Білет 1 Джерела земельного права. Джерелами земельного права
 Скачать 1.42 Mb.
|
|
Білет 1 1.Джерела земельного права. Джерелами земельного права є нормативно-правові акти органів державної влади чи місцевого самоврядування, які містять загальнообов'язкові правові вимоги, норми, правила, що регулюють економічні й екологічні суспільні відносини у галузі використання і охорони земель, розраховані на багаторазове застосування і це засіб встановлення нових чи зміни або скасування раніше прийнятих земельно-правових норм. Вони є формою вираження і закріплення земельної політики держави як важливого фактора, що впливає на формування і розвиток юридичних інститутів у сфері правового регулювання земельних відносин. За юридичною силою джерела земельного права поділяються на закони і підзаконні нормативні акти. Закони мають вищу юридичну силу і тому займають чільне місце в ієрархічній структурі законодавства. Всі інші нормативні акти, що видаються на основі, з метою розвитку і на їх виконання, іменуються підзаконними актами. За предметом регулювання джерела поділяються на загальні і спеціальні. Загальні характеризуються тим, що предмет їх регулювання широкий і охоплює як земельні, так і інші суспільні відносини. До таких актів відносяться, зокрема, Конституція, Закон України від 25 червня 1991 р. "Про охорону навколишнього природного середовища" тощо. Спеціальні - це акти, цілком присвячені регулюванню земельних відносин та питанням використання і охорони земель (ЗК, закон "Про оренду землі" тощо). За формою законодавчого акта джерела поділяються на кодифіковані і ті, що не є такими. Кодифікованими є нормативні акти, що відрізняються високою якістю і рівнем систематизації та є основними в тій чи іншій галузі права. Такими кодифікованими актами у земельному праві є ЗК, закони "Про охорону навколишнього природного середовища", "Про оренду землі" тощо. Систему джерел земельного права утворюють: Конституція; міжнародні конвенції, багатосторонні і двосторонні міждержавні угоди й договори; закони; укази і розпорядження Президента; декрети, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України; нормативно- правові акти міністерств і інших центральних органів виконавчої влади; нормативні акти місцевих органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування; локальні нормативно-правові акти. ! 2.Право землекористування: суб'єкти, об'єкти, зміст. Право користування землею - не повноваження власника, а сукупність самостійних юр. титулів прав на нерухоме землю. В суб'єктивному розумінні - суб'єктивне право використовувати зем. ділянку на титулі, відмінному від права власності, якому відповідає сукупність таких повноважень як володіння (у певних випадках), користування (у всіх випадках) і обмеженого розпорядження (в деяких випадках). В об'єктивному розумінні - це самостійний інститут ЗП, що регул. суб'єктивне право землекористування. Згідно зі ст. 7 Земельного кодексу України (далі — ЗК України) земля надається в користування громадянам України, сільськогосподарським і несільськогосподарським підприємствам і організаціям незалежно від форми власності, на якій вони створені. Наведений перелік суб'єктів не є вичерпним. У випадках, передбачених законодавством, земля може надаватися в користування й іншим суб'єктам. Суб’єктивне право користування землею, як правило, виникає в результаті певних дій компетентних державних органів, власників земельних ділянок, а також осіб, які бажають одержати землю для відповідних цілей. Ці дії в сукупності утворюють юридичний склад, що забезпечує виникнення права землекористування в установленому порядку. Причому чинним законодавством визначені межі дії кожного суб’єкта в названому юридичному складі. Обов’язковою умовою виникнення зазначеного права є припис, закріплений v законодавстві, стосовно можливості набуття суб’єктом права землекористування.