Дипломатичних представництв монографія Київ 2007 1 удк 341. 71 Ббк 66. 49 Лященко Т. М
 Скачать 0.8 Mb.
|
|
2.5. Особливості правового статусу дипломатичного кур’єра Згідно з практикою, яка склалася, перевезення дипломатичної пошти за призначенням покладається здебільшого на спеціальну службу дипломатичних кур’єрів, яка у ряді країн входить до структури МЗС чи інших відповідних державних органів. Під час розробки Віденської конвенції 1961 року в практиці держав дипломатична пошта здебільшого надсилалась у супроводі дипломатичних кур’єрів (професійних чи так званих ad hoc) чи командирів екіпажів цивільних повітряних суден. Пізніше сформувалась тенденція до пересилання дипломатичної пошти звичайними каналами зв’язку без супроводу, що було юридично закріплено рядом двосторонніх угод, але від послуг дипломатичних кур’єрів повністю не відмовились. Основна проблема полягає в тому, що, перебуваючи на службі у відомствах іноземних справ акредитуючих держав, дипломатичні кур’єри не мають дипломатичних рангів і не входять до складу персоналу представництва, чим пояснюється порівняно невеликий обсяг їх імунітетів. Пунктом п’ятим ст. 27 Віденської конвенції про дипломатичні зносини передбачено, що «дипломатичний кур’єр, який має бути забезпечений офіційним документом із зазначенням його статусу та кількості місць, що складають дипломатичну пошту, користується при виконанні своїх обов’язків захистом держави перебування. Він користується особистою недоторканністю і не підлягає арешту або затриманню в будь-якій формі». На практиці існує тенденція надавати дипломатичним кур’єрам імунітети, якими наділені дипломати. Проте неврегульованість статусу дипломатичних кур’єрів часто призводить до виникнення конфліктних ситуацій. Багато проблем виникає у зв’язку з не забороненим Конвенцією особистим оглядом 83 дипкур’єрів та їх багажу при проходженні митного контролю. Можливість такого огляду передбачена законодавством ряду держав. Дипломатичний кур’єр користується особистою недоторканністю, він не підлягає арешту, догляду чи затриманню в будь-якій формі, хоча всі згадані імунітети припиняються в момент доставки кур’єром ввіреної йому дипломатичної пошти за призначенням. Особливо привертає до себе увагу те, що в міжнародних конвенціях нічого не зазначено про виключення дипкур’єрів з-під кримінальної, цивільної чи адміністративної юрисдикції держави перебування. Кур’єри не звільняються від особистого огляду і огляду належного їм багажу під час митного контролю. Більше того, законодавство деяких країн передбачає можливість митного контролю дипкур’єрів у тому числі й із застосуванням технічних засобів. Якраз останнє і залишається поза полем регламентації Конвенції загалом. У дипломатичній практиці трапляються випадки обмеження державами перебування свободи пересування дипломатичних кур’єрів, що не суперечить Конвенції, але за умови, що такі обмеження не перешкоджають вільній доставці дипломатичної пошти. Питання статусу дипломатичного кур’єра згадуються в проекті статей Додаткового протоколу. В ньому вперше регламентовані питання призначення, документування, громадянства дипломатичного кур’єра, встановлюються його функції, порядок припинення функцій, можливість оголошення кур’єра persona non grata. Протокол передбачає надання кур’єрові особистої недоторканності, недоторканності тимчасового приміщення, службового імунітету від кримінальної, цивільної, адміністративної юрисдикції, митного та фіскального імунітетів. Порівняно новим засобом доставки дипломатичної пошти є перевезення останньої не штатними, професійними кур’єрами, а особами, які тимчасово виконують цю місію (дипломатичні кур’єри ad hoc), їх статус визначено п.6 84 ст. 27 Конвенції. Принциповим питанням у статусі таких тимчасових кур’єрів є те, що «…імунітети [кур’єра ad hoc] припиняються в момент доставки таким кур’єром дорученої йому дипломатичної пошти за призначенням». Пункт 7 ст .27 Конвенції передбачає, що «дипломатична пошта може бути ввірена командирові екіпажу цивільного літака, що направляється в аеропорт, прибуття в який дозволене. Командир має бути забезпечений офіційним документом із зазначенням кількості місць, що складають пошту, проте він не вважається дипломатичним кур’єром. Представництво може направити одного зі своїх співробітників прийняти дипломатичну пошту безпосередньо