Білет 1 Джерела земельного права. Джерелами земельного права
 Скачать 1.42 Mb.
|
|
нормативною і експертною. Нормативна грошова оцінка земельних ділянок використовується для визначення розміру земельного податку, державного мита при міні, спадкуванні та даруванні земельних ділянок згідно із законом, орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, вартості земельних ділянок площею понад 50 гектарів для розміщення відкритих спортивних і фізкультурно-оздоровчих споруд, а також при розробці показників та механізмів економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель. Експертна грошова оцінка земельних ділянок та прав на них проводиться з метою визначення вартості об’єкта оцінки. Статтею 15 Закону визначено, що підставою для проведення нормативної грошової оцінки земельних ділянок є рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. Підставами для проведення експертної грошової оцінки земельної ділянки є договір, який укладається заінтересованими особами в порядку, встановленому законом, а також рішення суду. Згідно із статтею 18 Закону нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться юридичними особами, які є розробниками документації із землеустрою відповідно до Закону України “Про землеустрій”. Експертна грошова оцінка земельних ділянок проводиться суб’єктами оціночної діяльності у сфері оцінки земель відповідно до вимог цього Закону, Закону України “Про оцінку майна, майнових прав і професійну оціночну діяльність в Україні”, а також інших нормативно-правових актів та державних стандартів, норм і правил (стаття 19 Закону). ! 3.Конституційні засади права власності на землю. Конституція України є основоположним законом України, який містить у собі правові норми, що лежать в основі земельного права і земельного законодавства. Стаття 13 КУ. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Винятково важливе значення для визначення всебічної цінності землі має ст. 14 Конституції України. Введення в ранг конституційної правової норми положення про те, що "земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави" означає, що йдеться про унікальний і пріоритетний об'єкт правових відносин, яким є, передусім, землі сільськогосподарського призначення. Частина 2 ст. 14 передбачає, що право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Перша частина ст. 14 орієнтує на особливий правовий режим цих земель, на відповідальне ставлення до їхнього використання усіма суб'єктами. Ця вимога конкретизується, перш за все, нормою ст. 13 про те, що "власність зобов'язує", що означає право і обов'язок раціонального використання, а отже, і охорони земель. Друга норма цієї статті, зазначаючи, що "власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству'1, передбачає загальносуспільну цінність земель, можливість обмеження прав земельних власників. "Особлива охорона державою" земель означає можливість встановлення державою спеціального охоронного режиму земель, правил їхнього використання та санкцій юридичної відповідальності за порушення охоронних норм. Причому це стосується всіх земель, незалежно від форми власності на них. Стаття 92. Виключно законами України визначаються: 5)засади використання природних ресурсів, виключної (морської)економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, організації та експлуатації енергосистем, транспорту і зв'язку; 7) правовий режим власності; Стаття 142 КУ встановлює,що земля може бути у власності територіальної громади, комунальній та приватній власності. ! 4.Правовий режим техногенно забруднених земель. Правовий режим техногенно забруднених земель регулюється Земельним кодексом України, а також Законом України “Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи” від 28.02.91р. Згідно з нормами Земельного кодексу України техногенно забруднені землі - це землі, забруднені внаслідок господарської діяльності людини, що призводить до деградації земель та негативного впливу їх на здоров’я громадян. До техногенно забруднених земель з підвищеної небезпекою для проживання Земельний кодекс відносить землі, забруднені радіонуклідами, важкими металами, іншими хімічними елементами тощо. До територій, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, в межах України належать території, на яких виникло стійке забруднення навколишнього середовища радіоактивними речовинами понад доаварійний рівень, що з урахуванням природно кліматичної та комплексної екологічної характеристики конкретних територій може призвести до опромінення населення понад 1,0 мЗв (0,1бер) за рік, і яке потребує вжиття заходів щодо радіаційного захисту населення та інших спеціальних втручань, спрямованих на необхідність обмеження додаткового