1. Предмет і завдання історії мовознавства
 Скачать 117.5 Kb.
|
45. Соціологічний напрям в історії мовознавства. Лінгвістична діяльність його представників.Соціологічний напрям формується в Європі наприкінці 19 ст. Дені Дідро писав, що мова – це спосіб, що допомагає спілкуватись за допомогою рухів, жестів. Власне у Франції з’явилась наука соціологія. Дослідженням мови починають займатись соціологи. Мішель Бреаль закладає основи того, що мови – це соціальне явище. Поль Лафарг в кінці 19ст. написав працю «Французька мова до і після Революції», де характеризує різні процеси функціонування мови залежно від Революції 18 ст. Описав терміни «благо», «справедливість» на різних етапах розвитку французької мови. Огюст Конт у курсі «Позитивної філософії» вперше вводить термін соціологія. Основоположником соціологічного напряму вважається глава Фр. лінгвістичної школи – Антуан Мейе. За ним, «людська мова – це соціальний фактор», «доки існує суспільство – існує мова». Мейе подіє три типи мовних змін: спонтанні зміни; зміни в результаті запозичення з інших мов; коли населення змінює свою мову в результаті воїн, колонізації – субстрат, суперстрат і т.д. Жозеф Вандієс ставить питання і відповідає на них:
Еволюція мови спричинена ускладненнями соціальних відносин, а звукові зміни – прагматичними проблемами суспільства, як зручністю вимови. 46. Неограматичний напрям в історії мовознавства. Московська лінгвістична школа (П. Фортунатов). Казанська лінгвістична школа (Б. де Куртене).Неограматизм – це кризисний період від молодограматизму до структуралізму. До нього відносять три школи: Казанську (Б. де Куртене), Московську (П. Фортунатов), Швейцарську або Женевську (учні Сосюра). Характерні риси неграматичного напряму: 1.Всі школи досліджували граматику, хоч і розуміли її по-різному. 2. Усі визнавали соціальний характер мови, не заперечуючи при цьому її психологічної та матеріальної сутності. 3. Предметом мовознавства ці школи вважали структуру мови: Казанська школа досліджувала фонеми і морфеми, Московська – форми слів і словосполучення, Швейцарська – мовні відношення: синтагматичні й асоціативні (парадигматичні). 4. Усі зазначені школи висунули на перший план учення про мовну форму. 5. Всі неограматичні школи вважали найважливішим питанням мовознавства уточнення аспектів дослідження і класифікацію лінгвістичних дисциплін, а головне, для них суттєве значення мав суттєвий стан дослідження мов, тобто синхронія. Фортунатов розглядає слово як одну із важливих одиниць мови, яку треба відмежовувати від морфем та словосполучень. Висуває думку про первинне значення слова, одержаного внаслідок враження. Фортунатов поділяє слова на повні (слова-назви, слова-займенники), часткові і вигуки. Форма слова могла бути лише там, де вона була формально виражена. Фортунатов розмежовує словозміну, словоформу та словосполучення. Словосполучення можуть бути закінченими (напр.,летить великий птах) і незакінченими «напр.,великий птах). За Б. де Куртене, фонема – це одиниця складна, абстрактна, складається із елементарних одиниць (властивостей). Причини мовних змін за Б. де Куртене: звичка, прагнення до зручності, без свідоме узагальнення, без свідома абстракція, прагнення до економії сил мовця. 47. Учення про лінгвістичні протиставлення в «Курсі загальної лінгвістики» Ф. де Соссюра.1916 рік – видання учнями де Соссюра, Ш.Баллі та А.