і безперешкодно від командира літака». Така ж практика перевезення дипломатичної пошти поширюється і на капітанів морських торговельних суден. До того ж на підставі спеціальних угод між конкретними державами- контрагентами дипломатична пошта може пересилатись і без супроводження її дипкур’єрами (по каналах звичайного поштового зв’язку або авіатранстпортом). У такому разі завчасно встановлюється допустима для відправки кількість місць і визначається місячна норма ваги диппошти. В Україні служба дипломатичних кур’єрів не підпорядкована безпосередньо МЗС України, а є складовою Головного управління державної фельд’єгерської служби, яка структурно входить до Міністерства транспорту та зв’язку України (розпорядження Президента України «Про Порядок доставки дипломатичної пошти України» від 22 липня 1992 року (Додаток 5) [9]. Начальник Держфельдслужби призначається та звільняється з посади Мінзв’язку. Особовий склад служби дотримується положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів Міністерства внутрішніх справ України і прирівнюється до оперативного складу органів МВС. Ця служба є урядовим військово-кур’єрським зв’язком, що забезпечує доставку службової кореспонденції державних органів, диппошти посольств, консульств і представництв України та інших держав, а також виконання доручень особливого характеру Президента, Голови Верховної Ради України та Прем’єр-міністра України. Отже, Держфельдслужба України за 85 погодженням з МЗС України призначає дипкур’єрів, розробляє розклад і маршрути доставки диппошти. З таким поділом сфер впливу і повноважень між вищезазначеними державними структурами автор дозволяє собі не погодитись. В Угорській Республіці організаційно службою дипломатичних кур’єрів займається керуючий справами Міністерства зовнішніх справ, і підлягає вона Управлінню дипломатичних кур’єрів і безпеки. Служба спеціальних дипломатичних кур’єрів у МЗС Угорщини була ліквідована у 1990-х роках, а її функції покладені на дипломатів. Таким чином, практично всі працівники Міністерства зовнішніх справ Угорської Республіки (від аташе до начальника управління) відповідно до затвердженого графіка (маршрутом п'яти–шести країн) виїжджають як дипкур’єри. В Естонській Республіці служба дипломатичних кур’єрів як така відсутня, оскільки листування між МЗС Естонії та її дипломатичними представництвами в ті країни, з якими є зв’язок національної авіакомпанії, відбувається завдяки «командирській пошті». В решту країн конфіденційні матеріали передаються «з оказією», хоча практикуються також і разові поїздки співробітників МЗС. Подібним шляхом здійснюється і доставка дипломатичної пошти в Австрії та Туреччині, хоча в останній дипкур’єри перевозять лише архівні та довідкові матеріали, спеціальну художню літературу для бібліотек посольства, нормативні акти, бланки паспортів тощо. У Великій Британії, що цікаво, дипломатична пошта доставляється без виходу з літака чи за межі аеропорту. Кур’єр має передати пошту членові дипломатичного персоналу і в свою чергу одержати пошту від останного. Таким чином проявляється заощадливість уряду Сполученого королівства, оскільки не потрібно витрачати додаткових коштів на добові, оплату готелю для кур’єра і навіть візи країни призначення. Тому, як правило, такі подорожі здійснює одна особа. 86 Болгарія, наприклад, для вищезазначених цілей користується послугами одного професійного кур’єра і одного співробітника МЗС. Економ-шляхом можна назвати такий єдиний маршрут до країн СНД: Софія – Москва, а вже дипломатичні представництва Болгарії в Мінську, Санкт-Петербурзі, Києві та Одесі самостійно доставляють дипломатичну пошту до Москви. Подібна схема відпрацьована і в Німеччині, де, до того ж, активно використовується автотранспорт [36]. Оскільки, питання дипломатичної пошти стосується здійснення саме дипломатичного представництва, відповідно і підбір кадрів (дипкур’єрів) має здійснюватися фахово, і це питання не може вирішуватись іншою державною установою чи організацією, а виключно профільним у даній сфері Міністерством закордонних справ України. Єдиний припустимий компроміс між існуючою практикою та нашим баченням можливий у питанні погодження кандидатур кур’єрів з деякими силовими відомствами, але ніяк не обрання кур’єрів за пропозицією названих відомств, адже це прямо суперечить принципам діяльності