опромінення населення, зумовленого Чорнобильською катастрофою, та забезпечення його нормальної господарської діяльності. Залежно від ландшафтних та геохімічних особливостей ґрунтів, величини перевищення природного доаварійного рівня накопичення радіонуклідів у навколишньому середовищі, по- в’язаних з ними ступенів можливого негативного впливу на здоров’я населення, вимог щодо здійснення радіаційного захисту населення та інших спеціальних заходів, з урахуванням загальних виробничих та соціально-побутових відносин територія, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, поділяється на зони. Такими зонами є: ♦ зона відчуження - це територія, з якої проведено евакуацію населення в 1986 р.; ♦ зона безумовного (обов’язкового) відселення ♦ зона гарантованого добровільного відселення ♦ зона посиленого радіоекологічного контролю ! 5.Чи можна приватизувати землю в горах АРК? (не 100% відповідь) Можна, у випадках коли дана земля не належить до перелік пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, а також не входить до складу земель природо- заповідного фонду відповідно до чинного законодавства. Хоча, згідно із ч.1 ст.54 ЗКУ, землі історико-культурного призначення «можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності», слід пам’ятати, що режим земель під відповідними пам’ятками визначається режимом самої пам’ятки. Перелік пам'яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації, визначений ЗУ «Про Перелік пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації». Заборона приватизації пам’ятки унеможливлює і передачу у приватну власність відповідних земель. Обмеження на передачу земель історико-культурного призначення у комунальну та приватну власність встановлені також ст.ст.83 та 84 ЗКУ. !! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! ! Білет 4 1.Земельні правовідносини Будь-які правовідносини є вольовими суспільними відносинами між людьми, взаємні права та обов'язки яких врегульовані нормами права. Земельні правовідносини являють собою суспільні відносини, що виникають у сфері взаємодії суспільства з навколишнім природним середовищем і врегульовані нормами земельного права. Саме через земельні правовідносини виявляється ступінь реальності та ефективності земельно-правових норм, оскільки будь-які правовідносини становлять механізм дії правових норм, у якому поведінка суб'єктів права спрямовується у потрібне для держави русло (наприклад, власник земельної ділянки використовує її на свій розсуд, і втручання в його діяльність заборонено). Однак свободу господарської експлуатації землі закон спрямовує у русло додержання цільового призначення даного угіддя, ефективності використання, підвищення родючості тощо, і якщо власник не бажає застосовувати даний режим використання, то його право власності на земельну ділянку може бути припинено. За змістом правовідносини поділяються: а) власне земельні (зміна статусу ЗД).б) земельно-цивільні правовідносини (продаж зем. ділянок і тд). в) земельно-управлінські правовідносини. г) земельно-екологічні правовідносини ( охорона ЗД як об'єкта навколишнього серидовища). д) земельно-фінансові правовідносини ( земельні податки і тд.) тощо. Земельні правовідносини можна класифікувати за інститутами земельного права . До першої групи належать: земельні правовідносини у сфері власності на землю; правовідносини з приводу прав на землю, похідних від права власності; правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням права загального користування землею; правовідносини у галузі управління використанням і охороною земель; охоронні земельні правовідносини. Земельні правовідносини у сфері власності на землю є основоположними, адже у багатьох випадках вони визначають зміст інших видів правовідносин. Встановлення тієї чи іншої форми власності на землю здійснюється при приватизації державних або комунальних земель, укладення будь-яких угод щодо землі, при конфіскації земель тощо. Правовідносини з приводу прав на землю, похідний від права власності виникають тоді, коли власник заінтересований у передачі прав на земельну ділянку іншим особам (право постійного користування земельною ділянкою і сервітут) і правовідносини, які мають зобов'язальний характер ( оренда, застава (іпотека). Крім того, ці правовідносини можна класифікувати залежно від категорії земель на правовідносини щодо використання земель сільськогосподарського призначення, житлової та громадської забудови, природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого призначення, рекреаційного призначення, історико-культурного призначення, лісового фонду, водного фонду - промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням права загального