Шпори з укр.мови. Шпори з укр. 1. Українська мова серед інших мов світу. Походження української мови
 Скачать 1.01 Mb.
|
|
Ґендер (англ. gender — «стать», від лат. genus — «рід») — соціально-біологічна характеристика, через яку визначаються поняття «чоловік» і «жінка», психосоціальні, соціокультурні ролі чоловіка і жінки як особистостей, на відміну від статі, яка позначає біологічні відмінності. На відміну від біологічної статі, гендер виступає набором соціально рольових самоідентифікацій (самовизначень), які можуть співпадати із суто біологічними статево-рольовими стереотипами або суперечити їм. Ґендерні відмінності формуються у процесі соціалізації — навчання ролі чоловіків і жінок, який відбувається від перших днів народження до статевозрілого віку, і меншою мірою — пізніше. На це впливають сімейне виховання, школа, взаємодія з іншими дітьми та ігрова активність. Розуміння відмінностей між статями формується починаючи приблизно з двохрічного віку. У сучасній лінгвістиці в останні десятиліття особливу актуальність набуває проблема „стать і мова”. У центрі уваги цих досліджень знаходяться соціальні і культурніфактори, що визначають відносини культури і суспільства до чоловіків та жінок, поведінку індивідів у зв'язку з приналежністю до тієї чи іншої статі, стереотипні уявлення про чоловічих і жіночих якостях – усе, що переводить проблематику статі зі сфери біології в сферу соціального життя і культури . Ця категорія, як не раз відзначали дослідники, не є суто лінгвістичною. Не викликає сумнівів, що чоловіки та жінки суттєво відрізняються за психічними, фізіологічними та комунікативними параметрами. Сьогодні наука не заперечує існування деяких стильових особливостей, властивих переважно чоловікам чи переважно жінкам у рамках чітко окресленої ситуації спілкування. При цьому вважається, що вони виникають під впливом як соціокультурних (наприклад, уживання жінками лайливих слів засуджується більше, ніж чоловіча лайка), так і біологічних, і гормональних факторів. Найбільш перспективним і обґрунтованим напрямком вивчення чоловічої і жіночої мови в даний час вважається вивчення стратегій і тактик мовної поведінки чоловіків і жінок у різних комунікативних ситуаціях з обов’язковим урахуванням культурної традиції даного суспільства. Жінки, як правило, перевершують чоловіків у всьому, що стосується мови (дівчатка починають говорити раніше, мають багатший словниковий запас, утворюють складніші й різноманітніші речення); вони більше схильні до кохання, прихильніші, емоційніші. Чоловіки ж частіше є лідерами; їхня самооцінка залежить від успіхів у сфері предметної діяльності, стабільніша й загалом вища від жіночої. Мета спілкування у чоловіків і жінок різна: чоловік спілкується для того, щоб передати важливу інформацію, а жінка – щоб зав'язати, підтвердити і укріпити емоційні зв'язки зі співрозмовниками. Тому чоловік при спілкуванні або задіює весь мозок, або (якщо зайнятий чимось важливим) відповідає на автоматі, взагалі не сприймаючи слова співрозмовника. У жінки навпаки – активується невелика частка мозку, але паралельно вона може займатися ще десятком інших справ. Що ж стосується аспектів спілкування, пов'язаних із мовним кодом, то дослідники лінгвоґендерологічних проблем зазначають, що в мовленні чоловіків простежується більша кількість іменників і дієслів; жінки віддають перевагу прикметникам і прислівникам. У мовленні жінок частіше трапляються актуалізатори (так? ти що? га? тощо), сигнали наявності зворотного