Політологія екзамен. 1. Предмет і обєкт політології, її структура
 Скачать 225.51 Kb.
|
|
48. Походження, сутність та функції політичних партій і громадських рухів в Україні. Політичні партії-це громадсько-політичні утворення що переслідують мету вибороти владу в державі, утримати її, ефективно використовувати, реалізуючи політичну волю громадян. Основний зміст діяльності будь-якої політичної партії — здобути політичну владу в державі та реалізовувати свої програмні цілі — економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Наукові спроби визначити сутність політичної партії були здійснені у XIX ст. В розумінні сутності партії виокремились три основних підходи:1. партія - це ідеологічна спільність людей, їх добровільне об'єднання навколо якоїсь ідеології (ліберальне). 2. партія - це організація певного суспільного класу чи соціальної групи (характерне для марксизму); 3. партія - це громадська організація, інститут політичної системи, головним завданням якого є завоювання, утримання й використання державної влади. Зародки політичних партій у вигляді станових угруповань склалися ще в рабовласницькому і феодальному суспільстві. Політичні партії в сучасному їх розумінні виникли лише у другій половині XIX ст. За визначенням М. Вебера, партії у своєму розвитку пройшли три стадії: аристократичне угрупування, політичний клуб, масова партія. Проте ці стадії пройшли лише дві англійські партії - лібералів і консерваторів. Більшість політичних партій формувалися як масові. На аристократичному етапі партії були своєрідними кланами, згрупованими довкола правлячої верхівки. До них входили вибрані члени найближчого оточення правителів. Етап політичного клубу пов'язаний з ускладненням соціально-політичної структури суспільства, виникненням плюралізму і конкуренції у сфері політики. Партії набувають чіткішої організації та ідейно-політичної побудови. У другій половині XIX ст. у Європі виникають масові партії, які характеризуються великою кількістю членів, більшою організованістю, впливовістю на широкі верстви суспільства. У сучасному суспільстві політичні партії виконують такі функції:1) функцію представництва соціальних інтересів (партії виявляють найбільш значущі соціальні інтереси, потреби і перетворюють їх у гасла, вимоги, програми і дії політичного характеру). Однак інтереси різних категорій населення є різнорідними, тому партії намагаються якщо не поєднати, то хоча б гармонізувати їх і досягти на цій основі суспільного компромісу навколо певної програми;2) функцію формування громадської думки щодо суспільно важливих питань (партії фокусують увагу суспільства на важливих проблемах, пропонують можливі варіанти їх розв’язання);3) політичну функцію, яка реалізується у боротьбі за владу (досягнення максимальної кількості місць у парламенті, одержання права на формування уряду). Боротьба різних партій за владу забезпечує конкуренцію і плюралістичний характер політичного процесу;4) функцію здійснення влади, участі в політичному управлінні (розробка політичного курсу, формування громадської думки для підтримки цього курсу, розширення контактів з різними політичними силами для здійснення владного статусу). Партія самостійно чи в коаліції з іншими партіями здійснює управління державою шляхом опанування державних органів влади, але якщо в опозиції - опосередковано впливає на органи, що приймають політичні рішення, контролює їх діяльність;5) ідеологічну функцію, яка фіксується в програмних документах партій, рішеннях з’їздів, конференцій, що передбачає об’єднання соціальних груп навколо засвоєння певної системи цінностей;6) організаторську функцію, яка знаходить своє відображення в діяльності партії по виконанню її програми і рішень;7) функцію комунікації, що полягає у взаємозв’язку партійних структур і суспільства, забезпеченні їх сталого діалогу і зближення позицій. громадські рухи — це структурно неоформлені масові об'єднання громадян і організації різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність яких, як правило, має тимчасовий характер і найчастіше спрямована на виконання певних тактичних завдань, після чого вони або розпадаються, або консолідуються в нові політичні партії чи громадські організації. Основними різновидами громадських рухів нині є: політичні рухи (Народний рух України на початковій стадії); масові демократичні (рухи за демократичні перетворення, спрямовані на захист прав і свобод людини, антифашистські й антидикта-торські, проти расової та національної дискримінації та ін.); соціальні (локальні) рухи; так звані ''нові соціальні рухи'', що набули поширення в останні десятиліття (антивоєнний, екологічний, неофеміністський та ін.). 49. Партійна система України: сутність,типологія та функції. Партійна система - це сукупність діючих у країні політичних партій та відносин між ними, які складаються в боротьбі за державну владу та у процесі її здійснення. У Конституції України (ст. 36) зазначено, що громадяни України мають право на свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів.Аналізуючи сучасні політичні партії, можна визначити 4 спрямування:1. Національно-радикальне — Всеукраїнське політичне об’єднання «Державна самостійність України», Конгрес українських націоналістів, Українські консервативні республіканська і національна партії, Організація Українських націоналістів, — яке обстоює пріоритет прав інтересів нації.2. Національно-демократичне — Народний Рух України, Українська Республіканська партія, Демократична партія України, Партія зелених України, Соціал-демократична партія України (об’єднана), — в основу якого покладено принцип єдності національних і особистих інтересів.3. Центристське Ліберальна партія України, Народно-демократична партія, Аграрна партія України, — яке зосереджує увагу на проблемах соціально-економічного розвитку.4. Соціал-комуністичне — Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Прогресивна соціалістична партія України, — пріоритетом для якого є колективні форми власності та господарювання.Партійна система України автомізована (характеризується наявністю багатьох маловпливових і нечисельних партій. Така система діє, переважно, в перехідних до демократії суспільствах). Серед головних причин цього явища слід назвати:1. Наявність старої соціальної структури, яка все ще перебуває в стані незавершеного розпаду, коли нові соціальні прошарки ще остаточно не викристалізувалися через недостатні економічні мотиви і стимули їх консолідації.2. Повна зневіра багатьох громадян у демократичних інститутах як наслідок стрімкого зниження рівня життя і зумовленого цим зубожіння більшості населення.3. Відсутність у суспільстві сталих політичних традицій функціонування механізмів плюралістичної демократії.Взаємини між партіями характеризуються нетерпимістю, непримиренністю, ворожнечею партій навіть одного табору. Поза тим жодна з партій не може реалізувати себе без союзу з іншими партіями. Україна, мабуть, не зможе минути загальної тенденції поступового «угруповання» партій. Це триватиме до того часу, поки не сформується зріле громадянське суспільство, в якому домінуватимуть дві основні партії або два блоки партій. Іншими словами, поки не складеться могутній середній клас, а місце нинішньої конфронтаційної свідомості не займе консенсусна свідомість. 50. Місце та роль громадських організацій в суспільстві. Громадські організації — це масові об'єднання громадян, що виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей, мають свій статут і характеризуються чіткою структурою. Найбільш поширеними різновидами громадських організацій У сучасному світі є: профспілки; організації інвалідів; ветеранські, жіночі, молодіжні, дитячі організації; наукові, технічні, культурно-просвітницькі, фізкультурно-спортивні та інші добровільні товариства; творчі спілки; різноманітні земляцтва, фонди, асоціації, товариства і т. ін. Характерною ознакою їх є документальне оформлення мети і завдань, організаційно-структурне забезпечення, що, власне, й відрізняє їх від громадських рухів. Держава безпосередньо не втручається в їх діяльність, а лише регулює її відповідно до чинного законодавства. Громадські організації на відміну від державних інституцій не наділені владними повноваженнями. Відрізняються вони й від політичних партій, оскільки не ставлять за мету оволодіння державною владою. Громадські організації ні в якому разі не є загрозою для суспільства, більше того, вони є корисними для держави. Фактично вони виконують функції, які держава неспроможна виконувати, вони навіть можуть виконувати деякі функції більш результативно, ніж їх виконує держава. Це стосується, зокрема, соціальних функцій. Головне, щоб держава забезпечила і надала можливість громадянам спільно здійснювати свою власну ініціативу. У цьому контексті слід зазначити те, що хоча Конституція України закріплює право громадян на об`єднання у громадські організації, але на практиці це право залежить від великої кількості чиновників на національному і місцевому рівнях державної влади. Проте українські реалії показують, що маючи однаковий юридичний статус “громадська організація”, існують дещо різні утворення, що відрізняються метою, способами фінансування, організаційною побудовою. Найбільш близькими до класичної форми є об‘єднання за інтересами. Це спілки ветеранів, клуби любителів кактусів, об‘єднання багатодітних сімей тощо. Ця категорія включає також наймасовішу організацію – спілку мисливців та рибалок. Кожна з таких організацій має об‘єднуюче начало, корпоративні інтереси, і покликана боротися за ці корпоративні інтереси, нехай навіть на шкоду іншим соціальним групам. Кожне об‘єднання за інтересами має більш-менш фіксоване членство, і тому базове фінансування діяльності складають членські внески. Деяким організаціям допомагає держава, якщо вважає, що ці організації краще подбають про їх членів, ніж власне сама держава. Інша категорія – громадські організації, що проводять діяльність, яка спрямована в першу чергу не на членів таких організацій, а на широкі маси населення. Назвемо такі організації суспільно корисними.