державних органів, установ, організацій, є хибною з погляду юридичної організації виконання функцій підтримки дипломатичного зв'язку та нелогічною. Після висловлення такої категоричності неодмінно слід визнати те, що на сьогодні, по суті, відсутнє правове регулювання «командирської пошти», тому цей канал доставки дипломатичної пошти не завжди відповідає вимогам надійності. Тому в даному разі варто послатись на міжнародний досвід. Особливий інтерес викликає болгарський варіант використання дипкур’єрського зв’язку. Щоб економити кошти, на маршрут виїздить один дипкур’єр та один співробітник МЗС, існує розгалужена система маршрутів, що, як і в Німеччині, активно використовується [36]. Дане вивчення було проведено з метою встановлення розбіжностей у статусі дипломатичних кур’єрів, організації діяльності кур’єрських служб, для 87 того, щоб підкреслити існуючі перешкоди для уніфікації норм міжнародного дипломатичного права, предметом регулювання яких є статус, привілеї та імунітети дипкур’єрів. Отже, ст. 17 Конвенції («Недоторканність тимчасового житлового приміщення») передбачає, що хоча й «тимчасове житлове приміщення дипломатичного кур’єра недоторканне», згода останнього на прохід у це приміщення місцевої влади «може передбачатись у випадку пожежі чи іншого стихійного лиха, яке потребує негайних заходів безпеки» (п. 1). Пункт 3 цієї ж статті передбачає, що тимчасове житлове приміщення дипкур’єра може бути піддано огляду чи обшуку за наявності «серйозних підстав підозрювати , що в ньому знаходяться предмети, володіння якими, їх експорт та імпорт заборонені законом чи карантинними правилами», «такий огляд чи обшук повинен проводитися лише в присутності дипломатичного кур’єра» і за умови, що не буде порушена його особиста недоторканність, недоторканність дипломатичної пошти, а також не буде затримки чи перешкод у доставці дипломатичної пошти. Положення про тимчасове житлове приміщення дипкур’єра являють новацію в дипломатичному праві, зумовлену, головним чином, прагненням сторін до завершеного і всебічного врегулювання статусу дипломатичних кур’єрів, а не потребами практики, адже на практиці яких-небудь прецедентів з тимчасовим жилим приміщенням, по суті, не існує. У ст. 18 («Імунітет від юрисдикції») проекту протоколу встановлює, що дипломатичний кур’єр користується службовим імунітетом від кримінальної, цивільної, адміністративної юрисдикції держави перебування (п. 1 і п. 2). Свого часу юристи всіх колишніх соціалістичних країн та Радянського Союзу пропонували забезпечити дипломатичним кур’єрам повне звільнення від юрисдикції держави перебування, але більшість учасників Комісії міжнародного права виступили лише за надання службового імунітету. Головним аргументом такої позиції учасників Комісії було те, що на практиці 88 ніколи не виникало проблем, пов’язних з повною відсутністю імунітету дипкур’єрів від юрисдикції держави перебування [37]. Статтею 33 («Факультативний вибір») передбачається право держави – учасника протоколу зробити письмову заяву, у якій би зазначалася категорія дипломатичних кур’єрів і відповідна їй категорія дипломатичної пошти, перелічені у п. 1 та п. 2 ст. 3, до яких вона не буде застосовувати статті протоколу. У коментарі до ст. 33 уточнюється, що її метою є надання державам– учасницям протоколу можливості скоротити обсяг зобов’язань, які вони беруть на себе, обмежуючи сферу застосування протоколу лише деякими категоріями кур’єрів та пошти. Комісія міжнародного права мала думку про те, що державам слід надавати свободу застосовувати майбутні статті до будь- яких категорій кур’єрів і відповідної пошти на власний розсуд. Хоча деякі учасники Комісії міжнародного права вважали за необхідне взагалі опустити цю норму, оскільки застосування її положень може викликати різнобій у дипломатичній практиці держав, що в кінцевому результаті загрожує приниженням статусу дипломатичного кур’єра і дипломатичної пошти аж до рівня консульських кур’єрів та консульської пошти. До речі, такі побоювання небезпідставні. У процесі вивчення даного виду імунітету логічно випливає висновок, що у питанні статусу дипломатичних кур’єрів обов’язково слід переглянути питання меж їх особистої недоторканності, заборонивши затримання та огляд до межі, яка встановлена для дипломатичних агентів (включно з технічним контролем). Крім цього, на нашу думку, потрібно опрацювати пропозиції юристів усіх колишніх соціалістичних країн та Радянського Союзу, які стосувалися забезпечення дипломатичних кур’єрів повним звільненням від юрисдикції держави перебування, лише внести уточнення, що подібний привілей надається дипкур’єрам на час виконання покладеної на них місії. У тому числі ми вважаємо, що потрібно переглянути межі привілеїв з огляду на їх доцільність та виправданість, зокрема згідно з ієрархією дипломатичних 89 агентів забезпечити їх транспортні засоби недоторканністю, тотожною рангу та обсягу їх повноважень, у межах нині існуючих номерних серій транспортних засобів. 