Політологія екзамен. 1. Предмет і обєкт політології, її структура
 Скачать 225.51 Kb.
|
|
14. Структура політики, її форми та зміст. З´ясувавши природу політики та її детермінанти, можна визначити й структурні складові політики. До них, насамперед, слід віднести (схема 1): 1. Політичні відносини, які відображають стійкий характер взаємозв´язків суспільних груп між собою та між різними інститутами влади. У сутнісному розумінні вони характеризують багатоманітність взаємодії еліти й електорату, еліти й контреліти, лідерів і груп підтримки, соціальних і національних спільностей, різних груп інтересів і політичних інститутів. Найважливішим показником політичного життя є характер політичних відносин: непримирима боротьба за політичне панування чи усвідомлена координація зусиль усіх верств з метою оптимально використати матеріальну силу державного примусу; громадянський мир чи війна; кризовість чи стабільність і т. ін. 2. Політична свідомість, яка характеризує залежність політичного життя від усвідомленого ставлення людей до своїх владнозначущих інтересів. З погляду залежності від цього елемента вся політика являє собою не що інше, як перманентне втілення та інституалізацію політичних поглядів, ідеалів, мети, програми і норм поведінки людей, органів влади і самоуправління, механізмів поповнення еліт тощо. Таким чином, політична свідомість опосереднює всі основні і найпосутніші владні взаємозв´язки суб´єктів і носіїв політичних відносин, визначаючи силу та ефективність владного регулювання. 3. Політичний інтерес являє собою внутрішнє, усвідомлене джерело політичної поведінки, яке спонукає людей до постановки певних політичних цілей і виконання конкретних дій для досягнення їх. 4. Політична діяльність, що виступає різновидом соціальної активності суб´єктів, дії яких відображають їхню реалізацію своїх політичних статусів. Суб´єктами політичної діяльності можуть виступати як індивіди, так і соціальні групи, політичні інституції і сама держава. Загалом класифікація суб´єктів політики досить строката. Найчастіше виділяють два основні рівні суб´єктів: соціальний, який включає індивіди і різні соціальні верстви (у тому числі професійні, етнічні, демографічні та ін.); сюди ж відносять особу, професійну групу, націю, клас, еліту тощо; інституційний, який охоплює державу, партії, профспілки, політичні рухи тощо. Іноді виділяють і третій, функціональний, рівень, який включає соціальні інститути, покликані виконувати переважно неполітичні завдання, хоч насправді справляють і політичний, а нерідко навіть досить посутній вплив на політику: церква, університети, корпорації, асоціації тощо. Політична діяльність — це діяльність прагматичного складу і спрямування, що реалізується переважно на рівні буденної свідомості, а то й підсвідомості. Окрім цього, це дія, що виходить переважно з обставин, а тому майже в абсолютному своєму розумінні є дією тактики. Наміри в ній ніби конструюються на засадах абсолютних цілей чи ідеалів, а насправді один крок у політичній дії детермінує, визначає інший і замикається на ньому. Логіка дії конструюється швидше обставинами, ніж абсолютною системою цінностей. За Макіавеллі, для досягнення мети будь-які засоби виправдані, мета в такому разі перестає бути моральним показником щодо дії, її значущість губиться в багаторівневих проміжних кроках, які стають важливішими, ніж сама мета, а тому самі формують логіку засобів політичної дії. У такій буденній замкнутості політики великі цілі губляться, затушовуються. Стимулятором політичної дії і своєрідним координатором її щодо стратегічних спрямувань стає ідеологія. Вона стає і мораллю, і принципом, і правом такої дії, таким чином, остаточно ірраціоналізуючи її. Зміст політики складає тотожність, співпадання, адекватність дій суб´єктів політики, політичних інституцій, засобів, технологій, результатів цих дій з історично діючим цілісним об´єктивним процесом, який зумовлений, насамперед, необхідністю реалізації людської свободи і справедливості. Виявом змісту політики є система цінностей та цілей, мотиви і механізми прийняття політичного рішення. Формою політики є особливості вияву меж її змісту, тобто конкретне існування у співвідношенні з іншим змістом, а також специфіка вираження дій суб´єктів політики у зв´язку з їхніми інтересами, цілями та рівнем розвитку засобів, методів, технологій дій, форм організації людських спільностей і т. ін., що в цілому визначає якість змісту політики. Це наявна організаційна структура, інститути, які забезпечують стійкість, регульованість і динамізм самого політичного процесу. У своїй цілісності, єдності форма і зміст політики визначають політичний процес. 