях чи в конкретних галузях діяльності. Визнається правовий звичай і в правовій системі України. На сьогодні Конституція України не закріплює правовий звичай як дже рело права, але не зважаючи на це, окремі законодавчі акти містять такі норми. Наприклад, у ст. 7 Цивільного Кодексу України передба чається, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокре ма, звичаєм ділового обороту. Особливістю правового звичаю є те, що закон, в якому він зга дується, надає йому статусу норм права, але не розкриває його змісту. З цього випливає, що на відміну від інших норм права ті, які виражені в санкціонованих звичаях, не мають здебільшого текстуального закрі плення в статтях відповідного закону. Держава санкціонує лише ті звичаї, що не суперечать її політиці, загальнолюдським правам і свободам, моральним засадам суспільства. З вдосконаленням системи законодавства, за деяким винятком, сфера використання звичаїв може звужуватись. Правовий прецедент в перекладі з латинської мови означає той, що йде попереду, тобто це те, що мало місце раніше і може бути прикладом для подібних дій надалі. Іншими словами, правовий прецедент — це рішення компе тентного державного органу щодо конкретної юридичної справи, якому надається формальна обов'язковість при вирішенні подіб них справ у майбутньому. Правовий прецедент застосовується тоді, коли мають місце про галини у правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфіка ції конкретних обставин, тобто офіційного формулювання правових норм. Видами правових прецедентів є судовий і адміністративний прецеденти. Судовий прецедент визнається основним джерелом права в кра їнах так званої англосаксонської правової системи (Велика Британія, США, Канада, Австралія, Індія, Нова Зеландія та ін.). В цих країнах судді у законодавчому порядку наділені правотворчою функцією. Прецедент має обов'язковий характер для всіх судів нижчої інстанції, а вищі суди зв'язані своїми попередніми рішеннями. При розгляді справи суддя повинен обов'язково врахувати обставини справи, у зв'язку з яким прийняте попереднє рішення. Дотримання такого рі шення має на меті досягнення високого рівня одноманітності судової практики. У названих країнах прецедент тісно взаємодіє з законодавством, усуваючи його прогалини і визначаючи практику застосування. Як правило, правовий прецедент містить нормуправило поведінку, яка регулює суспільні відносини, що неврегульовані нормативноправовими актами. У країнах романогерманської правової системи судова практи ка, як правило, не виходила за межі тлумачення закону і судовий пре цедент офіційно джерелом права не визнавався. Наприкінці XX сто ліття, за умов зближення англосаксонської та романогерманської правових систем, прецедент фактично перетворюється на джерело права і в цих країнах. За правової системи України судова практика не створює судо вих прецедентів і він, як джерело права, не застосовується. Проте, піс ля 17 липня 1997 року, коли Верховна Рада України ратифікувала Єв ропейську Конвенцію захисту прав і свобод людини та враховуючи положення ст. 9 Конституції України "чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є час тиною національного законодавства України", а також ст. 55 Консти туції "кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до від повідних органів міжнародних судових установ чи до відповідних мі жнародних організацій, членом або учасником яких є Україна", судові органи України не можуть не рахуватися із судовими прецедентами, створеними Європейським судом з прав людини. Нормативноправовий договір з'явився у Стародавньому Римі у період республік, а в XX столітті, стає однією з головних юридичних форм існування правових норм. Нормативноправовий договір — це письмова угода, в якій правила поведінки загального характеру встановлюються за вза ємною згодою двох і більше суб'єктів правових відносин і забезпе чується державою. Для нормативноправового договору притаманні наступні ознаки: 1) нормативноправовий договір — це документ, який закріплює волевиявлення сторін з приводу прав і обов'язків, встановлює порядок його реалізації, а також взаємну відповідальність за не виконання або неналежне виконання добровільно прийнятих на себе зобов'язань; 2) договір з нормативним змістом завжди містить загальні правила поведінки і не має персоніфікованого характеру; 3) суб'єктом договору завжди є суб'єкт публічноправових відно син, і перш за все той, що має владні повноваження. Від того яке місце займає суб'єкт договору у механізмі держави залежить юридична сила договору, тобто чим вище місце суб'єкта, тим бі льша сила договору; 4) змістом нормативноправового договору є норми права, що ви никають у результаті згоди сторін та регулюють