Білет 1 Джерела земельного права. Джерелами земельного права
 Скачать 1.42 Mb.
|
|
право привілеєвої купівлі пам´ятки культурної спадщини національного значення в разі її продажу власником. Таке право поширюється і на відповідну земельну ділянку; 5. частина об´єктів культурної спадщини (заповідники, музеї-заповідники) одночасно є об ´єктами природно-заповідного фонду, тобто мають складний правовий режим. 6. встановлений особливий порядок віднесення земель до даної категорії (див. ст. ст.. 13-15, 33 ЗУ «Про охорону культурної спадщини»). Зокрема, передбачена процедура державної реєстрації об´єктів культурної спадщини. Порядок створення музеїв регламентується ст. 7 ЗУ «Про музеї та музейну справу»; 7. здійснюється зонування прилеглих територій навколо окремих об´єктів з метою їх захисту та збереження традиційного середовища розташування (ст. 32 Закону «Про охорону культурної спадщини»). Встановлюються «зони охорони пам’яток: охоронні зони, зони регулювання забудови, зони охоронюваного ландшафту, зони охорони археологічного культурного шару 8. У музею можуть бути встановлені експозиційна та заповідна зони. 9. Встановлені особливості оподаткування земель історико-культурного призначення земельним податком. Історико-культурні заповідники (пп. 282.1.1 ст. 282 ПКУ) та заклади культури, які повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів (пп. 282.1.8 ст. 282 ПКУ) звільняються від оподаткування земельним податком; при використанні земельних ділянок історико-культурного призначення «не за функціональним призначенням» встановлюються підвищені ставки оподаткування (п. 276.3 ст. 276 ПКУ); Відповідальність за порушення правового режиму: ст. 298 ККУ, ст.92 КУпАП , Ст. ст. 44-45 ЗУ «Про охорону культурної спадщини». ! 5.В яких розмірах можуть приватизувати земельні ділянки громадяни України західних областей України, які мали у власності земелні ділянки до 1939 року? ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! Білет 6 1. Розвиток і сучасний стан земельного права як самостійної галузі права. Історія розвитку земельного права незалежної України розпочинається з земельної реформи, затвердженої Постановою Верховної Ради України з цього питання від 18 грудня 1990 р. В даній Постанові підкреслюється, що земельна реформа є складовою частиною економічної реформи, здійснюваної в Україні у зв’язку з переходом економіки держави до ринкових відносин. Завданням цієї реформи є перерозподіл земель з одночасною передачею їх у приватну та колективну власність, а також у користування підприємствам, установам і організаціям з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання й охорони земель. У 2001 р. держава отримала новий Земельний кодекс. З прийняттям цього документа в цілому й уведенні його в дію були зняті питання щодо невідповідності земельного законодавства Конституції України, покладено край хаосу в земельних правовідносинах, захищені права громадян на землю, що сприятиме стабілізації у відносинах і як результат – підвищенню ефективності економіки країни. Активний розвиток та значне розширення земельного законодавства і формування на його базі самостійної галузі земельного права значною мірою стимулювали розвиток земельно- правових досліджень. Сучасний стан земельного права як складової національної правової системи має перехідний характер. Таким чином, після завершення земельної реформи, розбудова сучасної земельно-правової системи має бути спрямована на утвердження нового земельного ладу, який базуватиметься на гарантованості набуття, реалізації і захисту суб’єктивних прав на земельні ділянки та землі різних суб’єктів., базуватиметься на охороні землі, на методологічних засадах використання сільськогосподарських земель для прогресивного економічного і соціального розвитку українського суспільства, забезпечення продовольчої безпеки України. 2. Конституційні засади державного управління охорони і використання земель. В Українській державі відповідно до ст. 14 Конституції земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. З огляду на конституційне твердження, таке поняття як «контроль за використанням та охороною землі» є достатньо суттєвим для того, щоб чітко та правильно розуміти та застосовувати його зміст. Охорона земель – одне з найважливіших природоохоронних завдань нашої держави, що полягає у здійсненні системи правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель, запобігання необґрунтованому вилученню земель сільськогосподарського призначення для несільськогосподарських потреб, захисті від шкідливого антропогенного впливу, відтворенні та підвищенні родючості ґрунтів. Водночас ефективне та раціональне використання землі є складовою екологічної безпеки держави. Контроль за використанням і охороною земель – це врегульована правовими нормами діяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських об’єднань, спрямована на забезпечення раціонального використання та охорону земель. Положеннями ЗК визначені основні положення здійснення контролю за використанням і охороною земель. Відповідно до ст. 187 ЗК України контроль за використанням і охороною земель полягає у забезпеченні додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями і громадянами земельного законодавства