Дипломатичних представництв монографія Київ 2007 1 удк 341. 71 Ббк 66. 49 Лященко Т. М
 Скачать 0.8 Mb.
|
|
Японії перші постійні посольства виникають лише в другій половині ХІХ століття, після «насильницького відкриття» країни. Спочатку роль «перших вірчих грамот» виконували грамоти американського командора М. Перрі, за ними були і голландські, і британські, і російські дипломати та консули [12]. Інститут дипломатичного представництва можна розподілити на такі періоди. І. На основі процесу кодифікації існуючих звичаїв, норм виникли міжнародні правові норми, які лягли в основу ряду конвенцій, що регламентують різноманітні аспекти здійснення дипломатичної діяльності. Першою такою конвенцією став Віденський протокол (Віденський регламент) про ранги дипломатичних агентів від 19 березня 1815 року, доповнений змінами, внесеними Аахенським протоколом про класифікацію дипломатичних агентів від 21 листопада 1818 року. Віденським регламентом встановлювались три класи (ст. 1): – клас послів, легатів та нунціїв; 27 – клас посланців, незалежно від того, називаються вони повноважними міністрами, міністрами-резидентами, чи інакше – акредитованих при монархові; – клас повірених у справах, акредитованих при міністерствах закордонних справ. Саме на цьому етапі формуються класичні правила геополітики та дипломатії, традиції дипломатичного церемоніалу та протоколу. Регламент встановив старшинство дипломатів залежно від рангу, уточнюючи, що в кожному класі ранг дипломатичних агентів пов’язаний з датою прибуття на місце служби і офіційного вступу на посаду. Аахенський протокол встановив проміжний клас голів дипломатичних місій, клас міністрів-резидентів, якій у дипломатичній ієрархії посідає місце перед тимчасовим повіреним. На проміжній панамериканській конференції в Гавані 20 лютого 1928 року, у якій взяли участь чотирнадцять латиноамериканських держав, була прийнята Гаванська конвенція про дипломатичних агентів. Конвенція стосувалася звичайних дипломатичних агентів, які здійснюють представництво на постійній основі; надзвичайних дипломатичних агентів, уповноважених виконувати особливі місії, представляючи свої уряди на міжнародних конференціях і конгресах у міжнародних організаціях (ст.2). Конвенція регламентує різноманітні аспекти надання і забезпечення імунітетів, привілеїв і прерогатив дипагентів, зазначаючи, що всі, незалежно від класу (за винятком, які стосуються старшинства і етикету), наділені рівними правами (ст.3). Щодо дипломатичних агентів Конвенція робить уточнення, що крім функцій, які вказані у їх вірчих грамотах, вони мають право виконувати і ті, які дозволені національним законодавством акредитуючої держави. ІІ. Закінчення Першої світової війни 1914–1918 років та облаштування повоєнного світу Версальською системою мирних угод, одним із головних 28 наслідків яких було утворення Ліги Націй. Хоча й на цьому етапі дипломатії не вдалося врятувати людство від світової катастрофи 1939–1945 років. На даному етапі, якраз і ухвалюється низка конвенцій, які були покладені в основу сучасного дипломатичного і консульського права. У 1911 році приймається Каракаська конвенція про консульські функції. У 1928 році – Гаванська конвенція про консульських чиновників і «кодекс Бустаманте» (1928) (назва походить від імені основного укладача цього нормативного акта – кубинського вченого-міжнародника професора А.