Без цієї умови виникнення даного права неможливе. Проте необхідне ще виконання як мінімум чотирьох дій, що мають юридичне значення. По-перше, це клопотання (заява) заінтересованої особи в одержанні земельної ділянки для відповідних цілей з доданням необхідних документів (залежно від цільового призначення земельної ділянки). По-друге, розгляд компетентним органом (особою) заяви і прийняття відповідного рішення, яке може бути як позитивним, так і негативним для заявника. По-третє, встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Зміст права землекористування - це права і обов’язки землекористувачів в тому числі орендодавців і орендарів у орендних правовідносинах. Користування наданою земельною ділянкою — не тільки право, а й обов'язок землекористувача. При цьому він повинен забезпечувати використання землі за цільовим призначенням. Якщо землекористувач не виконує цей обов'язок, то для нього наставатимуть негативні наслідки. Право на безпосередню експлуатацію земельної ділянки передбачає наявність у постійного землекористувача ряду конкретних суб'єктивних прав. Перелік останніх зумовлений цільовим призначенням земельної ділянки. Усю сукупність закріплених законом прав землекористувачів(ст. 95 ЗК) з урахуванням їх змісту можна поділити на дві групи — права у сфері ефективного використання земельних ділянок і права у сфері реалізації інших майнових та немайнових прав. До першої групи прав належать: самостійне господарювання на землі, використання у встановленому порядку для власних потреб наявних на земельній ділянці загальнопоширених корисних копалин, торфу, лісових угідь, водних об'єктів, а також інших корисних властивостей землі. Другу групу прав землекористувачів становлять такі права: власності на посіви і насадження, сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію; на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; на спорудження жилих будинків, виробничих та інших будівель і споруд. Здійснення прав землекористувачем передбачає дотримання ним певних обов'язків(ст. 96 ЗК): а) забезпечувати використання землі за цільовим призначенням; б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; в) своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату; г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; е) додержуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем. Наведений перелік не є вичерпним. Закон може встановлювати й інші обов'язки землекористувачів. ! 3.Земельний кадастр: поняття, склад, значення Державний земельний кадастр - це єдина державна система земельно-кадастрових робіт, яка встановлює процедуру визнання факту виникнення або припинення права власності і права користування земельними ділянками та містить сукупність відомостей і документів про місце розташування та правовий режим цих ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, їх кількісну та якісну характеристику, розподіл серед власників землі та землекористувачів, у тому числі орендарів. Державний земельний кадастр є основою для ведення всіх інших галузей кадастрів. Держава в особі спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів гарантує достовірність даних державного земельного кадастру і несе майнову відповідальність за шкоду, заподіяну власникам землі і землекористувачам. За видачу недостовірної інформації посадові особи притягуються до відповідальності згідно із законом. Складові державного земельного кадастру визначаються ст. 196 ЗКУ: «Державний земельний кадастр включає: а) кадастрове зонування; б) кадастрові зйомки; в) бонітування ґрунтів; г) економічну оцінку земель; Ґ) грошову оцінку земельних ділянок; д) державну реєстрацію земельних ділянок; е) облік кількості та якості земель.» Призначенням державного земельного кадастру є визнання факту виникнення або припинення права власності та права користування земельною ділянкою і забезпечення необхідною інформацією органів державної влади та органів місцевого самоврядування, заінтересованих підприємств, установ і організацій, а також громадян з метою регулювання земельних відносин, раціонального використання та охорони земель, визначення розміру плати за землю і цінності земель у складі природних ресурсів, контролю за використанням і охороною земель, економічного та екологічного обгрунтування бізнес-планів та проектів землеустрою. .Основними завданнями ведення державного земельного кадастру є: а)забезпечення повноти відомостей про всі земельні ділянки; б)застосування єдиної сист просторових координат та системи ідентифікації земельних ділянок; в)запровадження єдиної системи земельно-кадастрової інформації і її достовірності. Основними принципами державного земельного кадастру, як передбачає Земельний кодекс України, є: ♦ забезпечення повноти відомостей про всі земельні ділянки у межах України; ♦ запровадження єдиної системи просторових координат та ідентифікації земельних ділянок; ♦ забезпечення єдиної системи земельно-кадастрової інформації та її достовірності. ! 