1. Предмет і завдання історії мовознавства
 Скачать 117.5 Kb.
|
38. Теорія розпаду прамови. Учення Шлейхера про родовідне дерево. Інші теорії розвитку мови в історії мовознавства.Першим напрямом, який виник у надрах порівняльно-історичного мовознавства, був натуралізм. Натуралізм — напрям, який поширював принципи і методи природничих наук на вивчення мови і мовленнєвої діяльності. Виникнення натуралістичної школи зумовлене бурхливим розвитком у середині XIX ст. природничих наук. Основоположником натуралізму став німецький мовознавець Август Шлейхер. Під впливом природничих наук Шлейхер створив свою теорію родовідного дерева. Його заслугою є те, що він чітко сформував поняття індоєвропейської прамови, тобто мови, від якої походять усі індоєвропейські мови. Такою мовою він цілком резонно вважав НЕ санскрит, як вважали до нього, а мову, яка існувала до появи писемності і зникла, але яку на основі живих мов та пам'яток писемності мертвих мов можна реконструювати. Санскрит, слушно доводить Шлейхер, не індоєвропейська прамова, а найстаріша представниця індоєвропейської родини мов. Згідно з його теорією родовідного дерева колись єдина мова (прамова) внаслідок розселення мовців по різних територіях розпалася на частини, а ті частини в свою чергу розпадалися далі. Схемі родовідного дерева за А.Шлейхером: Індоєвропейська – слов’яно-німецька(слов’яно-литовська: німецька литовська, слов’янська) тааріо-греко-італо-кельтська (греко-італо-кельтська: албанська, грецька; арійська: іранська, індійська; італо-кельтська: кельтська, італійська). Сама схема уже застаріла, але принцип генетичної класифікації використовують і нині. Тепер теорію родовідного дерева синтезували з теорією хвиль Й. Шмідта, за якою індоєвропейська мова існувала на великій території, не була єдиною, а складалася з низки діалектів. Нові мовні явища, що виникали на певній території, поширювались, як хвилі від кинутого у воду каменя.Шлейхер вважав: що далі на схід живе народ, то більш давньою є його мова, а що далі на захід, то менше давніх рис і більше новоутворень вона має. 39. Психологічний напрям в історії мовознавства. Погляди на мову Г.Штейнталя.Під впливом ідей Гумбольдта й у зв'язку з інтенсивним розвитком психології в середині XIX ст. виник психологічний напрям у мовознавстві. Психологічний напрям — сукупність течій, шкіл, концепцій, які розглядають мову як феномен психологічного стану і діяльності людини чи народу. У цьому напрямі одразу виокремилися дві концепції — індивідуального психологізму і колективного психологізму. Представники індивідуального психологізму досліджували психологію мовлення, тобто психічні процеси, пов'язані з мовленнєвими актами, а представники колективного психологізму — психологію мови, тобто психологічні закономірності,що виявляються в системі мови і в її історичному розвитку. Психологізм характерний для порівняльно-історичного мовознавства всієї другої половини XIX ст. Усі психологічні течії в мовознавстві об'єднані розглядом мови як феномену психологічного стану й діяльності людини або народу, різко негативним ставленням до логічної школи в мовознавстві й акцентуванням на провідній ролі психології в поясненні мовних процесів. Лінгвістичний аналіз нерідко підміняли психологічним, якоюсь мірою позбавляючи лінгвістику власного предмета. Психологізм, таким чином, став методологічною базою мовознавства. Психологізм характерний для праць таких учених XIX ст., як Ф. Бенеке, Г. Лотце, Г. Штейнталь, М. Лацарус, О. Потебня, В. Вундт, К. Бюллер та ін. Своєрідно розвивали психологізм і представники молодограматичного напряму в мовознавстві. Основоположником психологізму в науці про мову вважають ГейманаШтейнталя. У Гербарта Штейнталь запозичив так звану асоціативну психологію, згідно з якою вся діяльність людської свідомості зводиться до саморуху уявлень, що керується законами асиміляції (поєднання і закріплення тотожних або близьких уявлень), апперцепції (залежність нового сприйняття від маси попередніх уявлень у свідомості індивіда) й асоціації (встановлення зв'язків між уявленнями за подібністю, контрастом, суміжністю тощо). Свою психологічну концепцію мови Штейнталь виклав у працях: «Граматика, логіка і психологія, їх принципи і взаємовідношення» (1855), «Вступ до психології та мовознавства» (1871), «Походження мови» (1851) і т.д. Психологічну концепцію Штейнталя можна звести до таких найголовніших ідей: 1) мовознавство належить до психологічних наук, оскільки мовлення — це духовна діяльність; 2) предметом мовознавства є мова як об'єкт психологічного спостереження. Мова — це «вираження усвідомлених внутрішніх, психологічних і духовних рухів, станів і відношень за допомогою артикульованих звуків»; 3) «народний дух» знаходить своє відображення в моралі, звичаях, вчинках, традиціях, фольклорі, але найбільше у мові, тому мовознавство «є найкращим вступом до психології народу»; 4) проблеми сутності й походження мови є ідентичними, позаяк мова постійно й однаковим способом породжується душею людини; 5) слід розрізняти предметне (логічне) і мовне мислення. Предметне мислення — це уявлення про предмети і явища об'єктивного світу. Мовне мислення — уявлення, вичленені зі сфери предметного мислення. Отримане уявлення — це внутрішня форма. Мовне мислення пов'язане з «мовною свідомістю»; 6) мова як психічне явище залежить від суспільства. У 1860 р. Штейнталь із Лацарусом заснували «Журнал психології народів і мовознавства», в якому доводили, що мова — предмет психологічного спостереження. Позаяк існує два розділи психології — індивідуальна психологія і психологія народів, то можна стверджувати про психіку суспільства — народну психологію. Дослідники прагнули встановити зв'язки типів мови з типами мислення, тобто закладали основи нової науки — етнопсихології. |