Бустаманте). Цей документ врегульовував консульські функції. ІІІ. Охоплює другу половину ХХ ст. Цей період вирізняється принципово новими «технологіями», нормами економічного, соціального та політичного розвитку суспільства, численних нововведень. Значний нормативно-правовий прогрес відбувся у 90-х роках завдяки демократичній відлизі в ряді європейських країн. Дев’яностими також охоплюється і прийняття: – – Статуту ООН (та, власне, створення Організації); – – Концепції про привілеї та імунітети ООН у 1946 року; – – Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року; – – Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року; – – Конвенції про спеціальні місії 1969 року; – – Конвенції про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 року. та інших нормативних актів [18; 32]. Доктрина і практика держав завжди ставили питання про межі і рамки дозволеної міжнародним правом відповідної (зворотної) реакції держави, яка постраждала в подібних випадках: потрібно обмежитися заходами протидії, встановленими в самому дипломатичному праві чи ні і чи обмежені конфліктуючі держави в своїх діях принципами необхідності і співвідношення тощо. 29 Інша позиція щодо процесу перегляду Конвенції пов’язана з загрозою послаблення ефективності чинних норм дипломатичного права, такої позиції офіційно дотримуються США та Велика Британія. Отже, прогалини в правовому регулюванні – це потенційне джерело конфліктних ситуацій у міждержавних відносинах. Зважаючи на підвищену активність держав у глобальних процесах інтеграції та їх потребу у безперервному підтриманні зв’язків зі своїми дипломатичними представництвами за кордоном, спори можуть суттєво перешкоджати репрезентативній політиці, що неодмінно негативно відіб’ється на геополітиці загалом. Деякі аспекти правового статусу дипломатичного представництва унормовуються багатосторонніми угодами, що передбачено пунктом «в» ст.47 самої Конвенції. І національне законодавство приймаючої держави, більш детально регламентуючи на базі основних норм дипломатичного права, відіграє важливу роль у державно-правовому регулюванні даного питання. Нормами національного законодавства регулюються також правовідносини, які не отримали вирішення на міжнародному рівні, але розвинута договірна база щодо статусу дипломатичних представництв витісняє норми міжнародного права, фактично та юридично дискредитуючи їх. 1.2. Становлення дипломатичного права в Україні Історичний відлік української дипломатії розпочинається з праслов’янських часів IV–VII ст. н.е., коли було утворено могутній союз племен для здійснення торгівлі з Стародавньою Грецією. «Повість минулих літ» містить згадку про історичні факти мирних походів Кия на Візантію, які більше мали характер дипломатичного візиту. Аскольдові досягнення полягали в утвердженні Русі на узбережжі Чорного моря (тогочасного Понту Евксинського) мирним шляхом. Аскольдом провадилась активна зовнішня політика, головним напрямком якої були 30 південь і південний схід, на якому знаходились найрозвинутіші країни того часу. Але в подібних досягненнях дипломатії було більше військових досягнень. 882 року на руські землі приходять варяги. 911 року Олегом підписується надзвичайної на той час ваги договір з Візантією, який засвідчує високий рівень політико-дипломатичного мислення даного періоду. Договір містив положення про «незмінну і бездоганну дружбу на подальші роки і назавжди» та співробітництво на воєнний час, є навіть положення про регламентацію питань, дещо схожих із сучасним інститутом екстрадиції, але особливої уваги приділено питанню злочинів: «…а про справи щодо злочинів, які можуть статися, урядимо таку: (Злочин) нехай настільки явно буде доведений доказами, щоб (судді) мали віру до цих доказів…якщо хто уб’є, християнина русин чи християнин русина, нехай умре там, де вчинить убивство…якщо ж ударить (хто кого) мечем або поб’є яким-небудь знаряддям, то за удар або побої нехай дасть п’ять літр (основна одиниця римської та візантійської монетної системи (327,45 грама). – Авт.) срібла по закону руському, якщо ж той, хто так учинив, буде неімущім, хай дасть, скільки може, і хай зніме із себе (потерпілому) навіть ту саму одежу свою, у якій він ходить, а про решту (суми) нехай поклянеться по своїй вірі, що (ніхто) інший ніяк (не може) допомогти йому…якщо ж хто…вчинить грабіж або явно насильне візьме що- небудь у другого, нехай верне потрійно…» і т.