Політологія екзамен. 1. Предмет і обєкт політології, її структура
 Скачать 225.51 Kb.
|
|
Органи державної влади — це ланка (елемент) механізму держави, що бере участь у виконанні функцій держави й наділений при цьому владними повноваженнями. Законода́вча вла́да, легіслату́ра (лат. latio legis — внесення законопроекту) — це відокремлена в умовах поділу влад гілка влади, головним призначенням якої є здійснення державної влади шляхом законотворення. Структурно є сукупністю повноважень щодо прийняття законів та інших нормативно-правових актів, а також сукупністю організаційних форм реалізації цих повноважень. Органом законодавчої влади є парламент держави або — рідше — окремої адміністративно-територіальної одиниці[1]), проте ним може бути і народ (у разі прийняття законів на референдумі), і монарх. Парламент — єдиний представницький орган народу і єдиний законодавчий орган, який цілком або частково створює інші вищі органи держави, визначає основи внутрішньої і зовнішньої політики держави і бере участь у її здійсненні, контролює діяльність інших вищих органів і посадових осіб. Функції парламенту: • представницька— реалізується через обов'язок представляти інтереси народу, його різні шари за допомогою депутатського корпусу (постанови парламенту як представницького органу мають політичний характер), • законодавча— реалізується через право видавати закони (основна діяльність, що має юридичний характер); • фінансова— реалізується через право приймати рішення з фінансових питань (щорічно затверджувати бюджет країни); • установча— реалізується через право брати участь у формуванні вищих виконавчих, а також судових органів; • контрольна— реалізується через право здійснювати контроль за діяльністю уряду, інших вищих органів і посадових осіб; • політична— реалізується через право визначати основи внутрішньої та зовнішньої політики І через обов'язок брати участь у її здійсненні. Викона́вча вла́да — одна з трьох гілок державної влади відповідно до принципу поділу влади. Розробляє і втілює державну політику, спрямовану на забезпечення виконання законів, та керує сферами суспільного життя. Має можливість самостійно приймати рішення, необхідні для виконання цих завдань, проте є підзвітноюзаконодавчій гілці влади. За дотриманням чинного законодавства, в тому числі і органами виконавчої влади, слідкує судова влада. Залежно від обсягу, характеру компетенції органи виконавчої влади діляться на: • Органи загальної компетенції - органи, які в межах підвідомчої території здійснюють державне управління; • Органи галузевої компетенції реалізують державну політику у відповідній галузі; • Органи спеціальної (функціональної) компетенції - реалізують державну політику в певній сфері, вирішують питання, що мають загальний характер для всіх або більшості галузей господарства; • Органи предметної компетенції - адміністрації государственныхпредприятий установ, керівні діяльністю відповідних підприємств, установ. Функції на прикладі України • забезпечення проведення в життя державної політики у відповідних сферах, (галузях); • координація діяльності підприємств і організацій відповідної галузі; • забезпечення державної підтримки у вирішенні ними завдань по задоволенню потреб населення; • розробка й обгрунтування проектів цільових державних програм; • формування в розміщення державного замовлення; • забезпечення формування в межах галузі єдиного підходу до економічних і технічним вимогам і стандартам на продукцію, роботи і послуги; • сприяння підприємствам і організаціям у питаннях звичаями стабілізації господарських зв'язків, у т.ч. зовнішньоекономічних; • здійснення контрольних функцій за діяльністю підприємств і організацій; • забезпечення в межах своїх повноважень функції управління майном підприємств, що належать до сфери управління міністерства; • складання макро економічних і міжгалузевих балансів; розробка пропозицій про визначення пріоритетних напрямів розвитку економіки; • вжиття заходів, спрямованих на удосконалення зовнішньополітичної діяльності, захист інтересів українських товаровиробників на зовнішньому ринку та розвиток внутрішнього ринку. 33. Громадське самоврядування: історія та сучасність ГРОМАДСЬКЕ САМОВРЯДУВАННЯ - передбачена законом самоорганізація громадян за місцем проживання, роботи, навчання або за іншими ознаками. В Україні найпоширенішим видом ГС є територіальна самоорганізація населення. Відповідно до Конституції (ст. 140) і Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» (1997) сільські, селищні, міські, районні у містах ради можуть дозволити за ініціативою мешканців створювати будинкові, вуличні, квартальні та ін. органи самоорганізації громадян і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна. Правовий статус, порядок організації і діяльності органів самоорганізації населення визначаються законом. Згідно з ним органи самоорганізації громадян є складовою частиною системи місцевого самоврядування. У 80-ті роки почалася реформа політичною системою суспільства, у якій одна з важливих місць займала ідея відновлення місцевого самоврядування організацію нижчої ланки влади. Її єдиною метою було надання населенню можливості самостійно розв'язувати питання свого повсякденного життя. Було взято курс - на посилення самостійності активності місцевих органів влади у розв'язанні тих завдань місцевого значення. Однак цьому підкреслювалася провідна роль партії як головного гаранта розвитку соціалістичного самоврядування. У розглянутий період всі Ради, зокрема й місцеві, становили єдину систему органів структури державної влади, вищим організаційним принципом якого був демократичний централізм. Формально він допускав самостійність на місцях, але насправді проявлявся в централізації і концентрації структури державної влади в найвищих шарах системи державних органів. У СРСР ради не були органами місцевого самоврядування, а були органами структури державної влади, так як виконували функції місцевих органів управління. У основу організації роботи влади на місцях було покладено принцип єдності системи Рад як органів структури державної влади з жорсткою підпорядкованістю нижчих органів вищим. Така система сприяла швидкості і узгодженості дій всіх його ланок, але істотно обмежувала самостійність місцевих органів. Система управління на місцях не мала достатніх для саморозвитку правової, фінансової, економічної та соціальної основ. 34. Форма правління держави та її ознаки. Форма правління — організація верховної державної влади, порядок утворення її органів та їx взаємини з населенням. Існують дві основні форми державного правління — монархічна й республіканська. Монархія (від грец. monarchia — єдиновладдя) — форма правління, за якої верховна влада формально (повністю або частково) зосереджена а руках однієї особи — глави держави — спадкоємного монарха. Монархії поділяють на абсолютні, конституційні та теократичні. Абсолютна монархія — форма правління, за якою керівник держави (монарх) — головне джерело законодавчої і виконавчої влади (здійснюється залежним від нього апаратом). Він встановлює податки і розпоряджається державними фінансами (Саудівська Аравія, Оман). У рабовласницьких і феодальних державах абсолютні монархії були близькими до необмеженої деспотії. Конституційна монархія — форма правління, за якої влада монарха обмежена конституцією, законодавчі функції передані парламенту, виконавчі — уряду. Тут монарх є верховним носієм виконавчої влади, головою судової системи, формально призначає уряд, змінює міністрів, має право розпоряджатися військовими і політичними силами, видавати накази, скасовувати прийняті парламентом закони, розпускати парламент тощо. Однак фактично ці повноваження, як правило, належать уряду (Бельгія, Данія, Великобританія, Японія, Норвегія, Швеція, Малайзія, Бутан, ОАЕ). Залежно від ступеня обмеження влади монарха конституційні монархії поділяють на дуалістичні і парламентські. Дуалістична монархія — форма правління, за якої повноваження монарха обмежені у сфері законодавства (пріоритет належить парламентові), але достатньо широкі у виконавчій владі. Монарх (глава держави) формує уряд, яким керує особисто або через призначеного прем´єр-міністра. (Німеччина за Конституцією 1871 p., Японія за Конституцією 1889 p.). У даний час вона не існує. Парламентська монархія виникла в Англії, де законодавча влада зосереджена в парламенті, виконавча — в уряді на чолі з прем´єр-міністром. Монарх за цієї форми правління не має конституційних повноважень щодо вирішення важливих державних