15. Державна політика, її різновиди та функції. Державна політика — відносно стабільна, організована та цілеспрямована діяльність органів державної влади стосовно певного питання чи комплексу питань, яка здійснюється ними безпосередньо чи опосередковано і впливає на життя суспільства[1]. Також визначається як «напрям дій, регуляторних заходів, законів, бюджетних пріоритетів стосовно певної теми, що здійснюється державним органом чи його представниками».[2] Державна політика втілюється за допомогою законів. У межах державної політики виділяють: • державну політику національної безпеки України (Постанова Верховної Ради України "Про Концепцію (основи державної політики) національної безпеки України" (Відомості Верховної Ради, України (ВВР). — 1997. — № 10, ст. 85); • державну економічну, державну регуляторну і державну промислову політику (Постановою Кабінету Міністрів України від 29 лютого 1996 р. № 272 затверджено "Концепцію державної промислової політики України"); • державну політику інформатизації (Указ Президента України від 13 березня 1995 р. № 206 "Про утворення Національного агентства з питань інформатизації"; • державну регіональну політику (Указом Президента України від 25 травня 2001 р. № 341/2001 затверджено "Концепцію державної регіональної політики"); • державну житлову політику (Постановою Верховної Ради України від 30 червня 1995 р. № 254/95-ВР схвалено "Концепцію державної житлової політики"); • державну корпоративно-дивідендну політику (на засіданні Урядового комітету економічного розвитку, Протокол № 9 від 5 квітня 2001 р., схвалено "Концепцію корпоративно-дивідендної політики держави"); • державну політику у сфері управління якістю продукції (Розпорядження Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 р. № 447 р. "Про затвердження Концепції державної політики у сфері управління якістю продукції (товарів, робіт, послуг)"); • державну політику розвитку малого підприємництва (Постанова Кабінету Міністрів України від 3 квітня 1996 р. № 404 "Про Концепцію державної політики розвитку малого підприємництва"); • державну сімейну політику (Постановою Верховної Ради України від 17 вересня 1999 р. № 1063-XIV схвалено "Концепцію державної сімейної політики") та ін. У складі державної політики особливу роль відіграє державна економічна політика, яка має різноманітні форми і напрями. Так, ст. 9 Господарського кодексу України (ГКУ) "Форми реалізації державою економічної політики" передбачено, що у сфері господарювання держава здійснює довгострокову (стратегічну) і поточну (тактичну) економічну і соціальну політику, спрямовану на реалізацію та оптимальне узгодження інтересів суб'єктів господарювання і споживачів, різних суспільних верств і населення в цілому. За ст. 10 ГКУ "Основні напрями економічної політики держави" такими напрямами є: • структурно-галузева політика, спрямована на здійснення державою прогресивних змін у структурі народного господарства, вдосконалення міжгалузевих та внутрігалузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції та зростання рівня життя населення. Складові цієї політики: промислова, аграрна, будівельна та інші сфери економічної політики, щодо яких держава здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу; • інвестиційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва; • амортизаційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання найбільш сприятливих та рівноцінних умов забез- печення процесу простого відтворення основних виробничих і невиробничих фондів; • політика інституційних перетворень, спрямована на формування раціональної багатоукладної економічної системи; • цінова політика, спрямована на регулювання державою відносин обміну між суб'єктами ринку; • антимонопольно-конкурентна політика, спрямована на створення оптимального конкурентного середовища діяльності суб'єктів господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб'єктів іншими; • бюджетна політика, спрямована на оптимізацію та раціоналізацію формування доходів і використання державних фінансових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій у народне