Дипломатичних представництв монографія Київ 2007 1 удк 341. 71 Ббк 66. 49 Лященко Т. М
 Скачать 0.8 Mb.
|
|
Національна академія управління Т. М. Лященко ПРАВОВИЙ СТАТУС ДИПЛОМАТИЧНИХ ПРЕДСТАВНИЦТВ Монографія Київ 2007 1 УДК 341.71 ББК 66.49 Лященко Т. М. Правовий статус дипломатичних представництв. – К.: 2008. – с. ISBN 978-966-8406-24-9 У монографії розповідається про становлення інституту дипломатичного права у світовій практиці, зокрема його розвиток в Україні. Досліджується юридична природа дипломатичних привілеїв і імунітетів, розглядаються правові аспекти організації охорони дипломатичного представництва, правова регламентація дипломатичного притулку, забезпечення функціонування дипломатичної пошти, особливості правового статусу дипломатичного кур'єра. Значну увагу приділено процесу імплементації норм міжнародного права про дипломатичне представництво в національне законодавство. Дослідження ґрунтується на досягненнях міжнародно-правової науки, різних галузей знань, матеріалах Комісії міжнародного права ООН та оновленого законодавства. Вносяться пропозиції щодо імплементації норм міжнародного права про дипломатичне представництво в національне законодавство. Розрахована на законодавців, науковців, фахівців у галузі міжнародного права, студентів вищих юридичних навчальних закладів і факультетів, які вивчають та застосовують міжнародно-правові норми, широкий читацький загал. Рецензенти: Романчук Юрій Васильович, Другий Секретар Департаменту НАТО, Міністрества закордонних справ України. Нагребельний Володимир Петрович, заступник директора Інституту держави та права ім. В.М. Корецького НАН України, кандидат юридичних наук член- кореспондент АПрН України. Подоляк Володимир Іванович, професор кафедри «Теорії та історії держави та права» Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна» Під загальною редакцією Нікітіна Ю.В. ББК 66.49 ISBN 978-966-8406-24-9 С Т. М. Лященко, 2008 2 ЗМІСТ Передмова................................................................................................. І. Становлення інституту дипломатичного права .............................. 1.1. Становлення інституту дипломатичного права у світовій практиці............................................................................ 1.2. Розвиток дипломатичного права в Україні................................... ІІ. Дипломатичні привілеї та імунітети............................................... 2.1. Юридична природа дипломатичних привілеїв та імунітетів....... 2.2. Правові аспекти організації охорони дипломатичного представництва................................................................................. 2.3. Правова регламентація дипломатичного притулку..................... 2.4. Міжнародно-правове забезпечення функціонування дипломатичної пошти...................................................................... 2.5. Особливості правового статусу дипломатичного кур’єра............... 2.6 Правове регулювання недоторканності дипломатичних засобів пересування............................................................................ ІІІ. Імплементація норм міжнародного права про дипломатичне представництво в національне законодавство.................................... Післямова.................................................................................................. Список використаних джерел.................................................................... Додатки..................................................................................................... 3 ПЕРЕДМОВА Дипломатичнепредставництво є складовою офіційної діяльності глав держав, урядів та державних органів зовнішніх зносин у особі їхніх постійних представників. Діяльність цих представників у складі дипломатичних місій представництв спрямована на здійснення репрезентативної політики акредитуючої держави та захисту прав її громадян за кордоном. Правову основу здійснення представництва складають нормативно-правові акти внутрішнього законодавства держав та міжнародно-правові документи, базовим серед яких є Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року (далі – Конвенція). Ця багатостороння угода закріпила