д. Наприкінці документа: «…на підтвердження ж і непорушність (миру, що має) бути межи вами, християнами, і (нами) Руссю, цей мирний договір учинили ми, (руси), і ви, оба (цесарі), новим написанням на двох хартіях, – цесаря вашого і своєю рукою, (а цесар) притягальним чесним хрестом і святою єдиносущою трійцею єдиного істинного бога вашого засвідчив (свій договір) і дав нашим послам….і це написання дали ми обом цесарям вашим для підтвердження, що договору цьому бути на укріплення і засвідчення існуючого межи нами миру, місяця вересня в другий (день), а в індикт (візантійське літочислення 15-річними періодами. – Авт.) п’ятнадцятий, у рік (від) сотворіння світу 6420…»[29,C.14- 31 15]. Документ був двомовним і підкреслював, що руси були народом, який мав свої закони, захищав особисту безпеку, власність, право спадщини та силу заповітів. Дипломатія князя Ігоря головним чином зводилася до підтримання встановлених до нього дружніх взаємин з іншими державами та дрібними угодами з сусідами. Його дружина Ольга, яка стала княгинею Русі після загибелі Ігоря, пріоритет зовнішньої політика вбачала в розвитку дипломатичних зносин з Константинополем. Згідно з історичними джерелами в Константинополі вона прийняла християнство, а хрещеним батьком став сам імператор. Це був тактичний хід великого стратегічного значення, яким княгиня поставила собі на політичну, економічну тощо службу Константинополь в особі імператора. Більш державотворчою і суто внутрішньою, аніж зовнішньою, можна назвати політику Святослава. Князь більше покладався на військову силу, ніж на переговори, а серед головних здобутків було завершення процесу об’єднання слов’янських племен, хоча і у зовнішніх зносинах Святослав був послідовним. Детальний аналіз здобутків кожного з руських князів у сфері зовнішньої політики не є предметом дослідження даної роботи, тому розвиток української дипломатії розглядається нами блоками. Литовська доба. Із завершенням доби роздробленості Київської Русі захід держави став польським, литовським, потому – Речі Посполитої; схід – російським. Українська карта розігрувалась між Литвою та Польщею. Литовці поважали русичів за високий рівень їх розвитку, запозичивши в них адміністрацію та княже господарство, судову та податкову організацію. Руська мова стала мовою державної канцелярії та княжого двору. Декларуючи, що вони «старини не рушать, новини не вводять», литовські князі не перешкоджали широкій автономії Русі. Зокрема, князь Руський Андрій Полоцький у цей період уклав угоду з Тевтонським орденом, Волинь 32 вела самостійну боротьбу з поляками, Київ – з монголо-татарами, підготовлено перше видання «Руської правди». Дослідник історії І. Овсій писав: «Русичі обіймали різні громадські посади…здійснювали зовнішню торгівлю…» [29] У зв’язку з активною експансивною політикою Тевтонського ордену ймовірність зіткнення з Литвою зростало. Для уникнення ускладнень Литва та Польща укладають Кревську унію, яка серед іншого зобов’язувала приєднати литовські та руських землі до Польщі з рядом негативних наслідків для суб’єктів приєднання. Тому з приходом до влади ліберального князя Литовського Вітовта його зусиллями було розірвано Кревську унію. Одним з наслідків розірвання унії стала відмова монголо-татарського хана Тохтамиша від формальних прав на Руську землю. У середині XV ст. Кримська орда відокремлюється від Золотої Орди, Крим перейшов з васальної залежності від Литви до Туреччини, внаслідок чого здійснювались розгромні набіги новоствореної Орди на українські землі. В таких умовах Польща та Литва укладають Люблінську унію, якою шляхом об’єднання двох держав утворюється Річ Посполита (буквально – «всенародна справа») з єдиною грошовою політикою, законодавчим органом, спільною зовнішньою політикою та ін. У результаті утворення нової держави здійснено новий поділ західної частини України. Зовнішня політика (фактично й дипломатія) за відмови суспільства покатоличитися і полонізуватися зреклись політичного життя. За таких умов розвиток національної дипломатії в її класичному розумінні було блоковано. Відповідне конфліктне становище спричиняє виникнення нового суспільного стану – козацтва. Козацька доба. З самого початку свого існування Запорозька Січ вела самостійну зовнішню політику. Встановити дипломатичні контакти із Запоріжжям намагалися Польща, Московія, Крим, Туреччина, німецький імператор і навіть папа римський. 