Політологія екзамен. 1. Предмет і обєкт політології, її структура
 Скачать 225.51 Kb.
|
|
Отже, зміст політичного процесу створюють різні за рівнем, масштабами і спрямуванням дії суб´єктів політики. Частину з них можна віднести до міжнародних, глобальних процесів, які потребують координації й об´єднання зусиль суб´єктів політики на рівні значних регіонів, держав чи світового товариства в цілому, а інші мають частковий (парцелярний) характер. Одним із найважливіших завдань, яке прагнуть вирішити для себе суб´єкти політики, — це питання про технологію здійснення влади, прийняття таких рішень і законодавчих актів, які давали б змогу відповідним чином представляти їхні інтереси на різних рівнях владних структур і особливо — на найвищому. Саме тут зосереджуються зусилля і в цьому полягають глибинні причини різноманітних дій політичних структур і інститутів — учасників політичного процесу. 20. Суб’єкти та об’єкти політичного процесу, їх політична поведінка. Суб`єкти політичного процесу - це практично всі реально діючі учасники політичного життя. Вони є носіями політичних відносин, рушійною силою їх змін. Суб`єкти політичного процесу в залежності від місця і ролі в політиці, ступеня і характеру впливу на політичне життя поділяються на соціальні та інституційні. До соціальних суб`єктів відносяться різні соціальні групи і освіти (клас, нація, професійна група, політична еліта, групи інтересів тощо), окремі індивіди. А до інституційних - інституціоналізовані групи людей (держава та її органи, політичні партії, громадські організації та інші формалізовані об`єднання). Суб`єкти політичного процесу прагнуть реалізувати у сфері політики ті чи інші різнорівневі, часто неспівпадаючі інтереси. Від ступеня усвідомлення цих інтересів залежать мотивація та спрямованість політичної поведінки суб`єктів, його форми і активність. Серед суб`єктів політичного процесу пріоритетна роль належить тим, які володіють політичною владою, можуть використовувати і розподіляти її ресурси. Це перш за все держава, яка покликана представляти та реалізовувати інтереси всього суспільства, а не тільки інтереси його окремих груп, забезпечувати стабільне функціонування і розвиток політичного процесу. Співвідношення і переплетення інтересів суб`єктів політичного процесу визначають їхні політичні взаємини, які можуть бути антагоністичними, союзницькими, партнерськими, різними за змістом і динаміці. 21. Політична система суспільства: поняття, сутність, структура, функції. Політична система – це сукупність і механізм взаємодії державних і політичних інститутів, політичних відносин, а також політичних і правових норм. Як бачимо, політична система має досить складну структуру. Остання, як правило, піддається змінам залежно від етапів розвитку суспільства. Але водночас, вона є явищем відносно самостійним і суттєво та безпосередньо впливає на всі інші сфери життєдіяльності суспільства – економіку, науку, освіту, мораль тощо. Разом з тим, вона зазнає суттєвого впливу цих сфер. До основних елементів структури політичної системи належать: – держава. Це ядро політичної системи. Вона становить сукупність установ і організацій, що здійснюють управління суспільством. Основні ознаки держави: система органів та установ, які виконують функції державної влади, наявність певної території, права, яке закріплює систему державних норм; – партії і партійні системи. Партія – це організація, що об'єднує громадян одного політичного спрямування. Визначальними рисами партій є їх місце і роль в політичній системі, внутрішня структура та методи діяльності, соціальна база, ідеологія. Як правило, в суспільстві функціонують декілька партій. В сукупності вони становлять партійну систему, яка використовує певний механізм та методи в боротьбі за владу. Історичні типи партійних систем: однопартійна двопартійна, або біпартійна (наявність двох основних партій, влада яких чергується), багатопартійна (наявність декількох партій, які беруть участь і здійснюють реальний вплив на органи державної влади; – громадські організації і рухи. Це соціальні групи, об'єднані певними інтересами, які не прагнуть до участі в діяльності органів державної влади. Але вони прагнуть контролювати прийняття важливих державних рішень, наприклад питань екології, охорони здоров'я, забезпечення належного рівня народжуваності та якісного стану населення тощо; – політична свідомість та політична культура, які відображають політичне життя суспільства в