України. Контроль за використанням та охороною земель базується на конституційних засадах, функціонує на основі встановлених норм права і тягне за собою певні юридичні наслідки. У процесі здійснення контрольної діяльності у галузі земельних відносин виявляється її правова субстанція, основний зміст якої визначається нормами земельного, адміністративного та деяких інших галузей права. Земельний контроль є одним із найважливіших засобів реалізації конституційного принципу особливої охорони земель, закріпленого у ст. 14 Основного Закону нашої країни 3. Держава як суб'єкт права власності на землю українського народу. Згідно зі статтею 13 Конституції України, "земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону". Відповідно до статті 6 Водного кодексу України, води (водні об'єкти) є виключно власністю народу України і надаються тільки у користування. Аналогічна норма щодо надр міститься у статті 4 Кодексу України про надра. У статті 7 Лісового кодексу України зазначено, що ліси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на землю здійснюють виключно органи державної влади та місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених Конституцією України, із збереженням сталості і незмінності права власності на землю Українського народу в межах території України та неможливістю без конституційних змін здійснення цього права іншими, не передбаченими Основним законом суб’єктами. Суб’єктом здійснення від імені Українського народу його правомочностей власника землі в межах території держави виступає Верховна Рада України як представницький орган державної влади з правом контролю за прийнятими рішеннями органами виконавчої влади з питань здійснення прав власника на землю від імені Українського народу, включаючи їх перегляд і скасування та прийняття своїх актів щодо застосування Конституції і законів України; інші органи державної влади у межах своїх повноважень мають забезпечувати реалізацію норм Конституції України та її законів у цій сфері у виключних випадках, передбачених законом, забезпечення реалізації окремих прав власника на землю від його імені може здійснювати Кабінет Міністрів України як вищий орган виконавчої влади; окремі органи центральної виконавчої влади зобов’язані забезпечувати реалізацію передбачених у законі правомочностей власника землі від імені Українського народу. Особливе місце серед суб’єктів здійснення прав власника на землю від імені Українського народу належить органам судової влади, юрисдикція яких у цій сфері визначається Конституцією України. Органи місцевого самоврядування в межах своєї території є самостійними суб’єктами здійснення прав власника на землю від імені Українського народу, які зобов’язані забезпечувати реалізацію цих правомочностей у межах, визначених Конституцією України та іншими законами. ! 4. Особливості рекреаційних земель. Ст. 50 ЗКУ: «До земель рекреаційного призначення належать землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів.» Слід розуміти звужено, витлумачивши його в сукупності із ст. 51 ЗКУ, що визначає склад земель рекреаційного призначення: «До земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, інших аналогічних об’єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об´єктів стаціонарної рекреації.» Виходячи із складу земель рекреаційного призначення, вважаємо, що землями рекреаційного призначення мають вважатися земельні ділянки, спеціально призначені для відпочинку населення, у т. ч. для розміщення об´єктів стаціонарної рекреації. У законодавстві (ч. 1 ст. 63 ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища») вживається термін «рекреаційні зони», що за своїм змістом майже співпадає із терміном «землі рекреаційного призначення»: «Рекреаційними зонами є ділянки суші і водного простору, призначені для організованого масового відпочинку населення і туризму.» Серед них можна виділити: зони відпочинку - території, що мають природні ресурси і чинники, які можуть бути використані для відпочинку населення та організації рекреаційної діяльності; курортні зони - території, що мають природні курортні ресурси, які можна використати для оздоровлення і відпочинку населення та організації рекреаційної діяльності; лікувально-оздоровчі зони - території, що мають виражені лікувальні, оздоровчі ресурси та фактори, придатні для використання з метою відновлення і зміцнення здоров’я людей та визнані такими в установленому законодавством порядку». Особливості правового режиму земель рекреаційного призначення 1. Особливості, що безпосередньо випливають із цільового призначення. На землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель (ч. 2 ст. 52 ЗКУ, ч. 2 ст. 63 ЗУ«Про охорону навколишнього природного середовища»), зміни природного ландшафту та проведення інших дій, що суперечить використанню цих зон за цільовим призначенням (ч. 2 ст. 63 ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища»). Також окремі передбачені санітарними нормами та нормативними документами у галузі будівництва. 2. Додаткові обмеження на використання земель рекреаційного призначення. Ст. 13 ЗУ «Про пестициди та агрохімікати» забороняє застосування на цих землях пестицидів, ч. 2 ст. 45 ЗУ «Про нафту і газ» вимагає проведення обов´язкової екологічної експертизи проектів проведення геологорозвідувальних робіт на землях рекреаційного призначення. 