Дипломатичних представництв монографія Київ 2007 1 удк 341. 71 Ббк 66. 49 Лященко Т. М
 Скачать 0.8 Mb.
|
|
Стародавній Рим. Давність міжнародних зв’язків Риму не поступалася ні Стародавній Греції, ні Стародавньому Сходу. У Римі існували проксенія (jus hospitii) і колегія феціалів, подібна до грецької колегії амфіктіонів. Феціали врегульовували спори і непорозуміння між племенами і племенними союзами. Жодна важлива подія не розпочиналась і не завершувалась без санкції феціалів. Вони оголошували війну, укладали мир і підписували договори. Організація і структура дипломатичних органів античного Риму відображає особливості його політичного устрою. Якщо у Греції класичного періоду з її розвинутою дипломатією суттєву роль у зовнішній політиці відігравали Народні збори, тобто збори громадян, які стояли вище рабів, котрі не мали громадянських прав, то в Римі класичного періоду політичним керівником зовнішньої політики був орган римської рабовласницької знаті – Сенат. Посольство в Римі називалось легацією (legationes), а посли – легатами (legati), ораторами (oratores) і жезлоносцями (caduceatores). У царський період римської історії право посилати посольство належало царю, а послами були феціали. За Республіки це право перейшло до Сенату. Права Народних 15 зборів (коміцій) у Римі були обмеженішими порівняно з Грецією. Зовнішня політика, прийом і направлення посольств належали до компетенції Сенату. Посольські функції вважались важливими і вимагали від людей, які претендували їх обійняти, високих якостей. У зв’язку з цим призначення особистого складу посольської місії в Римі супроводжувалося складною процедурою. Обговорення питань здійснювалось у Сенаті, і щоразу, з цього приводу видавалася спеціальна сенатська постанова (senatus consulum). «Чи чув хто-небудь, щоб коли-небудь у Римі посли обиралися без сенатської постанови?» – запитував Цицерон в одній зі своїх промов. Сенатус-консультум встановлював лише норми чи принципи, на підставі яких здійснювалось посольство. Посол за будь-яких умов повинен був чинити відповідно з «достоїнством і користю для римського народу», тому перевага при обранні надавалася сенаторському стану (нобілям). Вибір послів надавався головуючому в Сенаті – консулу чи претору. Іноді послів обирали за жеребом, який можна назвати жеребом фатуму, адже рішення претора чи консула, які головували в Сенаті і були наділені повноваженням обирати посла, характеризувались своїм імперативним авторитаризмом і ніхто не мав права відмовлятися від посольства. Римські посольства ніколи не складалися з однієї особи, інакше це суперечило б духу римського права республіканської епохи. Делегації складалися з двох і аж до десяти осіб. Усі посольства мали головуючого або главу посольства (princeps legationis), і належала ця роль сенаторові вищого рангу. Особа посла неодмінно захищалась звичаєм та законом. Зовнішньою відзнакою послів слугував золотий перстень, який надавав право на безоплатний проїзд та наданння в дорозі йому всього необхідного (подібно до імунітетів та привілеїв, які зафіксовані у Віденській конвенції про дипломатичні зносини). Для посилення престижу послів їх іноді супроводжували військові судна (квінквереми). На утримання посольських делегацій видавались дорожні кошти (viaticum) і всі необхідні речі – срібний 16 посуд, одяг, білизна. До посла прикріплявся цілий штат прислуги (вільні раби): секретарі, перекладачі, булочники, кондитери, м’ясники і т.