33 Офіційним представником Січі був кошовий отаман, згодом – гетьман. Саме він входив у дипломатичні стосунки із сусідніми державами і саме йому вручались королівські універсали, царські укази, гетьманські ордери. Військовий, а потому генеральний писар виконував обов’язки сучасного міністра закордонних справ. У листуванні, спілкуванні з монархами, вельможами різних країн він виступав від імені всього Війська Запорозького. Після ознайомлення з отриманими листами, універсалами, указами старшиною та кошовим писар приймав їх на зберігання і в такий спосіб під його опікою був весь дипломатичний архів та різного рівня канцлерські службовці. Була на Запорожжі особлива посада – товмач. Ця особа була зобов’язана знати мови сусідніх держав і не лише їхні. Подорожнім він візував пашпорти (в значенні паспорти), перекладав під час переговорів, пояснював правила поведінки на Січі. Мав він і специфічну функцію – розвідування. Така чітка організація сприяла ефективному здійсненню зовнішньої політики Запорозької Січі та здебільшого зводилася до перемовин про перемир’я чи оголошення війни та домовленостей про співпрацю у справах військових. Дипломатія періоду Руїни, коли Україна була розділена на дві половини, одна з яких боролася на боці Московської держави, друга – Польщі, здобутки мала хіба що в самому мистецтві ведення переговорів та у кількості досягнутих згод, виражених в дво- та багатосторонніх договорах. Історики відзначають дбання про авторитет України гетьманом Мазепою. При його дворі був заведений чіткий церемоніал, на який витрачалися значні кошти, проте іноземні посли приймались з королівською пишнотою. Політика Петра І знищувала думку про ідею української державності, тому початок ХVIII ст. і, власне аж до кінця століття, позначився виключно колонізаторською політикою щодо України [29]. 34 Лютий 1917 року приносить в Україну великі надії на національне відродження, на третю історичну спробу встановлення власної державності, самостійності і суверенітету. Становлення зовнiшньополiтичної служби України пов'язано зі створенням самостiйної держави i проголошенням 10 червня 1917 року I Унiверсалу Української Центральної Ради. Другим унiверсалом 16 липня 1917 року було оголошено про утворення Генерального секретарiату (органу виконавчої влади) і започатковано формування самостiйних органiв законодавчої i виконавчої гiлок влади. З першого дня iснування Генерального секретарiату в його складi розпочало дiяльнiсть Генеральне секретарство з мiжнацiональних справ, що стало попередником першого українського зовнiшньополiтичного вiдомства. 22 грудня 1917 року Володимир Винниченко (голова Генерального секретарiату УНР) i Генеральний секретар з мiжнацiональних справ Олександр Шульгін пiдписали законопроект про створення Генерального секретарства мiжнародних справ, який цього ж дня був схвалений на засiданнi Уряду УНР. Згiдно зі схваленим документом було встановлено обов'язки Генерального секретарства мiжнародних справ, а саме: здiйснення мiжнародних зносин держави, охорона iнтересiв українських громадян поза межами УНР, тимчасово – загальне влаштування нацiональних непорозумiнь у межах УНР. Важливим поштовхом у розвитку української зовнiшньополiтичної служби став IV Унiверсал Центральної Ради (оприлюднений 12 сiчня 1918 року), в якому УНР проголошувалася "самостiйною, нi вiд кого не залежною, вiльною, суверенною державою Українського Народу". У цей час уряд України розпочав роботу над створенням мережi дипломатично-консульських