1. Поняття приватного права, Право приватне та публічне. Співвідношення понять приватного та цивільного права
 Скачать 1.41 Mb.
|
|
5. Правочин, вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Нотаріальне посвідчення правочину означає, що його зміст, час і місце здійснення, наміри суб'єктів правочину, його відповідність закону та інші обставини перевірені та офіційно зафіксовані нотаріусом, а тому розглядаються як встановлені і достовірні. Нотаріальне посвідчення правочину здійснює нотаріус. У разі відсутності в населеному пункті нотаріуса необхідні дії здійснюють уповноважені на це службові особи органів місцевого самоврядування. Крім того у випадках, встановлених законом, до нотаріального посвідчення правочину прирівнюється його посвідчення певною посадовою особою: командиром військової частини, головним лікарем лікарні, капітаном морського судна тощо (ст.ст. 245, 1252 ЦК). Необхідність дотримання нотаріальної форми законом, як правило, передбачається для вчинення правочину щодо майна, котре має значну цінність. Це, зокрема, договори про відчуження (купівля- продаж, дарування, рента, довічне утримання) житлового будинку, іншої нерухомості (ст.ст. 657, 719, 732, 745 ЦК); договори застави нерухомого майна транспортних засобів, космічних об'єктів (ст. 577 ЦК); договори купівлі-продажу майна державних підприємств (ст. 27 Закону "Про приватизацію державного майна"); шлюбний договір (ст. 94 СК); заповіти (ст. 1247 ЦК); спадковий договір (ст. 1304 ЦК); довіреність на вчинення правочинів, які потребують нотаріальної форми, а також довіреність, що видається у порядку передоручення (ст. 245 ЦК). За згодою суб'єктів, які вчиняють правочин, нотаріальному посвідченню підлягає будь який правочин, навіть той, для якого ця вимога не є обов'язковою. Використання такої можливості часто є доцільним, оскільки перевірка змісту правочину нотаріусом є гарантією того, що цей правочин укладений відповідно до вимог закону. До того ж, нотаріальне посвідчення правочину полегшує з'ясування обставин справи, якщо виникає спір щодо істотних умов правочину та їхнього тлумачення. 6. Державній реєстрації підлягають ті правочини, щодо яких така вимога прямо встановлена у законі. Наприклад, ст. 657 ЦК передбачає обов'язкову письмову форму з нотаріальним посвідченням та державною реєстрацією для договорів купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна. Державна реєстрація виконує 2 функції. По-перше, проводиться облік цивільних прав, які виникають з такого правочину. По-друге, має місце додатковий контроль законності змісту правочину, дотримання порядку його укладення тощо. Правочин, який підлягає державній реєстрації, вважається вчиненим лише з моменту його державної реєстрації (ч. 1 ст. 210 ЦК). Отже, уразі недотримання цієї вимоги у тих випадках, коли реєстрація визнана законом обов'язковою, такий правочин вважається неукладеним, а, отже, не має юридичної сили. Ця вада правочину може бути усунена шляхом його реєстрації. У цьому випадку виникає питання про момент, з якого такий правочин може вважатися укладеним: підписання, нотаріальне посвідчення чи момент реєстрації? Аналіз змісту ст. 210 ЦК дозволяє зробити висновок, що цивільні права і обов'язки у сторін такого правочину можуть виникати тільки з моменту його реєстрації (дати внесення відповідного запису в документи, де фіксується реєстрація). Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок р' і с іранії, а також порядок ведення відповідних реєстрів встанов- імються законом. 60. Поняття представництва, його значення та зміст. Представництво має місце тоді, коли особа за певних обставин не може здійснювати деякі свої суб'єктивні права і доручає здійснення цих прав від свого імені іншій особі, тобто представнику. Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. У відносинах представництва розрізняють внутрішні і зовнішні правові зв'язки. Представництво включає правовідносини: 1) між тим, кого представляють, і представником 2) між тим, кого представляють, і третьою особою; 3) між представником і третьою особою. Внутрішні відносини представництва складаються між тим, кого представляють, і представником, зумовлюючи виникнення у того, кого представляють, прав і обов'язків внаслідок діяльності представника. Зовнішні відносини представництва бувають двох видів: 1) відносини між представником і третіми особами, які мають фактичний характер; 2) правові відносини між тим, кого представляють, і третіми особами, встановлення яких є результатом дій представника. В силу зовнішніх правовідносин представництва представник зобов'язаний інформувати третю особу про представницький характер своєї дії (інформаційний обов'язок) та надати докази наявності і змісту повноваження. Представниками і тими, кого представляють, можуть бути як громадяни, так і юридичні особи. Особою, яку представляють, може бути будь-яка правоздатна особа. Представниками можуть бути громадяни, які мають достатній обсяг дієздатності. За загальним правилом, це особи, що досягли 18-літнього віку. У виняткових випадках як представники можуть виступати також особи, що досягли трудового повноліття, тобто шістнадцяти років. Представниками не можуть бути особи, що перебувають під опікою або піклуванням. 58. Поняття та види недійсних правочинів Недійсними правочинами є дії суб'єктів цивільного права, що спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків, але не породжують бажані сторонами юридичні результати внаслідок невідповідності вчинених дій вимогам закону. Таким чином, недійсність правочину є наслідком того, що дія, яка ззовні нагадує правочин, за своєю суттю не відповідає вимогам, що висуваються до юридичного факту, який кваліфікується як правочин. З іншого боку, такий правочин не є й юридично байдужим фактом, бо з його укладенням закон пов’язує виникнення дня сторін певних наслідків (хоч і не тих, яких бажали сторони: повернення отриманого майна, виникнення обов’язку компенсації збитків тощо). Загальною підставою визнання правочину недійсним є його невідповідність вимогам закону. Це загальне правило конкретизоване в спеціальних нормах, що закріплюють особливі підстави і конкретні наслідки визнання правочинів недійсними. Говорячи про конкретні підстави визнання правочину недійсним, слід зазначити, що його недійсність зумовлюється наявністю дефектів ознак або елементів правочину, недотриманням вимог, необхідних для чинності правочину (ст.ст. 203, 215 ЦК). Зокрема, це можуть бути:
Наявність цих дефектів тягне за собою недійсність правочину. Виняток складають випадки недотримання вимоги шодо форми правочину, встановленої законом. Як правило, недотримання простої письмової форми правочину не тягне недійсності останнього, а лише ускладнює доведення його існування. Оскільки за допомогою свідчень свідків зробити не у випадку порушення письмової форми не можна, то необхідно відшукувати письмові докази, аудіозаписи, відеозаписи тощо. Стаття 215 ЦК розрізняє нікчемні та оспорювані правочини. Нікчемним (або «абсолютно недійсним») визнається правочин, якщо його недійсність безпосередньо встановлена законом (ч. 2 ст. 215 ЦК). Оскільки недійсність таких правочинів визначена безпосередньо у законі, вони вважаються недійсними з моменту їхнього укладення, незалежно від пред’явлення позову та рішення суду (іноді такі правочини називають «мертвонародженими»). Отже, у цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Проте навіть нікчемні правочини у визначених законом випадках за поданням сторін або зацікавлених осіб можуть бути визнані судом дійсними. Це, наприклад, передбачена ч. 2 ст. 219 ЦК можливість визнання судом дійсним правочину, який укладений з порушенням нотаріальної форми. Іншим видом недійсних правочинів є правочини оспорювані. їх відмінність від нікчемних правочинів полягає в тому, що оспорювані правочини припускаються дійсними, такими, що породжують цивільні права та обов’язки. Проте їхня дійсність може бути оспорена стороною правочину або іншою зацікавленою особою у судовому порядку. Тобто, хоча безпосередньо нормою закону їхня недійсність не передбачається, але, разом з тим, у сторони правочину або зацікавленої особи існує можливість звернутися до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним. Прикладом оспорюваного правочину є правочин, вчинений фізичною особою, що обмежена у дієздатності. Для визнання такого правочину