Джури козака Швайки. Джури козака швайки ббк 84. 4 Укр 6 р 90 Усі ми знаємо імена Северина Наливайка, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи. А ким були найперші козаки
 Скачать 11.93 Mb.
|
|
НА БОБРОВОМУ ОСТРОВІ На четвертий день на обрії замаячіла Кам’яниця. Трохи пізніше з-за лози вигулькнули вартові. - Татари, чи що? - приставивши долоню до лоба, запитав Мацик. - Аби татари, то за ними вже давно здійнялася б курява, - заперечив Швайка. - Ні, то хтось із наших. Він не помилився. Верхові повільно їхали назустріч. Незабаром Санько в передньому упізнав Остапа Коцюбу. Поруч з ним раз у раз виринала з трави голова Куцого. - Як ти сюди потрапив? - почоломкавшись, запитав його Швайка. - Ти ж ніби з хлопцями збирався за пороги. - Були ми з братчиками й там. Та потім вирішили, що цього літа тут буде веселіше. Тож і перебралися сюди. - А Штефан де? - У таборі. Просив мене повартувати замість нього. Бо йому, бач, ніколи. Підбирає загін з нових гарних хлопців. Коли хочеш, і тобі може вділити. - Не треба мені нікого. Самому в татарському степу набагато краще, - відказав Швайка. Острів, куди Остап направив Швайкових товаришів, називався Бобровий. Був він доволі великий - з одного кінця ледь виднівся інший. На ньому поодинці росли вигинисті дуби, над водою погойдувалися очерети та ліщина. Поміж дубів виднілося зо два десятки просторих куренів. А от від бобрів, здається, й сліду не лишилося. Чи то вже винищили їх, чи самі подалися світ за очі. Та й не дивно, адже на острові зібралося кілька сот людей. І всі були при ділі. За очеретами роздягнені братчики з галасом заводили неводи. Тут же рибу розтинали і в’ялили під спекотним сонцем. Чоловіків з тридцять нічної сторожі відсипалися в холодку. Пахло димом. Біля казанів куховари патрали дичину, і пір’я розліталося довкола, наче пухнасті листопадові сніжинки. - Захотілося, розумієш, хлопцям свіжини, - пояснив Остап. - А то все саламаха та саламаха. Поміж казанами походжав голий до пояса дід Кібчик і бурчав на кашоварів, що не так готують. А сам раз у раз позирав у бік Вирвизуба, котрий над берегом випробовував прибульців. Уздрівши Швайку з хлопцями, забув про все і, наче молодий, кинувся до них. - А я вже думав, що з вами щось трапилося! - ще здалеку гукнув він. - А як там Кудьма? - Нема вже діда, - глухо відказав Швайка. - Померли дідо. Визволили мене з пазурів Кобильського і померли. - Он як… - дід Кібчик незмигно задивився на неозору дніпрову гладінь. - Так, казав він про це. Оце, каже, як зберетеся великим гуртом, то можу й перебратися до своїх батьків… Що ж, гарне життя прожив Кудьма. Важке і чисте. Може спокійно дивитися в очі пращурам своїм. Звідкілясь випірнув і зупинився Демко Дурна Сила. Тепер у ньому важко було впізнати колишнього вайлуватого воронівського хлопця. І без того високий на зріст, Дурна Сила, здається, за цей рік повищав чи не на цілу голову. І плечі стали такі, що в двері він міг пройти лише боком. Схоже, Демко теж не одразу впізнав хлопців. Принаймні, якусь хвилину розглядав їх з таким виглядом, наче вперше побачив. Нарешті широко посміхнувся і вигукнув: - Ну, хлопці, і витягнулися ж ви! Як ті дубки. Себе Дурна Сила, мабуть, вважав уже справжнім дубом. - Хочете, покажу наш острів? - запитав він. І не без гордощів додав: - Мене тут усі знають! І справді, Демка знали добре. Коли вони проходили повз чоловіків, майже на кожному кроці чулося: - О, наш Манюня заявився! Або: - Хлопчику, щось ти погано ростеш. Може, мало каші їси? - Це вони так жартують, - посміхаючись, пояснив Демко товаришам. А коли вони лишилися самі, попрохав: - Ви от що, хлопці… Не кажіть, як мене дражнили в селі, гаразд? - Це ти про Дурну Силу? - уточнив