1. Предмет та функції економічної теорії. Методи пізнання економічних процесів
 Скачать 0.9 Mb.
|
|
1.Предмет та функції економічної теорії. Методи пізнання економічних процесів. Предмет ек. теор надзвич складний і тому не можна коротко дати визначення її предмета. В різні часи давали різне визнач.Давньогрецькі та давньоримські мислителі визначали його як вчення про закони домашнього господарства, домоводства.Меркантилізми, фізіократи і класична політ економія говорили, що це наука про створ, примнож, розподіл багатства нації.Марксисти зазначали, що це наука про виробничі відносини і закони, що управл виробн., розпод, обміном та спожив благ.Сучасні західні економісти визнач економ теорію як науку про:- сферу дій людей, яка повяз зі створ і викор матеріальних основ добробуту;- діяльність людей у процесі вибору обмеж ресурсів для виробн. різних товарів;- ефективне викор обмеж ресурсів для задов. потреб людини. Узагальнивши, можна сказати: Економічна теорія –суспільна наука, яка вивчає закони розвитку економічних систем, діяльність економ суб’єктів, спрямов на ефективне господарюв в умовах обмеж ресурсів, з метою задов. безмежних потреб. Функції економ теорії Основні ф-ції ек теорії: теоретико-пізнавальна, методологічна, практична, прогностична. Теор-пізнав ф-ція полягає в тому, щоб розкрити зміст ек. законів і категорій, істотні причинно-наслідкові зв'язки ек. процесів, форми їхнього вияву, об'єктивні внутр. суперечності, подолання яких забезпечує поступальний розвиток суспільства. Вона є методологічним фундаментом для інших ек. дисциплін. Методологічна функ полягає в тому, що ек теорія виступає методолог базою для ін. економ наук. Практична ф-ція полягає в обґрунтуванні практичного застосування ек. законів для вирішення господарс. завдань, здійснення економ політики, яка б якомога повніше відповідала інтересам людини, колективу, суспільства; раціональних форм управління господарством; здійсненні практичних заходів щодо розв'язання екон. суперечностей, досягнення ефективних результатів розвитку виробництва і зростання добробуту населення. Прогностична ф-ція ек. теорії — це передбачення напрямів розвитку ек. процесів для запобігання економічним втратам, пом'якшення перебігу деяких негативних процесів, прогнозування дій, які сприятимуть подоланню економічних криз, зменшенню інфляції, скороченню безробіття, зростанню реальних доходів населення тощо.Методи ек. теорії. Метод - це спосіб дослідження, спосіб вивчення, засіб для відкриття істини. В економіці використовуються різноманітні методи, форми і способи наукового пізнання. Необхідно розрізняти дві групи методів: загальні і локальні.Загальні методи виражають наявність загальних підходів до наукового освоєння ек. дійсності в цілому, дають загальну філософсько-методологічну базу, світоглядний, методологічний стержень дослідження економіки. Ці методи можна визначити і як методологічні підходи, і як напрями економічної методології. Локальні методи представляють собою конкретні інструменти, прийоми, засоби з допомогою яких досліджуються ті чи інші сторони і аспекти ек системи. Серед них необхідно виділити як специфічні методи, які пов'язані з тою чи іншою методологією, так і універсальні методи, які можуть використовуватись при реалізації будь-якої методології. До останніх відносяться: аналіз і синтез, наукова абстракція, індукція і дедукція і т.д. 2.Зародження та основні етапи розвитку економічної теорії як науки У сучасн. умовах економіку можна розглядати у трьох значеннях: 1) народне господарство певної країни; 2) сукупність економічних відносин між людьми у сфері виробництва, розподілу, обміну і спожив продукції, утворюючи певну економічну систему; 3) економ наука, що вивчає народне господарство в цілому, галузі господарства району.Народне господарство є предметом вивчення ек науки.Економічна наука- сфера розумової діяльності людини, функцією якої є пізнання та систематизація об’єктивних знань про закони і принципи розвитку реальної економ дійсності.Перші спроби вивчення екон. процесів були зроблені у старод. Греції та Римі.Етапи розвитку економічної науки:Меркантилізм. Представниками цієї школи основним джерелом багатства вважали сферу обігу, торгівлю, а саме багатство ототожнювали з накопиченням грошей (зол і срібних). Представники: Монкретьєн, Манн, Юм.Фізіократи. Джерелом багатства вваж працю у с/г. Представники: Кене, Тюрго, Мірабо, Норе.Клас політ економія. Засновники: Сміт, Рікардо, Петті. Вони зосереджували увагу на аналізі економ явищ і закономірностей розв всіх сфер виробн. Вони започатков трудову теорію вартості. Ринок розгл як саморегул систему.Марксизм. Засновники: Маркс, Енгельс. Дослідж капіталістичне суспільство з позиції робітничого класу. Вони продовж дослідж трудову теор вартості, запропонували концепції дод вартості, грошей, прод праці, відтворення, екон криз, земел ренти.Маржиналізм – теорія яка пояснює екон процеси і явища використовуючи концепцію граничних величин. Дослідж грунт на таких поняттях як « гран корисність», «гран продуктивн», «гран витрати». Представн: Менгер, Візер, Джевонс. 3.Основні напрями сучасної економічної теорії, їх характеристика та засновники Сучасні напрямки. Неокласицизм. Заперечує необх втруч держави в економіку, розгул ринок як саморег сист. Засновн: Маршалл, Пігу. Монетаризм – теорія яка приписує грош масі, яка знаходь в обігу, роль визначального фактору. Кейнсіанство. Обгрунтов необх активного втруч держави в регулюв економіки через кредитно-бюджетну політику. Засновн: Кейнс. Інституціоналізм. Розгл економіку як сист в якій відносини між господ суб’єктами склад під впливом багатьох факторів. Обєктами вивчення є «інститути» (держава, корпорації, профспілки, звичаї) Неоклас синтез. Представн обгрунт принцип поєдн ринков і держ регул екон процесів, наголош про необх руху до змішаної економіки. 