установ, дiяльнiсть яких регулювалась державними законами та нормативними документами Генерального секретарства мiжнародних справ (згодом – Мiнiстерства закордонних справ України); формуванням вiдповiдної правової 35 бази дипломатичної дiяльностi – навеснi 1918 року спiвробiтниками українського МЗС було пiдготовлено проект закону "Про закордоннi установи УНР"; пiдготовкою дипломатичних кадрiв – з березня–квiтня 1918 року мали започаткувати роботу консульськi курси при Українському економiчному товариствi. Дiяльність Центральної Ради принесла державі налагоджені контакти з країнами Антанти, приймаючи представникiв Францiї (генеральний комiсар Францiї при урядi України) та Великої Британiї (представник Великої Британiї). Наприкiнцi грудня 1917 року українська делегацiя взяла участь у мирних переговорах у Брестi, де 27 сiчня 1918 року було пiдписано перший мирний договiр у свiтовiй вiйнi – мiж УНР та Нiмеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією. З приходом до влади 28 квітня 1918 року гетьмана Української Держави Павла Скоропадського український уряд став послідовником розбудови вiтчизняної зовнiшньополiтичної служби. Було визначено три основнi напрями зовнiшньої полiтики Української Держави: встановлення дружнiх вiдносин з країнами Четвертного Союзу; розв'язання спiрних територiальних проблем з сусiднiми державами; встановлення дипломатичних вiдносин з нейтральними державами. За час дiяльностi Гетьманського уряду розширилося коло країн, з якими було встановлено дипломатичнi вiдносини. Зокрема, Українська Держава послала дипломатичнi мiсiї до Румунiї, Фiнляндiї, Швейцарiї, Швецiї (загалом до 10 держав), а також прийняла понад два десятки повноважних представникiв iнших країн (Австро-Угорщини, Болгарiї, Грузiї, Нiмеччини, Туреччини, Польщi, Румунiї, Фінляндії та інших). Уряд Української Держави також сформував окрему делегацiю для мирних переговорiв з Росiєю. Переговори з росiйською делегацiєю вiдбувалися у Києвi з травня по жовтень 1918 року Делегацiя РСФСР, очолювана 36 Раковським i Мануїльським, виконувала одночасно функцiї тимчасового дипломатичного представництва в Українськiй Державi. З призначенням мiнiстром закордонних справ Української Держави Дмитра Дорошенка, який змiнив на цiй посадi Миколу Василенка, було здiйснено ряд важливих крокiв для вдосконалення структури українського МЗС та законодавчої бази зовнiшньополiтичної дiяльностi. У червнi 1918 року було прийнято Закон "Про посольства i мiсiї Української Держави", в липнi цього ж року – Закон "Про українську консульську службу". За перiод Гетьманського уряду розпочали дiяльнiсть першi вiтчизнянi Консульськi курси – навчальний заклад, що був покликаний забезпечити державу дипломатичними i консульськими фахiвцями. З приходом Другого республiканського уряду (Директорiї), який перебрав владу вiд гетьмана в груднi 1918 року, дипломатичнi контакти попереднiх українських урядiв було розширено. Зокрема, Директорiя, першим мiнiстром закордонних справ якої став Володимир Чехiвський, вислала ряд дипломатичних мiсiй до таких держав, як: Бельгiя, Велика Британiя, Грецiя, Iталiя, США та iнших, вiдкрила посольства у Естонiї, Латвiї, Чехословаччинi, Угорщинi тощо. За Директорiї Українська держава була також представлена у Ватиканi. Окрема делегацiя УНР взяла участь у Паризькiй мирнiй конференцiї, одночасно виконуючи функцiї тимчасового дипломатичного представництва України у Францiї. Основна дiяльнiсть українських дипломатичних представництв i спецiальних делегацiй УНР була спрямована на те, щоб забезпечити визнання України та заручитися мiжнародною пiдтримкою у її державницьких прагненнях. Дипломатичнi установи УНР здiйснювали широку iнформацiйну та видавничу роботу про Україну, а також виконували основнi консульськi функцiї. У країнах, де перебували українськi полоненi, було органiзовано їхнє повернення на Батькiвщину; при представництвах у Берлiнi, Вiднi й Римi iснували вiйськово-санiтарнi мiсiї для вiйськовополонених. За часiв Директорiї в практику української зовнiшньополiтичної служби ввiйшло 37 проведення з'їздiв послiв i глав дипломатичних мiсiй, з яких найважливiшими стали – у Карлових Варах – у 1919 році та Вiднi – у 1920 році. Активна зовнiшньополiтична дiяльнiсть ЗУНР сприяла розвиткові інституту національного дипломатичного представництва. 