2.6. Правова оцінка правої регламентації недоторканності дипломатичних засобів пересування На нашу думку, юридичного доопрацювання потребує імунітет дипломатичних засобів пересування. Віденська конвенція 1961 року говорить: «Засоби пересування представництва користуються імунітетом від обшуку, реквізиції, арешту та виконавчих дій» (п.3 ст.22), проте поняття «недоторканності дипломатичних засобів пересування» доктриною міжнародного права не тлумачиться. Якщо «недоторканність» розглядати як чотири вищезазначені дії з боку приймаючої держави, то наскільки правомірними будуть дії стражів правопорядку, які затримуватимуть зловмисника, який викрав автомобіль чи перешкоджатимуть управлінню транспортним засобом у нетверезому стані абощо. Отже, імунітет від обшуку, реквізиції, арешту та виконавчих дій, що надається дипломатичним засобам пересування дипломатичного представництва, поширюється на засоби пересування, які належать співробітникам адміністративно-технічного персоналу і членам їх сімей (п. 2 ст. 37 Конвенції). Поширення імунітету на засоби пересування, які належать співробітникам обслуговуючого персоналу, Конвенцією не передбачається. У зв'язку з цим інтерес викликають такі серії номерних знаків: «СDP» – для автомобілів глав дипломатичних представництв; 90 «DP» – для автомобілів дипломатичного персоналу іноземних посольств та консульських установ; «S» – для автомобілів адміністративно-технічного та обслуговуючого персоналу іноземних посольств та консульських установ; «F» – для автомобілів представництв іноземних фірм, банків, інформаційних агентств та інших організацій, які зареєстровані в Україні згідно з чинним законодавством [47]. Якщо перша серія видається дипломатичним агентам, то дві інших мають співробітники обслуговуючого персоналу. Автомобілі дипломатичного представництва, голови представництва, адміністративно-технічного персоналу мають однаковий статус, але серії належних їм номерних знаків різняться. Водночас автомобілі співробітників адміністративно-технічного персоналу і автомобілі співробітників обслуговуючого персоналу мають однакові номерні знаки серії «DР», хоча перші наділені імунітетами, а другі – ні. Така прогалина може викликати суттєві ускладнення при здійсненні своїх функцій компетентними органами, дезорієнтуючи останніх в разі необхідності застосування до дипломатичного засобу пересування певних примусових заходів. Отже, до дипломатичних засобів пересування належать і відповідно користуються імунітетами автомобілі з номерними знаками серії «СDP», «DР» та «S», але останні, які належать співробітникам обслуговуючого персоналу, імунітетом не наділені. Доктрина міжнародного права допускає можливість обшуку дипломатичних засобів пересування у випадках, коли вони використовуються в злочинних цілях, цілком законна. Ця позиція підтримана і Комісіїю міжнародного права ООН при підготовці проекту Конвенції. З такою позицією, можливо, і можна погодитись, оскільки дії місцевої влади в подібних випадках можуть бути обґрунтовані в рамках інституту репресалій за умови дотримання принципу відповідності обох порушень норм Конвенції. 