4.Економічні категорії, закони та принципи пізнання і використання економічних законів. Система економічних законів та характеристика кожного елементи Економ категорії – це абстрактні, логічні, теоретичні поняття, які в узаг вигляді вираж суттєві властив екон явищ і процесів. Економ закони відбивають найсуттєвіші, стійкі, постійно повторювані причинно-наслідкові взаємозв’язки і залежності екон процесів і явищ. Закони вираж сутність економ відносин. Система екон законів бувають: Всезагальні: функціонують у всіх економічних системах. Загальні: функціон у кількох екон системах, де існують для них відповідні економічні умови. Специфічні: функціон лише у межах однієї економічної системи. Стадійні: функціон на окремих стадіях даної економ сист. Економічні принципи- теоретичні узагальнення, що мають певні допущення, усереднення, які відображ заг тенденції розв екон сист. Існує дві форми пізнання та використ економ законів. Емпірична. Коли люди, не знаючи сутності економ законів, використ їх несвідомо, інтуїтивно у своїй практ діяльності. Наукова. Коли люди, пізнавши і розкривши сутність економ законів, використ їх свідомо, а отже більш ефективно у своїй економ діяльності. 5.Потреби: визначення, класифікація. Економічний закон зростання потреб Економічні потреби - це частина суспільних потреб, задоволення яких пов'язане з функціонуванням суспільного виробництва, включаючи виробничу і невиробничу сферу. Економічні потреби надзвичайно різноманітні. існують різні критерії їх класифікації. Задоволення економічних потреб відіграє неоднакову роль у відтворенні здібностей людини. В зв'язку з цим виділяють: * фізіологічні (матеріальні) потреби, задоволення яких забезпечує відтворення фізичних здібностей людини (продукти харчування, одяг, взуття, житло, товари господарсько-побутового призначення); *духовні потреби, задоволення яких забезпечує відтворення та розвиток інтелекту людини (одержання освіти, підвищення кваліфікації, культурний відпочинок, предмети і послуги культурного призначення); *соціальні потреби, задоволення яких пов'язане з функціонуванням соціальної сфери суспільства (охорона здоров'я, сімейно-побутові умови, умови праці, транспорт, зв'язок ).За способом задоволення виділяють:- індивідуальні - це потреби в одязі, житлі, їжі та ін.;- колективні - ті, що спільно задовольняються у трудовому колективі (підвищення кваліфікаційного рівня працівників, будівництво спільних баз і будиночків відпочинку, колективне управління виробництвом та ін); - суспільні - це потреби у забезпеченні громадського порядку, захисті навколишнього середовища тощо. За ступенем реалізації потреби можна класифікувати на: - абсолютні потреби - визначаються максимал. можливим обсягом вир-тва матеріальних благ і послуг (за найбільш сприятливих умов), які могли бути спожиті суспільством; - дійсні потреби - відповідають рівню розвитку економіки певної країни; - платоспроможні - потреби, які людина може задовольнити відповідно до власних доходів та рівня цін (тобто вони визначаються співвідношенням цін на предмети споживання і грошових доходів населення).Численні потреби людини за спільністю ознак можна об'єднати у такі групи:матеріальні і духовні; загальні і конкретні;поточні та перспективні;задоволені і незадоволені;дійсні та абсолютні. Закон зростання потреб – закон, що виражає внутрішньонеобхідні, сталі і суттєві зв'язки між виробництвом і досягнутим рівнем задоволення потреб людей, розвиток яких (зв'язків) сприяє появі нових потреб та засобів їх задоволення. 6Економічні інтереси, їхня класифікація та взаємодія.  Інтерес (від лат. іпteresse- мати важливе значення) - форма вияву потреби, усвідомлене прагнення людини до її задоволення. Економічні інтереси є сутнісною характеристикою рушійних сил формування та розвитку економічних суб'єктів. Економічні інтереси - усвідомлене прагнення суб'єктів господарювання до задоволення економічних потреб, що є об'єктивним спонукальним мотивом їхньої господарської діяльності. Суб'єкти економічних інтересів- окремі індивіди, домогосподарства, колективи (групи) людей, суспільство в цілому. Об'єкти економічних інтересів- економічні блага (товари, послуги, інформація тощо). Економічні інтереси класифікуються за різними критеріями. Найбільш важливою є класифікація інтересів за ознакою суб'єктивності. За суб'єктами: - особисті; - колективні, групові; - суспільні. За нагальністю, важливістю: - головні, першочергові; - другорядні. За часовою ознакою: - поточні; - перспективні. За об'єктами: - майнові; - фінансові; - інтелектуальні тощо. За ступенем усвідомлення: - дійсні; - уявні. За можливостями реалізації: - реальні; - утопічні. Економічні інтереси можливо класифікувати за деякими критеріями: 1) за суб’єктами:
2) за об’єктами: - матеріальні (майнові, фінансові); - духовні (інтелектуальні); - соціальні (влада, місце в суспільстві); 3) за засобами реалізації: - завдяки зростанню доходів; - за рахунок нагромадження колективного і національного багатства; - за рахунок підвищення соціально-економічної ефективності. Суб'єкти економічних відносин є виразниками специфічних економічних інтересів. У ринковій економіці: - економічні інтереси домашніх господарствспрямовані на максимізацію загальної корисності з урахуванням існуючих ціні доходів; - економічні інтереси підприємцівспрямовані на максимізацію прибутку, зниження витрат і підвищення конкурентоспроможності продукції; - економічні інтереси держависпрямовані на реалізацію потреб суспільства в цілому. За територіальною ознакоювиокремлюють такі економічні інтереси: - муніципальні; - регіональні; - національні; - об'єднання держав; - загальнолюдські (глобальні). Територіальний зріз системи економічних інтересів окремої країни