1 листопада 1918 року до влади у Львовi в результатi збройного повстання прийшла Нацiональна Рада, яка 13 листопада прийняла Тимчасовий основний закон про самостiйнiсть українських земель колишньої Австро-Угорської iмперiї i утворення самостiйної держави. Зовнiшньополiтична дiяльнiсть ЗУНР переважно зводилася до двох ключових напрямiв: вiдносини з Надднiпрянською УНР та державами Антанти. Керуючись спiльним прагненням до iсторичного об'єднання українських земель у соборнiй державi, 22 сiчня 1919 року представники обох урядiв привселюдно проголосили Акт злуки УНР та ЗУНР. За час своєї дiяльностi уряд ЗУНР налагодив широкi дипломатичнi контакти, вiдкривши власнi представництва в Австрiї, Iталiї, Нiмеччинi, Угорщинi, Чехо-Словаччинi, Югославiї. Спецiальнi мiсiї були направленi до держав, де перебувала значна кiлькiсть української емiграцiї – Канади, США, Бразилiї. У липнi 1919 року уряд ЗУНР надiслав окрему делегацiю на Паризькi мирнi переговори, де представники ЗУНР спiвпрацювали з дипломатичною мiсiєю УНР. Одночасно з державотворчими процесами, що здiйснювалися урядами УНР, Гетьманатом та ЗУНР, розпочалося формування державних структур радянської України. У сiчнi 1919 року було офiцiйно проголошено Українську Соцiалiстичну Радянську Республiку (УСРР). З початку формування владних структур радянської України виконання "зовнiшньополiтичних функцiй" було покладане на Народне секретарство мiжнацiональних справ. У сiчнi 1919 року формується Рада народних комiсарiв УСРР, керiвником якої став Християн Раковський, одночасно очоливши зовнiшньополiтичне 38 вiдомство радянської України. За час своєї дiяльностi уряд УСРР розгорнув мережу власних дипломатичних представництв, зокрема у Варшавi, Берлiнi, Празi. Щодо iноземних дипломатичних посланникiв при урядi радянської України, то серед них були представники Польщi, а також Австрiї, Нiмеччини, Чехо-Словацької республіки, якi виконували переважно торговельнi та консульськi функцiї. У цей перiод дiяльнiсть Наркомату закордонних справ УСРР була здебільшого спрямована на розвиток дипломатичних вiдносин з iншими державами, вдосконалення внутрiшнього законодавства в межах компетенцiї наркомату, пiдтримку контактiв з представництвами iноземних держав в УСРР. Зміни відбулися пiсля утворення в груднi 1922 року Союзу РСР. Усi зовнiшньополiтичнi, економiчнi, торговельнi зв'язки України невдовзi перейшли у вiдання союзного центру, в чергове позбавляючи УСРР права на власну зовнiшньополiтичну дiяльнiсть. 18 жовтня 1922 року ЦК КП(б)У прийняв постанову "Про згортання апарату НКЗС УСРР", повноваження якого мали бути переданi союзному наркомату. Незважаючи на активнi спроби тодiшнього народного комiсара закордонних справ УСРР Х.Раковського протидiяти цьому рiшенню (в т.ч. за його iнiцiативою 23 березня 1923 року було прийнято звернення ЦК КП(б)У до Полiтбюро ЦК РКП(б) з проханням переглянути питання щодо злиття НКЗС УСРР i СРСР), НКЗС УСРР було офiцiйно лiквiдовано 20 вересня 1923 року. Водночас пiсля скасування наркомату завдяки настiйному клопотанню тодiшнiх українських керiвникiв з 1923 по 1936 рік у посольствах СРСР за кордоном працювали українськi представники, якi на цi посади призначалися урядом УССР, а потiм – УРСР. 1 лютого 1944 року сесiя Верховної Ради СРСР прийняла Закон "Про надання союзним республiкам повноважень у галузi зовнiшнiх зносин та про перетворення у зв'язку з цим Народного комiсарiату закордонних справ iз загальносоюзного в союзно-республiканський народний