справ, є символічною фігурою, носієм традицій країни. Теократична монархія (грец. theokratia — влада Бога) — форма держави, в якій політична і духовна влада зосереджена в руках церкви (Ватикан, Катар, Бахрейн). Республіка (лат. respublika, від res — справа, public — громадський) — форма державного правління, за якої вища влада належить виборним представницьким органам, а глава держави обирається населенням або представницьким органом. Залежно від відповідальності уряду — перед президентом або парламентом — розрізняють три форми республіканського правління: - президентську, - парламентську, - напівпрезидентську. Президентська форма правління. Запроваджена в США у 1789 р. За цієї форми главою держави і уряду є президент, який обирається всенародним голосуванням. Уряд призначається президентом, підзвітний йому і не відповідальний перед парламентом. Парламент володіє усією повнотою законодавчої влади, незалежний від президента, який не правомочний розпускати парламент, однак має право “вето” — не погодитися з ухваленим парламентом певного закону. повноваження президент Проте в разі порушення конституції країни, він може бути притягнутий до кримінальної відповідальності, але за дотримання особливої процедури — імпічменту (процедура обвинувачення вищих посадових осіб). Нині президентська форма правління діє в США, Мексиці, Аргентині, Ірані, Швейцарії та інших країнах. Парламентська форма правління. За цієї форми главою держави є президент, але повнота виконавчої влади належить уряду. Глава уряду (прем´єр-міністр) — фактично перша особа в державі. Свої повноваження, крім суто представницьких, президент здійснює зі згоди уряду. Акти президента набувають чинності після підписання прем´єр-міністром чи одним із відповідних міністрів. Президента обирають, як правило, парламентським шляхом (парламент або особлива колегія, до якої входить депутатський склад парламенту). Президент призначає уряд не на свій розсуд, а з представників партій чи коаліції партій, що мають більшість місць у парламенті. Вотум парламентської недовіри уряду спричиняє або відставку уряду, або розпуск парламенту і проведення дострокових виборів. Типові приклади парламентської республіки — Італія, Німеччина, Австралія, Ісландія, Ірландія та ін. Напівпрезидентська (змішана) форма республіканського правління. Вона поєднує в собі ознаки президентської та парламентської республік. Президент — глава держави. Він пропонує склад уряду і кандидатуру прем´єр-міністра, які підлягають обов´язковому затвердженню парламентом. Формально уряд очолює прем´єр-міністр, однак президент володіє правом спрямовувати діяльність уряду. Уряд відповідальний перед парламентом, проте можливості парламентського контролю за діяльністю уряду обмежені. Президент, якого обирають на основі загальних виборів, має право розпуску парламенту. Така система діє у Франції, Фінляндії, Португалії, Україні та інших країнах. 35. Республіка як форма правління та її ознаки. Респу́бліка (від лат. res publica — справа громади) — форма державного правління, за якої верховні органи державної владиобираються на певний термін, з окресленими законами повноваженнями; існує поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову. Існують три основних різновиди республіканської форми правління: • президентська республіка; • парламентська республіка; • республіка змішаного типу. Республіці властиві такі риси: • Існування одноосібного і колегіального глави держави — президента і парламенту. • Парламент представляє законодавчу владу. • Завдання президента — очолювати виконавчу владу, але це характерно не для всіх типів республік. • Виборність на певний термін голови держави і інших верховних органів державної влади. Так, президент і парламент повинні обиратися народом на певний термін. • Юридична відповідальність голів держави. Наприклад, згідно із більшістю конституцій, у парламенту є право звільнення від посади президента за тяжкі злочини проти держави (імпічмент). • У випадках, передбачених конституцією, право представляти і виступати від імені держави має президент. 36. Демократична модель державної влади і умови її формування в Україні. Україна є президентсько-парламентською республікою. Державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Основним Законом визначається і гарантується самоврядування. За новою Конституцією, єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України, конституційний склад якої — чотириста п'ятдесят народних депутатів. До повноважень Верховної Ради України, зокрема, належать: внесення змін до Конституції України; визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики; призначення виборів Президента України; усунення Прези¬дента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту); розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабі¬нету Міністрів України; надання згоди на призначення Президентом України Прем'єр-міністра України. Верховна Рада України здійснює також інші повноваження, які відповідно до Конституції належать до її відання. Президент України обирається громадянами держави на основі загального, рівного і прямого виборчого права, шляхом таємного голосування терміном на п'ять років. Має бути громадянином України, жити в Україні до дня виборів не менше 10 років, володіти активним виборчим правом, а також державною мовою. Президент може обіймати цю посаду не більше двох термінів поспіль. Він може бути обраним і на третій термін, однак після того, як на цій посаді перебувала інша особа. Президентові України забороняється мати інший представницький мандат, обіймати посаду у державних або громадських органах, займатись підприємницькою діяльністю. Повноваження обраного Президента починаються з моменту складання ним присяги на вірність народу України, до якої його приводить на урочистих зборах Верховної Ради Голова Конституційного Суду.Президент України наділяється повноваженнями глави держави, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Президент України: забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; представляє державу в міжнарод¬них відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави; призначає позачергові вибори до Верховної Ради України та припиняє повноваження парламенту, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися; за згодою Верховної Ради України призначає Прем'єр-міністра України; припиняє повноваження Прем'єр-міністра України та приймає рішення про його відставку; призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах; є Верховним Головноко¬мандувачем Збройних Сил України. Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України.Кабінет Міністрів забезпечує державний суверенітет і економічну само¬стійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України. Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації у співробітництві з регіональ¬ними, місцевими виборчими органами. Якщо голові районної чи обласної державної адміністрації висловили недовіру дві третини депутатів від складу відповідної ради, то Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації. Отже, коли ми говоримо про модель політичної системи в сучасній Україні, то йдеться, зрештою, про устрій, де парламент приймає закони, Президент є главою держави, Прем'єр-міністр та його кабінет здійснюють виконавчу владу. Владні структури, насамперед законодавчі органи, формуються за участю політичних партій. У такій державі чітко розпо¬ділено функції та повноваження законодавчої, виконавчої та судової влади. Головним у ній є верховенство закону в усіх сферах громадського життя. Йдеться про правову демократичну державу та громадянське суспільство. Проте це в ідеалі. Україні до такої моделі ще надто далеко. У 1996 р. Верховна Рада України конституційною більшістю ухвалила Основний Закон країни, чим підтвердила свою дієздатність. Водночас ситуативний характер сформованої більшості та ненормований статус опозиції значно гальмують законодавчу діяльність цього органу. До цього слід додати систематичну дискредитацію парламенту з боку деяких засобів масової інформації. Після президентських виборів (1999 р.) і референдуму (2000 р.) простежується тенденція перерозподілу владних повноважень на користь глави держави. Серед найскладніших проблем — створити досконалий механізм стримувань і противаг між законодавчою і виконавчою гілками влади, протистояння між якими не припиняється, а в періоди передвиборних кампаній навіть загострюється. Заборонні повноваження і Президента, і парламенту повинні використовуватись там, де вони необхідні, і засто¬совуватися достатньо зважено. Конституційний Суд України покликаний забезпе¬чити дотримання владними структурами відповідно до Основного Закону країни своїх функцій і повноважень. Наголосимо, створення чіткого механізму стримувань і противаг між гілками влади, а головне — неухильне дотримання владними структурами Конституції України — неодмінна умова поглиблення демократичних засад в управлінні державою. Новим соціальним інститутом для України є місцеві органи само¬врядування. Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі комітети. Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад села, селища та міста, є районні та обласні ради. Статус голів, депутатів і виконавчих органів ради та їхні повноваження, порядок утворення, реорганізації, ліквідації визначаються законом. Держава фінансово підтримує місцеве самоврядування. 37. Правова держава та її ознаки і функції. Правова держава - це держава, у якому організація й діяльність державної влади в її взаєминах з індивідами і їхніми об'єднаннями заснована на праві і йому відповідає. Ідея правової держави спрямована на обмеження влади (чинності) держави правом; на встановлення правління законів, а не людей; на забезпечення безпеки людини в його взаємодіях з державою Основні ознаки правової держави: 1. Здійснення державної влади відповідно до принципу її поділу на законодавчу, виконавчу, судову з метою не допустити зосередження всієї повноти державної влади в або одних руках, виключити її монополізацію, узурпацію однією особою, органом, соціальною верствою, що закономірно веде до "жахаючого деспотизму" (Ш. Монтеск'є). 2. Наявність Конституційного Суду - гаранта стабільності конституційного ладу - органа, що забезпечує конституційну законність і верховенство Конституції, відповідність їй законів і інших актів законодавчої й виконавчої влади. 3. Верховенство закону й права, що означає: жоден орган, крім вищого представницького (законодавчого), не вправі скасовувати або змінювати прийнятий закон.Всі інші нормативно-правові акти (підзаконні) не повинні суперечити закону. У випадку ж протиріччя пріоритет належить закону.Самі закони, які можуть бути використані як форма легалізації сваволі (прямій протилежності права), повинні відповідати праву, принципам конституційного ладу. Юрисдикцією Конституційного Суду чинність неправового закону підлягає призупиненню, і він направляється в Парламент для перегляду. 4. Зв'язаність законом рівною мірою як держави в особі його органів, посадових осіб, так і громадян, їхніх об'єднань. Держава, що видала закон, не може саме його й порушити, що протистоїть можливим проявам сваволі, свавілля, уседозволеності з боку бюрократії всіх рівнів. 5. Взаємна відповідальність держави й особистості: особистість відповідальна перед державою, але й держава не вільно від відповідальності перед особистістю за невиконання взятих на себе зобов'язань, за порушення норм, що надають особистостей права. 6. Реальність закріплених у законодавстві основних прав людини, прав і свобод особи, що забезпечується наявністю відповідного правового механізму їхньої реалізації, можливістю їхнього захисту найбільш ефективним способом - у судовому порядку. 7. Реальність, дієвість контролю й нагляду за здійсненням законів, інших нормативно-правових актів, слідством чого є довіра людей державним структурам, обіг для дозволу сугубо юридичних суперечок до них, а не, наприклад, у газети, на радіо й телебачення. 8. Правова культура громадян - знання ними своїх обов'язків і прав, уміння ними користуватися; поважне відношення до права, що протистоїть "правовому нігілізму" (віра в право чинності й невір'я в чинність права). 38. Громадянське суспільство, його риси і функції. Громадянське суспільство у політології, як правило, розглядають як соціальне утворення, що протистоїть державі. Його можна розуміти як плюралізм і організацію інтересів незалежно від держави. Таке суспільство емансиповане від держави, царина спонтанного самовияву вільних індивідів і добровільно сформованих асоціацій та організацій громадян, захищених законом від прямого втручання і регламентації з боку органів державної влади. Воно втілюється в приватному житті громадян, існуванні вільного ринку, безперешкодному поширенні духовних, релігійних, моральних, національних цінностей тощо. Основою громадянського суспільства є життя індивідів як приватних осіб, сукупність вільно встановлених ними міжособистісних зв´язків (сімейних, общинних, економічних, культурних, релігійних тощо), розмаїття інтересів, можливостей і способів їх висловлення та реалізації. Функціями є втіленням основних напрямів діяльності інститутів громадянсь-кого суспільства та їх впливу на суспільне життя. Найголовніші з них — наступні: по-перше, громадянське суспільство є засобом самовиразу індивідів, їх самоорганізації і самостійної реалізації ними власних інтересів. Значну частину суспільно важливих питань громадські спілки та об’єднання розв’язують самотужки або на рівні місцевого самоврядування. Тим самим вони полегшують виконання державою її функцій, бо зменшують “ тягар проблем ” , які їй доводиться розв’язувати, по-друге, інститути громадянського суспільства виступають гарантом непорушності особистих прав громадян, дають їм впевненість у своїх силах, служать опорою у їх можливому протистоянні з державою, формують "соціальний капітал" — ті невід'ємні риси особистості, завдяки яким вона стає здатною до кооперації та ефективних солідарних дій, по-третє, інститути громадянського суспільства систематизують, впорядковують, надають регульованості протестам і вимогам людей, які в іншому випадку могли б мати руйнівний характер і в такий спосіб створюють сприятливі умови для функціонування демократичної влади. по-четверте, ці інститути виконують функцію захисту інтересів певної групи в її протиборстві з іншими групами інтересів. Завдяки їм кожна група отримує шанс бути почутою на горі владної піраміди. Головні риси громадянського суспільства: різноманітні асоціації, добровільні об´ єднання людей; взаємна відповідальність держави та громадян за виконання демократично прийнятих законів; самоврядування індивідів, добровільних організацій та асоціацій громадян; адекватний вільним відносинам обміну суспільний лад, політична система, за яких держава є похідною від громадянського суспільства та процесів у ньому; утвердження безпосередніх і різноманітних інтересів, можливість їх вираження та здійснення; можливість забезпечення справжнього, реального життя, на відміну від держави — сфери умовного, формального життя; різноманітність форм власності (приватної, колективної, кооперативної тощо), ринкова економіка; наявність вільної конкуренції, відносин обміну діяльністю та її продуктами між незалежними власниками; безпосереднє спілкування людей; повага громадянських прав, які вважаються вищими за державні закони; доступ всіх громадян до участі в державних і суспільних справах; свобода особистості; плюралізм ідеологій і політичних поглядів, багатопартійність; плюралізм, сукупність усіх неполітичних відносин у суспільстві й різноманітної діяльності людей; наявність розвинутої соціальної структури; різноманіття соціальних ініціатив; розвинута громадянська політична культура і свідомість; регулювання дій людей безпосередньо самими ж людьми, передусім через норми моралі; контроль суспільства за діяльністю державних органів. 