формується на основі розподілу повноважень між органами державної влади та місцевого самоуправління. Муніципальні та регіональні інтереси спрямовані на реалізацію економічного потенціалу окремої території з метою забезпечення потреб певної територіальної спільноти. Водночас державні та муніципальні службовці, покликані здійснювати заходи щодо практичної реалізації зазначених інтересів, є носіями особистих потреб, які не завжди збігаються із суспільними. Зазначена суперечність породжує корупцію - негативне соціальне явище, пов'язане зі зловживанням державною владою, корисливим використанням службовцями офіційних повноважень, авторитету та можливостей їх реалізації для отримання особистих вигод в особистих чи вузькогрупових корпоративних інтересах. Шляхи поєднання економічних інтересів: - субординоване підпорядкування одних економічних інтересів іншим; - координоване узгодження різнобічних інтересів усіх економічних суб'єктів. Проблема співвідношення та пріоритетності інтересів економічних суб'єктів залишається до цього часу дискусійною. Механізм їхнього узгодження визначається сутністю економічної системи. Командно-адміністративна економіка характеризується жорсткою субординацією економічних інтересів(рис. 2.5) на основі пріоритетності та абсолютизації державного інтересу, який ототожнюється із суспільним і протиставляється колективним та особистим інтересам. При цьому субординація і підпорядкування інтересів забезпечується централізованим директивним плануванням та ідеологічною пропагандою. У міру розвитку суспільства та ускладнення економічних інтересів жорстке адміністрування і відсутність оберненого  Рис.2.5. Ієрархія інтересів економічних суб'єктів у командно-адміністративній системі зв'язку починають суперечити принципам функціонування складних систем, що самоорганізуються. Ігнорування ролі та значення особистого інтересу як потужного чинника соціально-економічного прогресу, підпорядкування його державному в умовах командно-адміністративної економіки спричиняє неузгодженість системи економічних інтересів, у тому числі: - спотворення мотиваційної поведінки економічних суб'єктів; - пригнічення стимулюючої ролі потреб; - послаблення відповідальності та стимулів до високоефективної праці; - втрату трудових цінностей і соціальних установок населення; - розвиток психології утриманства й економічної залежності від держави. На відміну від командно-адміністративної системи у ринковій економіці домінує особистий інтерес споживача. Практика успішного розвитку передових західних країн засвідчує, що не субординація, а координація інтересів є найефективнішим засобом їхнього узгодження та реалізації(рис. 2.6). За умов економічної свободи та конкуренції суб'єктів господарювання створюються передумови для формування цілісної, органічної системи взаємопов'язаних і взаємообумовлених економічних інтересів. їх суперечлива взаємодія заснована на принципах зворотного зв'язку та самоорганізації, має творчий характер і сприяє прогресивному розвитку суспільства. Процес еволюції сучасних розвинених країн на основі соціально орієнтованої та регульованої ринкової економіки створює  Рис.2.6. Координація інтересів економічних суб'єктів у ринковій економіці 7 Економічна система, її сутність, основні структурні елементи. Типи економічних систем. Системаяк загальнонаукове поняття - це сукупність взаємопов'язаних і розміщених у належному порядку елементів певного цілісного утворення. Кожній системі притаманні такі властивості: цілісність, упорядкованість, стійкість, саморух та загальна мета. Економіка будь-якої країни функціонує як багатовимірна система, що складається з великої кількості різних взаємопов'язаних та взаємозалежних компонентів, які розвиваються відповідно до спільних для всієї системи законів. В економічній літературі існують різні підходи до визначення економічної системи, а саме: - як сукупності відносин між людьми, що складаються з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання економічних благ; - як сукупності людей, об'єднаних спільними економічними інтересами; - як історично визначеного способу виробництва; - як особливим чином упорядкованої системи зв'язків між виробниками та споживачами матеріальних і нематеріальних благ; - як сукупності всіх економічних процесів, що функціонують у суспільстві на основі притаманних йому відносин власності та організаційно-правових норм, тощо. З нашого погляду, найзагальнішим є таке визначення економічної системи. Економічна система - це сукупність взаємопов'язаних і відповідним чином упорядкованих елементів економіки, що утворюють певну цілісність, економічну структуру суспільства, яка має загальну мету. Відомий американський економіст П. Самуельсон визначає будь-яку економічну систему, незалежно від її соціально-економічної форми, як таку, що має відповідати на три запитання: Що? Як? Для кого? (рис. 3.3).  Рис.3.3. Найважливіші ознаки економічної системи Економічна система має забезпечувати не лише теоретичну відповідь на ці запитання, а й реальні економічні дії, бо кожна з існуючих систем не здатна запобігти альтернативному вибору в умовах обмежених природних ресурсів і виробничих можливостей. Важливою характеристикою економічної системи є визначення її структурних елементів. Економічна система складається з трьох основних ланок: продуктивних сил, економічних відносин і механізму господарювання(рис. 3.4). Продуктивні сили- це сукупність засобів виробництва, працівників з їхніми фізичними і розумовими здібностями, науки, технологій, інформації, методів організації та управління виробництвом, що забезпечують створення матеріальних і ду  Рис.3.4. Основні структурні елементи економічної системи ховних благ, необхідних для задоволення потреб людей. В процесі історичного розвитку продуктивні сили як в цілому, так і окремі їх елементи, постійно оновлюються, збагачуються і перебувають у діалектичній єдності, кількісній і якісній функціональній залежності. Продуктивні сили становлять матеріально-речовий зміст економічної системи, є найважливішим показником і критерієм досягнутого нею рівня науково-технічного прогресу і продуктивності суспільної праці. Економічні відносини- це відносини між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних та нематеріальних благ. Система економічних відносин складається з: техніко-економічних, організаційно-економічних, соціально-економічних відносин(рис. 3.5).  