д. Мета посольства могла бути найрізноманітнішою: оголошення війни і укладення миру, підписання договорів, організація підкорених провінцій, третейське владнання міжнародних конфліктів і вирішення релігійних спорів. Після завершення своєї місії легати віддавали Сенату звіт про свою діяльність. Дипломатичною мовою Риму це називалось «зробити доповідь про посольство» (legationem referre або renuntiare). Сенату належало право не лише направляти, а й приймати посольства. Посольства іноземних держав, які прибували в Рим поділялися на дві категорії: 1) посольства держав, які з Римом були у ворожих стосунках, і 2) посольства дружніх держав. Посли ворожої держави в місто не допускались. Їх ганебно розміщували за межею міста, на Марсовому полі, в особливій «заміській віллі». Траплялись випадки, коли послам ворожих держав відмовляли в прийомі. Тоді вони повинні були в певний строк залишити територію Італії і не повертатися без формального дозволу. Діаметрально протилежним було ставлення до послів дружніх держав і народів, хоча деякі складнощі виникали і в цьому випадку. Делегації держав першого рангу зазвичай зустрічав квестор (державний казначей). Він супроводжував їх, йдучи на певній відстані, під час їх проїзду по Італії і при від’їзді додому. Під час перебування послів в Італії їм приділялась особлива увага. Вони зупинялись у самому Римі, в одній з найкращих будівель міста (грекостатис). Їх запрошували на святкування, театральні і циркові вистави, надаючи найкращі місця. В Римі існував звичай дарувати послам подарунки. На честь особливо важливих персон навіть ставили статуї в підніжжі Капітолію. Зі свого боку посли, які приїздили до Риму мали звичку робити дуже великі внески в римську казну у вигляді золотих і срібних речей. Відомий випадок, наприклад «скромного подарунку» Карфагену – золотий вінок, вагою 25 футів, і не менш «скромний» дар сирійського царя Антиоха – золоті вази вагою 500 футів. 17 Про мету свого прибуття іноземні місії повідомляли римському імператорові латиною чи через перекладача. Магістрат, як правило квестор, робив доповідь Сенату. Рішення Сенату або оголошувалося делегатами (безпосередньо в самому залі чи у вестибулі), або доводилось до їх відома через магістрата. Поряд з легаціями іноземних держав у Рим приїздило чимало посольств провінційних міст (муніципій), різноманітних корпорацій і союзів. Конфлікти, які виникали між громадами та полісами, вирішувалися з допомогою спеціальних уповноважених осіб чи послів. У гомерівський Греції вони називалися вісниками (керюкос і ангелос), у класичній Греції – старійшинами (пресбейс). Термін «старійшини», очевидно, походить від того, що в Афінах, Спарті, Коринфі і т.д. посли обирались Народними зборами з-поміж осіб не молодше 50 років і, як правило, із заможних громадян, які користувались авторитетом, мали проксенів в інших містах, були стриманими, поміркованими та красномовними. Найчастіше посольські доручення давались архонтам даного міста, особливо архонту-полемарху (воєначальнику). Арабський світ. Дипломатичні зв’язки Арабського халіфату поширювалися від Китаю і до крайнього заходу. Дамаск – резиденція Омейядів, була однією з найвеличніших, у тому числі й у політичному сенсі, столиць світу. Своїми культурою і методами управління, а також прийомами зовнішніх зносин держава Омейядів перебувала під значним впливом традицій Візантії в частині сасанідського Ірану. Після розпаду великого халіфату Омейядів перше місце серед арабських держав зайняв багдадський халіфат Аббасидів. При дворі Аббасидів переважали іранські традиції. у складній системі деспотичного і бюрократичного управління аббасидського халіфату керівництво зовнішніми справами займало одне з найважливіших місць. Серед семи галузей управління, чи «диванів», які були у віданні великого візиря, найпомітнішу 18 роль відігравав «диван-ар-рисалет» – міністерство закордонних справ. У ньому виробилися певні форми документообігу та церемоніалу. Політичні трактати і мемуари ХІ ст. містять характеристику прийомів аббасидської дипломатії, оскільки її традиції були надзвичайно популярні на Сході. «В мемуарах Абу-л-фазля Бей-Хакі, який був наближений до посольської справи, подають опис посольства: в якості послів направляються дві особи – одна належить до придворної знаті, друга обирається з-поміж вчених мулл, посли супроводжуються двома листами (які, в тому числі, містять деякі інструкції послу), один з них адресувався главі держави, до якої направлялось посольство і розпочинався цитатою з Корану. Цей лист містив чітку вказівку на титул глав обох держав, надавав рекомендації