Саше, його праці «Курс загальної лінгвістики», у якій Соссюр говорить про найважливіші проблеми мовознавства: протиставлення мови й мовлення, синхронію і діахронію, мову як систему, теорію мовного знаку. Заслуга Соссюра полягає в тому, що він, поєднавши ці проблеми, створив загальну теорію мови. Головним методом побудови лінгвістичної теорії Соссюр обрав метод антиномій. Перша важлива антиномія концепції Соссюра – мова й мовлення. Протиставлення мова/мовлення вперше з’явилося у Гумбольдта, Потебні. Вирішуючи цю проблему, Соссюр відштовхується від загального поняття мовленнєвої діяльності, складниками якої є мова й мовлення. Лінгвальна діяльність – це все, що стосується лінгвістичного феномену. Мова – це соціальне явище, мовлення – індивідуальне. Лінгвальна діяльність поєднує ці два поняття і належить як до індивідуальної, так і до соціальної сфер. Мова – притаманна як людині, так і тварині, а лінгвальна діяльність – лише людині. За Соссюром мова – це соціальний аспект лінгвістичної діяльності, це система взаємопов’язаних елементів. Мовлення ж – це лінгвістична діяльність мінус мова. Соссюр визнавав зв'язок мови й мовлення, але пропонував вивчати окремо кожен бік лінгвальної діяльності. Він пропонує розрізняти лінгвістику мови та лінгвістику мовлення. Новизна Соссюрівського положення не в самих поняттях, а в їх послідовному розмежуванні, яке ніби звузило об’єкт лінгвістики, але зробило його доступнішим для огляду. Згодом, на цьому розмежуванні було проведено демаркацію між фонологією та фонетикою. Із розмежуванням пов’язане розмежування внутрішньої лінгвістики і зовнішньої лінгвістики (вивчається все, що є чужим в організмі мови).На думку Соссюра, зовнішніми чинниками пояснюються деякі мовні явища, наприклад, запозичення. Друге перехрестя синхронія/діахронія. Антиномію синхронії/діахронії розробляв уже Бодуен де Куртене як статику й динаміку мови. Синхронія – це стан мови у даний час, статистичний аспект, мова в її системі. Діахронія - це еволюція мови, послідовність мовних фактів у часі, історичний або динамічний аспект. Звідси походить виділення нових незалежних дисциплін – синхронічної та діахронічної лінгвістики. Синхронічна лінгвістика має вивчати логічні й психологічні відношення між існуючими елементами мови, які утворюють її систему. Діахронічна лінгвістика має вивчати відношення, які пов’язують елементи мови в порядку послідовності. Таким чином, синхронічна лінгвістика вивчає мову як систему, тобто має справу з мовою, а діахронічна досліджує мовлення, її об’єкт не утворює систему. Розрізнення синхронії/діахронії допомогло лінгвістиці вийти з кризи, в якій вона на той час опинилася. 48. Мови як система в «Курсі загальної лінгвістики» Ф. де Соссюра.1916 рік – видання учнями де Соссюра, Ш.Баллі та А.Саше, його праці «Курс загальної лінгвістики», у якій Соссюр говорить про найважливіші проблеми мовознавства: протиставлення мови й мовлення, синхронію і діахронію, мову як систему, теорію мовного знаку. Заслуга Соссюра полягає в тому, що він, поєднавши ці проблеми, створив загальну теорію мови. Головним методом побудови лінгвістичної теорії Соссюр обрав метод антиномій. Головною заслугою де Соссюра є теза про те, що мова – це система. В поняття системи він вводить елемент протиставлення лінгвістичних одиниць. Визначення властивостей того чи іншого лінгвістичного елемента, шляхом співставлення його з іншими лінгвістичними елементами – ось те нове, що відрізняє Соссюрівське розуміння системного характеру мови. Соссюр вважає, що несуттєвою є природа мовної одиниці, а важливе її протиставлення іншим одиницям. Отже, мовна система ґрунтується на відношеннях: 1.Синтагматичні відношення – засновані на лінійному характері мови, коли мовні одиниці “вишикуються” в лінію, де кожна одиниця утворює сполуку з сусідніми одиницями, наприклад, фонеми сполучаються і пристосовуються одна до одної. Лінійні сполуки одиниць мови Соссюр називає синтагмами. 2. Асоціативні (або парадигматичні) відношення – здатність елементів протиставлятися по вертикалі. Наприклад, звуки за твердістю/м’якістю, навіть протиставлення у синонімічному ряді. Відповідно до цих відношень, Соссюр виокремлює два розділи в науці: теорію синтагм та теорію асоціацій. 49. Теорія лінгвістичного знаку в «Курсі загальної лінгвістики» Ф. де Соссюра.1916 рік – видання учнями де Соссюра, Ш.Баллі та А.