господарство, узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання державного боргу та забезпечення соціальної справедливості при перерозподілі національного доходу; • податкова політика, спрямована на забезпечення економічно обґрунтованого податкового навантаження на суб'єктів господарювання, стимулювання суспільно необхідної економічної діяльності суб'єктів, а також дотримання принципу соціальної справедливості та конституційних гарантій прав громадян при оподаткуванні їх доходів; • грошово-кредитна політика, спрямована на забезпечення народного господарства економічно необхідним обсягом грошової маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб'єктів господарювання та населення до банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування і розвитку економіки; • валютна політика, спрямована на встановлення і підтримання паритетного курсу національної валюти щодо іноземних валют, стимулювання зростання державних валютних резервів та їх ефективне використання; • зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулювання державою відносин між вітчизняними та іноземними суб'єктами господарювання та захист національного ринку і вітчизняного товаровиробника; • екологічна політика, що забезпечує раціональне використання і повноцінне відтворення природних ресурсів, створення безпечних умов життєдіяльності населення;* соціальна політика у соціально-економічній сфері — захист прав споживачів, політика заробітної плати і доходів населення, політика зайнятості, соціального захисту та соціального забезпечення. 16. Політична влада: сутність, форми, суб`єкти та об’єкти. Цілком прийнятним є визначення влади як реальної можливості здійснювати свою волю в соціальному житті, нав'язувати її, якщо необхідно, іншим людям. Політична влада як один із найважливіших виявів влади характеризується реальною здатністю певних соціальних груп (верств, націй чи інших спільнот), а також індивідів, що відображають їх інтереси, здійснювати свою волю за допомогою політики та правових норм. Із цього поняття випливають визначення видів влади, які можна схарактеризувати таким чином: - політична влада — це політичні відносини, породжені відмінністю соціально-структурних інтересів, які випливають із відносин власності на засоби виробництва, що зумовлює соціальні переваги й авторитет власника й, таким чином, приводить до створення суб'єкта й об'єкта влади, тобто до відносин панування й підлеглості; - економічна влада — це суб'єктивно зумовлені матеріальними потре¬бами життя суспільства відносини, в яких власник засобів виробництва підпорядковує своїм інтересам інших учасників виробництва, причому робить це, керуючись саме правом власника, що, звичайно, знаходить і своє правове закріплення. Цей порядок стосується як матеріального, так і духовного виробництва; - духовна влада з точки зору владної організації є спрямування твор¬чих сил народу на реалізацію суспільно значущих цінностей, зокрема, національної ідеї; - сімейна влада — це побудований на силі авторитету вплив одного або всіх членів сім'ї на сімейну життєдіяльність відповідно до власних можли¬востей та ідеалів, в основі яких лежать об'єктивовані суспільні потреби. У запропонованих визначеннях влади постійно присутні вказівки на об'єкт і суб'єкт влади, що також має знайти своє понятійне тлумачення. Об'єкт влади в демократичній організації суспільства здебільшого має два боки. Перший з них представлений як першоджерело влади, що володіє своїм суверенітетом і делегує владу певним владним форму¬ванням. Другий полягає в тому, що після делегування влади об'єкт бере на себе обов'язок підкорятися делегованій ним владі, яка, таким чином, перетворюється на суб'єкт влади. Суб'єкт влади — це найчастіше безпосередній носій влади, який організовує поведінку об'єкта владними засобами відповідно до інтересів цього об'єкта. Владні засоби в демократичній організації суспільства також повинні відповідати інтересам об'єкта. Основними запоруками ефективного функціонування влади в такому порядку є підтримка суб'єкта влади об'єктом і відповідність організа¬ційних та правових основ влади інтересам об'єкта, представленим у зако-нодавчій, виконавчій і судовій владі. За подібної відповідності забезпечується участь об'єкта влади в розв'я¬занні тих питань, які викликають до життя суспільне явище — владу. Суспільні, групові та індивідуальні інтереси в такій організації