послам, встановлююючи межі їх повноважень. Заключне положення мало рекомендаційний характер: «не затримувати послів і скоріше відправляти їх назад». Другий лист адресувався першому послу і розпочинався словами: «О, наш брат і наш довірений!». Згідно з зазначеними інструкціями посол повинен був передати подарунки і привітання главі держави перебування. Частина подарунків роздавалася після прибуття посла до іноземного двору, друга частина – лише в тому випадку, якщо його місія завершувалась успіхом (можна зробити припущення, що успіхом, очевидно, вважалось підписання потрібних урядові, що направляв посольство, угод з урядом приймаючої держави). Питання роздачі презентів було ретельно спланованим, адже послу навіть надавався список подарунків, серед яких особливо часто фігурували дорогоцінні тканини та посуд. Штат спеціальних чиновників відав видачею і перевезенням подарунків. Перелік посольських інструкцій продовжувався веденням переговорів щодо договорів, при чому, очевидно, що надавався вже готовий текст цього документа (юридичною мовою «риба договору»), в якому нічого не можна було змінювати. За незгоди іноземної держави підписати угоду посол уповноважувався на подальше ведення переговорів і повинен був інформувати свою державу про їх перебіг. В разі укладення договору посол 19 повинен вимагати його клятвенного скріплення главою іноземної держави, його синами і наближеними особами. Трактат Сіасет-Наме Нізам-уль-мульк (ХІ ст.) містить цілу главу, присвячену посольській справі(!), відомості з якої доповнюють уявлення про стан розвитку інституту дипломатичного представництва на Сході. Згідно з трактатом після прибуття послів за кордон обов’язково направлялись гінці з повідомленням про те, скільки їх і скільки людей разом з ними їде людей; посли неодмінно супроводжувались (охоронялись); їх не слід було ображати, навіть якщо вони – представники ворожої держави, адже в Корані сказано: «На посланцеві лише один обов'язок – вірна передача», а ще їх безплатно забезпечували крівлею та їжею. Нізам-уль-Мульк зафіксував, що, направляючи послів одне до одного, глави держав, мали на меті не тільки явні, а й таємні цілі, як-то відомості щодо стану доріг, проходів, рік, ровів, чи може пройти військо, де є фураж, чи заможно живе народ і т.д. (явне підтвердження виконання дипломатичними представництвами шпигунських функцій). З зазначеного можна зробити висновок, що традиції візантійської дипломатії і особливо традиції наближеної до неї за своїми ключовими прийомами дипломатії сасанідського Ірану, успішно поєднуючись на перехресті цивілізацій, поширювали свій вплив і на Схід. Європейські історичні джерела містять інформацію про те, що між західними країнами і Кордовським халіфатом встановлювались численні зв’язки для того, щоб шляхом сутичок і перемовин під час хрестових походів східні впливи проникали і на відсталий, на переконання халіфату, менш культурний Захід. Історичні джерела Сходу, широковідомі за розповідями франкських істориків зносини Карла Великого з Харун-ар-Рашидом, напевно, не згадують про такі посольства і навіть не знають про цю державу, розглядачи європейську частину світу дещо монолітно. Проте саме зі Сходу до Франкської держави нерідко приїздили купці, особливо євреї, привозячи з собою рідкісні товари. Одного разу був привезений слон, який викликав таку сенсацію, що 20 франкські літописи відмітили навіть рік його смерті. Але чи можна торговельні відносини називати дипломатичним представництвом? Міжнародне право встановило, що дипломатичне представництво виникає в результаті взаємної згоди сторін. Тобто вищеописані візити східних купців дали достатньо підстав для легенди про посольства халіфату і для подальшого налагодження дипломатичних відносин. Феодальна епоха. Феодальний період вирізняється своєю анархічністю. Самі феодали, будучи ще досить слабкими, потребували потужних централізованих органів класового примусу для того, щоб завершити підкорення селян і безкарно посилювати свою експлуатацію. Саме тому з