Шпори з укр.мови. Шпори з укр. 1. Українська мова серед інших мов світу. Походження української мови
 Скачать 1.01 Mb.
|
Морфологічні особливості наукового стилюМорфологічні особливості наукового стилю української мови полягають у деякій обмеженості використовуваних граматичних форм і частої повторюваності деяких частин мови. Так, у мові науки переважають іменники і прикметники. До того ж переважають іменники, що означають неістоти, збільшується використання слів середнього роду і форм однини; серед відмінкових форм перше місце посідає родовий відмінок. Службові частини мови в науковому стилі поповнюються за рахунок самостійних частин мови, перш за все іменників. Наприклад, у значенні прийменників уживаються в міру, в силу, за певних обставин, у разі потреби, у випадку, згідно з, у значенні, у процесі, внаслідок, у результаті, за допомогою чого, за рахунок, у вигляді, на підставі, шляхом чого, методом, через що, яким чином тощо. Багато іменників, які не мають у загальнолітературній мові форм множини, у науково-технічному контексті набувають їх. Це насамперед іменники речовинні (масла, нафти, мармури, бетони, солі, кварци, граніти ) і абстраговані іменники (вологості, місткості, потужності, тощо ). Нормою є вживання в науковому мовленні сполучень з іменниками у знахідному відмінку з прийменником ( вагою у 70 кг, відстань у 5 км ), інколи без нього (прискорення 0,5 м/сек, швидкість 5 м на секунду, довжина 20 м). Синтаксичні особливості наукового мовленняОдним із найбільш поширених типів речення в науковій мовленні є речення із складеним іменним присудком, іменна частина якого виражається: – іменником у називному або орудному відмінках ( Швидкість також є векторна величина. Знаходження рівнодіючої кількох сил називається складанням сил); – повною формою прикметника ( Деформації стиснення і розтягування є пружними у всіх станах тіл); – прикметником у формі ступеня порівняння ( Робота тим більша, чим більша прикладена сила і чим значніше переміщення тіла ); – зворотньою формою дієслова ( Термін „біотип” застосовується до певних ліній і сортів вищих рослин). Оскільки часто вживаються речення з іменним присудком, то відповідно маємо в науковому стилі велику кількість дієслів-зв’язок: бути, є, називатися, становитися, робитися, здаватися, мати, залишатися, володіти, визнаватися, відрізнятися, розпізнаватися, характеризуватися, складатися, тощо. Характерною особливістю наукового стилю мовлення є досить часте вживання сполучення „ дієслово + іменник ” замість синонімічного дієслова: піддавати впливові, чинити опір, піддаватися окисленню, піддаватися вивітрюванню ( а не опиратися, окислюватися,вивітрюватися). Наприклад: При вивітрюванні всі сульфіди піддаються окисленню. Для наукового стилю мовлення, більш ніж для інших стилів, характерна значна кількість неозначенно особових речень ( без підмета ), наприклад: У залежності від агрегатного стану розподіленої речовини суміш поділяють на суспензії та емульсії. Інколи при розгляді руху тіл можна нехтувати їхніми розмірами. Часті також безособові речення: Вивчення не можна вести у відриві від умов. Після цього залишається знайти фронтальну проекцію точки перетину. Замість підрядних речень у науковому мовленні часто вживають прийменниково-відмінкові сполучення. Наприклад, при підвищенні температури замість коли (якщо) температура підвищується; у результаті процесів вивітрювання замість у результаті того, що відбуваються процеси вивітрювання; із збільшенням обсягу замість по мірі того, як обсяг збільшується тощо. Вживаються також дієприкметникові і дієприслівникові звороти, наприклад: Багато цінних відомостей про обмін речовин отримано методом гістоавторадіографії, заснованому на виявленні фотографічним способом радіоактивних ізотопів, уведених у тіло тварини. Обов’язковим елементом наукової роботи є огляд джерел, за допомогою яких з’ясовується стан розробки порушеної проблеми й підтверджується необхідність подальшого її розроблення. Для підтвердження власних аргументів посиланням на авторитетне джерело або для критичного аналізу того чи іншого друкованого твору дослідник наводить цитати. Науковий етикет вимагає точно відтворювати цитований текст, бо