Політологія екзамен. 1. Предмет і обєкт політології, її структура
 Скачать 225.51 Kb.
|
|
2. Представницька (репрезентативна) демократія. У представницькій (репрезентативній) демократії воля народу виражається не прямо, а через інститут посередників, тому її ще називають делегованою демократією. Депутати, політичні лідери, отримавши "мандат довір'я" від народу через процедуру голосування, повинні втілити цю волю в законах і рішеннях, які приймаються. Між народними представниками і тими, кого вони виражають, встановлюються відносини, засновані на повноваженнях і відповідальності влади перед народом. Плюси і мінуси кожної форми демократії. Учені сперечаються про плюси і мінуси кожної форми демократії. Опоненти прямої демократії приводять аргументи її неефективності, вказуючи: • на складність прийняття погоджених рішень; • на недостатню компетентність і на емоційну неврівноваженість народу; • на високий ступінь маніпульованості суспільною думкою з боку професійних політиків, що дозволяє перемогти на виборах не мудрим лідерам, а демагогам; • на значне поширення різних думок, що заважає виробленню рішень. Прибічники прямої демократії, навпаки, вказують на її істинність, на те, що вона сприяє розширенню політичного кругозору громадян, і критикують представницьку демократію за можливість виникнення певних негативних моментів: • відрив депутатів від народу і їх бюрократизація; • пріоритетний вплив на прийняття рішень сильних груп тиску; • відчуженість рядових депутатів від прийняття рішень; • зростання впливу спеціалізованих органів (комітетів і комісій), які перетворюються в центри прийняття рішень; • на послаблення демократичного контролю знизу. Однак у представницької демократії є свої значні плюси. Некомпетентність пересічного виборця змінюється професіоналізмом депутатів, які мають можливість підготовчої роботи і можуть залучати експертів для оцінок цих рішень. Нарешті, якщо при прямій демократії рішення приймаються простою більшістю, при обговоренні того ж питання у парламенті з'являється можливість досягти балансу інтересів. 29. Напрями формування політичного режиму демократії в Україні та його суперечності Сьогодні демократія є найзатребуванішою формою політичного устрою суспільства, що дає можливість людям не тільки обирати керівників, а й контролювати владу. Незважаючи на всі проблеми, що постають у рамках демократичної форми організації суспільства, його державно-політичного устрою, саме влада народу найкраще справляється з викликами сучасності. Сучасному стану демократичних перетворень в Україні властиве те, що, з одного боку, народовладдя є символом жаданого майбутнього, а з другого – суспільні інститути та ЗМІ, практика участі наcелення у виборах співіснують із розчаруванням у демократичному реформуванні. Суперечності проявляються також у поєднанні інерції влади і постійного намагання наслідувати західні стандарти, де визначення основних тенденцій формування нових ціннісних орієнтирів є базою для прогнозування подальшого розвитку, а надбання нової якості є надзвичайно важливим для адекватнішого розуміння особливостей політичної системи та змісту політичних процесів, що відбуваються в суспільстві. В Основному Законі України зазначено: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». Ми можемо казати, що наша демократія недосконала, модифікована, однак немає сумніву в тому, що Україна – демократична країна в контексті тих процесів, за якими ми її оцінюємо (автори наводять їх далі). Демократія є змістом руху нашої країни вперед, її існування. Демократичний перехід і сталий демократичний розвиток – це проблема не тільки політичної виваженості впливів на державно-владні інститути з боку ключових суб’єктів політики, а й балансу економічних інтересів олігархії і середнього класу за право вільного підприємництва в будь-якій країні. Рівень демократії в нашій країні за показниками, на які звертає увагу світова спільнота, наче відповідає рівню найрозвиненіших демократичних країн Європи та Північної Америки: в українському парламенті представлено декілька політичних партій і блоків, близько 35% усіх депутатів згруповані в опозиційній фракції, а президент обирається всенародно. Але демократія від цього не збільшується. З’являються лише її нові назви і визначення. А до критеріїв демократизації країни долучаються суб’єктивні оцінки експертів, упевнених у тому, що демократії, кращої за їхню, у світі немає. Можна погодитися з експертами, що загалом Україна має досить непогані перспективи для розквіту