основоположні принципи дипломатичного представництва та гарантії безперешкодної діяльності дипломатичних агентів. Після ратифікації Конвенції державами-учасницями, статус дипломата істотно змінився, він вже не виконує суто представницьких функцій, а є насамперед радником, місце якого – поруч з політичним керівництвом держави. В цей час, ефективність представництва стабільно понижується через ускладнення його здійснення у зв’язку з правовою неврегульованістю Конвенцією ряду ключових питань дипломатичного представництва. Тому, в пропонованій монографії містяться аналітичні висновки, які ґрунтуються на чинній міжнародній, національній законодавчій базі, а також дипломатичній практиці та її застосуванню щодо конкретних правовідносин. Розширення масштабів терористичної діяльності, спалахи расизму та інші вкрай негативні явища сучасності, які супроводжують світову глобалізацію, зумовлюють необхідність посилення охорони дипломатичних представництв, зокрема внутрішньої. Такий вид самозахисту від зовнішньої загрози формально не закріплений на рівні міжнародних угод, хоча дипломатичними представництвами практикується не перше десятиріччя. Більшість держав– учасниць Конвенції, вирішують питання організації внутрішньої охорони дипломатичних представництв одно- та двосторонніми угодами, ігноруючи як інших учасників цієї міжнародної угоди, так і основні принципи 4 міжнародного права. З огляду на це, на нашу думку, є потреба врегулювати базові питання статусу внутрішньої охорони: її кількісний склад; межі компетенції співробітників; ввезення, вивезення, носіння та зберігання ними вогнепальної зброї. Також важливим є питання дипломатичного притулку та правомірності його надання громадянам приймаючої держави. Складність полягає в тому, що цей інститут визнають не всі держави світу, а можливість його надання детально регламентована лише латиноамериканськими країнами (Гаванська конвенція 1928 року). Вивчення даного аспекту показало, що без удосконалення чинної правової регламентації статусу дипломатичних представництв, навіть, якщо всіми державами–учасницями Конвенції інститут дипломатичного притулку буде визнано, його функціонування буде загальмовано суперечністю ряду норм та принципів міжнародного права. Тому, легалізацію цього інституту слід розпочати з розробки програми уніфікації діючого міжнародного та національного законодавства держав, які ратифікували Конвенцію. Практична та теоретична цінність дослідження питання диломатичного притулку в рамках даної монографії полягає в його результатах, згідно з якими було виявлено та обґрунтовано розмежування двох різних за своєю юридичною природою, але єдиних за об’єктом впливу правових категорій: «дипломатичного притулку» та «дипломатичного укриття», а також проаналізовано унікальну форму дипломатичного притулку відому як «бест». На практиці, широкого розповсюдження набуло використання для обміну дипломатичною поштою між представництвами та органами державної влади акредедитучої держави, дипломатичних кур’єрів. Норм регламентуючих статус яких, Конвенція не містила ще з моменту її підписання. Враховуючи обсяг обов’язків та відповідальності, які покладаються на цю категорію осіб, в монографічному дослідженні обґрунтовано необхідність розширення привілеїв та імунітетів дипломатичних кур’єрів до рівня та об’єму гарантованих членам адміністративного персоналу дипломатичних представництв. 5 Нові способи пересилання дипломатичної пошти та її охорона, навіть, не зазначені в Конвенції. Чинні нормативні акти міжнародного права не встановлюють ні граничних розмірів дипломатичної пошти (валізи), ні її припустимої (максимальної) ваги, ні ряду інших принципово важливих з точки зору безперешкодності та ефективності здійснення репрезентативної політики вимог. Одним із аспектів дослідження є правомірність та обґрунтованість застосування заходів прихованого огляду дипломатичної пошти (за допомогою рентгенівських променів, сканування тощо) враховуючи те, що згідно Конвенції пошта не може бути затримана чи відкрита третіми особами, зокрема співробітниками митних органів транзитних держав чи приймаючої держави (п.3 ст.27 Конвенції). Потенційним джерелом конфліктів