найменше скорочення наведеного висловлювання може спотворити зміст, закладений автором. Загальні вимоги до цитування такі: а) текст цитати починається і закінчується лапками й наводиться в тій граматичній формі, в якій він поданий в джерелі, зі збереженням особливостей авторського написання. Наукові терміни, запропоновані іншими авторами, не виділяються лапками, за винятком тих, що викликали загальну полеміку. У цих випадках використовується вираз «так званий»; б) цитування повинно бути повним, без довільного скорочення авторського тексту і без перекручень думок автора. Пропуск слів, речень, абзаців при цитуванні допускається без перекручення авторського тексту і позначається трьома крапками. Вони ставляться у будь-якому місці цитати (на початку, всередині, на кінці). Якщо перед випущеним текстом або за ним стояв розділовий знак, то він не зберігається; в) кожна цитата обов’язково супроводжується посиланням на джерело; г) при непрямому цитуванні (переказі, викладенні думок інших авторів своїми словами), що дає значну економію тексту, слід бути гранично точним у викладанні думок автора, коректним щодо оцінювання його результатів, і давати відповідні посилання на джерело; д) цитування не повинно бути ні надмірним, ні недостатнім, бо це знижує рівень наукової праці: надмірне цитування створює враження компілятивності праці, а недостатнє – знижує наукову цінність викладеного матеріалу; е) якщо необхідно виявити ставлення автора наукової роботи до окремих слів або думок з цитованого тексту, то після них у круглих дужках ставлять знак оклику або знак запитання; є) якщо автор дослідження наводячи цитату, виділяє в ній деякі слова, робиться спеціальне застереження, тобто після тексту, який пояснює виділення, ставиться крапка, потім дефіс і вказуються ініціали автора роботи, а весь текст застереження вписується у круглі дужки.
Будь-яке наукове дослідження спирається на роботу з літературними джерелами, що вимагає володіння методами фіксації і збереження наукової інформації. План – це короткий перелік проблем, досліджуваних у науковому тексті. За допомогою плану узагальнюють і згортають наукову інформацію, за ним розкривають, про що написано, яка основна думка, яким чином доведено її істинність, якого висновку доходить автор тексту. Формулювання пунктів плану має лаконічну і чітку структуру, перший і останній пункти логічно розпочинають і завершують виклад основних питань тексту. Необхідно вміти виокремлювати в тексті головні думки, встановлювати співвідношення між ними і на цій підставі членувати текст, добирати заголовки до розділів. За структурою план може були простим і складним. Простий, якщо в ньому зазначені лише основні питання, у пунктах простого плану перелічують основні мікротеми тексту. Складний, якщо поруч з основним є додаткові запитання, пункти складного плану розбивають на підпункти. Питальний план складають за допомоги питальних речень, які розкривають проблематику тексту у логічній послідовності; кожному інформативному центру відповідає одне запитання, а кожне наступне пов'язане з попереднім. У номінативному (називному) плані послуговуються називними реченнями, у яких головний член (підмет) виражений іменником або субстантивованою частиною мови (прикметником, дієприкметником) тільки у формі називного відмінка. Тезовий план - сформульоване основне положення абзацу, його мікротема. Взірець плану: Питальний план Номінативний план 1. Слово світське і сакральне в культурному процесі. 2. Релігія як символічна форма: раціональні та ірраціональні аспекти. 2.1. Слово в християнському культі. 2.2. Світське і сакральне осягнення слова Біблії. 2.3. Функціональність біблійної символіки в сучасному суспільстві. 3. Слово в мистецтві красного письменства. 3.1. Соціальний статус поета (письменника). 3.2. Освітній потенціал творів красного письменства. Тезовий план 1. Конституція в сучасному світі є невід'ємним атрибутом дер-жави, ознакою її суверенності. 2. Під конституцією в матеріальному значенні розуміють здебільшого сукупність юридичних норм, які закріплюють основні права і свободи людини і громадянина. 3. Конституція у формальному значенні іменують єдиний акт або ж кілька актів, що мають вишу юридичну силу стосовно інших нормативних актів. 