3. Особливості оподаткування земель рекреаційного призначення земельним податком. П. 276.2 ст. 276 ПКУ встановлені підвищені п´ятикратно ставки оподаткування за використання земельних ділянок рекреаційного призначення не за «функціональним призначенням цих територій». З іншого боку, «заклади культури, науки, освіти, охорони здоров´я, соціального захисту, фізичної культури та спорту, які повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів», в т. ч. розташовані на землях рекреаційного призначення, повністю звільняються від сплати земельного податку (пп. 282.1.8 ст. 282 ПКУ); 4. Особливий порядок зміни цільового призначення земель рекреаційного призначення. Відповідно до ч. 9 ст. 149 ЗКУ, вилучення земель рекреаційного призначення із складу земель державної власності, що перебувають у постійному користуванні, здійснюється за рішенням КМУ. ! 5. Скільки землі може мати громадянин України. Законодавство України, а саме ЗК у ст..121 передбачає норми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам України із земель державної або комунальної власності, що іншими словами можна назвати приватизацією або розмірами земельних ділянок, які можуть буди приватизованими. У даному випадку важливо наголосити, що лише ті землі можуть бути приватизованими, які перебувають у власності держави або є комунальними (Сільських, районних та місцевих рад). Землі приватної власності тобто ті що належать іншим ф.о. не можуть бути приватизовані. ЗК встановлює лише максимальні розміри земельних ділянок, які можуть бути приватизованими для конкретних цілей (для ведення фермерського господарства, для ведення садівництва, для будівництва і обслуговування жилого будинку і т.д.) Усі максимальні розміри приватизації земельних ділянок, які передбачені в ст.. 121 ЗК, є виключно максимальними, тобто приватизована земельна ділянка не може бути більшого розміру, аніж це передбачено Кодексом. ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! Білет 9 1.Об'єкти земельних правовідносин. Відповідно до ст.2 ЗК об'єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї). 1)Землями в межах території України є вся земна поверхня в межах державного кордону України. Державний кордон України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України - суші, вод, надр, повітряного простору. Державний кордон України визначається Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. +Закон України «Про Державний земельний кадастр» називає також землі в межах території адміністративно-територіальних одиниць (Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, районів, міст, селищ, сіл, районів у містах). 2) Відповідно до ч. 1 ст. 79 ЗКУ «земельна ділянка» - це «частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами». Земельній ділянці, відомості про яку внесені до Державного земельного кадастру, присвоюється кадастровий номер. Кадастровий номер земельної ділянки є її ідентифікатором у Державному земельному кадастрі. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб. Права на земельну ділянку передбачають існування права власності, користування чи чужих прав на земельну ділянку, а також обмеження та обтяження у використанні земельної ділянки. Відповідно до Закону «Про реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державній реєстрації підлягають: 1) право власності на нерухоме майно; 2) право володіння; право користування (сервітут); право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); право забудови земельної ділянки (суперфіцій); право господарського відання; право оперативного управління; право постійного користування та право оренди земельної ділянки; право користування (найму, оренди) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами; іпотека; довірче управління майном; 3) інші речові права відповідно до закону; 4) податкова застава, предметом якої є нерухоме майно, та інші обтяження. 3) Земельна частка (пай) – умовна частка землі, визначена у результаті поділу земель, переданих у колективну власність, серед членів сільськогосподарського підприємства. Право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до Державного акта на право колективної власності на землю. ! 2.Відповідальність за самовільне зайняття земельних ділянок. Самовільне зайняття земельних ділянок – це будь-які дії особи, які свідчать про фактичне використання не наданої їй земельної ділянки чи намір використовувати земельну ділянку до встановлення її меж у натурі (на місцевості), до одержання документа, що посвідчує право на неї, та до його державної реєстрації. Таким чином, в основі самовільного зайняття земельних ділянок лежить порушення установленого порядку щодо передачі (надання) земельних ділянок з установленням меж та оформлення права на них. Це може бути, наприклад, відсутність рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади про передачу (надання) земельної ділянки державної або комунальної власності та (або) правовстановлюючого документа на цю ділянку. Згідно з статтею 212 Земельного кодексу України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. +Земельна та майнова (цивільно-правова)+ админ+крим |