Джури козака Швайки. Джури козака швайки ббк 84. 4 Укр 6 р 90 Усі ми знаємо імена Северина Наливайка, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи. А ким були найперші козаки
 Скачать 11.93 Mb.
|
|
Джури вирушають у дорогу  З ВОВКУЛАЦЬКОГО КУТА Житло діда Кудьми скидалося на ведмежий барліг. Хіба під самісінькою стелею було маленьке віконце. Саме під цим віконцем сидів Санько й читав: - Аз, буки, веді… Діду, а чому ми читаємо саме так, а не «а», «б», «в»? Дід Кудьма, що до цього непорушно лежав на лежанці, поворухнувся і розплющив очі. Докірливо зауважив: - Ой, Саньку, Саньку! Знову блукаєш там, де тебе не просили. Лозини захотілося? Санько лише посміхнувся на ті слова. Ет, яка там лозина! Ото як узяв дід Кудьма його до себе в науку ще з літа, то й до сьогодні навіть пальцем не зачепив. Хіба що побурчить трохи. Та до його незлобивого буркотіння не тільки Санько, а й найполохливіші звірі давно вже звикли. Іде, бува, дідо повз якесь дерево і бурчить, аж тут вивірка - стриб йому на плече! А то ще й до кишені зазирає: чи нема там якогось смачного горішка? Майже щодня до нього приходять лікуватися то лось, то борсук, то ще хтось. Учора, наприклад, придибав старий вепр. Виявляється, загнав він у живіт здоровецьку скіпку, а витягти її не може, бо ж рук нема. То дід і йому допоміг. А от до Санька звірина за поміччю поки що не зверталася, хоча він теж дечого навчився. І сили від неба може набирати, і на ворожінні всілякому почав тямити, і лікувати накладанням рук теж уміє. І в травах непогано кумекає. Проте найбільше Санькові до вподоби блукати поміж небом та землею. Ось так: заплющиш очі, розслабишся, ніби поринаєш у сон - і ширяєш могутнім орлом у тому безмежжі, наслухаєш тишу, вдивляєшся у те, що миготить перед заплющеними очима. І, бува, часом таке побачиш, що аж душа у п’яти проситься. То промайне небом щось блискуче, схоже на велетенського птаха з непорушними сріблястими крильми, втікаючи від гемонського гуркоту, то привидяться чудернацькі будівлі, точнісінько такі, як ото поставити одну на одну десять хат. Погано лише те, що дідо не дозволяє йому довго блукати подумки. Бо, каже, так можна не втриматися і розповісти комусь, що з ним було чи ще буде. - Не слід людям голови морочити всілякими казками, - гнівався дідо на ті Санькові розповіді про побачене. - Та хіба ж це казки? - боронився Санько, бо вже переконався, що все це ввижається йому не просто так. - Може, воно й справді так було чи буде? - «Може» не допоможе, - ще більше гнівався дід. - Треба не видивами всілякими жити, а власним розумом та руками, зрозумів? А видива лише розслабляють людей. От, скажімо, привиділося тобі, хлопче, що якийсь там Іван, не доведи Господи, має померти за три літа. Скажеш йому про це, а він складе руки та й заходиться чекати кістлявої баби з гострою косою. А землю хто буде скородити, а звіра полювати, а дітей доглядати? Ні, Саньку, краще не забивай собі і людям баки всілякими мареннями, бо хтозна, чи вони й здійсняться колись. Краще помізкуй, як те, що в тебе Богом закладено, віддати добрим людям. Бо так лише даремно сили тратиш… Атож, дуже багато сил забирають ті видива і чаклування. Тож тепер Санько розумів, чому йому стало так зле після того, як він зачаклував хирлявого татарина. І все одно йому, Санькові, так хочеться подумки ширяти між хмар, так вже хочеться! Особливо тоді, коли дідо загадає щось робити. А що є нуднішого, ніж вчити оці веді та глаголи? От Санько і подумав: цікаво, як будуть називатися ці веді років за п’ятсот чи й більше? І спробував. Звісно, зазирнути в