Дипломатичних представництв монографія Київ 2007 1 удк 341. 71 Ббк 66. 49 Лященко Т. М
 Скачать 0.8 Mb.
|
|
ІІ. Дипломатичні привілеї та імунітети Імунітет – ключове поняття дипломатичного права. За своїм змістом імунітет гарантує недоторканність службових приміщень, право на безперешкодний зв’язок з владою акредитуючої держави, іншими представництвами, особистою недоторканністю представників держави, а також їх виключення з-під юрисдикції держави перебування. Додатковими привілеями є так звані привілеї ввічливості, тобто право на прийом з певними почестями, на використання прапора на своїх будівлях (представництва, резиденції глави представництва), екіпажах, на розміщення герба чи щита з емблемою своєї країни на дверях будівлі, де виконує службові функції. Дипломатичними привілеями та імунітетами прийнято називати певну сукупність спеціальних пільг, прав та переваг, які надаються іноземним дипломатичним представникам та їх персоналу. З теоретичного погляду, між цими правовими категоріями існують деякі відмінності. Якщо дипломатичний імунітет – це особливе право на звільнення дипломатів від місцевої юрисдикції, незастосування до них засобів примусу, які передбачаються країною перебування за порушення її законів, то дипломатичні привілеї – це додаткові пільги і переваги, спрямовані на полегшення роботи дипломатичних представництв та їх персоналу. Функціонування дипломатичних представництв організовано таким чином, що вони подібні до держави в державі (юридично це і є екстериторіальна теорія обґрунтування дипломатичних привілеїв та імунітетів), а зв’язки між ними зводяться виключно до побутових потреб та офіційних контактів і тому, одним з найсуперечливіших і найактуальніших питань, пов’язаних з дипломатичним представництвом, є теоретичне обґрунтування необхідності надання та межі дипломатичних привілеїв і імунітетів. На нашу думку, існує практична необхідність адаптації й кодифікації норм дипломатичного права. 45 Тому проаналізуємо юридичну природу дипломатичних імунітетів та привілеїв. 2.1. Юридична природа дипломатичних привілеїв та імунітетів Отже, надання привілеїв та імунітетів дипломатичним агентам нерозривно пов’язане з проблемою забезпечення умов, тобто правових гарантій для здійснення стабільного функціонування дипломатичних представництв. Говорячи про імунітет, йдеться про виведення голів дипломатичних представництв, дипломатичних агентів та персоналу дипломатичних представництв з-під компетенції закордонних судів, органів фінансового контролю і безпеки. Вищезазначені особи в такому разі звільняються від арештів, обшуків, допитів і реквізиції в державі перебування згідно з її законодавством. Наприклад, у стародавні часи міцно закріпилось релігійне уявлення про святість послів, яка виражалась у їх особистій недоторканності. У Стародавньому Римі діяв принцип ne impediatur legatio – недоторканності легата. Катон і Лівій обґрунтовували недоторканність послів і поважливе ставлення до них з великим значенням останніх для підтримки миру і дружніх відносин між народами. Середні віки піднесли ідею пріоритету папи і імператора над першими особами інших держав, що виражалось в особливому церемоніалі щодо їх послів, який згодом поширився і на послів інших держав. Специфічним проявом епохи феодалізму в дипломатичних привілеях стали «привілеї посольського кварталу», тобто міські квартали було просто вилучені з-під юрисдикції держави перебування на користь іноземних послів. Привілеї проіснували лише до першої половини XVII століття. Після виникнення постійних посольств посли стали вимагати не лише особистої недоторканності, а й недоторканності своїх приміщень, непідсудності місцевим судам тощо. Це спричинило до ряду ускладнень, тому цей вид 46 привілею згодом був скасований (перша половина XVII століття, лише в Римі у 1693 році, а у Мадриді 1684 року) [22]. Наприкінці XVI століття почали формуватись і до XVIII століття застосовувалися три теорії дипломатичних привілеїв: теорія екстериторіальності, представницького характеру та теорія дипломатичних функцій. Згідно з теорією екстериторіальності від суверена всередині держави походила необмежена влада територіального принципу – виключна влада монарха над усіма особами в межах території держави. Одним із наслідків було ставлення монархом своїх послів як представників особи суверена на непокорення їх будь-якій владі країни перебування, крім влади особи, яка їх відрядила. В цей час дипломатична практика, як і будь-які інші правовідносини, розвивалася шляхом розширення посольських привілеїв, тому потребувала надання привілеям правового обґрунтування, але для цього слід було застосувати територіальні та екстериторіальні права