Рис.3.5. Система економічних відносин Техніко-економінні відносини- це відносини між людьми з приводу створення та використання ними знарядь та предметів праці у процесі виробництва, за допомогою яких вони впливають на сили природи і виробляють необхідні життєві блага. Техніко-економічні відносини відображають технологію і є матеріально-речовим змістом суспільного виробництва. Організаційно-економічні відносини- це відносини між людьми з приводу застосування способів і методів організації та управління суспільним виробництвом: відносини обміну діяльністю між людьми, спеціалізація праці, кооперування, концентрація та комбінування виробництва. Соціально-економічні відносини- насамперед це відносини власності в економічному значенні цього поняття. Відносини власності визначають головне в економічній системі - спосіб поєднання працівника з засобами виробництва. Крім того, відносини власності зумовлюють історичну специфіку економічної системи, її соціальну структуру, систему влади. Таким чином, соціально-економічні відносини, основою яких є певна форма власності, займають визначальне місце у структурі економічних відносин та в економічній системі взагалі, виконуючи в ній системотвірну функцію. Господарський механізмє структурним елементом економічної системи, що складається із сукупності форм і методів регулювання економічних процесів та суспільних дій господарюючих суб'єктів на основі використання економічних законів ринку, державних економічних важелів, правових норм та інституційних утворень. Найважливіша функція господарського механізму - забезпечення процесу відтворення та ефективного розвитку суспільного виробництва на основі динамічної рівноваги між виробництвом та споживанням, попитом і пропозицією. Типи економічних систем.Людству відомі різні економічні системи, які сформувалися в процесі тривалого історичного розвитку, їх можна класифікувати за відповідними критеріями. Найпоширенішою в економічній науці є класифікація економічних систем за двома ознаками: - за формою власності на засоби виробництва; - за способом управління господарською діяльністю. На основі цих ознак розрізняють такі типи економічних систем: традиційну, ринкову, командно-адміністративну, змішану (рис. 3.6).  Рис.3.6. Типи економічних систем Традиційна економічна системапанувала в минулому, і зараз деякі її риси властиві слаборозвинутим країнам. Вона характеризується багатоукладністю економіки, збереженням натурально-общинних форм господарювання, відсталою технікою, широким застосуванням ручної праці, нерозвиненою інфраструктурою, найпростішими формами організації праці і виробництва, бідністю населення. На соціально-економічні процеси значний вплив справляють освячені століттями традиції та звичаї, релігійні та культові цінності, кастовий і соціальний поділ населення. У сучасних умовах країни з традиційною економікою потерпають від засилля іноземного капіталу і надмірно активного перерозподілу національного доходу державою. Ринкова економічна система(економіка капіталізму вільної конкуренції) характеризується пануванням приватної власності на економічні ресурси, передбачає функціонування великої кількості діючих виробників і покупців товарів, свободу вибору підприємницької діяльності, особисту свободу всіх економічних суб'єктів, однаковий доступ їх до ресурсів, науково-технічних досягнень, інформації. У такій системі поведінка кожного економічного суб'єкта мотивується його особистими інтересами. Кожний з них прагне отримати максимальний дохід на основі індивідуального прийняття рішень. Але кожний економічний суб'єкт здатний реалізувати свій приватний інтерес лише в тому випадку, якщо він одночасно є носієм і суспільного інтересу. На ринку здійснюється таке поєднання приватного інтересу із суспільним, яке Адам Сміт проголосив принципом "невидимої руки" ринку. Це означає, що кожний індивід, який реалізує свій приватний інтерес через виробництво і продаж товарів на ринку, не усвідомлює того, що одночасно працює і на задоволення суспільного інтересу. Всі макро- та мікроекономічні процеси (розподіл ресурсів, ціноутворення, створення доходів тощо) регулюються ринковим механізмом на основі вільної конкуренції. Конкуренція тут є основною рушійною силою розвитку економіки. Втручання держави в економічні процеси мінімальне і виважене. Роль держави обмежується лише захистом приватної власності та встановленням сприятливого правового поля для вільного функціонування ринку. Усі економічні рішення приймаються ринковими суб'єктами самостійно на свій страх і ризик. Ринкова економіка вільної конкуренції проіснувала приблизно до першої третини XX ст. Командно-адміністративна система- це неринкова економіка, яка базується на пануванні державної власності, одер-жавленні та монополізації народного господарства, жорсткому, централізованому директивному плануванні виробництва і розподілі ресурсів, відсутності реальних товарно-грошових відносин, конкуренції і вільного ціноутворення. їй притаманні висока затратність виробництва, несприйнятливість до НТП, зрівняльний розподіл результатів виробництва, відсутність матеріальних стимулів до ефективної праці" хронічний дефіцит (особливо