те, чого, може, й не буде, вдається на дуже короткий час - майже такий, як спалах блискавки… І все ж Санькові вдалося дізнатися, що ази з ведями щезли, а літери стали називатися якось інакше. А як - дізнатися не встиг. Чи, може, йому це й справді лише привиділося… Дід закашлявся, і Санько випірнув з небуття. Не допомагало дідові нині навіть те зілля, яким він сам себе лікував. Дуже вже старий він, дід Кудьма. І до того ж, на ньому майже не лишилося живого місця. Одні лише сліди від шабель та стріл. Схоже, не раз і навіть не десять разів довелося йому побувати в найлютіших січах. І як людина може вижити після таких ран? - Е-е, Саньку, - відказав якось дід Кудьма на це запитання. - На те я знахар і ворожбит. Якби не це, то, мабуть, вже й на світі давно не жив би. І все ж дідові з кожним днем стає гірше. Морозно йому і стогне ночами. А оце нещодавно сказав таке: - Мені, хлопче, протриматися б якось цю весну. Не можна мені помирати зараз. Треба тобі передати бодай найголовніше з того, про що відаю. А до решти своїм розумом дійдеш. А відає дід багато. І розповідає так, що й не віриться, ніби це було насправді. І про стародавніх князів дідо знає геть усе, і про те, звідкіля та коли з’явилися в Україні татари, і про битви з ними… Розказує дідо і примовляє: - Слухай, Саньку, та запам’ятовуй добре. Бо більше ні від кого вже такого не почуєш. А колись перекажеш і дітям своїм. А оце дідо заходився вчити його грамоти. Мовляв, негоже ворожбиту і вивіднику бути темним. От, наприклад, той же Швайка дізнався про татарський напад. А кинути все і сісти на коня не може, бо дуже далеко знаходиться. Може, навіть і в самому Криму. То ж напише кілька закарлючок на тонюсінькому шматочку полотна і перешле Барвінком. А дід Кудьма тільки гляне на той шматок - і все йому ясно: і коли татари мають напасти, і куди саме. А потім дідо передасть через вірних людей ту звісточку кому треба. І хоч нелегко дається Санькові ця наука, однак дечого навчитися встиг. Навіть може читати окремі слова. Але ж це так нудно! Дідо знову закашлявся. Кашляв довго, здавалося, аж горло йому от-от надірветься. - Діду, давайте я вас полікую, - запропонував Санько. - Дякую, хлопче, - в перервах між нападами кашлю відказав дід Кудьма. - Не треба на мене сили свої тратити. Якось вже перетерплю. - Тоді я піч протоплю, - сказав Санько. - Щоб вам тепліше було. Дід Кудьма проти цього не заперечував. У віконце було видно, як на галяву вибігло трійко молодих вовків. У одного в зубах був заєць. - Діду, а кому ви збираєтеся віддати Куцого? - запитав Санько, пораючись біля печі.  - Є один такий, - відказав дід. Здається, кашель у нього вже минав. - За нього Пилип просив. Незабаром потеплішало, і Санько знову повернувся до своєї грамоти. Проте раз по раз позирав у віконце, за яким весело гасали вовки. Дід Кудьма відкинув поли кожуха, поглянув на малого і посміхнувся. - Що, не йде наука в голову? - запитав він. - Не йде, - зітхнувши, згодився Санько. - То прогуляйся трохи. Тільки ненадовго. Припрошувати Санька не довелося. Він вибрався надвір і примружився. Опісля печерних напівсутінків було так біло, що аж очам боліло. Довкола схилялися поодинокі сосни та кострубаті вільхи. Санько піднявся на пагорб і роззирнувся. Як завжди, ніде нікого. І не дивно - стороння людина сюди навіть у найлютіші морози не добереться. Один лише дідо знають, якими стежками ходити. Та ще він, Санько. Ото коли взяти напрямок до тієї он купини очерету, затим через п’ятдесят кроків повернути різко праворуч, а потім звернути у бік Лящівки і через сотню кроків узяти