4. Як Основний Закон, Конституція України складає ядро національної правової системи, є юридичною базою для розвитку всього українського законодавства. Теза – положення, висловлене в книжці, доповіді, статті, яке необхідно довечти. Теза – будь-яке висловлення, яке стисло викладає ідею. відповідно до мети тези бувають: - вторинні; - оригінальні. Вторинні тези слугують для виділення основної інформації в тому чи іншому джерелі. Оригінальні тези створюють як первинний текст. Відповідно до мети тези бувають: вторинні; оригінальні. Вторинні тези слугують для виділення основної інформації в тому чи іншому джерелі (наприклад, підручнику, монографії, статті) під час читання, реферування, їх призначення - створити модель змісту тексту, яку можна було б осмислювати далі, а обсяг тез відповідає кількості інформаційних центрів тексту, зазвичай їх складають мовою автора. Вимоги до складання тез o формулювання думок повинно бути чітким і стислим, але зі збереженням самобутності форми; o викладання основних авторських думок у вигляді послідовних пунктів, записуючи тези, нумерують кожну, в кожній тезі варто виокремлювати ключове слово; o якщо текст великий за обсягом, то в кінці кожної тези вказують номер сторінки джерела. Оригінальні тези створюють як первинний текст. Вони можуть бути:_ - ключовими елементами майбутньої наукової розвідки (планом, начерком основних положень); - стислою формою презентації результатів наукових досліджень під час виступу на науковій конференції. Оригінальні тези - предметно-логічне ціле, об'єднане спільною думкою, що відображена у заголовку, призначення якого - зорієнтувати читача у змісті наукового тексту. Конспект – стислий писаний виклад змісту чого-небудь, складається з плану і тез, доповнених фактичним матеріалом, що у сукупності є коротким письмовим викладом змісту книги, статті, лекції. Конспект - особливий вид тексту, який створений у результаті анал ітико-синтетичного оброблення інформації першоджерела, тобто скорочений запис певної інформації, що дозволяє його авторові одразу чи через деякий час із необхідною повнотою відновити інформацію. Обов'язково докладно фіксують найбільш суттєві думки автора із зазначенням сторінок у тексті-оригіналі. Конспект слугує для збереження основного змісту роботи. У ньому репрезентовано лише думки автора роботи, яку конспектують, мета його - глибоко осмислити інформацію і подати її адекватно, стисло та в зручній для подальшого використання письмовій формі. Складання конспекту мобілізує увагу, допомагає виділити головне в тексті. Коли людина має намір щось записати, вона читає більш уважно, тим паче, що чергування читання із записуванням підвищує працездатність і зменшує втому. Конспектування - це певною мірою контроль сприйняття матеріалу: не розуміючи прочитанного, почутого, важко виділити і записати основну думку.
Покликання – уривок, витяг з будь-якого тексту, який цитують у вигляді матеріалу, з точною назвою джерела й вказівкою на відповідну сторінку. Під час написання наукової роботи виконавець повинен оформлювати покликання на кожну цитату, наслідувану думку, приклад того чи іншого автора, у якого запозичено ідеї чи висновки. Список використаних джерел – важливий елемент бібліографічного апарату наукового дослідження, його вміщують наприкінці роботи, але готують до початку її написання. Під час написання наукової роботи дослідник зобов'язаний оформлювати покликання на кожну цитату, наслідувану думку" приклад того чи іншого автора, у якого їх запозичено, ті ідеї чи висновки, на підставі яких розробляють проблеми чи розв'язують завдання, поставлені у статті, монографії тощо. Це дає змогу відшукати потрібний документ і перевірити точність зазначених відомостей, з'ясувати інформацію, обставини, контекст. Відсутність покликань - підстава говорити про плагіат, а їх наявність визначає етику дослідника. Науковий етикет вимагає точно відтворювати цитований текст, бо найменше скорочення наведеного витягу може спотворити зміст, викладений автором. Загальні вимоги до цитування такі: а) текст цитати беруть у лапки, наводять у граматичній формі, в якій його подано у джерелі, зі збереженням особливостей авторського написання; б) цитування повинно бути повним, без довільного скорочення авторського тексту, без спотворення думки автора. Пропуск слів, речень, абзаців за цитування позначають трьома крапками (...) або крапками в кутових дужках <...