Шпори з укр.мови. Шпори з укр. 1. Українська мова серед інших мов світу. Походження української мови
 Скачать 1.01 Mb.
|
|
1. Українська мова серед інших мов світу. Походження української мови. У свiтi налiчується понад 5,5 тисяч мов. Бiльшiсть iз цих мов не мають своєї писемностi i державного статусу, ними послуговується невелика кiлькiсть мовцiв. Українська мова належить до схiднослов'янської пiдгрупи слов'янської гiлки iндоєвропейської сiм'ї мов. Окремi дослiдники вважають її однiєю з найстарших мов Європи. Українська мова є старшою за латинську та грецькі мови, а за кількістю людей які спілкуються українською мовою , з поміж інших мов, наша мова перебуває на 26 місці. Найближчою до української мови із східнослов'янських мов є білоруська, із південнослов'янських – сербохорватська, із західнослов'янських – сорбська (серболужицька). Близькими до неї є також росiйська та польська мови. Типологiчно українська мова належить до флективних синтетичних мов, у яких граматичнi значення слiв виражаються в основному флексiями (закiнченнями), i, таким чином, слово є граматично самостiйним, не потребуючи для вираження своїх граматичних значень службових слiв. Іншомовнi дослiдники постiйно пiдкреслюють милозвучнiсть i лексичне багатство української мови, найчастiше зiставляючи її з iталiйською. Загальновизнанiй пiсенностi нашого народу значною мiрою сприяють фонетичнi особливостi української мови. Українська мова є рiдною для 50 мiльйонiв людей, що проживають на всiх континентах свiту, переважно у хлiборобських регiонах. На жаль, не всi етнiчнi українцi зберегли мову предкiв: навiть в Українi понад сiм мiльйонiв українцiв рiдною назвали росiйську мову (за даними перепису 1989 року). Хоч як дивно, найкраще зберiгають рiдну мову тi українцi, що живуть далеко вiд України i давно виїхали з неї. Так, за останніми даними, у США дуже добре володіють українською мовою 34 відсотків громадян українського походження, у Канаді – 35, а в Австралії – 43 відсотки. Українцi радiють, що близькоспорiднена росiйська мова першою зi слов'янських мов набула статусу мiжнародної. Було б дуже добре, якби росiяни по-братньому сприяли розвитковi та пiднесенню престижу української мови – хоча б на Українi. Сьогодні в світі існує 13 живих мов слов’янських народів: українська, білоруська, російська, польська, чеська, словацька, верхньолужицька, нижньолужицька, сербська, хорватська, словенська, македонська, болгарська. До мертвих (таких, що не мають носіїв) мов слов’янської групи належать праслов’янська, давньоруська, старослов’янська, полабська. Живі слов’янські мови за своїми особливостями об’єднуються в 3 підгрупи: -східнослов’янську (російська, українська, білоруська); -західнослов’янську (польська, чеська, словацька та ін.); - південнослов’янську (болгарська, македонська та ін). Усі слов’янські мови мають спільне джерело — праслов’янську або спільнослов’янську мову, яка існувала у вигляді слов’янських племінних мов приблизно з середини III тисячоліття до н.е. до V століття н.е. Одночасно з перетворенням і формуванням слов’янських племен в окремі народності формувалися й слов’янські мови. Укр. мова є спадкоємицею мов тих слов’янських племен, що належали території сучасної України, — полян, древлян, тиверців, угличів та ін. Минули довгі історичні етапи формування регіональних мовних утворень, періоди інтеграцій діалектів у живу давньоруську мову, на основі якої й формувалася українська мова. Сама назва української мови походить від топоніма «Україна», який уперше зустрічається в Київському літописі 1187 р. для позначення земель на межі Переяславського князівства й Степу, в якому кочували половці. Пізніше, у XVI — XVII ст., Україною стали називати Середнє та Нижнє Подніпров’я. Мешканці цієї території називалися українцями, а їхня мова — українською або козацькою. Українськими іноді називали й інші землі, де жили українці, — Київщину, Поділля, Покуття, Волинь та деякі інші території. У XIX — на початку XX ст. назва «Україна» («українці», «українська» мова) поширюється й узвичаюється на всіх землях, які офіційно називалися Малоросією, а українці — малоросами на сході й русинами на заході. Офіційно ж Малоросія стала називатися Україною після 1917 року. Українська літературна мова, якою ми користуємося сьогодні, є однією зі старописемних мов індоєвропейської сім’ї. Вона успадкувала давньоруську писемність і в ранній період своєї історії продовжувала розвивати традиції літературної мови Київської Русі, скарби усної народної творчості та живого мовлення українського народу. Вона формувалася на основі говорів Середньої Наддніпрянщини, увібравши в себе чимало елементів, особливо лексичних, з інших говірок. Зберігаючи багато в чому спільність із білоруською та російською мовами, українська систематично збагачувалася розмовними елементами. Внаслідок цього утворилася староукраїнська книжна мова, яка вживалася в ділових документах, частково — у полемічних творах і наукових працях. У той же час розвивалася жива мова українського народу, струмені якої широко вливалися