4.Правовий режим земель оздоровчого призначення Поняття земель оздоровчого призначення. Відповідно до ст. 47 ЗКУ, «До земель оздоровчого призначення належать землі, що мають природні лікувальні властивості, які використовуються або можуть використовуватися для профілактики захворювань і лікування людей.» Дане визначення слід розуміти звужено, адже «природні лікувальні властивості, що використовуються для профілактики захворювань і лікування людей», у тій чи іншій мірі має переважна більшість земель. Землями ж оздоровчого призначення на сьогодні все-таки прийнято вважати лише ті, які в установленому порядку оголошені курортами (це випливає із визначення курорту, вміщеного у ст. 1 ЗУ «Про курорти»). Склад земель оздоровчого призначення. Межі курортів одночасно є межами округу санітарної (гірничо-санітарної) охорони курорту (ч. ч. 1,2 ст. 28 ЗУ «Про курорти»: «Округ санітарної охорони - це територія земної поверхні, зовнішній контур якої збігається з межею курорту. В межах цієї території забороняються будь-які роботи, що призводять до забруднення ґрунту, повітря, води, завдають шкоди лісу, іншим зеленим насадженням, сприяють розвитку ерозійних процесів і негативно впливають на природні лікувальні ресурси, санітарний та екологічний стан природних територій курортів. Для курортів, які використовують родовища корисних копалин, що належать до природних лікувальних ресурсів (підземні мінеральні води, лікувальні грязі тощо), встановлюються округи гірничо-санітарної охорони.» Територія таких округів поділяється на зони (ст. ЗО ЗУ «Про курорти»): «Округ санітарної охорони поділяється на три зони: перша зона (зона суворого режиму); друга зона (зона обмежень); третя зона (зона спостережень). Встановлення меж зон санітарної охорони здійснюється в порядку розроблення проектів землеустрою.» Ст. 4 ЗУ «Про курорти» передбачає поділ курортів на курорти державного та місцевого значення, що впливає на правовий режим відповідних земель. До таких особливостей можна віднести: 1. Особливості, що безпосередньо випливають із цільового призначення. На землях оздоровчого призначення забороняється діяльність, яка суперечить їх цільовому призначенню або може негативно вплинути на природні лікувальні властивості цих земель (ч. 1 ст. 48 ЗКУ). Більш детальний перелік обмежень та заборон вміщений у ст. ст.. 31-33 ЗУ «Про курорти», які визначають правовий режим різних зон округу санітарної (гірничо- санітарної) охорони курорту. 2. Особливий порядок оголошення місцевостей курортами (ст. ст.. 7-11 ЗУ «Про курорти»). Рішення про оголошення місцевості курортом приймає ВРУ за поданням КМУ (щодо курортних територій державного значення) або ради обласного рівня, Верховна Рада АР Крим за поданням державних адміністрацій обласного рівня, Ради Міністрів АР Крим. Оголошенню передує достатньо складна процедура, що включає подання клопотання, його розгляд, погодження та експертизу; 3. Обмеження на приватизацію санаторно-курортних закладів, а отже, і земельних ділянок, на яких такі заклади розташовані (ст. 26 ЗУ «Про курорти», ст. ст.. 83-84 ЗКУ); 4. Зонування території курортів; 5. Пільговий режим оподаткування земельним податком земель оздоровчого призначення. Земельні ділянки деяких санаторно-курортних закладів звільняються від земельного податку (пп. 282.1.4, 282.1.6 ст. 282 ПКУ). З іншого боку, землі курортних населених пунктів оподатковуються за спеціальними, більш високими, ставками (ст. 7); у разі використання земель оздоровчого призначення не за цільовим призначенням оподаткування здійснюється за підвищеними ставками (п. 275.2 ст. 275 ПКУ). ! 5.Розмір земельної ділянки при здачі в користування для сінокосіння? Земельні ділянки для сінокосіння – це ділянки сільськогосподарського призначення, які надаються тільки в тимчасове користування (оренду) і повинні використовуватися виключно як сінокіс. Статтею 34 ЗК України встановлено, що : громадяни можуть орендувати земельні ділянки для сінокосіння і випасання худоби. органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування можуть створювати на землях, що перебувають у власності держави чи територіальної громади, громадські сіножаті і пасовища. Розміри земельних ділянок, що надаються громадянам у користування, не повинні перевищувати для сінокосіння — 1 гектара. Білет 2 1.