Саше, його праці «Курс загальної лінгвістики», у якій Соссюр говорить про найважливіші проблеми мовознавства: протиставлення мови й мовлення, синхронію і діахронію, мову як систему, теорію мовного знаку. Заслуга Соссюра полягає в тому, що він, поєднавши ці проблеми, створив загальну теорію мови. Головним методом побудови лінгвістичної теорії Соссюр обрав метод антиномій. Соссюр обґрунтував знаковий характер мови. Він вважає мову системою знаків, “в якій істотним є лише поєднання значення й акустичного образу, причому обидва ці компоненти знака однаковою мірою психічні”. Мовний знак, за Соссюром, - це протиставлена двобічна психічна сутність: означення ( акустичний образ) й означуване ( поняття). Мовні знаки – це реальності, які знаходяться в мозку людини. Центральним знаком у механізмі мови є слово. Соссюр пропонує створити нову науку про знаки взагалі - семіологію. Лінгвістика “як наука про особливі знаки” буде частиною семіології, її найважливішим розділом, оскільки мова – це найскладніша й найпоширеніша семіологічна система”.Соссюр зазначає характерні ознаки мовного знака: 1.Довільність – тобто умовність зв’язку означення з означуваним. Проте, з іншого боку, цей знак є обов’язковим для мовного колективу, він соціально обумовлений. Довільність знака зовсім не виключає його мотивованості, оскільки більшість слів у загальній системі мови мотивована. Принцип довільності знака породжує антиномію мінливість/немінливість знака. Немінливість мовних знаків характеризується тим, що люди вживають їх так, як встановлено традицією. 2. Протяжність – або лінійність Соссюр наголошував на значеннєвості мовних одиниць, де значеннєвість – це цінність. Входячи до складу системи, слово має не лише значення, а й значеннєвість. Також, на його думку, у слові важливий не звук як такий, а ті звукові відмінності, які дозволяють відрізняти це слово від інших, “бо тільки ці звукові відмінності значимі”. У зв’язку з цим Соссюр розуміє фонему як сукупність розрізнювальних ознак, що потім було визнано Паризьким лінгвістичним гуртком. 50. Ф. де Соссюр і подальший розвиток науки про мову.Фердинанд де Соссюр – один з видатних лінгвістів ХХ ст. Він народився в Женеві у родині вчених.У його дисертації 1839 року «Мемуар про початкову систему голосних в індоєвропейських мовах», теорія дозволила з’ясувати структуру праіндоєвропейського кореня, крім того, доводячи системність індоєвропейської прамови, Соссюр висунув гіпотезу про «незвичайні сонанти». Ця гіпотеза отримала назву «маргінальної теорії». Сонант – це приголосний звук, при творенні якого голос переважає над шумом, тобто сонорний звук. «Незвичайні сонанти» згодом були втрачені, але побічно відображені в чергуванні голосних у сучасних індоєвропейських мовах. Умовне позначення – «а», «о». Хетська мова – це найдавніша мова, в якій зафіксовані ларингальні сонанти. Дисертація 1879 року – це одна найбільша робота, що була опублікована за його життя. Праця була піддана жорстокій критиці. Лише через 50 років гіпотези Сосюра були доведені і він стає визнаним у мовознавстві. 1916 рік – видання учнями де Соссюра, Ш.Баллі та А.Саше, його праці «Курс загальної лінгвістики», у якій Соссюр говорить про найважливіші проблеми мовознавства: протиставлення мови й мовлення, синхронію і діахронію, мову як систему, теорію мовного знаку. Ці проблеми вже багато в чому були сформульовані його попередниками й сучасниками: В. фон Гумбольдтом, Бодуеном де Куртене, М. Крушевським, В. Уїтні та іншими мовознавцями. Проте, заслуга Соссюра полягає в тому, що він, поєднавши ці проблеми, створив загальну теорію мови. Головним методом побудови лінгвістичної теорії Соссюр обрав метод антиномій, який створюється на ідеях знакової природи мови та системності мови. Послідовники Соссюра представлені наче трьома потоками. Перший потік утворюють Ш.Баллі, А.Сеше, С.О.Карцевський ( так звана Женевська школа), які дотримувались концепції свого вчителя й розвивали його погляди. Більша група мовознавців, які утворюють другий потік ( А.Мейє, Ж.Вандрієс, Е.Бенвеніст, А.Соммерфельт тощо), сприйняла соціологічні ідеї Соссюра, поєднавши їх з принципами порівняльно-історичного мовознавства. Останній потік включає багато мовознавців різних відгалужень структуралізму. Виникнення структуралізму. Представники структуралізму.