між дипломатичним представництвом та владою держави перебування є зловживання дипломатичними агентами імунітетом такого засобу їх пересування як автомобіль. Зокрема, порушення правил дорожнього руху, що є не лише загрозою громадському правопорядку, життю та здоров’ю громадян, а й демонстрацією відкритої зневаги до законів приймаючої держави. В даній науковій роботі проаналізовано цей вид привілею з точки зору практичної доцільності його об’єму, обґрунтовано необхідність його зменшення та заборону поширення на ряд випадків. З огляду на викладене та з метою усунення існуючих прогалин у правовій регламентації статусу дипломатичних представництв та їхнього персоналу, об’єктами дослідження було обрано Віденську конвенцію про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року; проект статей про статус дипломатичного кур’єра і дипломатичної пошти, яка не супроводжується дипломатичним кур’єром, підготовлений Комісією міжнародного права ООН; деякі нормативні акти іноземного та національного законодавства; прецеденти міжнародного права. Для повноти дослідження, запропоновано способи усунення виявлених неточностей та прогалин щодо ключових питань здійснення дипломатичного 6 представництва, а також шляхи імплементації поправок до Конвенції і чинних нормативних актів національного законодавства. На завершення монографії, наведено прогностичні відомості щодо існуючих тенденцій та подальших перспектив розвитку дипломатичної служби. І. Становлення інституту дипломатичного права Дипломатичне представництво – не окремо взятий і автономно існуючий інститут, це цілий комплекс взаємопов’язаних та взаємозалежних політичних, економічних і соціальних чинників, виражених в основоположній – зовнішній – функції держави. Процес представництва вирізняється своєю спорідненістю теоретично з законодавством і законодавчою практикою держав та практично зі становленням та розвитком конкретних інститутів держав і, власне, самих міжнародних взаємин. Історичний аспект є важливим для виявлення закономірностей, за якими виникають, функціонують та розвиваються міждержавні відносини. Аналіз їх в історичній ретроспективі дає наукове підґрунтя для прогнозування подальшої еволюції цього інституту. Відтак можна спрогнозувати негативні обставини, які можуть виникнути, і запобігти 7 їм шляхом усунення прогалин у регламентації статусу дипломатичних представництв. Спробуємо максимально детально, посилаючись на історичні відомості, в рамках чинного міжнародного права та, в окремих питаннях, національного, прописати процедури і механізми здійснення прикладної дипломатії з урахуванням існуючих загрозливих для дипломатичного представництва тенденцій у міжнародній політиці. 1.1. Становлення інституту дипломатичного представництва у світовій практиці Інститут дипломатичних привілеїв та імунітетів є одним з найдавніших і загальновизнаних у міжнародному праві. Зародження дипломатичної теорії та практики сягає племінного устрою суспільства. Питання війни та миру між племенами вирішувалися переговорним шляхом. Це мало наслідком вироблення певних звичаїв (як відомо, саме звичаї є одним із джерел міжнародного права). Поступово такі звичаї лягли в основу договорів, які укладалися між державами, які виникали. У першому тисячолітті до н.е. згідно з давньоіндійськими Законами Ману запобігання війні та встановлення миру залежали від дипломатичного мистецтва послів. Тому той, хто замахувався на життя посла, піддавався смерті. Це свідчить про наявність звичаю особистої недоторканності дипломатів [10]. Тобто, окрім загального розуміння дипломатичної практики, зароджується ще й інститут недоторканності дипломатичних представників. 8 Стародавній Єгипет. XIV–XIII століття до н.е. відзначалися нескінченними війнами між хетами та Єгиптом, але взаємне виснаження і постійна криза змусили хетського царя піти на примирення. 1278 року до н.