>, якщо перед випущеним текстом або за ним стояв розділовий знак, то його опускають; в) кожну цитату обов'язково супроводжують покликанням на джерело; г) за непрямого цитування слід максимально точно викладати думку автора, робити відповідні поклилання на джерела. Покликання в тексті на літературне джерело зазвичай оформлюють у квадратних дужках, де першою цифрою позначають номер літературного джерела у списку використаних джерел, а другою - сторінку, з якої запозичено цитату у монографіях, статтях можливе й таке оформлювання покликань: прізвище автора, рік видання, сторінка: [Караванський 2004, 245]. Під час огляду літератури з досліджуваної проблеми може застосовуватися покликання на все джерело, декілька джерел. Покликання бажано робити на останні видання публікацій, на більш ранні видання - лише в тих випадках, коли праці, у яких міститься необхідний матеріал, не перевидавалися. Покликання на ілюстрації, таблиці або формули, використані в дослідженні, вказують відповідно до їх порядкового номера. "Це своєрідний текстовий калейдоскоп строкатої реальності з її соціальними недугами йекзистенційнйми потребами, соціокультурними типажами, знайомими ситуаціями, комедійністю, абсурдністю й жорстокістю буття, у якому живе українська людина". У сучасній науковій традиції існує кілька підходів до вивчення дискурсу як одного з найважливіших понять лінгвістики [Бацевич 2004, Селіванова 2002]._ Список використаних джерел - важливий елемент бібліографічного апарату наукового дослідження, його вміщують наприкінці роботи, але готують до початку її написання. До нього заносять цитовані, аналізовані джерела, архівні матеріали, дотичні до теми. Розрізняють такі способи розташування літератури у списку: 1.) абетковий: список використаних джерел має самостійну нумерацію за прізвищами авторів, перших слів назв, якщо авторів не зазначено, а роботу одного автора – за назвою роботи; 2.) за типами документів: матеріал у списку розташовують за типом видання (книжки, статті, стандарти тощо); 3.) хронологічний список зазвичай використовують у працях історичного спрямування, де важливо продемонструвати періоди; 4.) за ступенем використання: такий спосіб використовують зазвичай у статях. Бібліографування - це вид аналітико-синтетичного опрацювання, який полягає в укладанні опису документа. Такі описи можуть бути різними - бібліографічними, архівними, інтернетними тощо. Бібліографічні описи описують опубліковані паперові видання, архівні -описи архівних документів, інтернетні - описи веб-сторінок І терцет.
Реферат – вид письмового повідомлення, короткий виклад основних думок, поєднаних однією темою, їх систематизація, узагальнення, оцінка. Основні функції реферату: інформативна, пошукова. Складові реферату:
Рефератu повинні містити основні структурні елементи у такій послідовності: титульний аркуш; зміст; вступ; розділи основної частини; висновки; список використаних джерел; додатки. ТИТУЛЬНИЙ АРКУШ має єдиний загальновузівський стандарт і містить дані, які наводяться в такій послідовності:
ЗМІСТ – це перелік заголовків структури роботи. Його розташовують безпосередньо після титульного аркуша, починаючи з нової сторінки. Заголовки ЗМІСТУ повинні точно повторювати заголовки в тексті та чітко відображати завдання роботи. ВСТУП, як вступна частина дослідження, повинен віддзеркалювати ту роботу, яку автор провів згідно з рекомендаціями, наведеними вище. Тут важливо дати обґрунтування актуальності, проблемної ситуації дослідження, чітко визначити об'єкт і предмет дослідження, його мету та завдання, гіпотези. Остаточне редагування вступної частини роботи доцільно виконувати на завершальній стадії дослідження, коли досліджувана проблема постає перед автором у повному обсязі. У вступі реферату, який розпочинають з окремої сторінки, коротко викладають: – оцінку сучасного стану проблеми; – мету роботи; – завдання роботи. Вступ включає 1-2 аркуші друкованого тексту. |