поглядах, ідеях, традиціях, уявленнях, правилах та нормах поведінки людини, соціальної групи чи нації; – засоби масової інформації. Політична система суспільства покликана виконувати такі функції: – формування цілей та завдань суспільства; – розробка програм життєдіяльності суспільства згідно з інтересами керівних верств; – мобілізація ресурсів суспільства відповідно до певних інтересів; – забезпечення інтеграції всіх суспільних груп навколо загальних соціально-політичних цілей та цінностей, панівної ідеології та культури; – розподіл цінностей у суспільстві відповідно до інтересів, насамперед, панівних соціальних груп; – забезпечення цілісного управлінського впливу на суспільні процеси. Для політичних систем пострадянських країн характерним є не лише наявність легальних інститутів, а й тіньового елементу в них, тобто конкуруючих структур. Складовими тіньової частини політичної системи є політичні клани, клуби, парламентське лобі, оточення перших осіб держави, "мізкові центри" при них тощо. Сюди можна віднести також нелегальну діяльність легальних установ, політичні інтриги та ігри, таємні функції окремих установ чи посадових осіб, земляцькі стосунки тощо. Загалом, такий стан можна кваліфікувати як наявність справжньої конкуруючої структури всередині політичної системи. За певних умов вона може фактично виконувати функції домінуючої політичної системи і перетворитися на альтернативу легальній політичній системі суспільства. 22. Моделі функціонування політичних систем у світі та їх типологія . Політичні процеси в політологічній літературі класифіковані по різних підставах. Залежно від об'єкту прояву політичної волі вони підрозділяються на внутрішньополітичні і зовнішньополітичні. Так, внутрішньополітичні процеси залежать від форми правління і державного пристрою держави, правлячої еліти, типу лідерства і т.п. Фундаментом внутрішньополітичного процесу будь-якої країни є співвідношення соціально-економічних устроїв, соціальна структура суспільства, що склалася, ступінь задоволеності населення своїм положенням. Зовнішньополітичні процеси визначаються соціально-економічною природою, інтересами і метою держави, балансом сил в світі і в конкретних регіонах і т.п. Залежно від термінів протікання політичні процеси розрізняються на тривалі, наприклад, перехід від тоталітарного до демократичного режиму, і порівняно короткострокові, наприклад, вибори. Залежно від значущості для суспільства політичні процеси можна розділити на базові і периферійні. Базові процеси припускають різноманітні способи включення широких верств населення (безпосередньо або через представницькі органи - партії, рухи і ін.) в політичні відносини з державою з приводу реалізації тих або інших соціально-політичних вимог. Базовими також можна назвати політичні процеси, в результаті яких ухвалюються політичні рішення, інтереси великих соціальних спільнот, що зачіпають, суспільство в цілому або процеси, направлені на розвиток і зміну політичної системи. Периферійні політичні процеси можуть розвиватися на регіональному або місцевому рівні соціально-політичної взаємодії: можуть розкривати динаміку формування окремих політичних асоціацій (партій, блоків, груп тиску і т.д.). З погляду публічності протікання розрізняють явний (відкритий) і тіньовий (прихований) політичний процес. Відкритий - характеризується тим, що інтереси груп і громадян виявляються в програмах партій, рухів, у використовуванні ЗМІ для обговорення суспільно значущих проблем і т.п. Політичний мітинг з вимогами відставки уряду - явний (відкритий) процес. Рішення уряду про збільшення податкових мит на імпортні товари - також відкритий процес. Тіньовий процес це приховані дії державних установ, особливо з секретними функціями, наприклад, розвідка. Лобіювання якогось закону в самому найвищому законодавчому органі держави - прихований (тіньовий) процес. В політичних системах низки країн навіть є таке поняття як «тіньовий кабінет». Це група впливових осіб (частина політичної еліти) не посідаючи офіційних державних посад, проте думка яких істотно впливає на ухвалення політичних рішень. В політичному житті суспільства мають місце політичні процеси, які володіють власним ритмом або повторюваністю основних стадій взаємодії своїх суб'єктів, інститутів, учасників. Наприклад, виборча компанія, звіт уряду перед парламентом, ухвалення бюджету і т.