зв'язку й уваги до слів співбесідника (так, ага, угу, о! тощо). Жінки спокійніше реагують на перебивання мовлення, їх мовний код містить більшу кількість засобів увічливості, меншу кількість грубих і лайливих висловів. У мовленні жінок частіше спостерігається явище неточного («приблизного») називання предметів; чоловіки ж намагаються все називати точно. Жінки частіше вживають слова зі значенням невпевненості (мабуть, напевне) і описові вислови внутрішніх етапів (Мені від усього цього моторошно). Ґендерні особливості спілкування виразно виявляються в етикетному спілкуванні. Під час розмови жінки зазвичай відверто дивляться у вічі співрозмовника, чоловіки ж частіше уникають прямого погляду. Жінки здебільшого починають і підтримують розмову, а чоловіки контролюють і керують перебігом її. Жінки частіше ніж чоловіки просять вибачення, докладно щось пояснюють. Великий інтерес викликає дослідження ґендера в професійній комунікації. Так, у результаті тривалої роботи німецьких лінгвістів із дослідження ґендерної специфіки професійного спілкування встановлено, що чоловіки і жінки виявляють тенденції до різних стилів ведення полеміки. Чоловіки рідше погоджуються з критикою, частіше вдаються до іронії, посилання на авторитети, використовують менше мовних засобів, що виражають невпевненість, і в результаті справляють враження більш компетентних і впевнених у собі і своїй правоті фахівців, тобто більш успішно домагаються так званого „статусу експерта”. Підсумовуючи сказане вище, можна дійти висновку, що ґендерні відмінності між чоловіками та жінками, безперечно, суттєві і значущі, але не такі вже великі, щоб особи різної статі не могли дійти порозуміння. Багато факторів та обмежень впливають на людину з самого народження, чим змінюють поведінку чоловіків і жінок. Мова може йти лише про типові риси чоловічого та жіночого мовлення, виявлених тенденцій вживання мови чоловіками та жінками. Ґендерні ознаки мовної картини світу – це сутнісні прояви пізнання світу крізь призму чоловічого і жіночого бачення, що інтегрують універсальні та національно специфічні ознаки, виявляють особливості номінативної та комунікативної діяльності чоловіків і жінок, а також вплив статі на мовну практику та мовну поведінку. Отже, прояви маскулінності та фемінінності можна спостерігати у різних сферах, зокрема у типах поведінки індивідів, різноманітних видах соціальної активності, та особливо у мові, що описує ці явища. Лінгвістична ґендерологія співвідносить мову з особистістю за ознакою соціальної статі. Ґендер, з-поміж інших соціолінгвістичних понять, найбільше пов'язаний з умовами життя, реаліями, нормами і традиціями певної культури.
Мова – це ідеальна система, якою володіють усі представники певного мовного колективу. Залежно від того, в якому середовищі, з якою метою відбувається спілкування, люди добирають ті чи інші мовновиражальні засоби, що і характеризує специфіку мовлення. Стиль – це функціональний різновид загальнонародної мови, який різниться типовими мовними засобами залежно від сфери людського спілкування. Виділяють 5 стилів : розмовний, публіцистичний, науковий, діловий, художній.
Основні вимоги до ділового стилю: - об єктивність (відсутність суб єктивно – оціночних моментів); - логічна послідовність реалізується в чітко визначених способах подачі матеріалу, які відрізняються внутрішньою логікою міркування; - переконливість (це одна з найголовніших вимог не тільки до мови, але й до способу обґрунтування відповідної справи).