ще праворуч, то можна дістатися ледь помітної стежки, що веде до Глухих печер. Там, у землянках, мешкають зараз майбутні господарі молодих вовчиків. А коли покружляти довкола он тих промоїн, то можна вийти на сухе, а там уже й рукою подати до Сторожового дуба, за яким маячить Воронівка… Санько зітхнув. Так близько жити від свого села - і за увесь час жодного разу там не побувати! Що правда, якось він нишком від діда вирішив туди пробратися. А щоб не було сумно, узяв з собою Барвінка, що саме прибіг з повідомленням від Швайки. І вже під самим селом їх побачила Варка Микитина. Чи то спочатку побачила Барвінка, а тоді вже вгледіла Санькову постать, чи навпаки, - проте заверещала на увесь ліс і дала такого драла, що й сніг за нею не встигав осідати. Спочатку Санько лише дивився їй услід і дивувався, чого вона так репетує. Тоді здогадався, що Варка, мабуть, прийняла його за вовкулаку. Ще б пак - якби Санько нічого не знав про діда Кудьму та його прудких вовчиків, - либонь, подумав би те ж саме. … Щось кинулося на хлопця ззаду, повалило носом у сніг. А коли Санько протер запорошені очі, над ним стояло трійко молодих вовків. - Тю на вас, - сказав Санько. - Хіба можна втрьох на одного? Вовчики радо замахали хвостами. Вони були іншої думки. Діда Кудьму вони шанували і навіть трохи побоювалися, а от Санько був для них такою ж істотою, як і вони самі, дарма що двоногою. То ж не встиг хлопець звестися на коліна, як Лиско й Бровко вчепилися гострими зубами в Саньків кожушок і потягли його у бік Воронівки. Тієї ж миті Куций прихопив міцними щелепами хлопцеву ногу - либонь, вважав, що їхньому малому господареві приємніше буде прогулятися у протилежний бік, до Лящівки. - А, от ви які! - вигукнув Санько і сипонув снігом у очі Бровкові. Той облишив Санька і заходився смішно терти лапою свій писок. Бровко чомусь боявся снігової пилюки. Потім голосно чхнув і кинувся на Куцого. А Санько зчепився з Лиском, якого пам’ятав ще малим неоковирним вовченятком. Проте зараз Лиска було не так просто побороти. А що буде, коли він виросте і стане справжнім вовком? Тоді, мабуть, і сам Барвінок не дасть йому ради. Лиско то кружляв навколо хлопця, то відскакував назад, то, мов стріла, кидався йому на шию. Мабуть, уявляв, що перед ним клятий татарин. Біля горла люто клацав щелепами і знову блискавично відстрибував убік. Нарешті Санькові вдалося схопити меткого вовка і повалити його на землю. - Ага, впіймався! - зарепетував Санько, налігши всім тілом на Лиска. - Будеш тепер кусатися? Захеканий Лиско якийсь час лежав, висолопивши язика. Тоді крутнувся в’юном і вивільнився з Санькових обіймів. Скочив на ноги - і раптом насторожився. І тут же радісно заскавулів, як мале цуценя. Санько озирнувся. Сніговою пустелею у їхній бік чвалом котив величезний вовчисько. - Діду! - зарепетував Санько. - Барвінок з’явився! Барвінок з льоту лизнув Санька в щоку, тоді поглянув на вовчиків і, своєю чергою, радо замахав хвостом. Під правим вухом у Барвінка причепився маленький жмут торішніх реп’яшків. Санько вже знав, що всередині того жмута є вузенька полотняна смужка з вісткою від Швайки. Проте коли хлопець простяг руку до Барвінкової шиї, той відійшов убік. Певно, Швайка наказав, аби Барвінок передав повідомлення лише дідові Кудьмі. - Діду! - знову заволав Санько. - Він мені не дається. Він хоче бачити тільки вас! З землянки визирнув дід Кудьма. В руці він тримав шмат в’яленого м’яса. - Молодець, гарно служиш, - сказав дідо Барвінкові і кинув йому м’ясо. Тоді виплутав із його шерсті жмут реп’яшків, видобув з нього стрічку