знаходять свій владний вплив, владне закріплення. Форми політичної влади розрізняють і за критерієм головного суб'єкта правління. До них належать: 1) монархія — єдиновладне (абсолютне чи обмежене) спадкоємне правління однієї особи — глави держави — монарха; 2) тиранія (деспотія) — одноосібне необмежене самовладдя, внаслідок насильницького захоплення влади, яке характеризується абсолютним свавіллям правителя та цілковитим безправ'ям народу; 3) аристократія — влада спадкової, родовитої, знатної меншості, привілейованого стану; 4) олігархія (плутократія, тимократія) — влада багатіїв, заможної, неродовитої меншості, яка підпорядковує собі державний апарат; 5) теократія — політична влада духівництва, глави церкви у державі; 6) охлократія — влада натовпу, що спирається не на закони, а на миттєві настрої, примхи юрби, яка часто піддається впливові демагогів, стає деспотичною і діє тиранічно; 7) демократія — влада народу на основі закону та гарантії прав і свобод громадян; 8) партократія — влада однієї партії, партійної номенклатури (верхівки) в державі; 9) бюрократія — влада чиновників, адміністраторів у державі; ієрархічно організована система влади державного апарату, наділеного специфічними функціями; 10) технократія — влада науково-технічної еліти (фахівців), керівників підприємств, менеджерів; 11) меритократія — влада найбільш обдарованих, гідних людей, в основу якої покладено принцип індивідуальних заслуг; 12) автократія — необмежене і безконтрольне самовладдя; 13) анархія — безвладдя держави; самоуправління громад, комун, сімей та інших первинних спільностей людей. 17. Державна влада, її різновиди та функції. Державна влада — це публічно-політичні відносини панування і підкорення між суб'єктами, що спираються на державний примус[1]. Державна влада є різновидом соціальної влади і завжди є політичною по суті. Державна влада в інституціональному розумінні — це система структур, органів, установ, які реалізують функції держави. Державна влада в процесуальному розумінні — це цілеспрямована управлінська діяльність усіх органів держави, направлена на упорядкування, організацію життя, забезпечення стабільності і розвитку суспільства на підставі конституції та законів. Державна влада здійснює управління суспільством від імені народу на всій території держави за допомогою державного апарату, видання та доведення до реалізації загальнообов'язкових правових норм та представляє державу у зовнішніх відносинах. До них у першу чергу слід віднести установчу державну владу. Установча влада - вища, постійно діюча, влада народу. Її основними функціями є: 1) прийняття і зміна конституції, забезпечення її дії; 2) прийняття рішення про необхідність установи якісно нової влади; 3) організація установи нової влади; 4) періодичне переучрежденіе влади (організація виборів посадових осіб і контроль за правильним виразом волі народу); 5) вищий контроль за розвитком та забезпеченням прав людини. Відповідно до цих функцій народ безпосередньо повинен приймати акти: про конституцію, про референдум, про статус депутатів та порядок їх відкликання, про вибори посадових осіб, про форму держави, статус і повноваження представницьких органів влади, про права особистості та громадських об'єднань людей, про власності та формах господарювання. Система установчої влади, що включає її внутрішні різновиди, визначається різними чинниками - перш за все соціальним складом конкретного народу. Кожен елемент його соціальної структури володіє відповідною установчої владою по природному праву, тому слід аналізувати окремі різновиди установчої влади в суспільстві. На основі кожної її окремого різновиду можебути побудована щодо самостійна система влади. В умовах сучасної Росії установча державна влада належить народу, територіальним регіональним співтовариствам, що створює системи органів влади суб'єктів Федерації. Установа ж місцевої влади є реалізація установчої влади місцевого суспільства. На основі цих різновидів установчої влади створюється відповідно система державної та система місцевої влади. Однак при цьому досить важливо, щоб всі різновиди установчої влади в суспільстві були узгоджені між собою за змістом і способам здійснення. Це необхідна умова стабільності загальної системи влади в даному суспільстві. Така постановка питання актуалізує проблему класифікації установчої влади, яка поки що навіть не поставлено. |