39. . Роль засобів масової інформації в українському суспільстві і державі. Засоби масової інформації - це один із найважливіших чинників формування громадської думки у сучасному світі. Характерні риси засобів масової інформації: -публічність (необмежене, неперсоніфіковане коло споживачів); -наявність спеціальних технічних засобів; - непряма, розділена в просторі та часі взаємодія комунікаційних парт1 нерів; -непостійний характер аудиторії; - переважна односпрямованість впливу від комунікатора до реципієнта. У сучасний період розвитку українського суспільства успішне вирішення політичних, економічних і соціальних завдань все більше залежить від дії такого суб'єктивного чинника як соціальна активність особистості. Важливу роль у формуванні активності грають засоби масової інформації. Про зростаючу роль преси, радіо і телебачення в суспільному житті країни свідчать їх бурхливе зростання, поширеність і доступність масової інформації. Друковане й усне слово, телевізійне зображення здатні в найкоротші терміни досягти найбільш віддалених районів, проникнути в будь-яке соціальне середовище. Засоби масової інформації - могутня сила впливу на свідомість людей, засіб оперативного повідомлення інформації в різні куточки світу, найбільш ефективний засіб впливу на емоції людини, здатне переконувати реципієнта щонайкраще. Сьогодні інформаційний стан суспільства став визначальним фактором економічного і соціального розвитку, від того, як функціонують системи передачі інформації, залежать державне управління та взаємини влади і суспільства. В даний час значно зріс вплив засобів масової інформації на особистість. Ефективність діяльності ЗМІ нерозривно пов'язана з урахуванням потреб людей, їх збільшених соціальних, духовних і політичних запитів. Потреби в інформації соціальні по своїй природі і обумовлені в першу чергу змістом, структурою повсякденної діяльності людини, в тому числі об'єктивними характеристиками його професійної і громадської діяльності. Тематичні ж інтереси залежать від змісту пропонованої інформації і від ситуативних соціально-психологічних факторів (таких, як популярність, злободенність, престижність визначених тим, осіб, явищ та ін.) Деякі відомості про інформаційні потреби аудиторії можна одержати шляхом опитування. Опитування дає тільки картину тематичних інтересів аудиторії. Її необхідно доповнити аналізом характеру рольової діяльності представників різних груп населення в праці, сфері суспільного і духовного життя, побуту і родині. Сучасна аудиторія включена у всю систему суспільних відносин. Тому ЗМІ для реалізації цілей своєї діяльності необхідно враховувати потреби, інтереси, мотиви, установки та відповідні їм характеристики аудиторії, що включають і ряд специфічних, які формуються за прямої участі засобів масової інформації. При такому підході аудиторії відводиться діяльна, цільова роль, що є результатом комунікативного процесу. 40. Зовнішня політика держави: зміст, структура, цілі та функції. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА – діяльність держави на міжнародній арені, яка регулює відносини з іншими суб’єктами зовнішньополітичної діяльності: державами, зарубіжними партіями та іншими громадськими організаціями, всесвітніми і регіональними міжнародними організаціями. ЦІЛІ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ – зумовлюються суспільно-політичним ладом, формою державного правління, типом політичного режиму, історичними особливостями, геополітичними умовами та іншими чинниками. Найголовнішіми цілями зовнішньої політики є: 1. Національна безпека – стан держави, який дає їй можливість зберігати свою цілісність і виступати самостійним суб'єктом системи міжнародних відносин. Національна безпека означає захищеність життєво важливих інтересів особи, держави й суспільства, державних кордонів, територіальної цілісності, суспільно-політичного ладу, економіки, культури країни від внутрішньої і зовнішньої загрози. Вона має, отже, внутрішній і зовнішній аспекти. Національна безпека проявляється на трьох рівнях: 1-й рівень – безпека особи: полягає у формуванні комплексу таких правових і моральних норм та суспільних інститутів, які б надавали їй можливість розвивати й реалізовувати соціальне значущі здібності й потреби, не зазнаючи протидії з боку суспільства і держави. Проявляється в забезпеченні її прав і свобод. 2-й рівень – безпека суспільства: передбачає наявність суспільних інститутів, норм і відносин, які дають можливість реалізувати права і свободи всіх соціальних груп і протистояти діям, що ведуть до розколу суспільства. 3-й рівень – безпека держави: досягається наявністю ефективного механізму управління суспільством, координації діяльності соціальних груп і політичних сил, а також дійових інститутів їх захисту. У демократичних країнах пріоритетною є безпека особи. Безпека держави й суспільства тут не самоціль, а умова забезпечення безпеки особи. У критичні для країни періоди може домінувати безпека суспільства або держави. 2. Збільшення сили держави – покращення її економічного, політичного, воєнного, інтелектуального і морального потенціалу. Одним із вирішальних чинників є авторитет держави, для якого найважливішим є професіоналізм зовнішньої політики. Правильна оцінка співвідношення сил, уміння точно визначити позицію у складних ситуаціях, розпізнати друзів і противників можуть частково компенсувати нестачу сили. 3. Зростання престижу держави і зміцнення міжнародних позицій. Умовою реалізації цієї мети є суспільне виконання двох інших важливих цілей зовнішньої політики. Усі три цілі тісно взаємопов'язані. виділяють чотири види зовнішньої політики держав: 1. Агресивна політика, яка характеризується прагненням держав досягти експансіоністських цілей способом розв'язання внутрішніх проблем засобами зовнішньої політики; 2. Активна політика будується на пошуку балансу сил між внутрішньою та зовнішньою діяльністю держави, успішному виконанню нею ролі суб'єкта міжнародної політики; 3. Пасивна політика, яка є властивою для слабких в економічному, політичному і військовому відношеннях держав, які намагаються пристосуватися до міжнародного середовища, перевівши свою зовнішню політику на позиції інших держав. Фактично така політика є відмовою від власного суверенітету або його частини; 4. Консервативна політика, пов'язана з прагненням колишніх "великих" держав зберегти свої впливи на міжнародній арені та досягти раніше наявного балансу між внутрішньою та зовнішньою політикою Головні функції зовнішньої політики: — оборонна — захист країни від зовнішнього нападу, посягань на територіальну цілісність держави; — дипломатична — відстоювання і реалізація національних інтересів держави та її громадян у міжнародному житті; здійснення самостійної зовнішньої політики; — співробітницька — розвиток економічних, політичних, культурних відносин між державами; поглиблення інтеграційних процесів на загальнолюдській, регіональній та політичній основі 41. Зовнішньо - політична доктрина України та засоби її реалізації. Зовнішньополітичні доктрини – це концентрований вираз зовнішньополітичної діяльності тих чи інших держав в їх чітко сформульованих або таких, що стихійно випливають зі змісту, завдань, мети їх зовнішньополітичної діяльності. У «Основних напрямках зовнішньої политики» зазначається, що з огляду на своє геополітичне становище, історичний досвід, культурні традиції, багаті природні ресурси, потужний економічний, науково–технічний та інтелектуальний потенціал, Україна може і повинна стати впливовою світовою державою, здатною виконувати значну роль в забезпеченні політико-економічної стабільності в Європі. Неодмінною умовою успішної реалізації Україною своїх можливостей є її активне і повномасштабне входження до світового співтовариства. Долаючи кризові явища в суспільстві і торуючи свій шлях у світ, Україна спирається на свої фундаментальні загальнонаціональні інтереси, відповідно до яких визначаються засади, напрями, пріоритети та функції її зовнішньої політики. Україна проводить активну багатосторонню політику в рамках універсальних та регіональних міжнародних організацій. На сьогодні Україна – учасник понад 100 міжнародних організацій, ініціатор об′єнання держав ГУАМ, один з ініціаторів ОЧЕС, контрибутор безпеки в Південно-східній Європі, Придністров’ї, на Кавказі. Україна визнана стратегічним та особливим партнером ЄС та США, бере активну участь в інтеграційних процесах у Європі, на Балто–Чорноморському просторі.Європейська інтеграція- ключовий пріоритет, який акумулює в собі цілий комплекс внутрішньо- та зовнішньополітичних зусиль України з метою наближення до Європейського Союзу та створення необхідних передумов для вступу до ЄС у майбутньому. Органічною частиною євроінтеграційного курсу України було забезпечення дипломатичної підтримки завершення процесу приєднання України до СОТ, яке відбулося16 травня 2008 року. Україна встановила дипломатичні відносини з 166 державами світу, має розгалужену сітку дипломатичних та консульських установ, уклала та виконує понад 2 тисячі міжнародно-правових документів. Україна послiдовно й неухильно будує свою зовнiшню полiтику на основi беззастережного дотримання принципiв мiжнародного права, Статуту ООН та iнших мiжнародно-правових актiв. Визначається три основнi напрями зовнiшньої полiтики України: 1. розвиток двостороннiх мiждержавних вiдносин; 2. європейська iнтеграцiя; 3. багатостороння дипломатiя. 