Шпори з укр.мови. Шпори з укр. 1. Українська мова серед інших мов світу. Походження української мови
Скачать 1.01 Mb.
|
Функції мовиОблігаційні (обов'язкові функції)
Необлігаційні (необовязкові) функції
Українська мова – слов”янська мова. Вона є національною мовою українського народу. Українська національна мова існує: А) у вищій формі загальнонародної мови – сучасній українській літературній мові; Б) у нижчих формах загальнонародної мови – її територіальних одиницях. Національна мова – це мова окремої нації, якою говорить переважна більшість народу якоїсь окремої країни, включає в себе літературну мову, різні територіальні діалекти, а також професійні діалекти. Українська мова є першим з вирішальних чинників національної самобутності українського народу. Державна мова – це мова більшості корінного населення країни, яка є узаконена Конституцією. Закон про мови формально набув чинності від 1 січня 1990 року, але й досі не виконується. Держава повинна дбати про те, щоб не виникала невідповідність між декларуванням державності мови і реалізацією цього статусу. Літературна мова – це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, як в писемному так і в усному різновидах обслуговує культурне життя народу , всі сфери його суспільної діяльності. За функціональним призначенням це мова державного законодавства, засіб спілкування людей у виробничо-матеріальній і культурній сферах, мова освіти, науки, мистецтва, засобів масової інформації. Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності. Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства. Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І.П. Котляревський – автор перших високохудожніх творів українською мовою („Енеїда”, „Наталка Полтавка”,). Він першим використав народорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору. Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Тараса Шевченка. Саме він уперше „ своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав основи для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови...” Традиції Т. Шевченка у розвитку української літературної мови провадили далі у своїй творчості І.Франко, Леся Українка, М.Коцюбинський та інші письменники. Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм. Унормованість – основна ознака літературної мови. Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих реалізацій мовної системи, закріплених в процесі суспільної комунікації.
Однією з найхарактерніших ознак сучасної нації є мова. Основна функція мови - бути засобом спілкування, взаєморозуміння, надбання і передача знань. Крім поняття «мова» існує й поняття «мовлення». Мова - це: 1) універсальний засіб навчання і виховання людини; 2) енциклопедія людського досвіду; 3) першооснова нагромадження культурних цінностей; 4) один із компонентів духовної культури суспільства; 5) засіб координації усіх виробничих процесів; 6) функціонуюча система, нерозривно пов'язана з усіма галузями суспільного життя. Функції мови: 1) засіб і об'єктивізація спілкування; 2) засіб пізнання і його об'єктивізації; 3) засіб творення нових мовних одиниць, підсистем і об'єктивації усного процесу; 4) засіб вираження емоцій, внутрішнього стану людини і її волі; 5) засіб створення і об'єктивації словесних художніх образів. Мовлення - це: 1) спосіб існування і вияву мови, мовний процес у багатьох його видах і формах ( слухання, читання, мовчазна розмова з самим собою, обдумування свого майбутнього чи сприйнятого від інших повідомлення); 2) вияв процесу формування думки ( а не втілення); 3) вияв одиниць мови усіх рівнів і правил їх поєднання; 4) засіб конкретизації мовного спілкування. Функції мовлення: 1) здійснення, реалізація процесу спілкування (комунікативна функція); 2) здійснення процесів пізнання (пізнавальна функція); 3) здійснення процесів творення нових одиниць мовних підсистем (будівнича); 4) здійснення, реалізація процесу вираження емоцій (емотивна функція); 5) здійснення, реалізація процесу творення художніх образів (естетична функція). Отже, функціонально мова характеризується як засіб, а мовлення – як процес. Мова для всіх носіїв одна, але реалізація її в мовленні для кожного мовця має свої особливості. Сама мова не може бути правильною чи неправильною, логічною чи нелогічною, точною і неточною, виразною чи одноманітною. Всі ці ознаки має мовлення і насамперед, індивідуальне.