91 Деякі ускладнення можуть виникати в тих випадках, коли дипломатичними автомашинами перевозяться вантажі для дипломатичного представництва. Згідно з Конвенцією дипломатичні вантажі підлягають огляду, незалежно від способу його доставки на митницю, проте сам дипломатичний засіб пересування не дозволяється оглядати. Дипломатичне представництво для перевезення може обрати і дипломатичну автомашину, але вантаж не буде невід’ємною складовою частиною дипломатичної автомашини, і будь-яких нездоланних перешкод для надання його до огляду бути не може. Будучи зобов’язаним поважати закони держави перебування, дипломатичне представництво повинно забезпечити виконання вимог національного законодавства про огляд дипломатичних вантажів. При чому представники органів місцевої влади мають право з метою виконання своїх функцій на вхід до дипломатичної автомашини без дозволу її власників, оскільки дипломатичні засоби пересування не мають тієї недоторканності, якою наділені приміщення дипломатичних представництв. Необхідність у таких діях може виникнути у випадку, коли дипломат намагається ввезти (вивезти) в дипломатичне представництво місцевого громадянина. Якщо такий громадянин прихований у автомашині (в багажнику, під сидінням тощо), представник органів влади не вправі його звідти вилучити, оскільки це буде розглядатись як обшук автомашини. Але якщо громадянина безперешкодно видно в авто, автомашина може бути зупинена і висунуто вимогу приховуваній особі вийти з неї. За відмови громадянина вийти з машини представник органів влади має право самостійно відкрити машину і здійснити затримання примусовим шляхом. При паркуванні автомобіля з порушенням правил дорожнього руху країни перебування його може бути піддано відбуксируванню. Правомірність таких дій ставиться під сумнів міжнародною практикою, оскільки це є переміщенням авто, а переміщення є примусовими заходами, від утримання яких застерігає Конвенція. Крім того, слід зважати на ту обставину, що 92 порушення правил автостоянки може зумовити настання негативних наслідків. Звичайно, влада держави перебування повинна мати можливість застосування необхідних заходів для запобігання скоєнню правопорушення з метою уникнення шкідливих наслідків. Періодично виникають ситуації, коли посадові особи дипломатичних представництв та члени їхніх сімей перетинають державний кордон на автомобілях, у яких, як правило, знаходиться їх особистий багаж. Чи правомірним у такому разі є огляд авто? Так, правомірним. І така норма має надзвичайно велике значення, оскільки спрямована проти зловживання наведеною привілеєю. Відкриття багажу і його огляд у таких випадках є правомірною дією прикордонної влади. На практиці пропонується відкрити авто і оглянути його: підняти сумки, які в ньому знаходяться, для того, щоб прикордонники могли переконатись – під валізами нічого не приховується. Якщо є серйозні підстави вважати, що особистий багаж містить предмети, ввезення (вивезення) яких заборонене законами та правилами країни перебування, компетентними органами може бути здійснений огляд особистого багажу, проте в присутності власника чи уповноваженої ним особи – відповідного посольського працівника чи члена його сім’ї. Слід зауважити, що Конвенції 1961 і 1963 років не передбачають обов’язку держави перебування забезпечити спеціальний захист (охорону) дипломатичних засобів пересування від посягань приватних осіб. Тому державою перебування правомірно може бути відхилено можливі вимоги іноземних представництв про встановлення спеціальних постів для охорони дипломатичних автомашин. У випадках крадіжок з машин чи угону таких посольствам слід заявити про інцидент органaм місцевої влади, і лише після цього у встановленому законом країни перебування порядку розпочинається розслідування по справі [29;40]. 93 Отже, проаналізована нами непродуманість надання імунітетів дипломатичним засобам пересування, що супроводжується недосконалими механізмами реалізації, суттєво ускладнює забезпечення внутрішньодержавного правопорядку під час ведення автоматичних засобів пересування на дорогах країни. Безумовно, зловживання імунітетами не є масовим безперервним явищем, зрештою, як і інші види перевищення меж дипломатичної недоторканності. Але в будь-якому разі, ставши учасником Віденської конвенції про дипломатичні зносини, кожна з держав-учасниць взяла на себе зобов’язання і надалі дотримуватись базових принципів міжнародного права, добросовісно виконувати закони приймаючої держави та, як говорить преамбула Конвенції, не для вигоди окремих осіб, використовувати надані імунітети, а для більш ефективного здійснення представництва. Як заходи щодо запобігання керування транспортними засобами у стані алкогольного сп’яніння дипломатичного агента обмежити особисту недоторканність дипломата шляхом дозволу примусового зупинення автомобіля і беззбройного перешкоджання відновленню руху, хоча, в разі