е. було укладено мирний договір між фараоном ХІХ династії Рамсесом ІІ та хетським царем Хаттушилем ІІІ. Хаттушилем було надіслано Рамсесу проект договору накреслений на срібній дошці, а для підтвердження достовірності договору на лицьовій стороні кожної з дошок (сторінок) було накладено зображення царя (прототип сучасних печаток), який стояв поряд з богом вітру і блискавки Тешубом. На зворотній стороні містилось зображення цариці в товаристві сонячної богині Арінни. На знак згоди з умовами договору Рамсес відправив хетському царю Хаттушилю другу срібну дошку з нанесеним на неї текстом мирного договору. Обидва примірники були скріплені державними печатками і підписами (звичай, який широко використовується в міжнародній практиці і є її невід’ємною складовою). Вищезазначений договір зберігся в трьох редакціях (написах) – двох єгипетських, в Канаці і Рамсесії, і одній хетській, відкритій у Богаз-Кеє. Зберігся як сам текст договору, який складається з трьох частин (вступу, тексту договірних статей та висновку – звернення до богів, клятв і проклять проти його порушника) та опису переговорів, які передували його підписанню. Фактично між хетами і єгиптянами було укладено дружній оборонний і наступальний союз. Якщо будь-який ворог наступав на володіння Рамсеса, то цар Хетів повинен був забезпечувати йому військову допомогу всіма своїми силами. Договір передбачав підтримку не тільки проти зовнішнього ворога, а й, очевидно, і внутрішнього. Союзники гарантували один одному допомогу на випадок повстань і заколотів у власній державі. Йшлось головним чином про азійські (сирійсько-палестинські) області, в яких не припинялися війни та повстання. Якщо Рамсес «гнівився» на своїх рабів (азійських підданих), коли вони знищать повстання, і підуть заспокоювати тих, то разом з ним повинен піти і цар Хетів. 9 Спеціальною статтею передбачалася взаємна видача політичних перебіжчиків знатного і не знатного походження (це, до речі, цілком точно відображає і сучасні аспекти міжнародної співпраці). Коли хто-небудь втікав з Єгипту до країни Хетів, то цар Хетів повинен був його повернути до країни Рамсеса, а не затримувати в своїй. Разом з перебіжчиками поверталось також і все належне їм майно, слуги, дружина та діти. В разі втечі з єгипетської землі однієї, двох чи більше осіб на землю Хетів, їх обов’язково повертали в землю Ремсеса. Страчувати втікачів було заборонено, власне, як і карати їх через ушкодження окремих частин тіла. У свідки правильності й точності виконання договорів прикликались боги з обох сторін, все написане на срібній дошці, тисяча богів і богинь країни Хетів зобов’язувались виконувати стосовно богів і богинь Єгипту. Дипломатичне листування та обмін посольствами тривав і після укладення цього «прекрасного договору». Обмін листами здійснювали і царі, і цариці. Договір Рамсеса – Хаттушиля відображає характерну рису державного устрою Стародавнього Сходу – повне ототожнення держави з особою носія верховної влади. Всі переговори велись виключно від імені царя. Окремі статті договору стосуються зобов’язання взаємного нанесення і відбиття нападів. Ця допомога передбачалась навіть у вигляді обумовленої сторонами взаємної інтервенції для подавлення внутрішніх повстань. Таким чином, єгипетсько-хетський договір, понад трьохтисячолітньої давнини, деякою мірою став прототипом пізніших міжнародних угод. Для історії дипломатії цей договір має велике значення: по-перше, як найдавніша з відомих пам’яток міжнародного права; по-друге, як зразковий документ (за своєю формою він став таким для договорів царств Стародавнього Сходу, Стародавніх Греції і Риму, як раннього, так пізнього періодів їх існування). Зокрема, Стародавніми Грецією та Римом було перейнято давньосхідну договірну практику. Стародавня Греція. В ході свого історичного розвитку Стародавня Греція (Еллада), змінила кілька суспільних устроїв. 10 У гомерівський період (ХІІ–VIII ст. до н.е.) існували два суспільних лади – рабовласницький та родовий. Класичний період (VIII–IV ст. до н.