Художній стиль. Це — найбільший і найпотужніший стиль української мови. Він включає використання в міру потреби з стилістичною метою елементів інших функціональних стилів. текстів художньої літератури художній стиль засвідчує високий рівень розвитку сучасної української літературної мови. Художній стиль виходить за межі не тільки інших стилів, а й літературної мови, бо він включає в себе (з певною метою, звичайно) і позалітературні мовні засоби - діалектизми, жаргонізми тощо Художній стиль поєднує в собі окремі ознаки інших стилів. Це пояснюється насамперед змістом художнього твору, його ідейним спрямуванням, а не довільним використанням елементів наукового, публіцистичного чи офіційно-ділового стилів. Основне призначення художнього стилю є творення за допомогою мовних засобів художніх образів. При цьому широко використовуються всі можливі експресивно-емоційні засоби мови її лексичне, фонетична багатство, уся різноманітність граматичних форм і конструкцій, а також впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття і волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості та естетичні смаки. У художньому стилі використовуються різні типи мовлення і зв'язки речень у тексті. Сфера використання художнього стилю — творча діяльність, література, різні види мистецтва, культура, освіта. Основні ознаки художнього стилю: образність, поетичність, естетика мовлення, експресія як інтенсивність вираження, зображувальність конкретно-чуттєве живописання дійсності -людей, природи, явищ, понять, якостей, властивостей, відношень. В художньому стилі все подається через призму інтелекту і світовідчуття особистості образ автора, і все спрямовується на особистість читача слухача. Тому в художньому стилі зокрема в художніх творах, крім обєктивності реального світу, існує і субєктивність сприйняття його людиною. Основні мовні засоби: багатство найрізноманітнішої лексики з переважанням конкретно — чуттєвої назви осіб, речей, дій, явищ, ознак, емоційно — експресивна лексика, різні види синонімів, омонімів, фразеологізмів, використання з стилістичною метою історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів. Особливою прикметою художнього стилю є широке вживання дієслівних форм — родових — минулому часі і умовному способі, особових у теперішньому і майбутньому часі дійсного способу, у наказовому способі. У художньому стилі використовуються всі типи речень, синтаксичних звязків, особливості інтонування і ритмомелодики. За родами і жанрами художній стиль поділяється на підстилі: 1) епічні (прозові: казка, роман, байка, повість…) 2) ліричні ( поезія, поема, балада, пісня, епіграма) 3) драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама) 4) комбіновані (ода, художня публіцистика, усмішка)
Науковий стиль — функціональний різновид літе ратурної мови, що використовується з пізна вально-інформативною метою в галузі науки та освіти. Поняття наукового стилю об'єднує мову різних га лузей науки. Спільною для суспільної, природничої, технічної, інших сфер уживання наукового стилю є орієнтація на книжну лексику, на логічний виклад інформації, за стосування класифікаційного підходу до опису наукових об'єктів, використання абстрактних понять, форму лювання дефініцій (визначень). Сфера використання наукового стилю мови — наукова діяльність, науково-технічний прогрес суспільства, освіта. Основне його призначення — повідомлення про результати дослідження, доведення теорій, обґрунтування гіпотез, класифікацій, розяснення явищ, систематизація знань, а також систематизування, пізнання світу, служити для повідомлення про результати досліджень, доведення теорій, обґрунтування гіпотез, класифікацій, роз’яснення явищ, систематизація знань, виклади матеріалу, представлення наукових даних суспільству. Основні ознаки наукового стилю:ясність, обґрунтованість, точність, аналіз, висновки. Основні мовні засоби: велика кількість термінів, схем, таблиць. Науковий стиль має такі підстилі: власне науковий з жанрами текстів — монографія, стаття, наукова доповідь, повідомлення, тези; науково-популярний виклад наукових даних для нефахівців -книги, статті в неспеціальних журналах; науково-навчальний підручники, лекції, бесіди тощо. Науковий стиль належить до книжних стилів літературної мови, яким властиві попередня підготовленість висловлювання, ґрунтовна обізнаність з проблемами і темами, монологічність, унормованість мови. Сфера його використання — наукова діяльність, науково-технічний прогрес суспільства, освіта. Основні стильові ознаки наукового стилю і специфічна мовленнєва системність визначаються позамовними стилетвірними чинниками:
Основними стильовими ознаками наукового стилю є абстрагованість, узагальненість, підкреслена логічність, однозначність і точність, ясність і обєктивність викладу, доказовість, логізована оцінність, переконливість, аналіз, синтез, аргументація, пояснення причинно-наслідкових відношень, висновки та ін. Для наукового стилю показове оформлення тексту — члену вання на розділи, підрозділи, параграфи і под., введення формул, діаграм тощо.