Грицик. - Еге ж. Розумієте, дурна сила - вона і є дурна. А от Манюня - це зовсім інше. - Чому ж інше? - А тому. На острові тільки п’ять чоловіків можуть мене подужати. Але вони вже виросли, а я, кажуть, ще ні. Тому й кличуть мене Манюнею. Хлопці пройшли повз добрий десяток куренів, аж доки зупинилися біля крайнього, що стояв на піщаному березі. - Ми його з дідом для наших збудували, - гордо повідомив Демко Манюня. - Так і назвали - воронівський курінь. Зсередини курінь видавався ще більшим, ніж ззовні. Під стінами лежали оберемки прив’ялої трави. Пахло чебрецем і м’ятою. Тут могло розміститися десятків зо п’ять народу. - Та ж воронівських поки що стільки не прийшло, - сказав Грицик і з розгону гепнувся на найбільший оберемок. - Навіщо такий великий? - Це тільки напочатку так здається, що завеликий, - відказав Демко і гепнувся на сусідній оберемок, та так, що курінь аж задвигтів. - А потім буде замалим. Так дідо казали. - І добре, що великий, - сказав Санько й осідлав третій оберемок. - Нам більше місця буде. Нагуцавшись досхочу, хлопці вийшли з куреня і подалися туди, де дзвеніли десятки шабель. То досвідчені козаки перевіряли, на що здатні прибульці. - Як твої? - витираючи спітнілого лоба, запитав Вирвизуб Швайку. - Вміють тримати шаблю? - Та ніби вміють, - відказав Швайка. - Принаймні, задніх пасти не будуть. - Це добре, - сказав Вирвизуб і знову повернувся до прибульців: - Ану, хто наступний? Наступним виявився якийсь дебелий невмійко. Не встиг він підняти шаблю, як та вилетіла йому з рук. - Що ж ти, друже? - розчаровано сказав Вирвизуб. - Схоже, навіть не знаєш, яким кінцем її тримати. - Та це я знаю, - знітився невмійко і підібрав шаблю. - От тільки ще махати нею не навчився. - Це ж чому? - запитав Вирвизуб. - І звідкіля в тебе шабля взялася? На дорозі знайшов, чи що? - Та… - ще більше знітився невмійко. - Там у нас челядник панський того… викаблучувався. Накинувся на мене. А я саме сіно корові ніс. То вилами його той… прохромив. А потім узяв цю його шаблюку і втік сюди. - А вила ж чому не прихопив з собою? - Ге… та який же козак з вилами? - розтяг у посмішці вуста невмійко. Якусь мить Вирвизуб роздумував. - Коли так, то підеш спочатку кашу варити, - нарешті вирішив він. - І поки не навчишся тримати в руках шаблю - від казанів ані кроку, зрозумів? Не треба свою голову дурно підставляти під бусурманську кривуляку. - Тоді я краще знову за вила візьмуся… - Е, ні,- пирхнув Вирвизуб. - Що ж то за козак з вилами? Курям на сміх. До тих, хто тримав у руках ріжно чи довбню, Вирвизуб ставився з неприхованою повагою. - Ну вас к бісу, - казав він. - Ще прохромите, мов хруща. Або шаблю мені зламаєте. Ідіть оно краще до Манюні. І він показував на Демка, котрий спирався на важкеньку довбню, що невідь-як опинилася в його руках. За змаганнями уважно стежив дід Кібчик. - Цей підійде, - казав він. - Гарний рубака буде. І знову стукіт шабель - частий, іскристий. - Підійде, - виносив свій черговий присуд дід Кібчик. - А цей, мабуть, ще мало каші їв. Нехай поки біля казана повправляється. Засмаглий молодик, у якого перед цим Вирвизуб трохи не вибив шаблю з рук, благально схилився перед дідом. І тільки Швайка помітив у його очах насмішкуватий блиск. - Дозвольте ще трохи, діду, - сказав він. - Я здібний, швидко навчуся. - Ні, - втрутився Вирвизуб. - Правильно дідо кажуть. Мало каші їв. - Не мало, - заперечив Швайка. - То він придурюється. А сам тільки й чекав, доки ти розслабишся. Тоді виб’є шаблю з рук. - У мене ще ніхто не вибивав, - образився Вирвизуб. - Зроду такого не було. - Не було, то буде, - посміхнувся незнайомець. - Це ти мені таке кажеш? - спаленів Вирвизуб. - Мені? Ану, тримайся, вражий сину! Звитяжці зчепилися не на жарт. І зліва вціляли, і навхрест мірялися. Відстрибували один від одного, мов від змії - і знову налітали, наче коршуни. Шалено свистіли шаблі, і тільки іскри показували, де вони тільки но зустрілися. І якби під козацькими ногами був не вологий мох, а суха трава, то, мабуть, уже давно спалахнула б пожежа.  - Тю на вас! - лайнувся нарешті дід Кібчик, коли супротивники в запалі ледь не збили його з ніг. - Вискочив, як курка з-під собачої валки! - Щось ми й справді, друже, загралися, - схаменувся Вирвизуб. - Як тебе звати? - Охрім, - відказав смаглявий і нігтем спробував шаблю, чи не дуже затупилася. - А звідкіля прибився? Охрім блимнув очима на козаків, відвів Вирвизуба убік і сказав: - Черкаський я буду. Чув про такого пана Дашкевича? - Чув. Міцний ніби дядько. А ти що - від нього втік? - Навпаки, благословив він мене, - відказав Охрім і ще раз повів очима навколо. - А заодно, каже, піди й розвідай, що там за люд збирається. Хотів би він з вами у злуку увійти. Бо дуже вже на татарів лютий. Допекли вони йому. Вирвизуб задумливо чвиркнув щербатим зубом. - Отже, й пани з нами, - сказав він. - Шкода лише, що мало їх. Стій, а чому ж ти мені одразу про це не сказав? - Бо ти був зайнятий. А потім дивлюся - щось ти дуже кирпу того… дереш. Ну, й вирішив ото трохи тебе провчити. Якусь мить Вирвизуб дивився на Охріма і не знав, як йому бути. Чи то розлютитися за такі слова, чи то не зважати. Врешті махнув рукою і розреготався. - А таки провчив би! - вигукнув він. - Молодець, Швайка, не дав осоромитися старому товаришеві. Ну ж бо, Охріме, ставай поруч та будемо дивитися далі, що за люди до нас прийшли! І ніхто не помітив, як Швайка тихцем відійшов від гурту. Спинився над рікою, мовби збирався плюснути води в обличчя, і щез за кущами. Разом з ним так само непомітно щезло трійко козаків - Горихвіст, Кандиба і Коломієць. І, звісно, приставучий, як реп’ях, джура Грицик. А Санько стояв і ковтав сльози. Він же так сподівався, що Швайка і його візьме з собою в розвідку! Бо ж збиралися вони пробратися за татарський кордон. Проте Швайка був невблаганний. - Я за тебе перед пам’яттю діда Кудьми відповідаю, - сказав він. - А тут справа небезпечна. Мало що може статися. То ж не дмися на мене, Саньку, як миша на крупу. І не плач. Настане ще й твій час, хлопче…  ПО ТАТАРСЬКОМУ СЛІДУ Більше як тиждень ніхто нічого не чув про Швайку та його супутників. Вирвизуб з Остапом уже почали не на жарт хвилюватися. - Чи не трапилося, бува, чого з Пилипом? - раз по раз перепитували вони один одного. Потім дружно переводили погляд на Санька. - А що ти скажеш, хлопче? Санько не знав, що відповісти на це запитання. Щось у його душі віщувало, ніби над Швайкою та його товаришами нависла смертельна небезпека. Але яка - збагнути не міг. Та й ніхто, навіть з найбільших ворожбитів, того не знав би. Навіть дід Кудьма, аби був живий. - Їм дуже тяжко, - оце і все, що міг відказати Санько на запитання Вирвизуба з Остапом. - Та вже ж важко, - згоджувався Остап. - А кому зараз легко? Він усе ще не міг повірити, що Санько може передбачити те, що звичайній людині і не снилося. На восьмий день на обрії з’явилися густі дими. Це свідчило про появу татарської орди. А під вечір на змиленому коні прилетів Грицик. А з ним Барвінок і Горихвіст. - Татари пішли за Сулу! - прохрипів Грицик і важко сповз з коня. Він ледве тримався на ногах. Не кращий вигляд мав і його дорослий супутник. - Здається, вже пройшли, - додав Горихвіст і надовго припав до ковша з водою. - А де ж вас так довго носило? - обурився Вирвизуб. - Чом раніше не прилетіли? - Тому, що татари нас вистежили, - відказав Горихвіст, відриваючись від ковша. - Перекрили дорогу до Дніпра. - А