товарів народного споживання) тощо. Усе це ознаки недостатньої життєздатності командної системи, які закономірно призвели її до кризи, а потім і розпаду. Командна економіка існувала у колишньому Радянському Союзі та соціалістичних країнах Східної Європи й Азії. Змішана економічна системає адекватною формою функціонування сучасних розвинутих країн світу і характеризується такими рисами: - різноманітністю (плюралізмом) форм власності й рівноправним функціонуванням різних господарюючих суб'єктів (приватних, колективних, державних); - високим рівнем розвитку продуктивних сил і наявністю розвинутої ринкової інфраструктури суспільства; - оптимальним поєднанням ринкового механізму з державними методами регулюванням економіки, які органічно переплітаються і доповнюють один одного; - орієнтацією на посилення соціальної спрямованості розвитку економіки. Збільшуються затрати на освіту, медичне обслуговування, створюються державні й приватні фонди соціального страхування та соціального забезпечення населення тощо.
9 Власність: сутність, форми. Сучасні тенденції розвитку відносин власност Власність- складна і багатогранна категорія, яка виражає всю сукупність суспільних відносин-економічних, соціальних, правових, політичних, національних, морально-етичних, релігійних тощо. Вона займає центральне місце в економічній системі, оскільки зумовлює спосіб поєднання робітника із засобами виробництва, мету функціонування і розвитку економічної системи, визначає соціальну і політичну структуру суспільства, характер стимулів трудової діяльності і спосіб розподілу результатів праці (рис. 3.7). Виражаючи найглибинніші зв'язки і взаємозалежності, власність, таким чином, розкриває сутність соціально-економічного буття суспільства.  Рис.3.7. Місце власності в економічній системі Спочатку власність розглядалась як відношення людини до речі, тобто як фізична наявність цієї речі у людини і можливість її використання. Однак із розвитком суспільства та накопиченням наукових знань уявлення про власність змінювалось, ставало обсяговішим і змістовнішим. Речі самі по собі не власність, так само як золото чи срібло за своєю природою не є грошима. Вони перетворилися в гроші лише за певних економічних відносин. Це стосується і власності. Головною її характеристикою є не річ і не відношення людей до речей, а те, ким і якпривласнюється річ, як таке привласнення зачіпає інтереси інших людей. Певна річ стає власністю, тобто економічною категорією, лише тоді, коли з приводу її привласнення люди вступають між собою в певні економічні відносини. Відповідно, власність виражає відносини між людьми з приводу привласнення речей. Інакше кажучи, соціально-економічна сутність власності розкривається і реалізується не в системі зв'язків "людина - річ", а в площині взаємодії "людина - людина" з приводу привласнення об'єктів власності. Привласнення- процес, що виникає у результаті поєднання об'єкта і суб'єкта привласнення, тобто це конкретно-суспільний спосіб оволодіння річчю. Воно означає відношення суб'єкта до певних речей як до власних. Привласнення формує і виражає конкретну рису тієї або іншої форми власності та її видів. Відносини привласнення охоплюють всі сфери відтворювального процесу - від виробництва до споживання. Вихідним моментом привласнення є сфера виробництва. Саме тут створюється об'єкт власності і його вартість. Кому належать засоби виробництва, той і привласнює результат виробництва. Після цього процес привласнення продовжується через сфери розподілу і обміну, які виступають як вторинна і третинна форми привласнення. Головним об'єктом привласнення в економічній системі, який визначає її соціально-економічну форму, цілі й інтереси є привласнення засобів виробництва і його результатів. Власність - це сукупність відносин між суб'єктами господарювання з приводу привласнення засобів виробництва та його результатів. Варто зауважити, що категорія "привласнення"породжує свій антипод - категорію "відчуження"o Відчуження- це позбавлення суб'єкта права на володіння, користування і розпорядження тим чи іншим об'єктом власності. Привласнення і відчуження - парні категорії, які існують одночасно як єдність протилежностей. Привласнення певного об'єкта власності одним суб'єктом одночасно означає відчуження його від іншого суб'єкта. Якщо один суб'єкт заявив, що "це моє"9 це все одно, що він сказав іншим суб'єктам: "це не ваше". Тому поряд з власником завжди присутній невласник. Отже, процес привласнення і відчуження - це дві діалектичні сторони сутності відносин власності. Суперечність в системі "привласнення - відчуження" є внутрішнім джерелом саморозвитку відносин власності. Саме в цьому полягає могутній позитивний заряд цього діалектичного зв'язку. Таким чином, сприймаючи видимість відношення людини до речі, власність завжди виражає зв'язок: відношення "власника" до "невласника". Відносини власності утворюють певну систему, що містить у собі три види відносин (див. рис. 3.8): - відносини з приводу привласнення об'єктів власності; - відносини з приводу економічних форм реалізації об'єктів власності (тобто одержання від них доходу); - відносини з приводу господарського використання об'єктів власності. Власник може сам використовувати свій об'єкт власності в господарських цілях. У такому випадку він одночасно виступає у двох іпостасях (особах): як власник і як суб'єкт господарювання.Нині, коли виробництво надзвичайно ускладнилось і набуло значного суспільного характеру, головною особою господарського життя стає не власник, а суб'єкт, який використовує для виробництва чужу власність на правах оренди, лізингу, концесії, кредиту. Таким чином, з'являється два суб'єкти: суб'єкт-власник ісуб'єкт господарювання,які розподіляють повноваження та функції. Відносини власності виявляються через суб'єктита об'єкти власності.  