недійсним піклувальник має подати позовну заяву до суду з вимогою про це. Суд може визнати такий правочин недійсним у разі, якщо буде встановлено, що такий правочин суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім’ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов’язаний утримувати (ст. 223 ЦК). При розгляді питань про визнання правочинів недійсними за постановою Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 р. V’ 3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» снд виходити з того, що визнання правочину недійсним можливе і в інших випадках порушення правочином особистих або майнових прав суб’єктів цивільного права, навіть якщо для них не встанов- іені спеціальні правила визнання правочпнів недійсними. Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення (ст. 236 ЦК). Оскільки при встановленні моменту, з якого правочип є недійсним, вирішальне значення має момент його вчинення, варто звернути увагу на ті труднощі, що виникають при визначенні моменту вчинення правочину. Вони пов’язані з тіш, що ЦК не містить за- іального правила щодо визначення моменту вчинення правочину, через що необхідний ретельний аналіз ііого окремих норм та змісту і суті правочину. Зокрема, деякі статті ЦК вказують на такий момент. Так, ст. 210 ЦК передбачає, що правочин, який піддягає державній реєстрації, є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Згідно зі ст. 212 ЦК правочини, укладені з відкладальною або скасувальною умовою, набувають чинності з моменту настання відповідної умови. Момент набрання чинності правочином може бути зазначений у самому правочині шляхом вказівки на певну дату або на певну подію чи шляхом вказівки на закінчення перебігу певного проміжку часу. Якщо момент набрання чинності правочином не вказаний у самому правочині чи законі, а також не випливає з ііого змісту та суті, припускається, шо права і обов’язки у сторін виникають відразу після вчинення правочину. (Наприклад, у договорі купівлі- иродажу може бути достатнім сплати покупної ціни і передачі речі, щоб у покупця виникло право власності на продану річ). Якщо за недійсним правочином права та обов’язки мали настати лише у майбутньому, правочин припиняється судом на майбутній час. Це пов’язане з тим, що на момент вчинення правочину і навіть на момент розгляду судом справи про визнання правочину недійсним правовідносини між сторонами ще не виникли. Варто звернути увагу й на те, що недійсним може бути визнаний тільки укладений правочин. У випадках, коли сторони ще тільки ведуть переговори, і при цьому допустили порушення закону, питання про юридичне значення їхніх дій вирішується з урахуванням правил, що регламентують порядок укладення правочинів. Тут може йтись про визнання правочину таким, що не відбувся, компенсацію збитків тощо, аде не про визнання правочину недійсним. Разом з тим, для визнання правочину недійсним не вимагається, щоб він був вже виконаним. Факт виконання або невиконання укладеного правочину має значення саме для визначення наслідків визнання його недійсним. Якщо за недійсним правочином прана та обов’язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому виключається (ч. 2 ст. 236 ЦК). Іншими словами, якщо зі змісту правочину випливає, ідо він може бути припинений лише на майбутнє, його дія припиняється на майбутнє. 59. Наслідки визнання правочинів недійсними За загальним правилом ст. 216 ЦК основним наслідком укладення правочину, що не відповідає вимогам закону (ст. 203 ЦК) і визнається недійсним, є двостороння реституція. Двостороння реституція полягає в тому, що кожна сторона недійсного правочину має повернути іншій стороні все, що вона одержала на виконання такого правочину. Якщо повернути в натурі отримане за правочином, що є недійсним, неможливо (наприклад, предметом правочину було користування майном, надання послуг тощо), то підлягає поверненню вартість того, що одержано. Тобто провадиться відшкодування одержаного за недійсним правочином у грошовій формі. Оцінка розміру відшкодування провадиться не за тими цінами, що існували на момент укладення правочину, і не тими, що були на момент подання позову, а за цінами, що існують на момент відшкодування. Якщо