суверена. Оскільки умовне знаходження у власній країні перенесене до держави перебування стосувалося не лише особи посла, а й решти персоналу представництва, який на території представництва перебував під юрисдикцією акредитуючої держави, саме ця теорія (і сьогодні) слугує своєрідним виправдальним аргументом для надання дипломатичного притулку біженцям. Головною проблемою практичного застосування теорії екстериторіальності стало те, що навіть будучи здійснюваною не членами персоналу представництва, певна діяльність третіх осіб могла бути виправдана (своєрідна безоплатна безкарність). Сучасна теорія дипломатичних функцій передбачає надання привілеїв та імунітетів передусім органам, які представляють суб’єкт міжнародного права, яким здійснюється зовнішня функція. Ця теорія часто піддається критиці з ряду причин: насамперед через суперечність правовим принципам, внаслідок чого виникають численні суперечності на практиці. Будучи фікцією, сам принцип екстериторіальності потребує ґрунтовного доказування, тим паче у разі його застосування як аргументу «за» розширені привілеї та імунітети. 47 Теорія дає реальні підстави для необмеження зловживань з боку дипломатичних агентів чи персоналу дипломатичних представництв. Представницька теорія вважається найбільш виправданою. Ще в часи імператорського Риму і середні віки надзвичайним послам надавалися почесті залежно від могутності держави, яка їх направила, і титулу глави їх держави. В такий спосіб вважалось, що всі почесті віддаються саме главі держави через його послів. За періоду абсолютизму ідея міжнародної ієрархії глав держав відійшла на другий план, на зміну їй прийшов суверенітет, згідно з яким над сувереном не було жодної вищої влади, відповідно це стосувалося й іноземних держав. Відповідно, будучи alter ego свого суверена, послові максимально віддавалися почесті, рівнозначні почестям для глави держави. Розстановку сил було врегульовано Віденським регламентом у 1815 році. Відмінність у рангах дипломатичних представників набувала майже виключного церемоніального значення. В цій ситуації США, яким не були відомі абсолютистські традиції, наголошували, що дипломатичні представники всіх рангів мають однакові повноваження, оскільки є представниками суверенної влади акредитуючої держави. Дипломатичних представників як репрезентаторів саме урядів, а не глав держав, визначила преамбула Гаванської конвенції про дипломатичних чиновників 1928 року. Сучасні науковці розглядають дипломатичний імунітет не як наслідок того, що посол є alter ego суверенного монарха, а як наслідок суверенітету самої направляючої держави [24]. Представницька теорія суперечить будь-якій існуючий нині практиці, оскільки обґрунтовує лише привілеї та імунітети глав дипломатичних представництв. Решта персоналу включно з членами сімей співробітників представництва, виходячи з цієї теорії, не повинні користуватись імунітетами. Крім того, навіть дипломатичний представник має імунітет лише при здійсненні офіційних дій. Обґрунтування щодо привілеїв дипломатичних кур’єрів та дипломатичних засобів пересування представницька теорія не дає. 48 Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року стосується теорії функціональної необхідності, оскільки на неї посилається більшість держав. Делегація Радянського Союзу на конференції пропонувала вказати в Конвенції обидві теорії – функціональної необхідності та представницьку, закріпивши це в положенні, що дипломатичні представництва є «представницькими органами держав». Положення було погоджено. Комісією з прогресивного розвитку і кодифікації міжнародного права (далі – Комісія міжнародного права) у коментарях до проекту Конвенції було зауважено, що при розв'язанні проблем, з яких практика не дає чітких вказівок, вона керувалась теорією функціональної необхідності і теорією представництва, але використання двох теорій у нормативно-правовому акті є невиправданим, оскільки при колізіях неможливо встановити пріоритетність однієї з них. Жодна з цих теорій не дає чіткого пояснення податкового і митного імунітетів для дипломатичних агентів і членів їх сімей. За Конвенцією, привілеї та імунітети є самостійним інститутом, проте доктринальне обґрунтування надано лише стосовно персоналу представництва. Слід зауважити, що до прийняття Конвенції доктрина міжнародного права не розділяла дипломатичні привілеї та імунітети на дві окремі групи – для дипломатичного представництва і персоналу представництва. Юристи- практики йшли простим шляхом виведення привілеїв та імунітетів представництва з привілеїв та імунітетів глави представництва. Отже, в основі імунітетів та привілеїв знаходиться принцип суверенної рівності держав. Цей принцип окремі