Рис.3.8. Система відносин власності Об'єкти власності- це все те, що можна привласнити чи відчужити: - засоби виробництва в усіх галузях народного господарства; - нерухомість (будинки і споруди, відокремлені водні об'єкти, багаторічні насадження тощо); - природні ресурси (земля, її надра, ліси, води тощо); - предмети особистого споживання та домашнього вжитку; - гроші, цінні папери, дорогоцінні метали та вироби з них; - інтелектуальна власність, тобто духовно-інтелектуальні, інформаційні ресурси та продукти (твори літератури і мистецтва, досягнення науки і техніки, відкриття, винаходи, ноу-хау, інформація, комп'ютерні програми, технології тощо); - культурні та історичні цінності; - робоча сила. Суб'єкти власності- це персоніфіковані носії відносин власності: - окрема особа (індивідуум) - людина як носій майнових і немайнових прав та обов'язків; - юридичні особи - організації, підприємства, установи, об'єднання осіб усіх організаційно-правових форм; - держава в особі органів державного управління, муніципалітети (органи місцевого управління та самоврядування); - декілька держав або всі держави планети. Власність має і правовий аспект, виступаючи як юридична категорія. Юридичний аспект власності реалізується через право власності. Право власності - це сукупність узаконених державою прав та норм економічних взаємовідносин фізичних і юридичних осіб, які складаються між ними з приводу привласнення й використання об'єктів власності. Завдяки цьому економічні відносини власності набувають характеру правовідносин,тобто відносин, учасники яких виступають як носії певних юридичних прав і обов'язків. Право власності визначається ще з часів римського права трьома основними правочинностями - володіння, користування і розпорядження. Це так звана тріада власності (рис. 3.9). Відповідно, повна реалізація прав власності можлива лише за наявності і взаємозв'язку відносин володіння, користування й розпорядження. Суб'єкти, які тимчасово отримують право на володіння і користування чужою власністю (наприклад, орендар) без права на розпорядження, не є повними власниками. У сучасній економічній науці й господарській практиці розвинутих країн Заходу застосовується ширша і більш деталізована система прав власності. Так, англійським юристом представником інституціоналізму А. Оноре запропонована система прав власності, яка складається з 11 елементів. 1. Право володіння. 2. Право користування. 3. Право управління (право вирішувати, хто і як забезпечуватиме використання благ). 4. Право на дохід (право на володіння результатами використання благ). 5. Право суверена на капітальну вартість (право на використання, відчуження, зміну чи знищення блага).  Рис.3.9. Сукупність правочинностей власника 6. Право на безпеку (право на захист від експропріації або від пошкодження в навколишньому середовищі). 7. Право на передачу благ у спадок. 8. Право на безстроковість володіння благом. 9. Заборона на використання шкідливим способом. 10. Право на відповідальність (можливість стягнення блага на сплату боргу). 11. "Зворотний" характер прав власності, тобто повернення переданих кому-небудь правочинностей після закінчення терміну угоди або достроково у випадку порушення її умов тощо. Така деталізація юридичних прав власності має не самодостатній характер, а має на меті гарантувати суб'єкту необхідні й достатні права для прийняття оптимальних економічних рішень. Отже, між власністю як економічною і як юридичною категоріями є тісний взаємозв'язок. Власність як економічна категорія виражає відносини між людьми з приводу привласнення об'єктів власності й перш за все засобів виробництва та його результатів. Власність як юридинна категорія відображає законодавче закріплення економічних відносин між фізичними і юридичними особами з приводу володіння, користування й розпорядження об'єктами власності через систему юридичних законів і норм. Таким чином, власність характеризує діалектичний взаємозв'язок економічних та юридичних відносин, у якому економічні відносини власності є первинними, базисними, а юридичні - вторинними, похідними, оскільки зумовлюються економічними відносинами. Найскладнішою проблемою економічної науки є проблема формвласності. Існують два підходи до класифікації форм власності: вертикально-історичнийі горизонтально-структурний. Вертикально-історичний, підхід визначає історичні форми власності,які зароджуються у процесі тривалої еволюції суспільства, і зміни однієї форми власності іншою (рис. 3.10). Кожному етапу розвитку людського суспільства відповідає певна форма власності, яка відбиває досягнутий рівень розвитку продуктивних сил, особливості привласнення засобів і результатів виробництва та основного суб'єкта, який концентрує права власності.  Рис.3.10. Еволюція форм власності На перших етапах розвитку людство протягом тисячоліть використовувало колективні форми власності, спочатку у формі племінної, а потім - общинної власності. Низький рівень розвитку продуктивних сил зумовлював те, що люди могли тільки спільно (колективно) добувати засоби до існування і спільно їх споживати. Лише в такий спосіб людство могло вибороти своє право на життя. Згодом розвиток продуктивних сил, вдосконалення самої людини , зміни умов її життя приводять до формування нового типу власності - приватної.