демократії. Наразі можна виокремити такі ознаки демократії в Україні: 1) принцип народного суверенітету; 2) громадянський консенсус, тобто принципова згода основної частини громадян дотримуватися встановлених правових умов, у межах яких мають досягатися часткові цілі. Цей принцип потребує використання форм і процедур, які дають змогу виявити політичну більшість; 3) правління більшості передбачає ще один принцип демократії – дотримання та охорону прав меншості [4]. Ми можемо впевнено стверджувати про наявність такого принципу в Україні; 4) участь народу в здійсненні державної влади. Влада в нашій країні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову гілки. Поділ влади та взаємна урівноваженість її гілок на основі механізму стримувань і противаг унеможливлюють зосередження державної влади в одному органі чи узурпацію її однією особою. Україні, на думку багатьох дослідників, потрібно ще розвивати свою систему стримувань і противаг; 5) принципи рівності і свободи. Українська держава встановлює певні вимоги, яким має відповідати діяльність кожного її громадянина. Межею свободи будь-якої людини є свобода інших людей. Принципи свободи та права деталізуються в Конституції України. Демократія передбачає надійні гарантії прав і свобод особи, в тому числі судові. Та чи повною мірою притаманне це нашій державі?; 6) ще одним принципом демократії є політичний та ідейний плюралізм, згідно з яким політичне життя має включати багато різних взаємозалежних і водночас автономних політичних груп. Безперечно, в Україні наявна багатопартійність. Нині Україна перебуває на шляху демократичних перетворень – удосконалення наявних та запровадження нових основ демократії. Політичний режим є демократичним тільки в разі, якщо він представляє інтереси широких верств населення. Політична еліта повинна правити в інтересах більшості суспільства, а не для вигоди привілейованої меншості. Демократія виходить з цінності кожної людини, тому прагне до створення цивілізованих умов життя для всіх громадян незалежно від багатства і таланту. Для України як однієї з держав, що недавно стали на шлях демократичних перетворень, першочергове значення має питання спроможності інститутів демократії витримати випробування часом, вистояти в політичних конфліктах і кризах. Значною мірою це залежить від типу політичного режиму, що створився в країні. На підставі аналізу наукової літератури та українських політичних реалій можна запропонувати концептуальну модель демократизації українського суспільства, яка має такі складові: 1. Розвиток громадянського суспільства та зниження рівня віддаленості влади і громадян. 2. Сприйняття демократії як цінності більшістю громадян, порівняно високий ступінь їхньої політичної освіченості, що дає людям можливість робити свій вибір свідомо, на основі знань і раціонального розрахунку. 3. Формування політичної еліти, що сповідує демократичні цінності. 4. Досягнення консенсусу між різними політичними силами. Подолання суперечності між демократичною формою та недемократичною 5. Високий соціально-економічний рівень розвитку держави, економічна стабільність, 6. Збереження чесних, змагальних та регулярних виборів. 7. Захист прав меншості. 9. Активна життєва позиція молоді. Саме ця соціальна група закладає основи майбутнього благополуччя будь-якої країни. Від того, наскільки глибоко молодь інтегрована в усі сфери життя, залежать напрям і темп розвитку суспільства. 10. Формування сприятливого зовнішнього оточення, вироблення адекватної новому режиму зовнішньої політики, заснованої на узгодженні наявних у суспільстві інтересів, у тісній співпраці з парламентом, політичними партіями і з урахуванням громадської думки. (Про це йтиметься в наступному підрозділі.) З наявних у підсвідомості ідей демократизація має перейти в активну свідому діяльність, до якої залучатимуться всі члени українського суспільства. 30.