Предмет та метод ЗП. У теорії права є загальновизнаним, що наявність особливого предмету правового регулювання (кола однорідних суспільних відносин, що регулюються) є обов´язковим критерієм виділення окремої галузі права. Предметом земельного права прийнято вважати земельні відносини. У ст. 2 Земельного кодексу України (далі - ЗКУ) земельні відносини визначені як «суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею», тобто відносини власності на землю. Такий підхід справедливо критикується у науці земельного права. Вказується, що земельними слід визнавати, окрім відносин власності, ще багато інших різновидів суспільних відносин: відносини із охорони та відтворення земель, здійснення управління у сфері земельних відносин, застосування юридичної відповідальності за земельні правопорушення тощо. Крім того, даному положенню, позбавленому регулятивного значення, вочевидь, взагалі не місце в законі. В. В. Носік визначає предмет земельного права як «врегульовані нормами та методами земельного, приватного, публічного права суспільні відносини, що виникають між суб’єктами у процесі здійснення права власності на землю Українського народу, державного і самоврядного регулювання земельних відносин, виконання заходів з охорони і раціонального використання землі як основного національного багатства, захисту суб ´єктивних земельних прав та законних інтересів громадян, юридичних осіб, територіальних громад, держави». На думку М. В. Шульги, предметом земельного права є «вольові суспільні відносини, об’єктом яких є земля як складова частина біосфери, що забезпечує належне існування флори і фауни та життєдіяльності людини». Метод правового регулювання у правовій доктрині прийнято визначати як правові засоби, прийоми, способи впливу на суспільні відносини, поведінку їх учасників, їх певну сферу, соціальне середовище. У доктрині земельного права існують погляди, за якими для земельного права характерна низка специфічних (галузевих) методів правового регулювання. Так, на думку В. В. Носіка, галузевими методами земельного права є «визначення цільового призначення земельної ділянки, зонінг, нормування, погодження, утримання від певних дій, відведення земельної ділянки в натурі, експертна, нормативна грошова оцінка земельних ділянок» та ін. Такий підхід є вираженням існуючої у теорії права тенденції, за якою для виділення галузі права обов´язкова наявність свого специфічного методу (методів) правового регулювання. Проте більш прийнятим є виділяти два основних методи правового регулювання: (1) цивільно-правовий (диспозитивний, автономний, метод координації), у якому переважають дозволи, та (2) адміністративно-правовий (гетерономний, авторитарний, імперативний, метод субординації), де перевага надається приписам та заборонам. Приєднуємося до висловленої у спеціальній літературі думки, за якою немає жодної галузі права, де б не поєднувалися ці два методи. Відповідно, для земельного права характерне своєрідне поєднання традиційних методів правового регулювання - адміністративно-правового (імперативного) та цивільно-правового (диспозитивного), виділення окремого «земельно-правового методу» є недоцільним. ! 2.Оцінка земель. Об'єктами оцінки земель є: територія адміністративно-територіальних одиниць або їх частин, території оціночних районів та зон, земельні ділянки чи їх частини або сукупність земельних ділянок і прав на них, у тому числі на земельні частки (паї), у межах території України. Правове регулювання оцінки земель здійснюється відповідно до Конституції, ЗК , ЗУ "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні, ЗУ «Про оцінку земель», законів України, інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до них. Відповідно до статті 5 ЗУ «Про оцінку земель» залежно від мети та методів проведення оцінка земель поділяється на такі види: 1) бонітування ґрунтів; 2) економічна оцінка земель; 3) грошова оцінка земельних ділянок. Дані бонітування ґрунтів є складовою частиною державного земельного кадастру та є основою проведення економічної оцінки сільськогосподарських угідь і враховуютьспри визначенні екологічної придатності ґрунтів для вирощування сільськогосподарських культур, а також втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва. Грошова оцінка земельних ділянок залежно від призначення та порядку проведення може бути |