Ці два типи власності (суспільна й приватна) нарізних етапах історичного розвитку суспільства виявлялися в найрізноманітніших конкретно-історичних формах, відображаючи сощально-економічну природу панівного суспільного ладу (рис. 3.10). Для первіснообщинної форми власності характерні однакові права всіх членів общини на панівний об'єкт власності - землю, а також на засоби праці й результати виробництва. Рабовласницька форма власностіхарактеризується абсолютною концентрацією прав власності рабовласника на засоби виробництва, результати праці й на працівника (раба). Феодальна власністьпередбачає абсолютні права власності феодала на землю й обмежені права на працівника (селянина-кріпака). Капіталістична власністьхарактеризується зосередженням прав власності підприємця на засоби та результати праці і відсутністю власності на найманого робітника, який має особисту свободу. Однак юридична рівноправність усіх громадян капіталістичного суспільства не означає рівності в розподілі й концентрації прав власності. Це породжує економічну владу одних і економічну залежність інших. Ліквідація приватної власності в колишніх соціалістичних країнах і заміна її так званою "загальнонародною" власністю з метою зрівняти всіх людей у правах на засоби виробництва і результати їх використання спричинили розрив природно-еволюційного процесу розвитку відносин власності, що стало однією з причин кризи і розвалу соціалістичної системи. Горизонтально-структурний підхід визначає класифікацію економічних форм власності,а також її види і типи. Умовами і критеріями означеної класифікації є рівень розвиткупродуктивних сил, характер поєднанняпрацівника із засобами виробництва, ступінь правочинностей суб'єкта на ресурси результати й управління виробництвом, механізм розподілу доходу тощо. Існує два основних типи власності: приватна і суспільна. Приватна власність- це такий тип власності, коли виключне право на володіння, користування і розпорядження об'єктом власності та отримання доходу належить приватній (фізичній чи юридичній) особі. Приватний тип власності виступає як сукупність індивідуально-трудової, сімейної, індивідуальної з використанням найманої праці, партнерської і корпоративної форм власності(рис. 3.11).  Рис.3.11. Сучасні форми приватної власності Приватна власністьв усіх її формах є потужним фактором розвитку суспільства, оскільки стимулює у власника підприємницьку ініціативу, інтерес до збільшення особистого, а отже, й суспільного багатства, надає йому економічну свободу вибору, певний статус у суспільстві, самоповагу, право успадкування, утверджує реальну майнову відповідальність тощо. Індивідуально-трудова власністьхарактеризується тим, що фізична особа в підприємницькій діяльності одночасно використовує власні засоби виробництва і свою робочу силу. Якщо в господарстві використовується праця членів сім'ї, така власність має вигляд сімейної трудової власності (наприклад, фермерське сімейне господарство). Індивідуальний приватний власник може використовувати в господарстві й працю найманого робітника (постійно чи на сезонних роботах). Партнерська власністьє об'єднанням капіталів або майна кількох фізичних чи юридичних осіб. З метою здійснення спільної підприємницької діяльності кожний учасник партнерського підприємства зберігає свою частку внесеного ним капіталу чи майна у партнерській власності. Корпоративна (акціонерна) власність- це капітал" утворений завдяки випуску і продажу акцій. Об'єктом власності акціонерного товариства, крім капіталу, створеного за рахунок продажу акцій, є також інше майно, придбане в результаті господарської діяльності. Особливість корпоративної власності полягає в тому, що вона поєднує риси приватної і суспільної власності. З одного боку, власники акцій є приватними власниками тієї частки капіталу, яка відповідає номінальній чи ринковій ціні їхніх акцій, а також доходу від них. Разом з тим, пересічні акціонери через розпорошеність пакета акцій не мають реального права на участь у розпорядженні всім капіталом акціонерного товариства. Реальне право на розпорядження й управління капіталом товариства мають лише ті, хто володіє контрольним пакетом акцій. Якщо розглядати реалізацію корпоративної власності через відносини володіння, розпорядження й управління, то носіями відносин володіння свого паю є відокремлені власники акцій, які одержують на них доходи (дивіденди). Відносини ж розпорядження й управління реалізуються не розрізнено (тобто кожним власником акцій), а власниками контрольного пакета акцій, які розпоряджаються й управляють капіталом акціонерного товариства як єдиною власністю. Таким чином, акціонерний капітал поєднує приватну власність і колективну форму її використання, оптимально враховуючи особисті й колективні інтереси акціонерів. З одного боку, корпоративна власність завдяки володінню окремими особами акціями зберігає все те позитивне, що несе в собі приватна власність (підприємницький інтерес, ініціативу, свободу вибору, невтримну погоню за нагромадженням особистого, а отже, і суспільного багатства, право безстрокового успадкування та ін.) З іншого боку, приватна власність, перебуваючи у загальній структурі корпорації, реалізує себе через більш зрілу - колективну форму організації виробництва. Відбувається якісна еволюція механізму реалізації приватної власності, вона зміщується у бік колективного управління з метою забезпечення ефективнішого використання приватних ресурсів. У цьому сенсі акціонерна власність виходить за межі індивідуальної класичної приватної власності і долає ті обмеження, які їй властиві. Вона виступає у формі асоційованої (інтегрованої) власності,яка поєднує в собі риси приватної і суспільної власності. В цьому 'її достоїнство, універсалізм і привабливість. Корпоративний сектор в Україні об'єднує 17 млн індивідуальних акціонерів, у т. ч. понад 14 млн дрібних, які з'явилися внаслідок масової приватизації. Цей сектор посідає найвагоміше місце в українській економіці, на його частку припадає майже 75 % виробництва ВВП. Суспільна власністьозначає спільне привласнення засобів виробництва і його результатів. Суб'єкти суспільної власності відносяться один до одного як рівноправні співвласники. У цих умовах основною формою індивідуального привласнення стає розподіл доходу, а мірою його розподілу - праця. Суспільна власність існує у двох формах: державнійі колективній (рис. 3.12). Державна власність- це така система відносин, за якої абсолютні права на управління і розпорядження власністю здійснюють органи (інститути) державної влади. Державна власність поділяється на загальнодержавну і муніципальну (комунальну).  