Х–ХІ століть містами підтримуються будь-які прагнення до централізації. В міру зростання виробничих сил і економічних зв’язків, в міру розвитку класової боротьби феодальне суспільство набуло рис великих політичних об'єднань. Дрібні війни і авантюри перетворилися на потужні рухи, які захоплюють різні стани громадян у ряді держав. Кінець ХІ століття подарував папській дипломатії головний інструмент для маніпуляцій та зосередження якомога більшого впливу в своїх руках, що почався з Заходу на Схід – хрестові походи. Останні направлялись інтересами дуже різних груп західноєвропейського феодального суспільства. На Схід прагнули рицарі, які шукали нових земель для захоплення, нових кріпосних для експлуатації і прагнули пограбувань. Саме в хрестових походах папство побачило зручний момент для підвищення свого авторитету, підкорення своєму впливу Сходу і збагачення. Тому папство розпочало ревно сповідувати хрестові походи, чим справлявся водночас і релігійний, і світський вплив як на міжнародні відносини, так і на світову дипломатію. Велике значення для розвитку дипломатичної діяльності мало правління папи – Лева Х (1513–1521 роки). Цей папа, Медичі за походженням, був добре знайомий з членами постійних дипломатичних представництв Флоренції, на своїй батьківщині. На зібранні кардиналів у серпні 1513 року ним було 21 покладено початок постійній папській нунціатурі, призначенням постійних представників (нунціїв) в Німеччину, Францію, Англію. Важливим з практичного погляду є запровадження у феодальну епоху принципу регіонального поділу дипломатичних відносин між державами: Європа, Близький та Далекий Схід, Африка і т.д. У ХІІІ столітті при монархічних дворах в Іспанії, Франції, Англії вже з’являються секретарі, які вели не лише справи внутрішні, а й зовнішні (і тільки наприкінці ХVIII ст. виникають спеціальні статс-секретарі з іноземних справ і формуються спеціальні дипломатичні відомства й інститути). Важливий вплив на розвиток інституту дипломатичного представництва справив король Франції Людовік ХІ. Саме цю особу нерідко іменують родоначальником дипломатичного мистецтва, адже ні один глава держави до Людовіка ХІ не дозволяв собі зухвальства зверхнього ставлення до рицарської військової слави. Він не любив воєн, оскільки був наділений поміркованістю, яка змушувала його робити посилання на майбутнє і, в разі невдалого бою, остерігатися втратити всі плоди довголітніх зусиль. У боротьбі зі своїми численними ворогами він в міру можливості намагався уникати лобового зіткнення, будучи глибоко переконаним, що хитрість краща за силу. Основною рисою короля була його схильність до інтриг, за свідченнями його історіографа Людовік ХІ день і ніч відточував всі нові задуми. Сварити своїх ворогів, створювати їм тисячу перепон і не очікувано виступати третейським суддею-миротворцем між ними, саме так король полюбляв досягати перемир’я чи миру в потрібний йому момент. Ще цікавіше як король поводився зі своїми дипломатами. Він удавав, що дає їм повну свободу при веденні перемовин, просив радитися з ним, лише тримати його в курсі всього, що здійснювалось послами. Особливо наполегливим Людовік виявився у проханні надання йому докладної інформації щодо обставин, які стануть на заваді «представництву» і вповноважував своїх дипломатів діяти так, як їм видається потрібним, в реальності керуючи їх кожним кроком. Король категорично виступає проти ведення переговорів на великих зібраннях, радячи підкуповувати слуг своїх 22 ворогів та вважає дарунком неба мистецтво досягти успіхів у цій справі. Ця порада була найкраще засвоєна головним дипломатом короля – Комміном. Для Франції правління Людовіка ХІ виявилося визначним у сенсі об’єднання країни і справило великий вплив на розвиток європейської дипломатії. За його правління було значно розширено кількість дипломатичних місій, які направлялись у різні країни, продовжено час виконання їх представницьких функцій. Разом із встановленням олігархічної влади в ранніх середньовічних державах самі процедури зносин