Публіцистичний стиль: 1) один з функціональних стилів літературної мови, призначений для передачі масової інформації; 2) емоційно забарвлена, піднесена мова з ознаками вольової оцінності (у цьому значенні виступає синоні мом до понять «ораторський стиль», «риторич ний стиль»). Сфера використання публіцистичного стилю – громадсько-політична, суспільно-культурна, виробнича діяльність, навчання. Основне призначення – служити розв’язанню суспільно-політичних питань, активно впливати на читачів, переконувати у справедливості певної ідеї, спонукати їх до творчої діяльності, пропагувати прогресивні ідеї, учення, знання, здоровий спосіб життя. Сфера використання і призначення публіцистичного стилю вплинули на формування його відповідних ознак: логізація та емоційна виразність, оцінка – соціально-політична, ідеологічна, естетична, моральна, пристрасне ставлення до предмета мовлення, змісту, інформації, поєднання точності висловленої інформації, наукових положень з емоційно-експресивною чи імперативною образністю художнього конкретно-чуттєвого бачення питання чи проблеми. Як мова засобів масової інформа ції, публіцистичний стиль характеризується популярним, чітким викладом, орієнтованим на швидке сприй мання повідомлень, на стислість і зрозумілість інформації. У другому значенні мовні засоби призначені для емоційного впливу на читача, слухача. Об'єднуючи писемну й усну форму літературної мови, публіцистичний стиль виробляє лексичні, граматичні засоби стилістичного увиразнення мови, актуалізує певні стилістичні прийоми, серед яких, зокрема, використання заперечних конструкцій у функції стверджен ня, варіювання часовими формами дієслова для підкреслення образності опису, розповіді, вживання повторів (лексичних, лексико-граматичних), інверсія та ін. фігури мови, які ви конують афективну функцію, тобто спричиня ють емоційний вплив слова. Відверта, неприхована оцінність міститься у риторичних питаннях, закликах-звертаннях до читачів, слухачів, у ви борі тих лексичних, фразеологічних одиниць, з якими нерід ко асоціюється пишномовність, патетичність, спонукальна експресія. Публіцистичний стиль — це добір лексичних синонімів, які несуть у собі заряд високого, небуденного вислову, що протистоїть нейтральним формам словесного вираження (пор. творці ви соких врожаїв — хлібороби, трудівники полів — селяни). Публіцистичність закладена також у словотвірних формах з префіксом не- типу неухиль ний, нестримний, невимовний, невблаганний то що. Як засоби досягнення публіцистичності, тобто підсилення емоційно-експресивного впливу мови, використовуються і книжні та розмовні елементи. Публіцистичний стиль взаємодіє з образними засоба ми художньої мови, зокрема, у характерних різ новидах художньої публіцистики, в науково-художніх текстах. В історії української літературної мови 16—17 ст. важливу роль відіграла полемічна література, твори письменників-полемістів. Жанр полеміки виробляв особливі прийоми побудови тексту, добору експресивних лексичних, фразеологічних засобів із «високої» (старослов'янської) та «простої» (бу денної) мови. Публіцистичний стиль нової української літературної мови пов'яза ний із зародженням української преси (кін. 19 ст. — поч. 20 ст.). Публіцистичний стиль набуває різних форм текстового виражен ня, напр., він виявляється в авторських монологах, діалогічній мові. Особливою формою публіцис тичності володіє хронікально-документальний жанр. Ува гу дослідників здебільшого привертають пи семні жанри функціонування публіцистичного стилю; менше аналізується ораторське мистецтво як особливий різновид публіцистичного стилю. У публіцистичних жанрах викорис товуються образні засоби, спільні з художньою мо вою. Стосуючись конкретної інформації, наукових фактів, публіцистичний стиль не уникає термінів, книжних сло восполучень, іншомовних слів, які часто викону ють, крім інформативно-пізнавальної, також емоційно-експресивну функцію. Основні мовні засоби публіцистичного стилю: 1. Поєднання елементів наукового, офіційного, художнього й розмовного стилів. 2. Лексика насичена суспільно-політичними, соціально-економічними термінами, закликами, гаслами (електорат,багатопартійність…) 3. Наявність багатозначної образної лексики, емоційно-оцінних слів, експресивних сталих словосполучень, перифрази. 4. Уживання у переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів. 5. Короткі прості речення, часто питального або окличного характеру, звертання. Публіцистичний стиль за жанром, мовними особливостями та способом подачі інформації поділяється на підстилі: 1) художньо-публіцистичний(памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси); 2) есе (короткі нариси вишуканої форми); 3) науково-публіцистичний(літературно-критичні статті, огляди, рецензії).
|