комiсарiат". Цим 39 актом пiсля двадцятирiчної перерви, по сутi, поновлювалися права союзних республiк у сферi зовнiшньополiтичної дiяльностi. Вже 5 лютого 1944 року були прийняті постанови Полiтбюро ЦК КП(б) України i видані укази Президiї Верховної Ради УРСР про утворення українського НКЗС. Мiжнародна дiяльнiсть України в перiод 1944–1990 років була орiєнтована на участь в ООН, роботi в iнших мiжнародних органiзацiях, що надавало можливiсть iнформувати свiтову громадськiсть про життя України, бути залученою до обговорення свiтових та регiональних мiжнародних проблем, вносити свої пропозицiї. Як держава – засновниця ООН Україна брала участь у розробцi Статуту цiєї міжнародної органiзацiї, формуваннi її структури, органiв та установ. Українська РСР, посiвши належне мiсце в багатьох мiжнародних органiзацiях, проводила активну, наполегливу полiтику по захисту прав людини, роззброєнню, збереженню миру. Лише у 1950-х роках нею було внесено 22 пропозицiї, у 1960–1961 роках – 18 пропозицiй, а з 1962 по 1970 рік – 202 пропозицiї до документiв, що були предметом обговорення у мiжнародних органiзацiях та на конференцiях. Не менше пропозицiй внесено у 1971–1990 роках. Зокрема, за iнiцiативами України було проголошено мiжнародні роки медичних дослiджень, боротьби з неписьменiстю у свiтi, допомоги у пiдготовцi кадрiв для прискорення iндустрiалiзацiї країн, що розвиваються. Новітній етап у розвитку вiтчизняного зовнiшньополiтичного вiдомства розпочався з 16 липня 1990 року, коли Верховна Рада УРСР прийняла Декларацiю про державний суверенiтет України. У Декларацiї зазначається, що Україна "як суб'єкт мiжнародного права здiйснює безпосереднi зносини з iншими державами, укладає з ними договори, обмiнюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у дiяльностi мiжнародних органiзацiй...". Україна "виступає рiвноправним учасником мiжнародного спiлкування, активно сприяє змiцненню загального миру i мiжнародної безпеки, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесi та європейських структурах". 40 Пiсля прийняття iсторичного Акта про незалежнiсть України 24 серпня 1991 року перед вiтчизняним Мiнiстерством закордонних справ (далі – МЗС) постали новi вiдповiдальнi завдання, якi вимагали нових професiйних пiдходiв, реформування структури самого відомства та підготовки вiдповiдної законодавчої бази. Сьогоднi дiяльнiсть Мiнiстерства закордонних справ України значно розширена i реформована, про що, зокрема, свiдчить той факт, що нинi загальна кiлькiсть працiвникiв системи МЗС становить понад 1800 осiб, що у 18 разiв бiльше, нiж у 1990 році. У центральному апаратi МЗС України працює близько 60 відсотків працiвникiв вiком до 30 рокiв, у закордонних установах – до 40 відсотків. Значною мiрою розширене регiональне представництво серед працюючих у МЗС. Особлива увага МЗС надається пiдготовцi нових поколiнь українських дипломатiв. Серед провідних вищих навчальних закладiв, які готують спеціалістів для дипломатичної служби, – Дипломатична академiя при МЗС України, Iнститут мiжнародних вiдносин Київського нацiонального унiверситету iмені Тараса Шевченка, Львiвський нацiональний унiверситет iмені Iвана Франка, Нацiональна юридична академiя iмені Ярослава Мудрого, Iнститут сходознавства i мiжнародних вiдносин "Харкiвський колегiум". Аналізуючи правовий статус МЗС у національному праві, дозволимо собі висловити сумнів щодо правомірності віднесення парламенту країни до переліку органів зовнішніх зносин. Дипломатична практика є спільною діяльністю ряду органів державної влади будь-якої країни. Такі державні органи мають спільну назву – органи зовнішніх зносин. Вони бувають зовнішні (представництва за кордоном), внутрішні (постійно знаходяться на території даної держави). Останні поділяють на органи спеціальної та загальної компетенції. Загальна компетенція належить органам, які визначають засади зовнішньої політики держави, стратегічні та тактичні цілі, формують органи зовнішніх зносин за кордоном, здійснюють кадрову підготовку складу для цих органів. 