е.) характеризується утворенням міст- держав, грецькою – «полісів». Важливу роль у різних формах міжнародних зв’язків Еллади відігравали жерці. Жерці вдавалися до маніпуляцій державним управлінням за допомогою «священних воєн». Проти всіх, хто завдавав який-небудь збиток святилищу Аполона 1 жерцями оголошувалась священна війна, в якій повинні були брати участь всі члени амфіктіоній 2 , пов’язані присягою. Згідно з текстом цієї присяги особи зобов’язувались не руйнувати жодного місця, яке належить амфіктіонії, «не відводити води, ані під час миру, ані під час війни; спільними силами виступати проти всякого порушника присяги, спустошувати його місто; караючи всіма можливими засобами того, хто насмілився порушити надбання бога рукою чи ногою». Усі політичні договори, прямо чи опосередковано, затверджувалися дельфійськими жерцями. Сила жерців полягала не лише в їхньому духовному, а й у матеріальному впливі. Дельфи володіли величезними капіталами, сформованими із внесків міст, прибутків паломників, храмових ярмарків, і зі всіх спірних питань міжнародного права сторони звертались саме в Дельфи. Це пояснює потужну боротьбу, яка точилася між грецькими державами за вплив і голоси Дельфійських амфіктоній (утворення для управління релігійними храмами) в V–IV ст. до н.е. У Стародавній Греції послом могли призначити і актора, чергове таке призначення стосувалося відомого оратора Есхіла. Він представляв афінську державу у македонського царя Філіпа ІІ. Обрання акторів для виконання представницьких функцій зумовлювалося великим значенням, яке в античні часи мали красномовство і декламація, а, як відомо, акторське мистецтво неодмінно надавало додаткової переконливості словам делегата. 1 Аполон – давньогрецький бог, з ім'ям якого пов'язані події, відбиті в багатьох міфах: убивство страхітливого дракона Пітона (на честь перемоги над драконом у Дельфах було встановлено Піфійські ігри і споруджено Дельфійський храм). 2 Амфіктонії – союзи міст-держав для охорони святилищ. 11 Кількість членів посольства в грецьких державах не встановлювалась законом, а визначалась залежно від конкретного випадку. Між послами діяв принцип рівноправності, хоча з часом, коли головного посла (архістарійшину – голову посольської колегії) стали обирати, принцип було порушено. До послів приставляли штат прислуги і на утримання перших виділялися гроші, які іменувалися «дорожніми». При відправленні послам надавались рекомендаційні листи (симбола) проксенам міста, в яке і направлялось посольство (прототип сучасних вірчих грамот). Мета посольства визначалась інструкціями, які складалася з двох складених разом листів (дипломів) і вручалися послам старійшинами, мабуть, саме це й зумовило походження терміна «дипломатія». Інструкції слугували основним документом для послів. Саме в них зазначалися мета посольства, попри те, що вона не мала імперативного характеру і не була абсолютною, в межах цих інструкцій посли користувалися деякою свободою і могли проявляти власну ініціативу. Посли, які прибували на місце свого призначення, самі чи разом з проксеном 3 направлялись до посадової особи даного міста, до компетенції якого належали справи дипломатичні (аналог сучасної зустрічі для знайомства та передачі вірчої грамоти дипломатичним представником уповноваженій особі), передавали йому свої грамоти в обмін на певні вказівки та поради. В стислі терміни після реєстрації (в Афінах зазвичай через п’ять днів) посли виступали в Сенаті чи Народних зборах з поясненнями мети свого прибуття. Після цього розпочиналися публічні дебати і справа передавалася на розгляд спеціальної комісії. До іноземних послів ставилися з повагою, забезпечували їм високий прийом, пропонували подарунки тощо (що можна розцінити як своєрідний прояв дипломатичних привілеїв). Після повернення на батьківщину члени посольства віддавали звіт про результати своєї місії до Народних зборів. У 3 Проксен - у стародавніх греків особи, які, будучи чужоземцями, надавали послуги будь-якій державі (наприклад, гостинність її громадянам і послам), за що одержували почесне звання проксена та привілеї. 12 разі схвалення цих звітів послам присвоювалися почесні нагороди, найвищою з яких був лавровий вінок із запрошенням на обід наступного дня в Британії, особливій будівлі біля Акрополя 4 , де обідали почесні гості держави. Кожному громадянинові надавалось право при звіті посла висловлювати свою думку і навіть виступати проти нього зі звинуваченнями. Одним з головних обов’язків послів Греції, як і взагалі античних держав, було укладення союзу та підписання угод з іншими державами. Укладення договору і ведення дипломатичних перемовин в Елладі супроводжувалися суворою процедурою: неодмінним скріпленням присягою; у свідки прикликались надзвичайні сили, для освячення підписаного договору; присяга складалася обома сторонами в присутності магістратів міста, в якому підписувалась угода; до присяги приєднувалось ще й прокляття, яке насилалось на порушника угоди. Спори та неузгодженості, які виникали при порушенні договору, передавалися на розгляд третейської комісії (відомо, що у IV ст. до н.