42. Внутрішня політика української держави: зміст, структура, цілі та функції. Внутрішня політика України - це загальний внутрішньополітичний курс держави, сукупність напрямків її діяльності, структур та інститутів щодо організаційного, конкретно-змістовного вислову інтересів народу з метою створення умов для нормального людського життя, збереження чи реформування існуючого суспільного та державного ладу. Внутрішня політика — політика, що проводиться в межах держави. Охоплює економіку, політичні партії, вибори президента і парламенту. Внутрішня політика направлена на забезпечення прав і свобод громадян, соціальний захист населення, розвиток гуманітарної сфери, декриміналізацію економіки, реалізацію заходів щодо зміцнення обороноздатності і національної безпеки, охорони громадського порядку, боротьби із злочинністю тощо. За Конституцією України внутрішня політика покладена на Кабінет Міністрів України. Засади внутрішньої політики викладені у Конституції України, законах України, відповідають міжнародним угодам України. До внутрішніх функцій належать напрями діяльності держави, в яких конкретизується її внутрішня політика відносно економічних, ідеологічних, екологічних, культур¬них та інших сторін життя суспільства. Внутрішніми функціями Української держави є такі: економічна (планування і прогнозування еконо¬мічного розвитку, формування бюджету, встанов¬лення системи податків); культурно-виховна;соціального обслуговування (фінансування охоро¬ни здоров'я, пенсійне забезпечення, допомога без¬робітним та ін.); охорони та захисту всіх форм власності; охорони правопорядку, прав і свобод людини і громадянина; екологічна (охорона, відновлення і поліпшення природного середовища); інші. 43.Соціальна політика української держави в сфері освіти і науки та напрями її здійснення. Соціальна політика — це складова частина загальної політики, головне завдання якої полягає в розробці та здійсненні необхідних заходів щодо збереження і зміцнення наявного суспільного та державного ладу. Мета соціальної політики щодо розвитку освіти полягає у створенні умов для розвитку особистості і творчої самореалізації кожного громадянина України, вихованні покоління людей, здатних ефективно працювати і навчатися протягом життя, оберігати й примножувати цінності національної культури та громадянського суспільства, розвивати і зміцнювати суверенну, незалежну, демократичну, соціальну та правову державу як невід'ємну складову європейської та світової спільноти . Пріоритетними напрямами соціальної політики щодо розвитку освіти є: Особистісна орієнтація освіти; Формування національних і загальнолюдських цінностей; Створення для громадян рівних можливостей у здобутті освіти; Постійне підвищення якості освіти, оновлення її змісту та форм організації навчально-виховного процесу; Створення ринку освітніх послуг та його науково-методичного забезпечення; Інтеграція вітчизняної освіти до європейського та світового освітніх просторів . Держава повинна забезпечувати: виховання особистості, яка усвідомлює свою належність до Українського народу, сучасної європейської цивілізації, орієнтується в реаліях і перспективах соціокультурної динаміки, підготовлена до життя і праці у світі, що змінюється; збереження та збагачення українських культурно-історичних традицій, виховання шанобливого ставлення до національних святинь, української мови, а також до історії та культури всіх корінних народів і національних меншин, які проживають в Україні, формування культури міжетнічних і міжособистісних відносин; виховання людини демократичного світогляду, яка дотримується громадянських прав і свобод, з повагою ставиться до традицій, культури, віросповідання та мови спілкування народів світу; Фундаментальні науки мають розвиватись випереджальними темпами, створюючи теоретичну базу для прикладних наук. Для сучасної науки характерний такий цикл: фундаментальні — прикладні — розробки — впровадження. Враховуючи світові тенденції у розвитку науки в Україні, найбільш пріоритетними напрямами державної підтримки мають стати: - фундаментальна наука, насамперед, розробки вітчизняних наукових колективів, що мають світове визнання; - прикладні дослідження і технології, в яких Україна має значний науковий, технологічний та виробничий потенціал і які здатні забезпечити вихід вітчизняної продукції на світовий ринок; - вища освіта, підготовка наукових і науково-педагогічних кадрів з пріоритетних напрямів науково-технологічного розвитку; - дослідження і створення умов для високопродуктивної праці та сучасного побуту людини; - розроблення засобів збереження і захисту здоров'я людини, забезпечення населення медичною технікою, лікарськими препаратами, засобами профілактики і лікування; - формування наукоємних виробничих процесів, сприяння створенню та функціонуванню інноваційних структур (технопарків, інкубаторів тощо); - створення конкурентоспроможних переробних виробництв; - технологічне і технічне оновлення базових галузей економіки держави; Невід'ємною частиною державної інноваційної політики має стати створення умов для розширення сфери та масштабів попиту, пропозицій і розповсюдження науково-технічних знань в країні, комерційного впровадження науково-технічних розробок у виробництво. Для цього має бути забезпечено: підвищення рівня та розширення сфери науково-дослід-них, дослідно-конструкторських розробок, утому числі шляхом систематичного підвищення частки витрат на науку в державному бюджеті; Держава забезпечує бюджетне фінансування наукової та науково-технічної діяльності за рахунок видатків із Державного бюджету України. Видатки на наукову і науково-технічну діяльність є захищеними статтями. Бюджетне фінансування наукової і науково-технічної діяльності здійснюється відповідно до законодавства України. За рахунок державних коштів фінансуються переважно фундаментальні та довгострокові прикладні дослідження, що мають загальнонаціональне значення, міждержавні, загальнодержавні науково-технічні програми і проекти. Державні наукові та науково-технічні програми є основним засобом реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки шляхом концентрації науково-технічного потенціалу країни для розв'язання найважливіших природничих, технічних і гуманітарних проблем.У Державному бюджеті України кошти для Фонду визначаються окремим рядком. Нині в Україні, крім державних фондів, діє низка міжнародних організацій, що здійснюють відбір пропозицій та фінансування вітчизняних і спільних наукових проектів. 44. Політична еліта: поняття, структура, шляхи поповнення, функції Політичною елітою є правляча верства суспільства, що має владу, авторитет, багатство. Люди, що входять в еліту, займають керівні посади в державі, політичних партіях, громадських організаціях. Політична еліта виробляє й здійснює стратегію суспільного розвитку, визначає основні параметри внутрішньої й зовнішньої політики держави У структуру правлячої еліти входять політична, економічна, адміністративна, поліцейська, духовна еліти. Політична еліта контролює у своїх руках державну владу. У неї входять вищі державні чиновники – керівники виконавчих, законодавчих і судових органів влади, дипломатичний корпус, міністри, керівники політичних партій. Це вищий склад політичної еліти. Середня частина політичної еліти складається з губернаторів, депутатів парламенту. Нижчий склад утворюють політичні діячі місцевих органів влади. Адміністративна еліта – це вища верства державних службовців міністерств, відомств та інших органів державного управління. Фактично – це апарат влади, через який політична еліта керує державою. Економічна еліта – це частина правлячої еліти, яка володіє матеріальними й фінансовими ресурсами країни: власники галузей промисловості, банкіри. Військово-поліцейська еліта складається з керівників міністерств оборони, внутрішніх справ, державної безпеки, різних спецслужб. Культурно-ідеологічна, духовна еліта включає керівників і видатних діячів засобів масової інформації, навчально-просвітницьких установ, діячів мистецтва, письменників, священнослужителів. Всі зазначені складові частини правлячої еліти тісно взаємодіють між собою й становлять внутрішньо однорідну, привілейовану й пануючу в суспільстві групу правлячого класу. Соціальне призначення політичної еліти виявляється передусім у функціях, які вона виконує в суспільстві. Ці функції є багатоманітними й тісно переплітаються з тими, які виконують політична система суспільства в цілому, її підсистеми та окремі інститути. Як вже зазначалося, головними функціями політичної системи є політичне цілепокладання, владно-політична інтеграція суспільства і регулювання режиму соціально-політичної діяльності. На персоналізованому рівні ці функції виконує політична