дослідники, зокрема Ю. Дьомін, виводять в окрему четверту теорію – обґрунтованості надання дипломатичних привілеїв та імунітетів. І саме в силу цього принципу дипломатичне представництво як публічний орган держави звільняється від юрисдикції держави, адже його імунітет поширюється і на майно, і на власність. Тобто обґрунтованість доцільності надання та розмежування імунітетів і привілеїв 49 між адміністративним, технічним персоналом та главою представництва було доведено. Питання полягає в тому, в якому обсязі їх доцільно надавати, що, власне, і буде розглянуто в наступних розділах. Поле дипломатичної діяльності на сьогодні широке. І попри те, що захист соціальних та економічних інтересів власної держави більшою мірою покладено на консульства, незворотні процеси глобалізації цілком логічно призвели до економізації зовнішньополітичної діяльності в цілому та роботи дипломатичних представництв зокрема. Наприклад, статс-секретар МЗС ФРН В. Ішигер висловив думку, що німецька дипломатія має більш ефективно і дієво представляти економічні інтереси країни за кордоном, особливо інтереси середнього класу. «Ми боремося там за кожну експортну марку, за ринки, які дедалі більше розвиваються під знаком глобальної конкуренції. Саме тут наші посли можуть допомогти німецькому середньому класові». Третя теорія – дипломатичних функцій обґрунтовує необхідність привілеїв та імунітетів виключно з метою успішного посольства і підтримки миру між главами держав. Тому ця теорія виділяє саме ті привілеї, які необхідні для здійснення дипломатичними представниками своїх функцій. Одна частина прихильників теорії наполягає на тому, що основою дипломатичного імунітету є його необхідність для виконання дипломатичних функцій. Інша частина, основою імунітету визнає його корисність і обґрунтованість. Проте теорія дипломатичних функцій не містить єдиного юридичного принципу дипломатичного імунітету, який став би підставою для функціонування правових норм даного інституту. Ця теорія не містить також і нормативних положень, які логічно випливають з загальних засад міжнародного права й, у свою чергу, створюють підстави для конкретних позитивних норм. Відсутня єдина думка щодо офіційного виконання дипломатичним агентом своїх функцій. Вважається, що імунітет від юрисдикції має поширюватись лише на офіційні дії дипломатичних представників, оскільки незалежність у сфері офіційних дій необхідна для забезпечення безперешкодного виконання ними своїх функцій. З іншого боку, 50 підкорення місцевій юрисдикції, навіть в особистих справах, може перешкоджати належному виконанню дипломатом своїх функцій. Ключове питання полягає не тільки і не стільки в тому, чи є ці дії дипломатичного агента офіційними чи приватними, а в тому, чи може і якою мірою підкорення місцевій юрисдикції завдати шкоди виконанню дипломатичних функцій. На нашу думку передусім потрібно визначити, на які саме приватні дії дипломатичного представника повинен, а на які не повинен поширюватись імунітет від юрисдикції держави перебування. Дипломатичний представник може відмовитися від свого імунітету. Згідно з функціональною теорією відмова від імунітету здійснюється тільки за згодою уряду, який призначив представника, навіть якщо йдеться про члена чи членів його сім’ї. Це пояснюється просто: імунітет надається не в особистих інтересах представника, а в інтересах його держави (чи нації в період становлення держави) [26]. Д. Левін висловив думку, що суверенна держава наділена правом дипломатичного представництва в інших державах. Якщо держава, на території якої перебуває представник, буде повністю здійснювати свій суверенітет стосовно представника, вона може порушити становище цього представника і тим самим продемонструвати неповагу до суверенітету репрезентованої сторони. Це неприпустимо, оскільки розцінювалось як посягання на відносини двох суверенних держав, і тому посол, консул, торговий представник, представляючи свою державу за кордоном, користуються імунітетом з поваги до суверенітету держави. Вважаємо, що думка Д. Левіна є спірною, адже говорить про те, що потрібно створювати особливий вид імунітету для міжнародних посадових осіб, бо міжнародна організація створила міжнародні функції, здійснювані міжнародним органом держави, і для їх здійснення міжнародний суддя, секретар чи посадова особа міжнародної організації потребують надання їм особливих особистих прав у силу того, що міжнародний орган не наділений державним суверенітетом. Відповідно імунітет міжнародних посадових осіб ґрунтується не на повазі до 51 суб’єкта надання суверенітету. Тому Д. Левін пояснює імунітет міжнародних посадових осіб суто функціональними потребами [24]. Окремі аспекти правового