Швайка що? - Тягає татарів за собою по степу. Розумієте, позаминулого ранку ледь вибралися ми з байраку, де ночували, аж глядь - татарський роз’їзд. Чоловіків з тридцять, не менше. Вони б нас, може, й не помітили, якби Кандиба не ловив гав. - Еге ж,- втрутився Грицик. - Став стовпом і стоїть. Ми вже знову повернулися до байраку, а він усе ще татарів розглядав. Вони теж його помітили і кинулися у наш бік. То Швайка наказав нам з Барвінком пробиратися яругами до вас, а сам сказав, що візьме татар на себе… - Взяв, та не всіх, - додав Горихвіст. - П’ятірко ординців побачили, що ми відділилися, й подалися слідом. І навряд чи ми б сюди дісталися, якби не Барвінок. - А що він зробив? - втрутився Демко Манюня. - Зачаївся в кущах, коли татари почали наздоганяти нас, і кинувся на переднього. І знову щез. Доки татари кричали щось про вовкулаків, ми знову відірвалися від них. А ще Швайка велів передати, що обдурили його ординці, як малу дитину. Все тинялися по степу малими кошами, а потім злилися в одну орду і погнали до Сули. Хлопці ледве встигли дими запалити… Наступного дня з’явився й Швайка, геть змарнілий і чорний від пилюки. Кандиби й Коломійця з ним не було. Що з тими трапилося, ніхто не питав. І так усе було зрозуміло. - Скільки їх пішло за Сулу? - запитав дід Кібчик Швайку. - Тисяч з десять буде, - ні на кого не дивлячись, відказав Пилип. - Повів їх Саїд-мурза. Про Саїда-мурзу козаки вже чули. В татарському степу не було ординця, лютішого за нього. Після його набігів у засульських селах лишалася пустка. Усе спалював Саїд-мурза, навіть тинів за собою не лишав. Вирвизуб заскрипів зубами. - Шкода, - сказав він. - Шкода, що ми їх не встигли перехопити. - Облиш, Штефане, - сказав дід Кібчик. - Їх десять тисяч, а нас скільки? Добре, коли з тисячу набереться. Та й то лише триста кінних. - Я їх б’ю, - похмуро відказав Вирвизуб. - Я їх не рахую. - І даремно. Тут, бачиш, розтопче орда нашого брата кіньми і не помітить. - На біса ж ми тоді зібралися? - вибухнув Вирвизуб. Швайка мовчав. Він почувався винним. - Кинь, Штефане, - суворо повторив дід Кібчик. - Сам же знаєш, навіщо. Тільки ж це треба з розумом робити. Коли вже не вдалося тих песиголовців перехопити у зручному для нас місці, то треба підстерегти їх, коли повертатимуться, і встромити вила в бік. - То інша справа, - повеселішав Вирвизуб. - От тільки б знаття, якою дорогою вони повертатимуться. Гей, Пилипе, ти це знаєш? - звернувся він до Швайки. Проте той не відповів. Він спав. Проспав Швайка до вечора. А коли прокинувся, знову рушив у степ. З собою взяв лише Барвінка. - Не варто гуртом у степу гуляти, - сердито від казав він Остапові, коли той запропонував йому у поміч своїх найметкіших хлопців. - Узяв уже одних і більше не хочу…- і так глипнув на Горихвоста, що той мимоволі зіщулився. По тому Швайка відвів убік Вирвизуба і діда Кібчика й сказав: - Звістки пересилатиму через Барвінка. А він приходитиме до Санька, бо ж знає його найкраще. Добре я кажу, сіренький? - звернувся він до вовка. Барвінок весело змахнув хвостом: мовляв, що ж тут незрозумілого? Грицик почувався найнещаснішою людиною на острові. Це ж вперше за стільки часу Швайка не взяв його з собою! - Не можна, - сказав він Грицикові. - Розумієш, доведеться, мабуть, втертися межи ординців… - Я теж можу втертися, - відказав Грицик. - У мене й одіж є татарська, і балакати по-їхньому трохи вмію. Проте Швайка гнув своєї. - У тому то й річ, що трохи, - сказав він. - До того ж, коли татари йдуть в набіг, дітей з собою не беруть. Грицик зітхнув. Це була правда. Не тому, що татари трусилися над своїми дітьми, а тому, що вважали, буцімто діти лише заважатимуть під час блискавичних набігів. Тож коли він, Грицик, разом зі Швайкою увітруться в їхні лави - татари обов’язково звернуть на це увагу. А у ворожому степу увагу до себе привертати небезпечно. Все ж Грицик після Пилипового від’їзду не просидів на острові ані години. Він реп’яшком причепився до Вирвизубових братчиків і тепер разом з ними охороняв підступи до дніпровських плавнів.  