в літописи Самовидця, С. Величка, в драми М. Довгалевського та Г. Кониського, в полемічні твори І. Вишенського, в ліричні й сатиричні вірші Г. Сковороди, в поезії І. Некрашевича. Усе це підготувало грунт для виникнення нової української літературної мови на народній основі. Сталося це наприкінці XVIII ст., коли вийшла Вергілієва «Енеїда». І. П. Котляревський започаткував нову українську літературну мову, широко використовуючи в своїх творах багатство полтавських говорів і фольклору. Важко переоцінити роль Т. Г. Шевченка в розвитку української літературної мови. Саме він уперше своєю творчістю підніс її на високий рівень словесно-художньої культури, заклав підґрунтя для розвитку в ній стильового розмаїття й мовного багатства сучасної української літературної мови. У 20-х — на початку 30-х років XX століття в колишній УРСР було здійснено чимало заходів, спрямованих на те, щоб подолати відставання в розвитку певних стилів української мови. Проте в роки сталінських репресій, а ще більше в добу застою, українська мова знову була вилучена з багатьох сфер функціонування. 26 жовтня 1989 року було прийнято закон «Про надання українській мові статусу державної». Державність української мови підтверджена й 10-ю статтею Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року.
Конституція України закріпляє статус української мови як державної, тому питання культури мови і мовлення в Украйні набувають особливої ваги. Національна мова входить до поняття національної культури. Мова – це характерний для людського суспільства, специфічний вид знакової діяльності, який полягає в історично усталених звукових актах для позначення явищ об активної діяльності з метою обміну між членами суспільства інформацією. Мова – це ідеальна система матеріальних одиниць (звуків, слів), яка існує поза часом і простором. Це певний код, шифр, відомий всім представникам мовного колективу, незалежно від їх віку, статі або місця проживання. Мова вироблена багатовіковим досвідом певного народу. Державна мова – це закріплення традицією чи законодавством мова, вживання якої є обов’язкове в органах державного управління та діловодства. У багатонаціональній державі – це мова більшості. Мова професійного спілкування – це форма сучасної української літературної мови ( СУЛМ ), специфіку якої зумовлюють особливості спілкування у виробничо – професійній сфері. МПС – це спеціальна мова, насичена професіоналізмами і термінами, це мова для спеціальних цілей і потреб. Володіння мовою професійного спілкування – це, по–перше, знання власне мови професійного спілкування (крім норм СУЛМ, це і спеціальна термінологія, і особливості побудови синтаксичних конструкцій, тексу тощо),тобто сформованість мовної компетенції, по–друге, – уміння використовувати ці знання на практиці, доцільно вибирати те чи інше слово з синонімічного ряду, доречно поєднувати вербальні, пара–вербальні і невербальні засоби спілкування відповідно до мети, ситуації мовлення, тобто сформованість комунікативних навичок. Отже, мова професійного спілкування – це засіб ефективного мовного професійного спілкування, це наука і мистецтво усної переконуючої комунікації, що становить фундамент професіоналізму. В умовах сучасної ринкової економіки конче необхідно бути професіоналом вищого ґатунку і треба зрозуміти і запам’ятати, що занадто мало мати професійні знання, добре знати свій фах. Імідж і кар’єрний ріст прямо пропорціонально залежать від того, як ви зможете реалізувати свої знання, довести свій професіоналізм. Безсумнівно, через слово, мову, мовну культуру. Недостатньо знати, що слід казати, більш важливо знати, як це сказати. Успіх мовного професійного спілкування залежить від: - мовця як особистості з індивідуальними якостями; - його знання сучасної української літературної мови як основи мови професійного спілкування; - уміння використовувати ці знання і втілювати інформацію у текст залежно від мети, ситуації тощо. Основні компоненти мовного професійного спілкування: 1. Особистісний чинник у професійному спілкуванні. 2. Мова як засіб професійного спілкування. 3. Текст – мовне втілення інформації у професійне спілкування. 3. Мовне законодавство та мовна політика в Україні. Поняття державної, національної, регіональної та рідної мови в Україні. Поняття "мовна політика" зазвичай зводять до кількох питань, як-от офіційної чи державної мови (для світової практики ці два поняття цілком тотожні), мови шкільництва, мовних прав національних меншин. Останні десятиліття додали до названих вище ще низку проблем - мову засобів масової інформації та реклами, мовні стандарти не тільки офіційної, а й науково-технологічної інформації тощо. В цілому ж у найбільш загальному вигляді можна дати таке визначення мовної політики: Мовна політика - це комплекс цілей та принципів, що визначають регулювання мовних практик у різних сферах життя держави й суспільства, а також сукупність правових, адміністративних та господарчих механізмів, через які здійснюється згадане регулювання. У багатонаціональних демократичних державах