статусу дипломатичних представництв та їхнього персоналу, відповідно і обсягу імунітетів, можуть регулюватися двосторонніми угодами, підписання яких передбачено пунктом «б» ст. 47 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року. Це правове положення гарантує державам право на зміну обсягу (зменшення/збільшення) дипломатичних привілеїв та імунітетів на підставі принципу взаємності. Згідно зі статтею 3 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року дипломатичний агент може позбутися привілеїв та імунітетів, гарантованих йому цим нормативним актом, дотримуючись таких умов: – від імунітету можуть відмовлятися не самі дипломатичні агенти, а лише держава, яка їх акредитує; – відмова від імунітету завжди повинна бути чітко вираженою; – у цивільному процесі особа, яка безспірно користується імунітетом від юрисдикції держави перебування, але порушує судову справу за власною ініціативою, позбавляється права посилатися на імунітет щодо зустрічних позові, напряму пов’язаних з основним позовом; – відмова від імунітету від юрисдикції щодо цивільної чи адміністративної справи не означає відмови від імунітету щодо виконання рішення, саме тому цей випадок потребує особливої відмови. Проаналізувавши теоретичне обґрунтування доцільності надання та практичної потреби в конкретних обсягах привілеїв та імунітетів дипломатичних агентів, слід розглянути їх юридичну природу. Ключовими є такі імунітет, як: – недоторканність особи дипломата – особа дипломатичного агента недоторканна, він не підлягає арешту або затриманню в будь-якій формі. Держава перебування зобов’язана ставитися до нього з належною повагою і 52 вживати всіх необхідних заходів для запобігання будь-яких зазіхань на особу дипломата, його свободу чи гідність; – недоторканність житла – приватна резиденція дипломатичного агента користується тією ж недоторканністю і захистом, що й будівля самого дипломатичного представництва (під приватною резиденцією дипломатичного агента мається на увазі і квартира дипломата, і його будинок чи номер у готелі); – імунітет від юрисдикції – цей імунітет зупиняє поширення дії національного законодавства держави перебування на дипломатичного агента. Дипломатичний агент користується імунітетом від цивільної, адміністративної відповідальності і абсолютним імунітетом від карної юрисдикції держави перебування. Останній вид імунітету означає, що дипломатичний агент, який скоїв злочин, не може бути притягнутий за нього до юридичної відповідальності. Це можливо лише в разі, коли акредитуюча держава позбавить його дипломатичної недоторканності. Імунітет від цивільної юрисдикції не поширюється на такі випадки: – речових позовів, що належать до приватного нерухомого майна на території країни перебування, якщо він не володіє цим майном для цілей представництва; – позовів щодо спадкових спра, у яких диломат є виконавцем заповіту, спадкоємцем чи відмовоодержувачем спадщини. За таких умов дипломатичний агент не може посилатися на дипломатичний імунітет як на підставу для відмови від явки на судовий процес, під час якого розглядається справа щодо спадкування; – позовів, які належать до будь-якої фахової або комерційної діяльності дипломатичного агента і не входять до кола його офіційних функцій. Адміністративний імунітет звільняє дипломата від обов'язку сплати будь- яких адміністративних зборів та стягнень у приймаючій державі. Фіскальний імунітет позбавляє обов’язку сплати будь-яких мит і податків (особистих, державних, майнових і муніципальних. Цей привілей не 53 поширюється на податки, які закладаються в ціну товарів на послуг (наприклад, ПДВ), та на ті правовідносини, в яких дипломат виступає не офіційним представником акредитуючої держави, а фізичною особою (наприклад, купівля нерухомості у приватну власність). Імунітет дипломатичного агента від юрисдикції держави перебування, по- перше, не звільняє його від юрисдикції акредитованої держави; по-друге, імунітет поширюється лише на ті правовідносини, які мають офіційний характер і відповідають функціям дипломатичного агента в державі перебування. По-третє, крім дипломатичних агентів, імунітети та привілеї поширюються і на членів їх сім’ї, якщо останні не є громадянами держави перебування. Дипломатичні привілеї починають поширюватися на вищезазначених осіб з моменту перетину ними кордону приймаючої держави і діють до моменту виїзду зазначених осіб з держави перебування. Дипломат і члени його сім’ї користуються привілеями та імунітетами при проїзді через територію третьої держави. Треті держави не повинні перешкоджати проїзду через їхню територію членам адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналу представництва та членам його сімей. |