відшкодування провадиться добровільно, то таким моментом є момент розрахунків між сторонами. Якщо відшкодування провадиться на підставі рішення суду, ціни визначаються на момент виконання судового рішення про відшкодування одержаного за правочином, який визнаний судом недійсним. Двостороння реституція є загальним наслідком недійсності правочину, який настає незалежно від наявності вини сторін правочину в тому, що правочин є недійсним. У тих випадках, коли визнанню правочину недійсним сприяла вина однієї із сторін, двостороння реституція може супроводжуватися додатковими негативними наслідками для винної сторони. Зокрема, якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні (сторонам) правочину або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною (ст.ст. 22, 23 ЦК). Спеціальними нормами можуть бути встановлені особливі умови застосування вказаних више загальних наслідків або особливі правові наслідки для окремих видів недійсних правочинів (підвищена або обмежена відповідальність однієї із сторін тощо). Наприклад, щодо правочинів, здійснених внаслідок обману, додаткові майнові наслідки для винної сторони передбачені ч. 2 ст. 230 ЦК, яка встановлює, що сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, шо завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину (ст.ст. 22', 23, 230 ЦК). Оскільки дійсність чи недійсність нікчемного прлвочину визначається безпосередньо законом і не залежить від полі сторін, наслідки його недійсності визначаються безпосередньо законом. При цьому правові наслідки недійсності нікчемного правочину, встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Проте суд з власної ініціативи, керуючись власними переконаннями і матеріалами справи, мас право визначати, які саме наслідки недійсності нікчемного правочину будуть застосовуватися у кожному окремому випадку. Пропозиції або бажання сторін не мають правового значення. Правочин за своїм змістом може перебувати в різному співвідношенні з вимогами закону: одні з його умов можуть суперечити цим вимогам, інші — ні. Отже виникає питання про можливість визнання недійсною частини правочину. Стаття 217 ЦК у зв'язку з цим встановлює 2 варіанти вирішення питання про юридичну долю правочину, окремі частини якого не відповідають вимогам закону:
Отже, недійсність окремих частин правочину не виключає дії правочину взагалі лише у випадках, коли можна припустити, що правочин був би укладений і без включення недійсних частин. Якшо підстав для такого припущення немає, то правочин визнається недійсним. Наприклад, правочин, вчинений з перевищенням повноважень, може бути визнаним судом дійсним у тій частині, яка відповідає повноваженням представника (ст. 241 ЦК). 61. Суб’єкти представництва. Повноваження представника У відносинах представництва беруть участь три суб'єкти: особа, яку представляють, представник і третя особа. Особою, яку представляють, може бути будь-який суб'єкт цивільного права - громадянин, юридична особа, незалежно від наявності у них дієздатності. Представником є громадянин або юридична особа, які мають повноваження на здійснення юридичних дій від імені особи, яку представляють. Представники громадяни, як правило, мають бути повністю дієздатними. Як виняток, представниками можуть бути особи, які досягли трудового повноліття, тобто 16-річного віку (ст. 188 КЗпП України). Юридичні особи, які мають спеціальну правоздатність, можуть виконувати функції представника, якщо це не суперечить їх статутним завданням, визначеним у законі, статуті або положенні. Третьою особою, з якою внаслідок дії представника встановлюються, змінюються або припиняються цивільні права та обов'язки, може бути будь-який суб'єкт цивільного права. Разом з тим відповідно до ч. З ст. 62 ЦК України представник не може укладати угоди від імені особи, яку він представляє, ні щодо себе особисто, ні щодо другої особи, представником якої він водночас є. Повноваження представника Дії представника створюють, змінюють або припиняють цивільні права і обов'язки особи, яку представляють лише тоді, коли вони відбуваються в межах наданих представнику повноважень. Якщо ж представник перевищує свої повноваження, особа яку