д. 23. Політична система сучасної України та проблеми її розвитку. Слід зазначити, що на початковому етапі Україна прагнула створити соціально-політичні інституції за цивілізованим європейським зразком. Наблизилася до професійного парламенту Верховна Рада України, введено інститут президентства, змінено статус уряду, затверджено кон¬цепцію судової влади. Проте відсутність системного підходу до форму¬вання політичних структур призвела до протистояння різних гілок влади і, зрештою, до кризи влади в цілому, яка проявилась у граничній неефек¬тивності всіх владних структур, неузгодженості і суперечливості їх дій, протистоянні місцевих рад і виконавчих органів, втрати авторитету влади у населення. Кризові явища, з якими стикається Україна, значною мірою пояс¬нюється браком професійно підготовлених до управлінської діяльності авторитетних політичних лідерів. Більшість із них направили зусилля на руйнування старих структур тоталітарної системи, часом не маючи навичок управління, конструктивної діяльності, а в умовах правового нігілізму, дехто вирішував і власні проблеми, що гальмувало загалом розвиток політичної системи. Надто складною є проблема становлення державних структур. Стару державність зруйновано, нова лише формується, причому ефективність її діяльності надзвичайно низька. Саме тому в Україні у 2003 році ініційо-вано початок реформи політичної системи. Україна відповідно до її Конституції є суверенною і незалежною, демо¬кратичною, соціальною, правовою державою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Саме на цих засадах і повинна будуватися нова політична система. Суть проблеми полягає в тому, наскільки реально забезпечується основопо¬ложний демократичний принцип, який, за визначенням Авраама Лін¬кольна, означає владу народу, здійснювану народом і в інтересах народу. Легітимність влади, таким чином, виходить від народу, що через вибори виявляє свою волю владним структурам і через вибори контролює їх. 24 Конституційні та нормативно-правові засади розвитку політичної системи сучасної України. Сучасну політичну систему України можна назвати пострадянською. Вона характеризується поступовим переходом від командної до соціо-примирливої системи, поєднуючи в собі ознаки кожної з них. З одного боку маємо сильно розвинену державну бюрократію, відсутність дієвого громадського контролю за владою, слабкість громадянського суспільства, “зрощення” влади і бізнесу тощо. З іншого – існує демократичний виборчий процес, розвивається багатопартійність, створюються умови для розвитку сучасної правової держави, формуються змагальні відносини між владою та опозицією і т.ін. 16 липня 1990 р. Верховна Рада України прийняла ДЕКЛАРАЦІЮ ПРО ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ УКРАЇНИ. Декларація: – стверджувала сучасну назву держави – Україна; – вводила до офіційного легітимного обігу категорії “національна держава”; – підкреслювала приналежність до українського народу – єдиного джерела державної влади – громадян усіх національностей; – констатувала верховенство Конституції та законів республіки на своїй території; – розмежовувала владу на законодавчу, виконавчу та судову; – гарантувала громадянам рівність перед законом, права та свободи, передбачені як Конституцією УРСР, так і нормами міжнародного права; – територіальне верховенство та недоторканість кордонів; – економічну самостійність і захист усіх форм власності; – економічну безпеку та національно-культурне відродження українського народу. Проголошуючи свій намір стати в майбутньому нейтральною державою, Україна заявила про своє право на власні збройні сили, внутрішні війська й органи державної безпеки, безпосередні та рівноправні відносини з іншими учасниками – суб’єктами міжнародного права, визнавала пріоритети загальнолюдських цінностей, норм міжнародного права над внутрішнім правовим полем. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України ухвалила АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ. Реалізуючи положення Декларації про державний суверенітет, Верховна Рада урочисто проголосила незалежність України та створення самостійної Української держави. В одному пункті Акт проголошення незалежності України повторював положення Декларації про неподільність і недоторканість території України, натомість в іншому – фіксував суттєві зрушення: Декларація стверджувала лише верховенство Конституції і законів УРСР на своїй території, а Акт наголошував, що на території України мають чинність виключно Конституція та закони України. Перший всеукраїнський референдум, що відбувся 1 грудня 1991 р., підтвердив легітимність і надав найвищої юридичної сили прийнятому паламентом Акту проголошення незалежності України. Цей референдум довів реальну спроможність українського народу самостійно вирішувати найважливіші питання суспільного та державного життя. 