мовна політика стала засобом правового забезпечення безконфліктного існування різномовних спільнот, а в державах із значними етнічними меншинами - засобом забезпечення культурних прав цих меншин. У XX столітті особливої актуальності набуло використання мовної політики як інструмента культурної та ідеологічної деколонізації в країнах, які здобули державну незалежність. Сучасна Україна є, за світовими стандартами, достатньо мононаціональною державою, де українці складають майже 3/4 всього населення. Проте наша держава залишається мовно, культурно й ідеологічно неоднорідною, у значній частині регіонів національна самосвідомість більшості громадян залишається невисокою. Очевидними, різноманітними й надто серйозними є наслідки, залишені багатовіковим перебуванням України в складі спершу Російської, а згодом радянської імперії. За відсутності формальної дискримінації українців у колишньому СРСР за національною ознакою здійснювана русифікаційна мовна політика призводила до їх дискримінації реальної. Так, скажімо, в переддень здобуття незалежності, за даними міносвіти УРСР, українці складали лише 52 % від чисельності професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів республіки (при їхній питомій вазі в населенні 72 %), на той час як росіяни - 40 % (при питомій вазі в населенні 21 %). Так неможливість послуговуватися в вищій освіті рідною мовою призвела до цілком очевидного дискримінаційного щодо українців дисбалансу. Нація втрачала своє інтелектуальне майбутнє. В цілому ж негативна спадщина колоніального періоду зводиться не лише до того, що значна частина українців досі вживає російську як мову повсякденного спілкування (причому в ряді важливих сфер, насамперед у бізнесі й мас-медіа, домінування російської є незаперечним). Ці наслідки виявляються ще й у тому, що ментально ці українці досі залишаються мешканцями колонії, й ладні судити про самих себе накинутими їм колись ззовні недолугими стереотипами. А відтак незалежність нашої держави з цього погляду ще аж ніяк не можна вважати гарантованою. Політики, що не стоять чітко на засадах української національної ідеї, за будь-якої зміни політичної коньюнктури здатні будуть торгувати цією незалежністю в ім'я власних корисливих інтересів, не дістаючи при цьому належного різкого опору в суспільстві. Не обійшли Україну й глобалізаційні процеси, на вплив яких наше пострадянське суспільство часто виявляє дуже слабку відпорність. Скажімо, на ринку нашої масової молодіжної культури панівне становище досі посідає навіть не російськомовна, а англомовна продукція. Це також не сприяє формуванню цілісної системи національної культури як необхідної умови культурної самоідентифікації (й ширше - національної) українців. Чинна Конституція України (ст. 10) проголошує: "Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. [...] Застосування мови в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом". Державна мова — це офіційно визнана обов'язкова мова законодавства, судочинства, діловодства, навчання дітей у школах, офіційних засобах масової інформації тощо. "Національна мова - це мова, що є засобом усного і письмового спілкування нації. Формування української національної мови відбулося на основі народної мови в період інтенсивного становлення нації (XVIII - початок XV стт.) Це явище повязане зі створенням видавничих центрів. Саме з кінця XVIII ст. почали говорити про національну мову та її вивчення на території України." "Поняття "національна мова" охоплює всі мовні засоби спілкування людей, літературну мову та діалекти". "Поділ мови на літературну та національну означає, що ми, з одного боку, маємо мову "сиру", яка функціонує, а з іншого боку - унормовану" Регіональна мова - мова або мови, офіційний статус якого (их) закріплений в законодавстві одного або кількох адміністративно-територіальних суб'єктах : федеральний округах, провінціях, краях, штатах, муніципалітетах, районах, селах чи інших адміністративно встановлених регіонах держави поряд з офіційним / державною мовою, який діє на території всієї держави. Приклад - російська мова як регіональний в областях і містах Україна, де офіційним / державною мовою є український (Див. Російська мова на Україну). Саме поняття "регіональна мова" представляє певні труднощі для політиків і лінгвістів, особливо в разі поширення близькоспоріднених мов, коли важко розмежувати поняття мова і діалект. Рідна мова — мова, яку виробили рідні по крові покоління, саме цю мову людина в нормальних соціальних умовах вивчає найперше. Незнання рідної мови не виключає її існування і не означає автоматичного привласнення цього означення засвоєній чужій мові. Вивчення мови відбувається у дитинстві у природний спосіб в умовах опіки над малим дитям. Як правило — це родинні умови. Рідна мова — одне з найважливіших понять соціолінгвістики та етнології, яке нині набуло міждисциплінарного статусу. Існують різні, часом суперечливі трактування терміну «рідна мова». Загалом, виділяють три концепції: етнічна мова, перша мова та мова, засвоєна в дитинстві.