між ними та процес ведення переговорів зазнають суттєвих змін: дипломатичні місії направляються від однієї особи персонально до іншої, наприклад, від одного короля до іншого. Рабовласницький лад робить визначний внесок у формування інституту привілеїв та імунітетів послів, в основу якого було покладено їх особисту недоторканність. Починаючи з XV століття, дипломатія вже починає набувати більш професійного характеру. У 1446 році міланський герцог Сфорца призначає Нікодемо де Понтремолі своїм постійним представником при дворі флорентійського герцога Козімо Медичі, і це посольство безперервно тут перебувало аж двадцять років. У 1455 році міланський посланець з’являється при неаполітанському дворі. А в 1463 році за ініціативою герцога Сфорца, до Франції було направлено постійне посольство. Першим постійним представником за межами Італії став Амбродже Малетта (що підтверджено не одним історичним документом). Середньовічна Італія. Батьківщиною сучасної дипломатії, на думку більшості дослідників, є саме Італія. І незважаючи на те, що в Італії раніше, ніж в інших країнах Європи, почали розвиватися міста і складатись капіталістичні відносини, ця держава залишалася роздробленою. Міста Північної і частково Середньої Італії підкорили собі довколишні території і стали містами-державами. Вони відігравали важливу роль в економічному житті Європи. Серед таких міст були: Венеція, Генуя, Мілан, Флоренція. 23 У Венеції ХІІІ століття діяльність закордонних представників республіки детально регламентувалась шляхом видання ряду постанов, наскільки це можна судити з історичних джерел, які збереглися до наших днів. Після повернення посли повинні були передавати державі отримані ними подарунки, а на продовження традицій Стародавнього Риму, після повернення, посол повинен був надати звіт про здійснені ним витрати. У день повернення до Венеції посол повинен був піти до державної канцелярії і занести повідомлення про своє прибуття до особливого реєстру. До речі, винагорода за представницьку діяльність була надзвичайно скромною, вона далеко не відповідала витратам посла. Посли на це скаржились у своїх доповідних записках, один посол писав, що багато громадян надають перевагу на користь залишення у Венеції і проживання там замість від’їзду до іноземних країн саме через недостатнє фінансування. Проти тих, хто ухилявся від цієї почесної, але обтяжливої місії, вже з ХІІІ століття почали застосовуватись заходи у вигляді накладення штрафів і заборони займати будь-які державні посади. Посли нерідко банкрутували через це, впадали в борги, які потім доводилося виплачувати республіці. Проте венеційський уряд, як правило, винагороджував колишніх дипломатів різними призначеннями, і в тому числі вигідними посадами в левантійських володіннях республіки. При іноземних дворах дипломатам заборонялось добиватися для себе титулів чи звань. У ті країни, де посол мав власні володіння, його було заборонено направляти. Логіка таких дій простежується чітко, але табу накладалось навіть на спілкування з іноземцями про державні справи республіки. До речі, сучасна дипломатична практика, навпаки, наполегливо рекомендує заводити знайомства в державі перебування серед різних кіл суспільства, безумовно, в певних межах. Послам не дозволялося брати з собою дружин, щоб не розголошували державні таємниці, але цікаво, що дозволялося брати свого кухаря, щоб не бути отруєним (у наш час дозволено і те, і інше). Під час встановлення постійного представництва посол не міг 24 залишити свій пост без прибуття наступника. Нині в подібних ситуаціях представницьких повноважень у межах, встановлених Віденською конвенцією про дипломатичні зносини, набуває посланник чи повіренний у справах. Продовжуваність посольств, поки вони були зумовлені певними особливими обставинами, а не були постійними, прямо залежала від важливості справи, яка його викликала. У ХІІІ столітті продовжуваність представництва не перевищувала трьох- чотирьох місяців, але вже в XV столітті вона становила не більше двох