користування землею, зумовлюються користування майданами, вулицями, проїздами, шляхами - набережними, пляжами, парками, скверами, бульварами, кладовищами тощо. Користування такими земельними ділянками здійснюється необмеженим колом осіб і не потребує наявності у них спеціальної правосуб'єктності. Правовідносини у галузі управління використанням і охороною земель мають місце у випадках, коли державні і місцеві органи влади виконують відповідні функції. До таких функцій належать: надання земель у власність або у користування з видачею та реєстрацією необхідних документів; ведення державного земельного кадастру; територіальне планування використання й охорони земель; вилучення земель; землеустрій; моніторинг; державний контроль за використанням і охороною земель. Охоронні земельні правовідносини виникають у процесі здійснення прав та обов'язків власників і користувачів щодо охорони земель, включаючи заходи з меліорації, рекультивації земель, консервації земель та відновлювальні заходи на малопродуктивних, забруднених та деградованих землях. До охоронних земельних відносин належать також відносини, що виникають під час порушення норм земельного права, суб'єктивних прав землевласників і землекористувачів та невиконання обов'язків цими суб'єктами. Нарешті, земельні правовідносини поділяються на матеріальні і процесуальні. Матеріальні — передбачені нормами, що встановлюють права та обов'язки суб'єктів земельних відносин (наприклад, право на отримання земельної ділянки, обов'язок підвищувати родючість ґрунтів, не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок). Процесуальні регламентуються нормами, що встановлюють порядок виникнення, зміни і припинення земельних правовідносин (наприклад, порядок здійснення землеустрою, оскарження рішень державних органів, процедура розгляду земельних спорів). ! 2. Повноваження омс у охороні земель. Запровадження такого різновиду контролю за використанням і охороною земель як самоврядний контроль є важливою новелою Земельного Кодексу 2001 року [1]. Його здійснюють сільські, селищні, міські, районні, обласні ради відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування». Мета полягає у забезпеченні охорони земель як основного національного багатства. Повноваження сільських, селищних, міських рад в галузі земельних відносин визначені у ст.12 Земельного Кодексу і у ст. 12 Закону України «Про охорону земель»[4]. У цих же статтях йдеться про право сільських, селищних, міських рад на обмеження, тимчасову заборону (зупинення) використання земель громадянами та юридичним особами у випадку порушення ними вимог земельного законодавства. При цьому Земельний Кодекс чітко відносить до компетенції відповідних рад здійснення самоврядного контролю за використанням і охороною земель, а Закон України «Про місцеве самоврядування»[3] питання здійснення контролю за використанням і охороною земель, додержанням земельного законодавства (п.1 ст.33), виконанням проектів і схем землеустрою, проектів внутрішньогосподарського землеустрою (п.10 ст.33), за використанням коштів, які надходять у порядку відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, пов’язаних із вилученням (викупом) земельних ділянок (п.17 ст.33), відносить лише до делегованих повноважень виконавчих органів рад у галузі регулювання земельних відносин і охорони навколишнього природного середовища (пп.1 п. б ч.1 ст.33). Таким чином, із Закону «Про місцеве самоврядування» слідує, що сільські, селищні, міські ради безпосередньо не здійснюють контроль за використанням і охороною земель, а наділені лише окремими повноваженнями, які дозволяють їм опосередковано здійснювати контроль у галузі земельних відносин у межах їх територій. Зокрема, до компетенції відповідних рад належить: вирішення питань регулювання земельних відносин; затвердження ставок земельного податку, розміру плати за користування природними ресурсами, які знаходяться у власності відповідних територіальних громад; надання дозволів на спеціальне користування природними ресурсами місцевого значення, а також їх скасування; прийняття рішень про організацію чи оголошення територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та встановлення охоронних зон територій та об'єктів природно-заповідного фонду; внесення пропозицій до відповідних державних органів про визнання природних та інших об’єктів, що мають екологічну, історичну, культурну чи наукову цінність, пам’ятками природи, історії або культури; надання згоди на розміщення на території села, селища, міста нових об’єктів, сфера екологічного впливу яких включає відповідну територію; затвердження місцевих містобудівних програм, планів забудови відповідних населених пунктів, іншої