Найбільше представлена ця категорія аналітичними центрами. Також є сервісні організації, асоціації сприяння чомусь, благодійні фонди. Оскільки такі організації не є масовими, вони не збирають членських внесків, і тому змушені шукати кошти деінде. В результаті такі організації спрямовують свою діяльність на щось середнє між тим, що бажали засновники, і тим, на що були знайдені кошти. Громадські організації на сучасному етапі суспільно-політичного розвитку нашої держави є своєрідною сполучною ланкою між політичним і громадянським суспільством, між "низами" й "верхами". І саме в цьому полягає їх стабілізуюча, інтегративна роль у суспільстві. Громадські організації слугують третім сектором впливу на суспільство, підвищуючи його правову культуру. Активно функціонуючи, громадські організації перетворюють пасивних членів суспільства на активних діячів, і творців власного життя і майбутнього своєї країни, що відбувається за допомогою засвоєння і відтворення соціальних та правових норм у практичному житті. Участь у громадських організаціях є гарним кроком для того, щоб кожен член суспільства зрозумів модель функціонування суспільства, віднайшов своє місце в ньому та заявив про себе. А разом з тим активна залученість до громадського сектору сприяє розвитку демократизації суспільства. На даному етапі розвитку держави в Україні найбільш активними і прогресивними є «Студентська платформа» та «Демократична спілка студентів», метою діяльності яких є здійснення діяльності, спрямованої на захист прав і законних інтересів молоді та студентства, сприяння розвитку їх наукового, творчого, політичного, організаційного потенціалу, задоволення та захист законних інтересів своїх членів. 51. Громадянин як суб’єкт та об’єкт політичного життя країни, його статуси та ролі. Громадянство є основною передумовою встановлення правового статусу особи в державі.Правовий статус громадянина – це система його суб’єктивних юридичних прав та обов’язків. Всі громадяни України мають рівний правовий статус, тобто вони рівні між собою та перед законом, незалежно від будь-яких обставин (раси, статі, майнового стану тощо). Громадянство як певний політико-юридичний стан є передумовою набуття індивідом правового статусу громадянина конкретної держави в повному обсязі. Воно визначає формування правового становище особи і особливостей конституційних основ її статусу.Гарантії реалізації прав і обов’язків істотно впливають на зміст і соціальне значення правового статусу особи. Без створення державою умов для здійснення прав, свобод, обов’язків вони залишаться «заявами про наміри». Однак загально соціальні (економічні, політичні, ідеологічні та ін.) і спеціально-соціальні (юридичні) гарантії є факторами реалізації правового статусу особи, а не елементами структури його системи. Суб’єкти політики – це люди, їхні організації, рухи, інститути, окремі особистості, що беруть участь у політичному житті суспільства і держави і чия активна практична діяльність спрямована на перетворення політичної й інших сфер життєдіяльності людей як відповідних об’єктів політики. Cуб’єкти політики спроможні сформулювати і реалізувати власні цілі, мають усвідомлені інтереси і потреби, цілеспрямовану активність, тобто суб’єкти політики є головним регулятором взаємодії з об’єктом, керування ним. Об’єктом політики стає той предмет, конкретна галузь реальності, що є значимою, цікавою або необхідною для суб’єкта. Об’єкти політики – це реальна політична дійсність із властивими їй суспільними відносинами. 52. Історія проголошення політичних прав і свобод людини і громадянина в світі і їх застосування в Україні. Після закінчення Другої світової війни Україна як держава,що внесла один з найвагоміших вкладів у перемогу над фашистськими загарбниками отримала широке міжнародне визнання та авторитет в очах світової громадськості. Сталінський режим навіть дозволив утворити їй власне міністерство закордонних справ,що діяло під жорстким контролем московського центру. Проте це не завадило їй стати однією з держав - фундаторів створеної у 1945 році Організації Об’єднаних Націй,та неодноразово обиратися членом головних органів ООН,її комітетів та комісій. З цього часу вона виступає як суб’єкт міжнародного права та міжнародних відносин. І саме на цей період припадає початок її участі у створенні нової системи прав людини,побудованої на демократичних та гуманістичних цінностях та ідеалах. Говорячи про міжнародна правосуб’єктність колишньої УРСР та її участь у процесах міжнародного співробітництва насамперед варто зазначити акцентування головної уваги нашої держави на питаннях захисту прав і свобод людини і громадянина і створення дієвих інституційних механізмів,що забезпечували б практичне втілення принципів прав людини в життя. Зокрема,на Першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україна разом із 17 країнами була обрана членом Економічної і Соціальної ради ООН,у 1947році,стала членом Економічної комісії для Європи,у 1948-1949,1984-1985 та 1999-2001 роках обиралася тимчасовим членом найголовнішого органу ООН Ради Безпеки. Це було яскравим свідченням високого рівня довіри у членів світового співтовариства до нашої держави та її участі в облаштуванні повоєнного світу. Чимало пропозицій УРСР на міжнародних форумах були схвально сприйняті та реалізовані. Саме з ініціативи української делегації у 1948р.