Походження, сутність, формотворчі ознаки та функції держави держава — це суверенна, політико-територіальна організація влади громадянського суспільства, яка виражає інтереси всіх його соціальних верств шляхом встановлення загальнообов’язкових правил поведінки за участю спеціальних органів управління і примусу, узгоджує і забезпечує ці інтереси та вирішує загальносуспільні справи. Кожна держава характеризується певними ознаками: наявністю державного суверенітету, тобто верховенства, повноти, єдності та неподільності влади всередині країни та її рівноправності і незалежності у міжнародних відносинах. Державний суверенітет виникає з моменту реалізації національного суверенітету - права нації самостійно визначати свою подальшу долю, включаючи право на самовизначення і створення суверенної держави. територіальною ознакою, яка характеризується наявністю певної території, обмеженої державним кордоном, за якою закріплене населення (народ) за допомогою правових інститутів громадянства (в республіках) чи підданства (в монархіях). наявністю публічної влади, яка поширюється на всіх людей, що перебувають на території держави. Цю владу здійснюють спеціально утворені органи держави, які відокремлені від населення, у своїй сукупності утворюють державний апарат, завданням якого е тільки керування справами держави і суспільства; наявністю системи права - загальнообов'язкових, формально визначених правил поведінки, що встановлені чи санкціоновані державою для регулювання найважливіших суспільних відносин і виконання яких забезпечується державним примусом; наявністю податкової системи, тобто сукупністю податків і зборів (обов'язкових платежів), які надходять у бюджети та в державні цільові фонди, котрі збираються з населення у встановленому податковими законами порядку і використовуються для утримання державної влади і вирішення загальних справ; наявністю державних символів (Державного прапора, Герба, Гімну), грошової системи та ін. До внутрішніх функцій держави належать наступні: 1. законотворча, зв'язана з підготовкою, розглядом і прийняттям законів; 2. економічна, в якій держава виступає як підприємець, що координує економічний процес; 3. соціальна, що передбачає таку організацію соціального життя, що створює рівновагу і стабільність соціальних сил; 4. захисна, що диктує забезпечення правопорядку і охорону існуючого суспільного ладу, 5. культурно-виховна, пропагандистська та ін. Зовнішні функції держави полягають у: 1. захисті кордонів, збереженні цілісності держави та її незалежності; 2. у підтримуванні і налагодженні зв'язків в усіх сферах суспільного життя з іншими суб'єктами світового співтовариства. В політичній науці існує велика різноманітність думок з приводу походження і соціального призначення держави. Теологічна концепція походження держави вважає, що виникнення держави санкціонувалося волею божою (Августін Блаженний, Фома Аквінський). Договірна теорія розвивається протягом ХУІ-ХУШ ст ст. Виникають вчення про природні права і суспільний договір (Гуго Гроцій, Бенедикт Спіноза, Томас Гоббс, Жан-Жак Руссо та ін.). Існують права кожної людини і всіх людей, що їм притаманні від народження, і ці права не може відібрати навіть Бог. Серед них право на життя, свободу, власність тощо. В тісному зв'язку з цією ідеєю виникає і вчення про суспільний договір. Теорія виходить з розуміння держави як результату своєрідного договору, що укладається між сувереном-володарем і підданими. Вся влада переходить до суверену, що утвориться зі згоди учасників угоди. В XIX ст. виникає насильницька теорія походження держави. Суть її зводилася до того, що держава виникла як організація переможців над переможеними, тобто актом насильства. Боротьба між переможцями і переможеними поступається місцем боротьбі між станами, політичними партіями, державами (Франц Оппенгеймер). Психологічна теорія походження держави (Петражицький, Фрейзер, Тард та ін.) пояснює державу особливими властивостями психіки людей, психологічною потребою людей підкорятися. Держава - це організація, створювана для управління суспільством з боку певних осіб. Прихильники органіцистських теорій порівнювали процес розподілу праці з процесом спеціалізації різноманітних органів людини. Марксистська теорія походження держави пояснює походження держави наступним чином. Розвиток матеріальної основи життя суспільства, пов'язаний з розподілом праці, виникненням виробництва, обміну вів до змін соціальної структури суспільства, виникнення соціальної нерівності. Між класами і майновими верствами починається боротьба за владу з тим, щоб у рішеннях влади знайшли відображення їх інтереси. Відбувається поступова зміна структури влади: з влади всього суспільства вона стає владою верстви, класу. Процес завершується з появою особливого суспільного інституту, що отримав назву - держава як продукт економічного розвитку і класових суперечностей, покликаний служити інтересам економічно панівного класу. Звичайно ж, держава виникла не в силу однієї причини, а цілого комплексу передумов, до яких належить і суспільний розподіл праці, і поява нерівності, приватної власності, ускладнення суспільного організму, і суб'єктивні спрямованості людей. 