містобудівної документації тощо. Районні та обласні ради також безпосередньо не здійснюють контроль за використанням і охороною земель, а вирішують загальні питання регулювання земельних відносин, делегуючи функції безпосереднього контролю за використанням і охороною земель відповідним місцевим державним адміністраціям (ст.43, 44 Закону «Про місцеве самоврядування»). До компетенції самоврядного контролю можна віднести і контроль за дотриманням умов договору оренди земельних ділянок, які перебувають у комунальній власності, оскільки орендодавцем цих земель виступають сільські, селищні, міські ради в межах повноважень, визначених законом. Таким чином, процедура виявлення порушення та звернення до суду з позовом про дострокове розірвання договору оренди належить до компетенції самоврядного контролю. Органи місцевого самоврядування можуть виступати з ініціативою щодо перевірок, а також організовувати проведення перевірок на підприємствах, в установах та організаціях, що не перебувають у комунальній власності, з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади. ! 3. Громадяни, як власники земельної ділянки. Право приватної власності [громадян] на землю означає, що конкретно визначена на місцевості земельна ділянка належить певному громадянинові. Громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства мають різні за обсягом права щодо набуття землі у власність. Так, громадяни України можуть мати у власності будь-які землі, передача яких у власність передбачена ЗК України. Іноземні особи та особи без громадянства не можуть набувати у власність землі сільськогосподарського призначення. Якщо землі сільськогосподарського призначення вони прийняли у спадщину, то протягом року ці землі підлягають відчуженню. Земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, можуть перебувати у цих осіб на праві приватної власності. Зазначені особи мають право володіти, користуватися і розпоряджатися належною їм земельною ділянкою. Згідно з ч. 1 ст. 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни та за іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). їхнє право на земельну ділянку посвідчується відповідними документами (договором купівлі-продажу, свідоцтвом про спадщину, державним актом про право власності на землю, рішенням суду тощо), і набуває чинності після державної реєстрації земельної ділянки. До інших цивільно-правових підстав набуття права приватної власності на землю можна віднести, зокрема, перехід права на земельну ділянку при переході права на будівлю і споруду (ст. 120 ЗК України) . Безоплатна передача громадянам земельних ділянок у приватну власність із земель державної і комунальної власності може здійснюватися, наприклад, при приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій (ст. 25 ЗК України) або у разі розподілу несільськогосподарських угідь при ліквідації сільськогосподарських підприємств. Приватизація земельних ділянок, наданих раніше громадянам у користування, як підстава набуття права приватної власності на землю згідно з ЗК України може здійснюватися при одержанні земельних ділянок членами фермерських господарств. Особливістю права приватної власності на землю є те, що громадяни України мають право на одержання у власність земельних ділянок лише для визначених законодавством конкретних цілей, а саме: - ведення селянського (фермерського) господарства; - ведення особистого підсобного господарства; - будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель (присадибна ділянка); - садівництва; - дачного і гаражного будівництва; - здійснення підприємницької діяльності без створення юридичної особи. Цей перелік видів приватного землеволодіння не є вичерпним, оскільки використання земельних ресурсів на підставі права приватної власності передбачено, по суті, для всіх категорій земель. Право приватної власності на земельну ділянку або її частину припиняється з таких підстав: - добровільної відмови від земельної ділянки; - відчуження земельної ділянки місцевій раді; - викупу земельної ділянки для державних або громадських потреб; - систематичного невнесення земельного податку у строки, встановлені законодавством України; - використання земельної ділянки способами, що призводять до зниження родючості ґрунтів, їхніх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки; - використання землі не за цільовим призначенням; - невикористання протягом одного року земельної ділянки, наданої для сільськогосподарського виробництва і протягом двох років - для несільськогосподарських потреб; - у разі визнання недійсними угод, укладених власниками землі з порушенням установленого для них порядку придбання або відчуження земельних ділянок. ! |