А от Санькові довелося сидіти на острові як прив’язаному. З одного боку, це тішило, адже Барвінок мав прибігти тільки до нього. А з іншого - радості було мало. Сиди та й сиди. Так все життя можна просидіти на одному місці й ніде не побувати. Барвінок повернувся за чотири дні. Діда Кібчика на острові не було. Він разом з воронівцями днями й ночами лазив у плавнях. Вивчав, де можна пробратися, а де ні. Вирвизуба теж не було - гасав зі своєю сторожею степом. Тож Санько вибрав з вовчої шерсті купку реп’яхів за правим вухом і видобув з неї тоненьку полотняну стрічку. Доки повернулися дід Кібчик з Вирвизубом, доки вони плюскалися у воді, відмиваючи себе і забрьохану одежу, Санько встиг прочитати: «Негайно мчіть до Вербової балки. Повертаються татари». - Отепер матимеш роботу, - звернувся дід Кібчик до Вирвизуба. - Знаєш, де та балка знаходиться? - Та якось знайдемо, - вдоволено посміхнувся Вирвизуб. У нього все було готове до походу. Козаки були поділені на десятки та сотні. Кожен з них знав своє місце. Лишилося тільки дочекатися сигналу від Швайки. І він прийшов. Дві ночі добиралися козаки до Вербової балки. Не йшли, а здебільшого бігли, вчепившись у стремено товаришевого коня. Втомившись, мінялися місцями і знову бігли у глупу ніч. Лише Грицик із Саньком їхали увесь час на одному конику.  Нарешті попереду забовваніли дерева Вербової балки. В ту ж мить з-під них вигулькнула постать самотнього вершника. То був Швайка. - Ну, нарешті, - полегшено зітхнув він. - Боявся, що не встигнете. Одне крило вже пройшло. - От лихо, - занепокоївся Вирвизуб. - Це на краще, - заспокоїв його дід Кібчик. - П’ять тисяч усе ж не десять. - Гай, діду, вам би тільки на пальцях рахувати, - відмахнувся Вирвизуб. Швайка наказав козакам зачаїтися у балці, а сам разом з козацькою старшиною подався по сліду першого крила. Дізнатися, де воно пройшло, було неважко. Трава була геть витолочена. Майже на кожному кроці виднілися плями крові. За якийсь час їм трапився труп дорослої людини без голови. Голова валялася неподалік. На ній сидів ситий ворон. Угледівши людей, ворон невдоволено каркнув і обважніло відлетів убік. Василь Байлемів придивився до голови і раптом скрикнув: - Та це ж Микита Зарічний з Михайлівки! - І, звернувшись до Вирвизуба, пояснив: - Позаминулого літа козакував у плавнях. І цього теж збирався, та захворів… Бач, де воно судилося зустрітися. - Нічого, прийде час - і їхні голови покотяться, - скреготнув зубами Вирвизуб. Швайка перший вибіг на високий, порослий лісом пагорб. Звідсіля добре було видно величеньку улоговину. З одного боку вона переходила в болото, заросле очеретами та шелюгою, з трьох інших до неї підступали такі ж пагорби, як і той, на якому стояв Швайка. За ними виднівся безмежний і рівний, як стіл, степ. - Отут вони повинні зупинитися на зворотньому шляху, - показуючи на улоговину, сказав Швайка. - Звідкіля це тобі відомо? - засумнівався Остап, котрий звик у своєму запорозькому степу не довіряти нікому. - Бо Саїд-мурза завжди тут зупиняється, - відказав Швайка. - Тут він ділить здобич і розпускає татарів по їхніх стійбищах. - А коли цього разу не зупиниться? Швайка розвів руками. - Тоді зітнеш мені голову, - відказав. - Побережи її до кращих часів, - втрутився дід Кібчик. Затим обернувся до Вирвизуба з Остапом і сказав: - Будемо робити, як Швайка каже. Йому видніше.  |