на конференції в Сан-Франциско, комітет який очолював голова української делегації Дмитро Мануїльський (міністр закордонних справ УРСР)сформулював преамбулу,цілі та принципи Статуту ООН. На його пропозицію до Статуту ООН було включено ряд важливих положень про загальну повагу прав і основних свобод людини. Активну участь брала Україна й у розробці та прийнятті основних міжнародних нормативно - правових документів у галузі прав людини. Так,конкретні пропозиції української сторони знайшли своє відображення у головному міжнародному документі у галузі прав людини Загальній декларації прав людини ,прийнятій на третій сесії Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 року уривок з преамбули якої я хочу навести ‘‘Принимая во внимание, что признание достоинства, присущего всем членам человеческой семьи ,и равных и неотъемлемых прав их является основой свободы, справедливости и всеобщего мира[10]’’,а також в цілому ряді інших документів,до яких належать:Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965р., Міжнародному пакті про громадянські та політичні права1966р.,який був ратифікований Україною у 1973році, Міжнародному пакті про економічні,соціальні і культурні права1966р.,Міжнародній конвенції про припинення злочину апартеїду та покарання за нього 1973р., як реакцію світової громадськості на дискримінацію корінного населення Південно-Африканської Республіки та ін. До того доклали багато зусиль всесвітньо відомі наші співвітчизники-юристи В.Корецький (академік АН УРСР, засновник та впродовж багатьох років директор Інституту держави і права АН УРСР,основоположник української школи міжнародного права,член Міжнародного суду ООН,член Комісії ООН з прав людини у 1947-1949рр.)і П.Недбайло(професор,завідувач кафедри держави і права Київського університету Т.Г.Шевченка, який у 1958-1968рр.був постійним представником УРСР у Комісії ООН з прав людини і якому у 1968 році було присуджено премію ООН за видатний особистий внесок у справу захисту прав і свобод людини і громадянина). Прогресивні зміни ,що відбулися у свідомості українців та партійно-державної еліти вплинули і на прийняття нового Основного Закону – Конституції УРСР 1978 року,яка суттєво відрізнялася від попередньої значно ширшим колом прав і свобод людини і громадянина. У ній дві глави були повністю присвячені питанням прав людини,визначався правовий статус іноземців та осіб без громадянства на території України,встановлювалася рівність прав громадян перед законом,рівність прав чоловіка та жінки. Таким чином у міжнародно-правовій практиці було прийнято чимало прогресивних норм і започатковано міжнародно-правові ініціативи, в створенні яких українській державі належить не остання роль і які стали візитівкою для України після проголошення її незалежності. В період самостійності Україна продовжила діяльність спрямовану на удосконалення власного законодавства в галузі прав людини та зміцнення міжнародного співробітництва в даній сфері.В1993році Україна взяла участь у роботі Всесвітнього конгресу з прав людини який проходив у Відні(Австрія). Після якого розпочалося вироблення нової концепції правового статусу людини,що був закріплений у Конституції 1996 року,другий розділ якої повністю присвячений розгляду цього питання,зокрема стаття 22 визначає,що перелік прав і свобод закріплених конституцією не є вичерпним[6]. А це в свою чергу вказує на те ,що держава розуміючи ,що швидкий розвиток суспільства в умовах нового часу постійно призводить до появи нових видів неврегульованих суспільних відносин,які не можуть бути заборонені лише тому,що щодо них відсутня дія відповідних законів. Підводячи підсумки дослідження можна зробити висновок,про те,що Україна відіграла значну роль у формуванні міжнародної нормативно-правової бази у галузі прав людини,яка стала основою міжнародних стандартів прав людини. Сприяла підвищенню міжнародного авторитету України в очах світової спільноти,зміцненню кредиту довіри до неї,а також змінам у свідомості українців,підвищенню рівня їх правової та політичної культури. Усвідомленню необхідності змін старого державно-суспільного укладу,ідеології,мислення,відчуття необхідності проведення реформ у дусі демократизму. Проте на шляху становлення незалежності перед молодою українською державою постав ряд проблемних питань пов’язаних з становленням та функціонуванням власних інститутів в сфері регулювання прав людини які потребують законодавчого забезпечення власної діяльності та вироблення якісно нових, концептуальних ідей подальшого розвитку,але це є завданням майбутнього. |