е. було здійснено 110 звернень до відповідної інстанції) [40]. Третейська комісія покладала на винного виплату грошової пені, яка вносилась до «казни» якого-небудь божества – Аполона Дельфійського, Зевса Олімпійського і т.д. За непідкорення волі третейського суду проти цілих міст могли застосовувалися примусові заходи. Уже після укладення угоди кожна зі сторін була зобов’язана вирізати текст договору і присяги на кам’яному стовпі-стеллі і зберігати його в одному з головних храмів (у Афінах – у храмі Афіни Палади 5 на Акрополі). Копії найважливіших договорів зберігались у національних святилищах – Дельфах, Олімпії, Делосі. Текст договору був багатомовним, тобто укладався кількома мовами, що дорівнювало кількості договірних сторін. Один текст обов’язково передавався до державного архіву. За розриву дипломатичних взаємин і 4 Акрополь – фортеця в давньогрецькому місті. 5 Афіна Палада - давньогрецька богиня, одне з верховних олімпійських божеств, втілення державної мудрості, величної й незламної сили. 13 оголошення війни, стела, на якій був вирізаний текст договору, розбивалась, що символізувало про автоматичне розірвання такого договіру. У Греції класичного періоду центри міжнародного життя найперше виникли в заможних приморських містах Азії (Мілет, Ефес, Галікарнас, на Егейських островах і Балканському повострові (Афіни, Коринф, Спарта). «В Афінах пожвавлені дипломатичні стосунки починаються з часів тиранії Пізістрата (VI ст. до н.е.) і особливо з греко-перських воєн (V ст. до н.е.). Всі великі державні діячі Греції були водночас і дипломатами: Пізістрат, Аристид, Перікл і т.д. За Перікла розпочались серйозні розбіжності між Афінами та Спартою через гегемонію в еллінському світі. Наслідком цього стала війна між Афінами і Спартою, яка скінчилась Тридцятилітнім миром (455 р. до н.е.)». Цей мир закріпив у Греції систему політичного дуалізму, враховуючи те, що обидві сторони прагнули гегемонії, то намагалися посилити свій вплив дипломатичним шляхом утримання до певного часу від агресивних дій. 448 року до н.е. у Стародавній Греції відбувся загальногрецький конгрес, ініційований главою Афінської держави Періклом. На панеллінському (загальногрецькому) конгресі було запропоновано вирішити три питання, які хвилювали всіх греків: відновлення зруйнованих персами храмів; забезпечення вільного морського плавання та зміцнення миру в усій Елладі. Сам Перікл розраховував використати цей конгрес для залучення підтримкою та гарантіями майбутньої співпраці щодо перетворення Афін у політичний культурний центр всієї Греції. Тому з Афін було направлено посольство у складі 20 осіб у всі грецькі міста з пропозицією делегувати своїх представників на запланований конгрес. Депутації поділялись на чотири частини. Частина від’їжджала в малоазійські міста та острови; частина – на береги Геллеспонту і Фракії; третя частина – в Бестію і Фокіду; четверта – в Пелопонес. Афінські посли переконували громадян кожного міста прийняти запрошення своїх представників на конгрес в Афіни. 14 Обмін посольствами тривав і після оголошення війни. Відмінність полягала в тому, що перемовини велись воюючими державами «без оракулів», тобто напівофіційно (прояв сучасної, так званої підкилимної дипломатії). У 423 році противники уклали мирний договір – Нікієв мир. На нашу думку, наукова цінність цього договору полягає в тому, що він був строковим (і це було чітко закріплено); містив застереження; скріплювався підписами представників сторін та присягою, які щороку підлягали поновленню (в кожному місті окремо); передбачалась можливість внесення змін до угоди (очевидно, ця умова і її місце в договорі є прототипом прикінцевих та перехідних положень чинних нормативних актів національного законодавства). |