Рис.3.12. Сучасні форми суспільної власності Загальнодержавна власність- це спільна власність усіх громадян країни, яка не поділяється на частки і не персоніфікується між окремими учасниками економічного процесу. Власність необхідна державі для виконання економічних, соціальних і оборонних функцій. Об'єктами державної власності є природні ресурси (земля, її надра, ліси, води, повітряний простір), енергетика, транспорт, зв'язок, дороги, навчальні заклади, заклади національної культури, фундаментальна наука, оборонні та космічні об'єкти тощо. Муніципальна (комунальна) власність- це власність, яка перебуває в розпорядженні регіональних державних органів (області, міста, району тощо). Кооперативна власність -це об'єднана власність членів окремого кооперативу, створена на добровільних засадах для здійснення спільної діяльності. Власність кооперативу формується в результаті об'єднання майна, грошових внесків його членів і доходів, одержаних від їхньої спільної трудової діяльності. Кожен член кооперативу має однакові права на управління розподіляться відповідно до внесеного паю і трудового вкладу членів кооперативу. В Україні на кінець 2003 р. налічувалось близько ЗО тис. кооперативів, серед яких найбільшого поширення набули три типи: спеціалізовані, багатофункціональні обслуговуючі та кооперативи при сільських громадах. Найбільш потужною і організаційно-оформленою ланкою української кооперації є споживча кооперація, яка об'єднує понад 1,1 млн членів пайовиків у 1700 споживчих товариств і 265 спілок різного рівня. Власність трудового колективу- спільна власність, передана державою чи іншим суб'єктом у розпорядження колективу підприємства (на умовах викупу чи оренди), яка використовується відповідно до чинного законодавства. Колективна власність може існувати в різних видах залежно від джерела викупу. Якщо підприємство викуплене за рахунок накопиченого прибутку, то створюється неподільна власність колективу підприємства. Якщо підприємство було викуплено за рахунок особистих доходів його працівників, то утворюється пайова власність. Власність громадських і релігійних об'єднаньстворюється за рахунок власних коштів, пожертвувань громадян чи організацій або шляхом передачі державного майна. Суб'єктами такої власності є партії, профспілки, спортивні товариства, церкви та інші громадські організації. Змішана власністьпоєднує різні форми власності - приватну, державну, колективну, кооперативну та інші, в тому числі й власність іноземних суб'єктів (рис. 3.13).  Рис.3.13. Сучасні форми змішаної власності Комбіновані форми власності.У розвинутих країнах Заходу з метою забезпечення ефективнішого функціонування виробництва відбувається процес об'єднання підприємств різних форм власності, однак за умови збереження кожною Із них своєї базової якості. У результаті створюються комбіновані форми власності: концерни, трести, холдинги, фінансово-промислові групи та інші об'єднання. Кожний учасник такого об'єднання делегує органу управління такий обсяг своїх повноважень, який не спричиняє втрати основних властивостей притаманної йому форми власності. В Україні в результаті реформування відносин власності ва основі роздержавлення й приватизації склались і законодавчо закріплені такі форми власності: - приватна; - колективна; - державна. Допускається також існування змішаних форм власності, власності інших держав, власності міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав. В результаті проведення політики роздержавлення і приватизації в Україні останніми роками суттєво змінилась структура форм власності. На зміну монопольному пануванню державної власності прийшов реальний поліформізм власності, якій створив об'єктивну основу для формування й ефективного розвитку ринкової економіки в країні. На початок 2004 р. частка об'єктів недержавних форм власності становила в країні більше 85 % (табл. 3.1). Сучасна економіка розвинутих країн перебуває на порозі постіндустріального розвитку і характеризується динамізмом та новітніми тенденціями в розвитку відносин власності. Результатом цих процесів є: 1) подальше розширення плюралізму форм власності - приватної (великої, середньої, дрібної, сімейної), корпоративної, колективної, кооперативної, державної тощо. Ці форми взаємодіють і доповнюють одна одну, кожна з них знаходить свою "нішу" продуктивного функціонування і максимальної реалізації можливостей, закладених у ній. Завдяки останньому забезпечується конкуренція і ефективне функціонування економіки в цілому; 2) значне поширення змішаних і комбінованих форм власності, де провідна роль належить корпораціям і великим фірмам; 3) посилення процесів демократизації і соціалізації відносин власності: створюються асоційовані форми власності трудових колективів, збільшується частка акцій серед працівників фірм, вони залучаються до управління і розподілу доходів, забезпечуються дешевим житлом, медичним обслуговуванням тощо; 4) прогресивна зміна структури об'єктів власності: пріоритетними стають такі об'єкти власності, як наукові знання, інформація, комп'ютерні програми, нові технології, космічні об'єкти, висококваліфікована робоча сила, духовні блага тощо; 5) розширюються форми та об'єкти міжнародної власності на основі поглиблення міжнародного поділу праці й посилення економічних зв'язків між країнами. 10. Суспільне виробництво: сутність, структура. Основні фактори суспільного виробництва. |