28 червня 1996 р. Верховна Рада України прийняла КОНСТИТУЦІЮ УКРАЇНИ. Вона є ключовим політико-правовим документом довгострокової дії, фундаментом не лише сучасних, а й майбутніх перетворень у суспільстві, основою його консолідації. Законом України від 8 грудня 2004р. до Конституції були внесені зміни, проте у 2010 році рішенням Конституційного суду їх було визнано такими, що ухвалені з порушенням процедури. У зв’язку з цим відновила свою чинність Конституція в редакції 1996 року. Українське суспільство будує власну суверенну, назалежну, демократичну, соціальну, правову державу, в якій права людини визнаються найвищою соціальною цінністю. ФОРМА ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ. Україна є республікою, а саме – президентсько-парламентською республікою. Насамперед, на це вказує механізм формування уряду. Відповідно до Конституції Кабінет міністрів формується Президентом. При цьому для призначення керівника Уряду – Прем’єр-міністра – Главі держави необхідна згода парламенту. За згодою Верховної Ради Президент призначає також Генерального прокурора, Голову Фонду державного майна, Голову антимонопольного комітету та Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення. Крім того, Президент і Верховна Рада призначають по половині складу Ради Національного банку та Національної Ради з питань телебачення і радіомовлення. Верховна Рада може прийняти резолюцію недовіри Кабінету міністрів більшістю від свого конституційного складу. В свою чергу Президент має право вето щодо прийнятих Верховною Радою законів з наступним поверненням їх на повторний розгляд парламенту. Також Глава держави має право достроково припинити повноваження Верховної Ради за умови, якщо впродовж 30 днів чергової сесії пленарні засідання парламенту не розпочалися. Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом і Верховною Радою, підконтрольний і підзвітний парламенту. Ці та інші повноваження державних органів складають основу системи стримувань і противаг в політичній системі сучасної України. ФОРМА ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ. Україна є унітарною державою (проте з елементом федералізму у вигляді Автономної республіки Крим). Систему її адміністративно-територіального устрою складають: Автономна Республіка Крим (АРК), області, райони, міста, райони в містах, селища й села. Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами України. Автономна Республіка Крим є невід’ємною складовою України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, що належать до її відання. АРК має власну Конституцію, яку приймає Верховна Рада АРК та затверджує Верховна Рада України. Нормативно-правові акти Верховної Ради АРК та рішення Ради Міністрів АРК не можуть суперечити Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання. ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ УКРАЇНИ залишається змішаним, а сааме посттоталітарним – перехідним від тоталітарного до демократичного. Головними проблемами, які суттєво стримують процес демократизації політичного режиму, зумовлюють низьку ефективність гілок влади та вимагають якнайшвидшого вирішення є такі: Відсутність чіткого конституційного розмежування повноважень гілок влади та вищих владних інститутів. Насамперед це стосується порядку формування та припинення діяльності парламентської коаліції, підстав припинення повноважень Кабінету Міністрів, процедури здійснення деяких кадрових призначень тощо. Недостатність законодавчого врегулювання зазначених питань, особливо тих, що зачіпають інтереси різних владних інститутів, створює постійну політичну напругу та можливість зловживання владними повноваженнями з боку окремих органів влади та посадових осіб. Політизація конституційного процесу. Йдеться про те, що політична реформа або внесення змін до Конституції різними політичними суб’єктами сприймаються переважно крізь призму власних, переважно короткострокових політичних інтересів, та залежно від їх нинішнього статусу (перебування у владі або опозиції). Така ситуація унеможливлює стратегічне планування суспільного розвитку, зокрема розробку й впровадження такої моделі політичної системи, яка б найкраще відповідала національним інтересам України на довгострокову перспективу. |