еліта. Домінуючим критерієм для відбору в політичний клас є здатність управляти, яка включає знання національного характеру, ментальність народу і власне досвід управління. Способи оновлення еліти: спадкоємство, вибір і введення до складу виборного органу нових членів або кандидатів власним рішенням даного органу без проведення додаткових виборів . Існують дві тенденції в розвитку правлячого класу: -аристократична - прагнення стати спадковими правителями у однієї частини еліти. Тоді правлячий клас стає закритим і у суспільства слабшають здібності до розвитку, воно припиняє політичний розвиток, -демократичну - прагнення іншої частини еліти змінити колишні, старі прошарки. Якщо вона домінує, то правлячий клас є відкритим, відбувається його швидке оновлення, але виникає небезпека наростання криз. Функція політичного цілепокладання, яку іноді називають стратегічною, полягає в розробці стратегії і тактики розвитку суспільства, визначенні політичної програми дій. Ця функція повною мірою може бути реалізованою лише на вищому рівні політичної еліти (главою держави, парламентаріями, міністрами) з використанням фахівців і результатів наукових досліджень. Сутність інтегративної функції політичної еліти полягає в забезпеченні цілісності і єдності суспільства, стійкості його політичної та економічної систем, уникненні соціально-політичних конфліктів, знаходженні оптимальних варіантів їх розв'язання в разі виникнення. Важливими змістовими елементами цієї функції є згуртування різних верств населення, гармонізація їх соціальних інтересів, досягнення суспільного консенсусу, тісної політичної взаємодії і співробітництва всіх суспільних сил. Нездатність політичної еліти виконувати інтегративну функцію загрожує розколом суспільства, зіткненнями різноспрямованих соціальних і політичних сил аж до громадянської війни. Еліта виконує основний обсяг роботи щодо прийняття політичних рішень, спрямованих на регулювання суспільних відносин, розв'язання назрілих суспільних проблем і завдань, здійснює розподіл і перерозподіл матеріальних, фінансових, людських та інших ресурсів. У цьому полягає ЇЇ регулятивна функція. Від якості політичних рішень визначальною мірою залежить ефективність самої політики, успіх у вирішенні поставлених завдань. Ще однією функцією політичної еліти є мобілізаційна, або організаторська, яка полягає в необхідності мобілізації мас для виконання прийнятих рішень і поставлених завдань, практичного здійснення визначеного політичного курсу. Важливою функцією політичної еліти є вираження і представництво в політичній системі суспільства соціальних інтересів. На інституціональному рівні ця функція найповніше проявляється в діяльності політичних партій і груп інтересів, а на персоналізованому — в політичному лідерстві. Через політичну еліту реалізуються зв'язки між багатоманітними соціальними й політичними спільностями, відбувається їх спілкування між собою з метою з'ясування позицій, досягнення взаємоприйнятних рішень. Еліта виступає тією ланкою, яка не тільки забезпечує горизонтальні зв'язки в суспільстві, а й здійснює вертикальну комунікацію між владою і масами. У цьому полягає її комунікативна функція. Політична еліта виконує також інші функції у політичній системі та в суспільстві в цілому. 45. Політичне лідерство: поняття, типи, стилі, рівні, функції Політичний лідер - це людина, яка керує політичними процесами, робить вплив на соціальну поведінку індивідів, груп, прошарків і суспільства в цілому. Політичне лідерство - це процес взаємодії, в ході якої одні люди (лідери) знають і виражають потреби і інтереси своїх послідовників і через це володіють престижем і впливом, а інші (їх прихильники) добровільно віддають їм частину своїх владних повноважень для здійснення цілеспрямованого представництва і реалізації власних інтересів. Існують різноманітні типи лідерства. По-перше, залежно від відносин керівника з підлеглими, лідери поділяються на авторитарних і демократів. Авторитарне лідерство допускає одноособовий спрямовуючий вплив, заснований на загрозі санкцій, застосуванні сили тощо. Демократичне лідерство виражається у врахуванні керівником інтересів і думок усіх членів соціальної спільності, групи або організації та їх участі в управлінні. В політичному лідерстві розрізняють індивідуальне лідерство - лідер і його послідовники і колективне лідерство - еліта і маси. Залежно від природи авторитету, на якому побудована влада лідера, у політології виділяють: • традиційне лідерство, яке передбачає вплив, заснований на вірі послідовників у святість традицій (монархи, старійшини та вожді племен); • харизматичне лідерство, що формується на основі віри населення у виключні особисті якості лідера; • раціональне лідерство. Ресурси впливу лідера базуються на факті призначення або вибрання його на певну посаду. Саме такою легітимністю володіє більшість сучасних президентів і голів виконавчої влади. Лідерство - явище багатофункціональне і вимагає від політика виконання найрізноманітніших ролей. В одних він буде більш успішним, в інших - ні. Тому багато типологій лідерства побудовані з урахуванням домінуючої функції лідера. Професійна компетентність лідера полягає у його здатності згуртувати навколо себе команду експертів, здатну розробити ефективні економічні та політичні програми. Виділяють наступні типи лідерства: лідер - "ключник" є "обличчям" групи, яку він виражає у зовнішньому середовищі і від імені якої діє; лідер-третейський суддя і миротворець. Політик орієнтується на вирішення соціальних конфліктів, на роль судді, гаранта суспільної безпеки. лідер -"символ". Багато суспільно-політичних рухів ідентифікуються з іменами своїх засновників або найбільш яскравих лідерів. Сам лідер часто виступає еталоном політичної поведінки членів групи. лідер -"батько". Політик подібного типу концентрує в собі увесь набір ролей, очікуваних від нього його послідовниками. Політик ідентифікується з ідеалами групи чи усього населення і вбирає в себе позитивні емоції і відчуває відданість з боку своїх послідовників. лідер - "офірний цап". Він може служити мішенню для звинувачувань у випадку невдачі. На політика переноситься відповідальність за невдалий економічний і політичний курс, за політичну нестабільність, за падіння престижу країни на міжнародній арені. За характером і масштабами діяльності необхідно визначити лідерів трьох рівнів: лідер першого рівня — малої групи; лідер другого рівня — громадського руху (організації, партії); лідер третього рівня — політик, що діє в системі владних відносин у національному масштабі. Стиль лідерства як стійка відтворювана відмітна модель здійснення лідером своїх функцій фіксує своєрідність його поведінки, характер взаємодії з наближеним оточенням і послідовниками, ціннісні орієнтації, особливості прийняття рішень і низка інших факторів. Психологи й політологи виділяють різні стилі лідерства залежно від певних ознак. 1. Найпоширеніша типологія акцентує увагу на характері взаємовідносин політика з найближчим оточенням (командою політика). Відповідно відрізняють: • авторитарний стиль, який передбачає одноосібний спрямовуючий вплив лідера. Головний метод керівництва -директиви, накази і доручення, засновані на загрозі застосування покарання. Від підлеглих вимагається безвідмовне виконання його волі та відданість; • демократичний стиль. В цьому випадку для лідера характерне урахування інтересів і думок оточуючих його людей, залучення їх до прийняття рішень та стимулювання ініціативи. Головний метод керівництва - заохочення та похвала оточуючих; • відсторонений стиль проявляється у пасивній позиції лідера при здійсненні ним управлінських функцій і наданні достатньої самостійності виконавцям, а також в бажанні уникнути можливих конфліктів. Основний метод керівництва - прохання, переконання, поради. Можливі ситуації, коли саме найближче оточення починає маніпулювати політиком. При розгляді стилів політичного лідерства не втратили актуальності й ідеї Н.Макіавеллі та В.Парето про політиків-лисиць і політиків-левів. Лідерський стиль перших визначатиметься переважанням таких якостей, як обережність, здатність до лавіювання, намагання досягти компромісу. В поведінці ж левів переважатиме прямолінійність, рішучість і схильність до використання силових ресурсів. 