31. Держава як організація публічної політичної влади. Держава — це суверенна політико-територіальна організація публічної влади, певних соціальних сил ( класів, груп, всього народу ), що має апарат управління і примусу, робить свої веління загальнообов'язковими та вирішує як класові, так і загальносоціальні завдання. Держава має ряд ознак, що властиві їй як особливій організації політичної влади. Порівняно з первісним суспільством держава є організацією територіальною, тобто її характеризує поділ населення за територіальними одиницями, організованими місцями проживання людей. Поділ праці, поява деякої її спеціалізації (землеробство, скотарство, ремісництво, торгівля) — об'єктивно порушували кровноспоріднені зв'язки людей. Необхіднішими, більш вигідними стають територіальні одиниці, на яких могли оселитися і жити ремісники, майстри, де можна було будувати житло, захищатися від ворогів тощо. Така територіальна організація роз'єднала родоплемінну общину. Цією організацією й стала держава, яка керувала вже не просто територією (територія була і до появи держави), а територіальними утвореннями, створюючи у них органи влади і управління. Так формувалася існуюча досі субординація державної системи органів влади. Наступною важливою ознакою держави є наявність публічної влади. Для того, щоб можна було здійснювати управління, керівництво чи підкорення, потрібні соціальні органи влади, які захищають і охороняють інтереси тих, хто має владу. І такі органи були створені — це армія (озброєні загони людей), поліція, суди, чиновники (особи, наділені владними функціями, тобто повноваженнями управляти, наказувати, вимагати тощо). Названі органи влади і чиновники, що до них входили, солдати, поліцейські, судді тощо представляли відокремлену від суспільства публічну владу. Наявність публічної влади, тобто влади, відокремленої від суспільства, є ознакою, що характеризує державу як політичну організацію влади. Держава стає інструментом, за допомогою якого здійснюється панування одного класу, однієї владної групи над всіма прошарками населення (а не тільки одного класу над іншим), як це розумілось марксистсько-ленінською теорією походження держави). Суверенітет — ознака держави, що визначає її незалежність, повноту влади всередині країни, а також самостійність у зовнішніх відносинах з іншими державами. Суверенітет дозволяє державі виступати від імені народу у міжнародних відносинах, надає їй можливість бути офіційним представником країни у справах світової спільноти. 32. Структура держави та її органів влади, їх функції Структура держави — система органів і установ, які виконують внутрішні й зовнішні функції держави. Вона охоплює: 1. Органи державної влади, які є представницькими, і як правило, законодавчими (парламент, регіональні, муніципальні, або місцеві); 2. Органи державного управління, тобто виконавчо-розпорядчі (система міністерств, відомств, адміністративні установи на місцях); 3. Президента як главу держави, який в керівництві державою безпосередньо взаємодіє з представницькими та виконавчо-розпорядчими органами; 4. Органи правосуддя, покликані забезпечити верховенство законів у державі. Розрізняються за адміністративно-територіальними ознаками (обласні, районні, міські) і за сферою юрисдикції (конституційні, загальні, господарські, війскові, адміністративні, кримінальні, цивільні); 5. Контрольно-наглядові органи, до яких належать прокуратура (діє в Росії, Україні, Іспанії, а в англо-саксонських країнах вона функціонує в системі судової влади), різноманітні контрольні відомства; 6. Органи охорони громадського порядку (міліція, поліція) та органи державної безпеки. Важливе місце в структурі держави посідають збройні сили, а також надзвичайні органи, які створюються в екстремальних умовах (війна, стихійне лихо) на певний час. Компетенція і повноваження надзвичайних органів зумовлюються конкретними цілями і завданнями, задля яких вони створюються. Складовою системи державних органів є виправні заклади тощо. Державні органи суттєво відрізняються від органів недержавних, громадсько-політичних організацій. Тільки державні органи в межах своєї компетенції виступають офіційними виразниками інтересів усього суспільства. Вони наділені повноваженнями, що дають змогу діяти не тільки завдяки засобам переконання, а й державного примусу. Проте свою владу держава реалізує в тісній взаємодії з громадсько-політичними інститутами. Особливо це стосується відносин державних органів і політичних партій. |