Жодне суспільство, на якому б рівні воно не існувало, не може існувати без мови. Обслуговуючи потреби суспільства, мова виконує низку функцій, основною з якої є комунікація. Мова - найважливіший засіб спілкування людей і забезпечення інформаційних процесів у сучасному суспільстві (у науковій, діловій, політичній, освітній та іншій галузях життя людства). У цій ролі вона має універсальний характер: нею можна передавати все, що виражається, наприклад, мімікою, жестами чи символами, тоді як кожен із цих засобів спілкування не може конкурувати з мовою. Комунікативна функція мови полягає в тому, що вона — найважливіший засіб спілкування людей і забезпечення інформаційних процесів у сучасному суспільстві (у науковій, технічній, політичній, діловій, освітній та інших галузях життя людства). У цій ролі мова має універсальний характер: нею можна передавати все те, що виражається, наприклад, мімікою, жестами чи символами, тоді як кожен із цих засобів спілкування не може конкурувати з мовою за степенем виразності. Із комунікативного боку слід розглядати й сукупність текстів як наслідок діяльності комунікантів, здійснюваної шляхом обміну писемною продукцією. Щоб спілкуватись, треба мати думку: мовленнєвий акт невідривно пов’язаний з актом мисленнєвим. І мова бере найактивнішу участь у процесі формування (початкового, ще нечіткого окреслення) та формулювання (чіткого вираження) думки. Мова, таким чином, виконує функцію оформлення думки — мислеоформлювальну функцію. Ця функція якнайтісніше пов’язана з комунікативною, обидві вони становлять єдність. Деякі дослідники взагалі не виділяють мислеоформлювальної функції, розуміючи її як компонент комунікативної Комунікативна професіограма. В умовах ринкових відносин в сучасному світі з’явилась велика кількість людей, основним видом професійної діяльності яких став бізнес, де вміння вести ділове спілкування є однією з найбільш важливих умов комерційного успіху. Особливе місце в мистецтві поведінки займає діловий етикет. Якщо, порушуючи ті чи інші норми поведінки, в побуті і в суспільстві ви ризикуєте головним чином репутацією вихованої людини, то в бізнесі такі помилки можуть коштувати великих грошей і кар’єри. Етикет, якщо розуміти його як установлений порядок поведінки, допомагає уникати промахів або згладити їх доступними, загальноприйнятими способами. Тому основну функцію або зміст етикету ділової людини, можна визначити як формування таких правил поведінки в суспільстві, що сприяють взаєморозумінню людей у процесі спілкування. Другою за значенням функцією етикету є функція зручності, тобто доцільність і практичність. Фахівці в сфері ефективного спілкування стверджують, що успіх людини в фінансових справах на 15% залежить від його професійних знань і на 85% - від його вміння спілкуватися з людьми. Таким чином, спеціаліст в області теорії і практики спілкування повинен: -знати мовний етикет і вміти його використовувати; -вміти формувати цілі і завдання ділового спілкування; -організовувати і керувати спілкуванням; -аналізувати предмет спілкування, розбирати скаргу, заяву; -ставити питання і чітко відповідати на них; -володіти навичками і прийомами ділового спілкування, його тактикою і стратегією; -вміти вести бесіду, співбесіду, ділову розмову, дискусію, переговори, торги; -вміти аналізувати конфлікти, кризові стани, конфронтації і вирішувати їх; -мати навички доводити і підтверджувати, критикувати і спрощувати, робити оцінки і пропозиції; -володіти технікою мови, уміти правильно будувати мову й інші публічні промови; -знаті мовний і службовий етикет і вміти його використовувати; -уміти за допомогою слова здійснювати психотерапію, знімати стрес, ляк, адаптувати клієнта до відповідних умов, корегувати його поведінку й оцінки. 5. Мова і мовлення, їхні функції. Мова- це специфічно людський засіб спілкування, який являє собою систему знаків, що має соціальну природу і є створеною та закріпленою у процесі історичного розвитку діяльності членів суспільства Мовлення - це процес використання мови в спілкуванні. Іншими словами, це - мова в дії Різниця між мовою і мовленням:
|