41 До структури внутрішніх органів зовнішніх зносин звично відносити такі, як: – – парламент – Верховна Рада України; – – глава держави – Президент України; – – уряд – Кабінет Міністрів України; – – відомство закордонних справ – Міністерство закордонних справ України; – – інші міністерства і відомства України. МЗС – профільне міністерство у здійсненні зовнішньополітичної діяльності. Глава держави – Президент представляє Україну в міжнародних відносинах, керує зовнішньополітичною діяльністю (п. 3 ст. 106 Конституції України) [1]. Уряд – Кабінет Міністрів України як орган виконавчої влади забезпечує здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави (п. 1 ст. 116 Конституції України) [1]. Питання полягає в тому, що зарахування Верховної Ради України (далі – ВР України) до переліку органів зовнішніх зносин не відповідає Конституції України. Адже ст. 75 Основного Закону визначено, що єдиним органом законодавчої влади в України є парламент – ВР України [1]. Саме органом законодавчої влади, а не зовнішніх зносин. Згідно з п. 5 ст. 85 Конституції України до повноважень парламенту в тому числі належить «визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики», але «визначення засад» і здійснення активної представницької функції України в зовнішніх зносинах її парламентом – поняття не тотожні, а за своєю суттю відмінні. Теоретично орган державної влади може бути і одноособовим, в даному випадку припустимо, що це Голова ВР України. Відповідно до п. 4 ст. 88 Конституції України він «Голова Верховної Ради України представляє її у зносинах з іншими органами державної влади та органами влади інших держав». Керуючись тим, що зазначена норма Основного Закону є нормою 42 прямої дії імперативного характеру, то і Голова парламенту не має статусу органу зовнішніх зносин. Отже, новiтня історiя зовнiшньополiтичного українського вiдомства є невiд'ємною частиною доленосних державотворчих процесiв, що вiдбувалися в Українi впродовж ХХ століття. Згідно з "Основними напрямами зовнiшньої полiтики України", ухваленими 2 липня 1993 року, з огляду на своє геополiтичне становище, iсторичний досвiд, культурнi традицiї, багатi природнi ресурси, потужний економiчний, науково-технiчний та iнтелектуальний потенцiал, Україна може i повинна стати впливовою свiтовою державою, здатною виконувати значну роль у забезпеченнi полiтико-економiчної стабiльностi в Європi. Неодмiнною умовою успiшної реалiзацiї Україною своїх можливостей є її активне i повномасштабне входження до свiтового спiвтовариства. Долаючи кризовi явища в суспiльствi i торуючи свiй шлях у свiт, Україна спирається на свої фундаментальнi загальнонацiональнi iнтереси, вiдповiдно до яких визначаються засади, напрями, прiоритети та функцiї її зовнiшньої полiтики. Реалiзуючи поставленнi завдання, за шістнадцять рокiв незалежностi Україна здобула статус авторитетного, передбачуваного, послiдовного i активного учасника мiжнародних вiдносин. Історичний огляд принципово важливий у рамках концепції нашого дослідження. Адже в такий спосіб з'ясовуємо не лише історичні передумови та процеси виникнення і розвитку інституту представництва, а й спосіб мислення у геополітичних процесах як деяких іноземних держав, так і України зокрема. У контексті загальноісторичного процесу можна спрогнозувати обставини, які за подальшого розвитку дипломатичної практики можуть викликати ускладнення і конфлікти. Враховуючи стабільно стрімко зростаючі експансивні апетити та мінливі політичні інтереси світових держав-лідерів, такий історичний екскурс набуває ще більшої актуальності. 43 Оскільки об’єктивність у цьому питанні є вельми важливою, з метою запобігання упередженості при висвітленні різноманітних історичних фактів нами детально досліджено ряд історичних документів вітчизняної та світової історії. 44 |