взаємні інте реси суб'єктів договору (нормицілі, норминаміри, нормиузгодження, нормиутримання тощо). Зміст договору не може суперечити конституції та чинному законодавству; 5) нормативноправовий договір має тривалий строк дії, він наби рає чинності лише після проведення відповідної процедури (ра тифікації, підписання тощо); 6) норми, які містяться у нормативноправовому договорі, є зага льнообов'язковими до виконання, вони забезпечуються гаранті ями держави та її органами шляхом застосування різних форм і методів, у тому числі й державним примусом; 7) нормативноправовий договір є частиною національного законо давства і може бути підставою для укладання інших правових актів. Нормативноправові договори, як джерело права, можуть нале жати до різних галузей права (конституційне, міжнародне, цивільне, трудове право тощо), проте вони не можуть бути застосовані у всіх формах суспільних відносин, а також у процесі регулювання відносин між фізичними особами. Джерела права різноманітні і досить відмінні в різних країнах, що пов'язано з різними підходами до розуміння права в цілому, з іс нуванням різних моделей правових систем. Для багатьох правових систем, зокрема, для країн романогерманської правової системи, а також для колишніх соціалістичних країн, що йдуть шляхом демокра тичних перетворень, а отже й сучасній Україні, найпоширенішим, ос новним, а іноді й єдиним джерелом (формою) права є нормативноправовий акт. Нормативноправовий акт — це офіційний письмовий доку мент, прийнятий у встановленому законом порядку і формі уповно важеними на те суб'єктами правотворчості, який закріплює правило поведінки загального характеру, що забезпечується державою. У Конституції України визначено перелік форм нормативноправових актів для кожного суб'єкта правотворчої діяльності, їх ієра рхічне підпорядкування, межі повноважень зазначених суб'єктів та порядок дії в часі та просторі. Нормативноправові акти мають певні переваги перед іншими джерелами права, для них характерні такі ознаки. Вони: 1) завжди містять загальні приписи, тобто правові норми, які по ширюються на певний вид суспільних відносин; 2) приймаються тільки чітко визначеними правотворчими суб'єк тами і в межах їх компетенції; 3) приймаються з дотриманням певної юридичної процедури; 4) ухвалюються суб'єктами правотворчості у формах, визначених для кожного з них Конституцією і законами України; 5) є обов'язковими для виконання, забезпечуються системою дер жавних гарантій, у тому числі й примусовими засобами; 6) діють в часі, протягом якого нормативноправовий акт має юри дичну силу, просторі, на який поширюється чинність норматив ноправового акту та за колом осіб, які підпадають під вплив но рмативноправового акту і на основі його набирають суб'єк тивних прав і юридичних обов'язків. До нормативноправових актів, як офіційно письмового докуме нта ставляться відповідні вимоги, а саме: 1) структура нормативноправового акта повинна включати назву, преамбулу, розділи, глави, статті, пункти, підпункти статей, дату і місце його прийняття, а також підпис відповідної посадової особи; 2) нормативноправові акти підлягають обов'язковій державній ре єстрації та обліку. З цією метою в Україні створено Єдиний державний реєстр нормативноправових актів; 3) при створенні нормативноправових актів враховуються правила юридичної техніки, які передбачають вимоги щодо використан ня мови, юридичної термінології, прийомів і засобів викладення тексту, юридичних конструкцій тощо; 4) нормативноправові акти публікуються в офіційних друкованих виданнях. Нормативноправові акти є основним джерелом права в Україні, їх можна класифікувати: 1) за юридичною силою — на закони і підзаконні акти; 2) за суб'єктами правотворчості — на нормативні акти, прийняті народом на референдумі, главою держави, органами законодав чої, виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, гро мадськими об'єднаннями, посадовими особами тощо; 3) за сферою дії — на загальнообов'язкові, спеціальні, локальні; 4) за галузевою належністю — на нормативні акти, які містять нор ми конституційного, цивільного, трудового, сімейного, адмініс тративного, кримінального та інших галузей права; 5) за зовнішньою формою виразу — на закони, постанови, укази, розпорядження, рішення, накази тощо. Найбільш поширенішою вважається класифікація нормативноправових актів за їх юридичною силою. Таким чином нормативноправові акти як джерела права воло діють рядом суттєвих специфічних ознак, що якісно вирізняють їх від інших джерел права. Крім того, за їх допомогою держава може опера тивно здійснювати правове регулювання, реагувати на правові потре би суспільства, координувати всю роботу по управлінню суспільними процесами. |