Термін “структуралізм” уперше було використано в 1939 році в статті голандського лінгвіста Х.Поса, хоча історичне коріння цього напрямку знаходимо в індійській мовознавчій традиції, у перших спробах суворого опису мови давньоіндійським ученим Паніні. У Середньовіччя цей напрямок виражається в загальній раціональній граматиці, пізніше – у роботах Р.Декарта та В.Лейбніца. На виникнення й формування структуралізму дуже вплинули ідеї Бодуена де Куртене, Ф.Ф.Фортунатова, Л.Блумфилда, М.Троцького, Л.Єльмслєва, Е.Сепіра, Ф. Де Соссюра тощо. У 20-40 рр. ХХ ст. виникають школи структуралізму, які відіграли значну роль у розробці його концепцій і методів: Празька лінгвістична школа, датський структуралізм (або глоссематика), дескриптивна лінгвістика в США. Помітний вплив на становлення структуралізму російської формальної школи в літературознавстві (Є.Поліванов, Л.Якубинський, Ю.Тинянов тощо). Структуралізм виник передусім як заперечення молодограматизму з його увагою до історії та психології мови, з його емпіризмом. Виникнення структуралізму було зумовлене також розвитком науки, в яку широко проникає ідея елементів і структури. Поняття структури стає ще в середині ХХ ст. одним з найбільш популярних, при різному розумінні її в термінології різних наук. Зазвичай під структурою розуміють спосіб зв`язку між елементами відповідного явища. Поняття структури входить і в мовознавство, хоча й у різному трактуванні в різних напрямках структуралізму. В історії цього лінгвістичного напрямку виокремлюють кілька етапів. Перший етап розвитку структуралізму в мовознавстві (до 50-х рр. ХХ ст.) характеризувався підвищеною увагою до структури плану вираження в мові, який є більш доступним для безпосереднього спостереження та суворого опису. Це призводило до перебільшення ролі відношень між формальними елементами мовної системи, до ігнорування в ряді випадків самих елементів як мовної сущності, до абстрагування від змістового боку мови. У цей період надавалась перевага вивченню статики мовної системи, майже не досліджуються психологічні й соціальні чинники функціонування й варіативності мови, Другий етап (з 50-х рр.) структуралізму характеризується пильною увагою до вивчення плану змісту мови, до динаміки мовної системи. З 70-х рр. Починається третій етап у розвитку структуралізму. Структуралізм, розробивши до цього часу апарат суворого опису системи мови, припиняє існувати як відокремлений напрямок у мовознавстві. Методи й способи структуралізму починають використовувати в соціолінгвістиці, психолінгвістиці, порівняльно-історичному мовознавстві, що перестає протиставляти його як новим напрямкам, так і традиційному мовознавству. Хоча школи структуралізму мають різні погляди на деякі досить суттєві питання щодо дослідження мови, їх єднає спільна концептуальна платформа, сутність якої можна виразити такими тезами: 1) мова – це системно-структурне утворення, в якому всі його одиниці пов`язані між собою різними відношеннями; 2) мова – це система знаків, співвідносних з іншими символічними системами в межах спільної для них дисципліни – семіотики; 3) при вивченні будь-якої природної мови варто розрізняти мову й мовлення; 4) в основі мовної системи універсальні відношення – синтагматичні й парагматичні зв`язки між одиницями мови на всіх їх рівнях; 5) мова може досліджуватися з двох поглядів – синхронічного й діахронічного, пріоритет при структурному вивченні мови належить синхронії; 6) статика й динаміка є такими станами мови, які співіснують; за рахунок статики балансується мова як система, динаміка забезпечує можливість змін у мові; 7) мова – самостійне явище з власними внутрішніми законами, вивчати її треба передусім з урахуванням внутрішньомовних чинників; 8) у дослідженні мови необхідно використовувати суворі, точні методи, які зближують лінгвістику з природознавчими науками. |