Культуру мовлення формує запас знань, прагнення до самовдосконалення через хороше володіння рідною мовою, знаннями, що віками вдосконалювало людство. Отже, кожен з нас має постійно дбати про якість свого мовлення в будь-якій ситуації спілкування. Культура мови — галузь знань, яка вивчає нормативність мови, її відповідність суспільним вимогам; індивідуальна здатність особи вільно володіти різними функціональними стилями. На нашу думку, культура мови — це: 1) сукупність комунікативних якостей літературної мови, що виявляються за різних умов спілкування відповідно до мети і змісту висловлювання; 2) культивування (удосконалення) літературної мови й індивідуального мовлення, виявлення тенденцій мовного розвитку, реальне втілення у мовній практиці норм літературної мови, відповідна мовна політика у державі; 3) самостійна лінгвістична дисципліна, яка вивчає стан i статус норм сучасної української лiтературної мови в певну епоху, а також рівень лінгвістичної компетенції мовних особистостей. Предметом дослідження культури мови є норми літературної мови в їх конкретно-історичному вияві;
Мова – це прояв культури. Мова утримує в одному духовному полі національної культури всіх представників певного народу і на його території, і за її межами. Культура мови – галузь мовознавства, що займається утвердженням норм на всіх мовних рівнях. Культура мови виконує регулюючу функцію, оскільки вона впроваджує нормативність, забезпечує стабільність, рівновагу мови. Культура мови невіддільна від практичної стилістики, яка досліджує і визначає оптимальність вибору тих чи інших мовних одиниць залежно від мети і ситуації мовлення. Отже, культура мови передбачає: – виховання навичок літературного спілкування; – поширення і засвоєння літературних норм у слововжитку, граматичному оформленні мови, у вимові та наголошуванні; – неприйняття спотвореної мови або суржику. Культура мови вимагає обов’язкового дотримання комунікантами мовних норм вимови, наголосу, слововживання і побудови висловів, точність, ясність, чистоту, логічну стрункість, багатство і доречність мовлення, дотримання правил мовленнєвого етикету. Виділяють такі основні аспекти вияву культури мовлення: – нормативність (дотримання усіх правил усного і писемного мовлення); – адекватність (точність висловлювань, ясність і зрозумілість мовлення); – естетичність (використання експресивно-стилістичних засобів мови, які роблять мовлення багатим і виразним); – поліфункціональність (забезпечення застосування мови у різних сферах життєдіяльності). Основні ознаки культури мови: а) змістовність; б) правильність; в) точність; г) логічність і послідовність; д) доречність; е) виразність і образність. Недоречним є вживання діалектизмів, жаргонів, надмірне захоплення просторічною лексикою, канцеляризмами, запозиченнями. Чистота мовлення – це відсутність суржику. Суржик – це штучно змішана мова (наприклад, українська та російська), яка використовується комунікатором в усному спілкуванні як лінгвістичне ціле. Підвищення особистої культури мовлення передбачає: – свідоме і відповідальне ставлення до слова; – аналізування мовлення, контроль слововживання, перевірка за відповідними словниками; – створення настанов на оволодіння нормами української літературної мови, на удосконалення знань відповідно до українського правопису, посібників, довідників; – опанування жанрів функціональних стилів; – активне пізнання навколишнього світу, різних культур; – удосконалення фахового мовлення.
Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обов'язковими для всіх її носіїв. Унормованість — головна ознака літературної мови. Норма літературної мови — це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації. Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною зумовленістю, стабільністю, однак з часом літературні норми можуть змінюватися. Тому в межах норми співіснують мовні варіанти - видозміни тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування старого й нового в мові. Літературні норми характеризуються двоякістю:
Літературні норми складалися поступово, вони — явище історично змінне. Мовна практика забезпечує творення і розвиток норм. Розрізняють різні типи норм: - орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень), - графічні (передавання звуків на письмі), - орфографічні (написання слів), - лексичні (слововживання), - морфологічні (правильне вживання морфем), - синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень), - стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування), - пунктуаційні (вживання розділових знаків). Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною зумовленістю, стабільністю. Проте з часом літературні норми можуть змінюватися. Тому в межах норми співіснують мовні варіанти — видозміни однієї й тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування старого й нового в мові.