2. На основі такого критерію, як ставлення лідера до змін і здатності до інновацій, виділяють: • консервативний стиль. Консервативні лідери орієнтовані на керівництво у відповідності з нормами, що раніше установилися. Їхніми сильними сторонами є витримка, вірність справі, терпимість, увага і вміння передбачити обставини; • ініціативний стиль проявляється у здатності лідера виходити за межі загальновизнаних правил управління і в генерації нових ідей. Для ініціативних політиків типові, з одного боку, рішучість, сміливість, упертість при досягненні мети, з іншого ж, - надмірна вимогливість, невміння змінювати поставлені завдання, імпульсивність, намагання дуже багато брати на себе. Стосовно суспільного діяча ініціативний стиль, в свою чергу, може проявлятися в декількох формах: • реформаційне лідерство - лідер ставить завдання поступового еволюційного перетворення політичної реальності; • революційне лідерство - лідер орієнтований на завдання фундаментальної зміни суспільної системи в цілому або окремих її сфер; • реалістичне лідерство - політик висуває адекватні ситуації завдання, враховує наявність ресурсів для їх досягнення і прогнозує можливі наслідки; • авантюристичне лідерство - при прийнятті рішень політик керується емоціями, а не тверезим розрахунком, прагне до досягнення завищених або ризикованих завдань. Політичне лідерство існує на трьох соціальних рівнях.1.Лідерство на рівні "малої групи", об'єднаної політичними інтересами (наприклад, групи осіб, складаючих верхівку влади у державі). Воно являє собою механізм інтеграції групової діяльності, в якому лідер спрямовує та організує дії групи, яка ставить лідеру певні вимоги. Лідерство цього рівня притаманне всім суспільствам. 2. Лідерство на рівні політичних рухів. На даному рівні лідер повинен бути особою, з якою певні верстви населення пов'язують можливості задоволення своїх інтересів. У такому випадку принципове значення має здатність адекватно відображати інтереси частини населення, яка його підтримує, тобто сформулювати політичні вимоги, визначити тактику боротьби та ефективні засоби їх задоволення. Тоді лідерство виконує не тільки інтегративну, але й прагматичну функцію. 3. Лідерство, подане у вигляді соціального інституту. діючого в особистих відносинах. Цей рівень характеризується деяким типом політичної поведінки - лідерство тут передбачає взаємне задоволення інтересів як лідера, так і його прихильників. Його діяльність визначається певною мірою тією політичною культурою, яка є характерною для даного суспільства.На всіх рівнях політичне лідерство реалізується такими функціями: 1) інтегративною - об'єднання інтересів певних верств населення навколо конкретної політичної програми; 2) координаційною - координація діяльності трьох владних інститутів - парламенту, адміністрації, суду; 3) прагматичною -втілення цілей і завдань, що стоять перед суспільством, у конкретні програми дій. 46. Політичні еліти та лідери : стан формування та публічної діяльності у різних країнах. Терміном «еліта» (франц. еШе — кращі, вибрані) позначають провідні верстви в суспільстві, які здійснюють керівництво у певних галузях суспільного життя.Залежно від того, які функції здійснює еліта у суспільстві, її поділяють на господарську, духовно-інтелектуальну і політичну. До господарської еліти належать визначні підприємці і менеджери, до духовно-інтелектуальної — провідні вчені, діячі мистецтва і священослужителі, до політичної — державні і політичні діячі. Політична еліта — це організована група, яка здійснює владу в суспільстві (правляча еліта) або перебуває в опозиції до правлячої верхівки (контр-еліта). Політична еліта бере участь безпосередньо або опосередковано у прийнятті й організації виконання політичних рішень. Щоб зрозуміти природу і місце політичних еліт у суспільстві, потрібно ознайомитися з основними положеннями елітарних концепцій, серед яких вирізняються моністична і плюралістична Моністична: Р. Міллс намагається охарактеризувати американську політичну еліту, яка на його думку, складається з трьох груп: політичної верхівки (президент, його радники, вища адміністрація); економічної верхівки (керівники транснаціональних корпорацій); військової верхівки (командування та стратеги Пентагону). Кожна з цих груп є частиною єдиної уніфікованої та згуртованої владної еліти. Р. Міллс вказує на такі основні риси еліти: 1) спільність шляхів досягнення соціального статусу, яка виявляється у тому, що вищі верстви американського суспільства мають кращі стартові умови, ніж інші соціальні групи, для здобуття елітарної освіти та власного збереження й відтворення через потомство; 2) взаємозамінність, суть якої полягає в тому, що будь-який член економічної верхівки може перейти до політичної верхівки і навпаки. Плюралістична: Прихильники плюралістичної теорії еліти критично ставляться до розуміння керівної еліти як однорідного прошарку, якому властиве самовідтворення. Вони вважають, що у суспільстві існують багато політичних еліт, які змагаються між собою за владу. Найвідомішим представником цієї концепції є Р. Даль, Р. Арон. Р. Даль, досліджуючи функціонування влади на рівні міста, дійшов висновку, що вона проходить шлях від абсолютної олігархії до функціональної поліархії. У зв'язку з цим він виділив три періоди владної трансформації протягом століття, при яких змінюють одна одну різні еліти: 1) період влади патриціїв, коли керують авторитетні і багаті люди; 2) період підприємців, коли управління здійснюють представники великого бізнесу, котрі мають гроші, але не мають високого престижу; 3) період влади «екс-плебеїв», коли керують вихідці із нищих верств населення, переважно етнічних меншин, істотними рисами яких є не багатство, а високий соціальний престиж і популярність. На основі певних елітарних рис у контексті конкретно-історичного суспільства і політичного режиму еліти поділяють на такі типи: відкриті і закриті, легітимні і нелегітимні, фрагментовані, нормативно та іделогічно інтегровані. До відкритого типу належать еліти, котрі мають високу горизонтальну і вертикальну мобільність, тобто здатність поповнюватися за рахунок вихідців як із різних елітних груп, так і соціальних низів. Основними критеріями добору для відкритої еліти є особисті досягнення в бізнесі, політиці й адміністративній діяльності. Поступ на вищий щабель елітної ієрархії тут забезпечується високими професійними і моральними якостями. Для еліт цього типу притаманні такі риси, як відкритість, тактовність, критичність і раціоналізм. Політичний лідер — це особа, яка займає перші позиції у політичних структурах: державній владі, органах місцевого самоврядування і політичних партіях, групах тиску тощо. У сучасному світі сформувалися декілька нових тенденцій у розвитку лідерства: Національні лідери не можуть ігнорувати глобальні проблеми. Вони повинні розглядати свою внутрішню політику як складову частину загальносвітового, глобального процесу; Зростання ролі і впливу неформальних лідерів; Посилюється концентрація активності лідерів на вирішенні економічних і соціальних проблем. Розвиток цієї тенденції виражається у зростанні добробуту нації, пов’язаного з активністю того чи іншого політичного лідера, що вимагає також значних часових рамок політичної активності; Зменшується ймовірність появи політичних лідерів-героїв і лідерів-антигероїв; Скорочуються межі влади політичного лідерства за рахунок вдосконалення системи поділу влади і розширення границь громадянського суспільства. У кожній країні система підготовки кадрів, з яких виростають лідери, пов’язана з цілями і характером завдань, що стоять перед політичною системою суспільства, а також з цінностями політичної ідеології. У відповідності з цим можна виділити три основні системи підготовки кадрів: ліберально-демократична система, що має два різновиди: західну і східну; тоталітарна. Її особливості: вище всього цінуються відданість і лояльність до вождя, політичній системі й ідеології; теократична. Така система існує в країнах, де панівною ідеологією є релігія і влада здійснюється її представниками. Політична еліта в Україні на початку державного відродження складалася в основному з колишньої номенклатури і за змістом діяльності була ідеологічною, тобто здебільшого проповідувала необхідність реформ, а не займалася їх втіленням. Після других парламентських і президентських виборів прийшла технократична еліта, яка взяла курс на жорстку фінансову стабілізацію і конституційну реформу. У суспільстві визріває нова підприємницька й адміністративна еліта, здатна по-сучасному мислити і діяти. Політичне лідерство в Україні грунтується в основному на вождизмі з націонал-романтичним і націонал-бюрократичним ухилом. Цей тип лідерства не передбачає глибоких професійних знань, а також опори на фахову команду однодумців і сучасну політичну партію. Сучасний тип лідера — професійного політика з реформістською орієнтацією починає формуватися в середовищі підприємницької й адміністративної еліти. 