представляють, звільнена від будь-яких зобов'язань перед третьою особою, з котрим представник вступив у правові відношення від його імені. Повноваження є міра можливого поводження представника стосовно третіх осіб. Саме в силу наданих йому повноваженнь представник укладає з третіми особами угоди і чинить інші юридичні дії від імені і в інтересах особи, яку представляють. За характером походження та своїм змістом повноваження є суб'єктивним правом, яке делеговано представникові на підставі вказівки закону або волі особи, яку представляють. Цьому праву не протистоїть конкретний обов'язок якої-небудь особи - ні особи, яку представляють, ні третіх осіб. Здійснення повноважень представником є юридичним фактом, який породжує права та обов'язки особи, яку представляють. За ст. 62 ЦК України повноваження можуть грунтуватися на довіреності, законі, адміністративному акті, а також випливати з обстановки, в якій діє представник (продавець, касир тощо). Наявність у представника повноважень є обов'язковою умовою будь-якого представництва. Проте, зустрічаються і такі випадки, коли угоди та інші юридичні дії від імені і в інтересах одних осіб відбуваються іншими особами, які не мають на це необхідних повноважень. Частіше, у реальному житті має місце так називане мниме представництво, коли учасники цивільного обороту думають, що діють відповідно до правил про представництво, але в дійсності представник відповідним повноваженням не володіє. Прикладами такого мнимого представництва можуть служити випадки невірного оформлення довіреності, припинення її дії в зв'язку з закінченням терміну дії, скасуванням її особою, яку представляють, і т.п. В усіх випадках неправомірного офомлення угод або інших юридичних дій, які були зроблені одною особою від імені і в інтересах іншого, не породжують для останнього відповідних прав і обов'язків, але вона може вважатися правомірною тільки в тому випадку коли особа, яку представляють в подальшому, схвалить цю угоду. По своїй юридичній природі наступне схвалення угоди є односторонньою угодою, яке було зроблено на власний розсуд особою, яку представляють. Схвалення угоди може бути виражено як у письмовій формі, наприклад у виді листа, телеграми, факсу і т.п., так і шляхом конклюдентних дій, наприклад прийняттям виконання, виробництвом розрахунків і т.п. . Важливо лише, щоб із дій особи, яку представляють, однозначно випливало пряме схвалення угоди. Схвалення угоди особою, яку представляють, діє з оберненою силою, тобто робить угоду дійсної з моменту її вчинення. Як свідчить судова та арбітражна практика непоодинокими є випадки, коли представники укладають угоди з перевищенням наданих їм повноважень або взагалі не маючи повноважень. В таких випадках неуповноваженого представника, якщо його дії носили свідомий протиправний і винний характер, він може бути в притягнутий третьою особою до відповідальності за заподіяння шкоди. У роз'ясненні Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" від 12 березня 1999 р. № 02-5/111 зазначається, що у разі коли угода укладена представником юридичної особи або керівником її відокремленого підрозділу без належних повноважень на її укладення або з перевищенням цих повноважень вона має бути визнана недійсною, як така, що не відповідає вимогам закону. При цьому припущення про те, що сторона, з якою укладено угоду, знала або повинна була знати про відсутність у представника юридичної особи або керівника її відокремленого підрозділу повноважень на укладення угоди, грунтується на її обов'язку перевіряти такі повноваження. Іноді угоди укладаються представником, але в них не згадується ім'я особи, яку представляють (наприклад, коли угоду укладає керівник філії банку від свого імені). Розглядаючи спір, який виникає з приводу такої угоди, арбітражні суди відповідно до зазначеного роз'яснення виходять з такого: якщо керівник відокремленого підрозділу юридичної особи мав відповідні повноваження, але у тексті угоди помилково відсутні вказівки на те, що її укладено від імені юридичної особи, то сама лише ця обставина не може бути підставою для визнання угоди недійсною. У таких випадках угоду слід вважати укладеною від імені юридичної особи. |