Калькування як мовне явище існує стільки, скільки існують мовні контакти, і немає в світі такої мови, в якій не було б кальок. Чимало кальок у старослов’янській мові. В результаті перекладів з грецької мови і прагнення досягти якнайбільшої точності, виник цілий ряд слів кальок. Наприклад: благодетель, благоволити, богослов, богородиця, маловер, малодушиє, православний та ін. Кальку у перекладознавстві сприймали як результат буквалізму. Цей лінгвістичний термін прижився і закріпився в багатьох мовах. Однак вузлові питання цієї проблеми залишилися нерозв’язаними. До цього часу немає єдності у поглядах на саму природу калькування, не визначено місце кальок у словниковому складі мови, у системі мовознавчих дисциплін. Слушно зауважує Л.П.Єфремов, що “калькування саме по собі становить значний інтерес для мовознавства і заслуговує на спеціальне, а не окремо побіжне вивчення, і його не можна приєднати навіть до такого актуального і складного питання, як запозичення”. Думки вчених у дослідженні кальок розходяться. Одна частина вважає кальки різновидом запозичень, інша – ототожнює їх з буквальним перекладом. Обидва напрями беруть витоки з роботи Ш.Баллі, названої вище. Аналізуючи спільні риси запозичення і калькування, Ш.Баллі зауважував: “Було помилкою чітко розмежовувати запозичення і кальки, вони викликані до життя однією і тією ж причиною і відіграють однакову роль у положенні словника”. Друга група мовознавців ототожнює калькування з перекладом. Кожний дослідник вносить щось своє у загальну проблему калькування, у кожного є раціональне зерно. Використавши відомі спостереження і узагальнивши їх, можна зробити такий висновок: 1) калькування є недоліком мовної інтерференції; 2) калькування – двобічне явище (об’єкт і результат); 3) в основі калькування лежить принцип мотивованості. Так, залежно від того, що калькується – слово чи словосполучення, він поділяє кальки на лексичні і фразеологічні. Лексичні кальки, в свою чергу,- на словотворчі і семантичні. Отже, традиційно у навчальних посібниках виділяють три основних типи кальок: 1) словотворчі, 2) семантичні, 3) фразеологічні. Якщо розглядати кальки з близькоспоріднених мов ( в українській з російської як мови міжнародного спілкування ), де маємо цілий ряд спільних дериваційно-мотивуючих одиниць, то є всі підстави розглядати лексичне калькування як один з різновидів лексичної деривації. До лексичного калькування повністю підходить загальна теорія словотворення з її терміносистемою та деякими уточненнями. Характерно, що калькування викликане власне білінгвізмом: кожний елемент плану змісту обов’язково повинен мати два способи вираження ( для першої і для другої мов ). Тобто для двомовних осіб слово складається з трьох елементів: значення і двох звукових уявлень. Специфіка калькування як способу словотворення полягає в тому, що формальні і смислові відносини між дериватами еквівалентні. Починається калькування з аналізу, тобто розщеплення слова на складові елементи, але паралельно з цим зразу ж відбувається і синтез дериваційно-мотивуючих одиниць у новій єдності, у новій мовній тканині. Синтез нерозривно пов’язаний з аналізом. Синтез і аналіз – фундаментальні процеси, до яких зрештою зводяться всі види розумової діяльності. Своєрідне розшифрування слова і його відтворення як діалектичної єдності аналізу і синтезу – два протилежних, але невіддільних моменти процесу калькування. Слід пам’ятати, що правила калькування, як і багато інших правил, діють не механічно, а вибірково, що калькування має творчий характер. Говорячи про переклад термінів з точки зору теорії, можна наголошувати на тому, що термін – однозначний; термін не має конотативних значень; він позбавлений синонімів; незалежно від тексту термін перекладається терміном – повним та абсолютним еквівалентом. Переклад терміна далеко не завжди є простою заміною слова мови оригіналу словом в мові перекладу. Термінознавство налічує багато різних класифікацій термінів: за діапазоном застосування, за ознакою, за структурою за будовою тощо. Труднощі перекладу термінології заключаються в: неоднозначності термінів, відсутності перекладацьких відповідників у випадку неологізмів, національній варіативності термінів Переклад термінів налічує низку проблем. Слід пам’ятати, що з однієї мови на іншу терміни не перекладаються як звичайні слова. Оптимальним є такий шлях перекладання термінів: “поняття – український термін”, а не “іншомовний термін – український термін”, з якої мови не відбувався б переклад. Тобто пошук терміна-відповідника починається з аналізу властивостей нового поняття. Переклад термінології здійснюється різними прийомами, а саме за допомогою таких міжмовних трансформацій як: лексичих, лексико-семантичнх та лексико-граматичних. Задача перекладача полягає у вірному виборі того чи іншого прийому в ході процесу перекладу, щоб якнайточніше передати значення будь-якого терміна. Одним з найпростіших прийомів перекладу терміна є прийом транскодування. Транскодування – це побуквенна чи пофонемна передача вихідної лексичної одиниці за допомогою алфавіту мови перекладу. Терміни також підлягають іншому лексичному прийому перекладу – калькуванню – передача не звукового, а комбінаторного складу слова, коли складові частини слова (морфеми) чи фрази (лексеми) перекладаються відповідними елементами мови перекладу. Також переклад термінів можливий шляхом опису значення. Такий прийом застосовується при перекладі новітніх авторських термінів-неологізмів, які подаються зазвичай в лапках. Також можна перекладати терміни, скориставшись прийомом експлікації. Експлікація – коли лексична одиниця мови оригіналу замінюється словом (словосполученням), яке передає його значення.
|