пошкодження транспортному засобу, влада приймаючої держави буде просто зобов’язана відшкодувати заподіяні збитки, тому діяти правоохоронцям слід обачно. Часто, проводячи політику зловживань імунітетами, дипломатичні представники порушують багато інших правил дорожнього руху держави перебування. З огляду на цю обставину пропонується скасувати такий привілей, як дозвіл несплати грошових штрафів через непоширення на дипломатичних агентів норм про сплату місцевих та адміністративних податків і зборів. Передусім незручності, а подекуди і загроза життю та здоров’ю (наприклад, у випадку водіння авта у нетверезому стані) виникають для громадян приймаючої держави. Тому цілком прогнозованим є позитивний ефект від обмеження даного імунітету, спрямований на зменшення кількості 94 адміністративних проступків дипломатичними агентами, які здебільшого зумовлені їх халатністю через упевненість у безкарності. Віденська конвенція 1961 року визначає: «Засоби пересування представництва користуються імунітетом від обшуку, реквізиції, арешту та виконавчих дій» (п. 3 ст. 22). Але ретельно проаналізувавши міжнародну статистику та прецеденти міжнародного права, ми зробили кілька суттєвих висновків. По-перше, оскільки транспортні засоби дипломатичних агентів забезпечуються спеціальними номерними знаками, то в нинішніх умовах слід згідно з ієрархією дипломатичних агентів забезпечити їх транспортні засоби недоторканністю, тотожною рангу та обсягу повноважень останніх у межах нині існуючих номерних серій транспортних засобів. Наприклад, на поточний момент обслуговуючий та адміністративний персонал користується автотранспортом однакових серій номерних знаків, а обсяг імунітетів у них різний, що викликає додаткові проблеми для співробітників ДАІ держави перебування. По-друге, пропонується обмежити особисту недоторканність дипломата шляхом дозволу примусового зупинення автомобіля і беззбройного перешкоджання відновленню руху, тобто вживання запобіжних заходів з метою запобігання керування транспортними засобами у стані алкогольного сп’яніння дипломатичними агентами. По-третє, безкарність породжує правопорушення, цілком вдале формулювання, яке і за змістом, і за суттю відображає ставлення дипломатів до наданих їм імунітетів. Зокрема, в питанні сплати штрафів за порушення правил дорожнього руху. При цьому в силу того, що дипломатичний агент не справляє плати ні за які місцеві (держави перебування) збори, податки тощо, крім тих, які виникають безпосередньо з подій, не пов’язаних зі здійсненням представницьких функцій (податок закладений у ціну продуктів харчування, сфери послуг і т. д), виникає цілком логічне запитання: чому до таких же 95 обов’язкових платежів не віднести грошові штрафи? Часто зловживаючи імунітетами, дипломатичні представники тотально порушують правила дорожнього руху держави перебування. Таким чином вони не лише завдають клопоту місцевій владі, незручностей іншим учасникам дорожнього руху, а й створюють загрозу життю та здоров’ю громадянам приймаючої держави (водіння у стані алкогольного сп’яніння). Останні рекомендації щодо обмеження окремих видів імунітетів спонукали нас, для переконливості, навести деякі статистичні дані, які доступні у всесвітній мережі Інтернет, стосовно агрументів на користь обмеженню недоторканності дипломатичних агентів. Отже, за період часу з 1994 по 2004 рік у Лондоні дипломатичними представниками іноземних держав було скоєно 122 тяжких злочини. З цієї кількості до кримінальної відповідальності вдалось притягти лише за: убивство – один випадок (колумбійський дипломатичний агент); жорстоке поводження з дітьми – два випадки (марокканський дипломатичний агент); непристойний напад – п'ять випадків (три – дипломатичні агенти Саудівської Аравії; два – дипломатичні агенти ЮАР); зберігання холодної та вогнепальної зброї – п'ять випадків (два – дипломатичні агенти Саудівської Аравії; два – ЮАР; один – Лівія); нанесення тілесних пошкоджень – один випадок (дипломатичний агент Нігерії); пограбування – один випадок (дипломатичний агент Анголи); підкуп – один випадок (дипломатичний агент Саудівської Аравії); відмивання грошей – один випадок (дипломатичний агент Домініканської Республіки). Загалом же спроби сучасних дипломатичних служб перейти на нові методи роботи є важливою складовою в загальному процесі їх пристосування до 96 |