47. Об’єктивні і суб’єктивні умови розвитку політичного лідерства в Україні. В Україні об’єктивно склалися такі умови, коли можливі різноманітні шляхи розвитку інституту політичного лідерства. Одним із варіантів розвитку, у зв’язку з можливим поширенням у суспільстві екстремізму, можуть стати широкі, антидемократичні заходи влади. Такі заходи можуть призвести до обмеження або, навіть, до заборони діяльності певних суспільно-політичних течій екстремістського спрямування та істотно обмежити діяльність лідерів цих течій. Іншим варіантом розвитку політичних подій може стати певне одержавлення неформальних організацій. За таких умов лідери цих угруповань переходять до лав державних чиновників і стають складовою частиною владних структур. Саме ці процеси певною мірою нині відбуваються в Україні. Найбільш бажаним є третій варіант розвитку подій, пов’язаний із широким розвитком демократичних процесів у суспільстві. Такий варіант створює необхідні умови для висунення на виборні керівні посади альтернативних кандидатів. У суспільстві поширюється ідейний та політичний плюралізм, який стає нормою політичного життя. В атмосфері демократії, гласності, відкритої полеміки та цивілізованої конкуренції новим лідерам відкриваються можливості боротьби за голоси виборців та прихід до влади. Індивідуальне політичне лідерство цілком відповідає вимогам демократії. У сучасному світі роль інституту індивідуального політичного лідерства зростає. В Україні процес формування інституту політичного лідерства має свої особливості, які виявляються в тому, що руйнування тоталітарної системи відбувається паралельно з національним відродженням та становленням демократичної республіки. Визначальною рисою, яка ускладнює розвиток демократичних процесів у нашій державі, є політична і полі конфесійна структури населення, серйозні регіональні відмінності в його соціальній структурі та в політичних уподобаннях. Потреба в авторитетному лідері особливо зростає за складних ситуацій життєдіяльності суспільства. Можливості суспільства щодо розв’язання складних суспільних проблем багато в чому залежать від наявності загальновизнаного лідера, який не тільки запропонував би стратегію виходу з кризи, а зумів консолідувати суспільство на її виконання. 48. Походження, сутність та функції політичних партій і громадських рухів в Україні. На початку XX ст. з протестами проти переслідувань української мови і культури виступили вчені Київського та Харківського університетів, інтелігенція Полтави, Чернігова, Одеси та інших міст. Пожвавлення національного руху сприяло виникненню перших політичних партій та громадських рухів. Більшу частину населення України складали найбідніші верстви. Тому їх партії були дрібнобуржуазними і соціалістичними, антиурядовими. Крім того, у Російській імперії так ніколи й не була прийнята конституція. У січні 1900 р. у Харкові члени студентських громадських гуртків Д. Антонович, О. Русів, М. Перш та ін. заснували першу активну політичну організацію - революційну українську партію (РУП). Політична партія - це організована частина суспільства, члени якої об'єднуються з метою вибороти владу в державі та утримати її. У Законі України «Про об'єднання громадян» політична партія визначається як "об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представництво в їх складі". Основний зміст діяльності будь-якої політичної партії — здобути політичну владу в державі та реалізовувати свої про¬грамні цілі — економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Свої програмні цілі політичні партії проводять у життя через ідейно-політичну, організаційну, пропагандистську, державну (коли оволодівають державною владою) діяльність, виробляю¬чи стратегію й тактику своєї поведінки на різних історичних етапах розвитку і за різних політичних умов. Уявлення про ту чи іншу партію дають: мета партії - завоювання й здійснення влади окремо або в коаліції; характер організації партії; зміст ідеології партії; діяльність партії щодо забезпечення соціальної бази, підтримки з боку населення. Сучасні політичні партії характеризуються складною структурою, в якій можна, насамперед, виділити такі елементи, як: лідери партії, партійний апарат, ідеологи партії, рядові члени партії. Істотну роль у визначенні політичного впливу партії відіграє «партійний електорат», «симпатики», «меценати». Ознаки політичних партій: певна тривалість існування в часі; наявність організаційної структури; прагнення влади; пошук народної підтримки. До основних функцій партій належать: 1.Соціальна. (З’ясування, формулювання і обґрунтування інтересів великих суспільних груп). 2. Активізації та об’єднання. (Представлення інтересів великих суспільних груп на державному рівні). 3. Ідеологічна. (Формування ідеології та політичних доктрин: теоретичних концепцій, партійної програми, оцінок подій, закликів, соціально-політичних стратегій тощо). 4. Політична. (Участь у формуванні політичних систем, їх спільних принципів, компонентів; участь у боротьбі за владу в державі і формування програм її діяльності). 5. Управлінська. (Участь у здійсненні державної влади). 6. Електоральна. (Організація політичної боротьби, спрямування її в цивілізоване русло). 7. Виховна. (Інституалізація політичних конфліктів; формування громадської думки; політичне виховання суспільства або його частини). 8. Кадрова. (Формування політичної еліти: підготовка й висунення кадрів для апарату держави, керівників громадських організацій, зокрема профспілок; рекрутування та соціалізація нових членів). Громадські організації Загальноприйняте у сучасній політології поняття "громадські організації і рухи" виникло на основі ширшого поняття "суспільні об’єднання" як більш наближеного до сучасних суспільно-політичних реалій. Виходячи із специфіки діяльності громадських організацій і рухів, слід розглядати їх диференційовано. Громадські організації — це масові об’єднання громадян, що виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей, мають свій статут і характеризуються чіткою структурою. Найбільш поширеними різновидами громадських організацій У сучасному світі є: профспілки; організації інвалідів; ветеранські, жіночі, молодіжні, дитячі організації; наукові, технічні, культурно-просвітницькі, фізкультурно-спортивні та інші добровільні товариства; творчі спілки; різноманітні земляцтва, фонди, асоціації, товариства і т. ін. Характерною ознакою їх є документальне оформлення мети і завдань, організаційно-структурне забезпечення, що, власне, й відрізняє їх від громадських рухів. Громадські рухи також мають масовий характер і створюються з певною метою. Однак на відміну від громадських організацій громадські рухи — це структурно неоформлені масові об’єднання громадян і організації різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність яких, як правило, має тимчасовий характер і найчастіше спрямована на виконання певних тактичних завдань, після чого вони або розпадаються, або консолідуються в нові політичні партії чи громадські організації. Основними різновидами громадських рухів нині є: політичні рухи (Народний рух України на початковій стадії); масові демократичні (рухи за демократичні перетворення, спрямовані на захист прав і свобод людини, антифашистські й антидиктаторські, проти расової та національної дискримінації та ін.); соціальні (локальні) рухи; так звані "нові соціальні рухи", що набули поширення в останні десятиліття (антивоєнний, екологічний, неофеміністський та ін.). Одні з названих рухів висувають у своїй діяльності порівняно вузькі завдання, інші порушують питання загальнонаціонального і загальнолюдського характеру. В цілому такі рухи шукають і часто знаходять нові форми взаємовідносин громадян з державою. Суттєвою причиною піднесення ролі громадських рухів у соціально-політичному житті й у політичній системі суспільства є неспроможність традиційних партійно-політичних інституцій своєчасно помітити і оцінити нові реалії, пов’язані з можливостями участі населення у здійсненні демократичних перетворень, формуванням принципово нових вартостей людського буття. Аналізуючи виникнення і розвиток громадських рухів, польський політолог Єжи Вятр розрізняє п’ять основних стадій їхнього становлення: 1) створення передумов руху; 2) висловлення прагнень; 3) агітації; 4) розвиненої політичної діяльності; 5) згасання. |