років і в наступному столітті досягла трьох років. Посли повинні були тримати уряд республіки в курсі справ приймаючої держави. З цією метою раз на тиждень надсилались відповідні депеші на батьківщину. Саме на депешах послів ґрунтувалась уся далекоглядна політика Венеції. Недарма говорили, що жоден європейський двір не поінформований краще, ніж венеціанська сен'єрія. Усі депеші ретельно шифрувались, ще з ранніх часів венеційський уряд мав особливих шифрувальників, свого часу Раді десяти було доручено слідкувати за державними шифрами і займатися підготовкою нових. Справа полягала в тому, що мистецтво шифрування тоді ще перебувало на початковій стадії розвитку, і з легкістю документ міг бути дешифрований ворогами. Шифр полягав у заміні літер латинського шрифту алфавіту або іншими літерами, або арабськими цифрами, рисочками, крапками, довільним фігурками, при цьому для однієї букви було два-три знаки. Щоб заплутати, навмисно вводилися знаки, позбавлені будь-якого значення. Шифрами користувалися й інші держави Італії. У папській канцелярії їх використовували вже в першій половині XIV століття, замінюючи окремі слова іншими, які мали умовний характер. Наприклад, замість «гвельфи» писалося «сини Ізраїля», замість «гібеліни» – «єгиптяни», замість «Рим» – «Єрусалим» тощо. У XV столітті Міланом та Флоренцією використовувалися розроблені надійні шифри. 25 Зашифрована пошта неодмінно викликала обурення та невдоволення. Так, султан Баязид ІІ, дізнавшись, що венеціанський байюло Джероламо Марчелло надсилає своєму урядові зашифровані депеші, наказав останньому в триденний термін залишити країну, і саме з цієї причини венеційська колонія в Константинополі на тривалий час залишилася без голови. У випадку з венеційськими послами вже чітко встановлювався термін – 15 днів, протягом яких посол після повернення до Венеції зобов’язаний був зачитати на урочистому засіданні сен'єрії промову – relazione, яка була прототипом доповіді про стан справ держави, при якій цей посол був акредитований. Обставинами, які повсякчас затримували розвиток і поширення інституту постійних дипломатичних представників, були великі видатки на утримання послів і посольств, відсутність хороших транспортних шляхів та зв’язку, брак освічених і професійних дипломатів. Водночас до кінця XVI століття інститут постійного дипломатичного представництва набуває певної дипломатичної ієрархії, хоча і зі своїми особливостями для окремих країн. Королі Франції, Іспанії, Англії вимагали для своїх послів більшої поваги, ніж який-небудь герцог міланський чи тим паче німецький князь, більше того, право призначати послів визнавалося не всіма главами держав. Наприклад, Карл V, імператор Німеччини, мав при своєму дворі лише папського посла, послів короля французького, посла свого брата Фердинанда (короля римського, тобто Німеччини) і посла Венеції. Ті глави держав, які перебували в залежності від імператора чи іншого сильного монарха, могли мати при них лише простих агентів. З часом у посольському ритуалі складаються певні традиції: скликається дипломатичний персонал, особливо у великих державах, і його ієрархія вже всередині самого посольства. А в XVI столітті спостерігається чіткий розподіл повноважень та відмінність між послом і звичайним агентом чи резидентом. 26 У XVI–XVIII століттях склався новий дипломатичий церемоніал. Уже при імператорі Карлі V почесті, які забезпечувалися послам при в'їзді і прийомі, набули чітких рис. До уваги бралось значення кожної держави, посли якої прибували до Іспанії. У XVI столітті поступово склався чин посольських прийомів у Франції. XVI–XVII століття відзначилось поширеним виникненням інституту постійного посольства і норм посольського права, утвердженням принципів повного звільнення дипломатичних представників від кримінальної, адміністративної, цивільної юрисдикції держави перебування, в час якраз після підписання відомої Вестфальської мирної угоди 1648 року (фактично тих імунітетів, про які йдеться у ст. 31 Віденської конвенції 1961 року). В |