й почав читати. Санько заздрісно дивився на діда. От хто добре вмів читати! Лише гляне дідо на стрічку - і все вже йому відомо. А Санькові треба чи не півдня, аби щось розібрати. - Що там, діду? - не втримався Санько. - Де Швайка з Грициком? Що з ними? Дід Кудьма подав йому стрічку й сказав: - Сам читай, коли грамотний. І повернувся до землянки. А Санько заходився ворушити вустами: - Ти, а, ти, а… тата… Сонце ще не звернуло й з обіду, як Санько прочитав усе, що було написано на стрічці:  «Татари відійшли у степ. Кам’яниця наша. Приходьте до печер». - Діду, я вже прочитав! - заволав Санько. - Швайка прибув до печер! То ми як - підемо туди, га? - Проте згадавши, що дідо занедужав, уже тихіше додав: - Чи, може, краще покликати його сюди? Та дід Кудьма, вже одягнений, стояв на порозі землянки. - Нічого з нами не буде, коли самі прогуляємось. Та й сніговиця, бач, розгулюється. Взимку дідо вирушав у дорогу лише тоді, коли здіймалася хуртовина. Бо мало що може бути - раптом якомусь шибайголові заманеться податися до Вовкулацького кута, і він натрапить на людські сліди? А потім, хай Бог милує, і інших за собою приведе. А цього дідо дуже не хотів. Не тому, що думав про свою безпеку, а тому, що приймає від таких, як Швайка, важливі повідомлення і передає їх кудись далі. А новини ці дідо вважає важливішими за власне життя. - Що з мене взяти? - казав дідо. - Нічого. А от коли наші вісті не дійдуть, куди треба, - тоді можуть загинути тисячі невинних. А ще дідо про всяк випадок вичинив своє взуття так, що за ним залишалися ведмежі сліди. І Санькові таке ж взуття зробив. Проте все одно, вирушав у дорогу лиш тоді, коли здіймалася хуртовина.  ГЛУХІ ПЕЧЕРИ Барвінок описував довкруж широкі кола. За ним хвостиком бігли молоді вовчики. Час від часу хтось із них тихенько скавулів - сніговиця била їм просто в писки. Проте варто було дідові Кудьмі поглянути на них, як ті змовкали і починали винувато махати своїми розкішними хвостами-поліняками. А потім знову заходилися тихенько скавуліти. Що пор биш - зовсім ще малята, хоча й вимахали вже на дорослих вовків. Помалу вони почали відставати від Барвінка і приєднувалися до Санька. З ним було звичніше. Можна й погратися дорогою. А коли граєшся - ніяка завірюха не лякає. Завірюха шаленіла недовго. Не встиг дід Кудьма відійти від своєї землянки за версту, як вона почала вщухати. Коли б якийсь подорожній забрів у цю пустельну місцину, він угледів би ведмежі сліди впереміж з вовчими, що простяглися удалеч через рідкі очерети. Ось, схоже, мале ведмежатко побачило щось цікаве на цій кривобокій сосні, бо, судячи зі слідів, довгенько тупцювало довкола неї. А тут, здається, цьому маленькому ведмежаткові не пощастило - на нього напали вовки. Ич, як беркицьнулося, бідне. А дорослий ведмідь повівся якось дивно, зовсім не по-ведмежому. Замість кинутися маляті на допомогу, лише зупинився на мить (мабуть, глянув, що робиться) і почимчикував собі далі. Схоже, він був переконаний, що його синок чи донька самі дадуть собі раду. І коли вірити слідам, то так воно й сталося. Ич, як кинулися вовчики урозтіч! І все було б зрозуміло допитливому подорожньому. От лише одного не зміг би він утямити. Все тут є: і хижі звірі, і гонитва, і боротьба. А де гонитва з боротьбою - там повинна пролитися й чиясь кров. Проте крові не було. Навпаки - з оцих ось слідів видно, що мале ведмежатко і вовчики зіп’ялися на задні ноги. Схоже, ніби заходилися обійматися, мов старі приятелі, що бозна скільки не бачилися. «Де ж таке бачено, щоб вовки з ведмедями обіймалися? - безперечно, подумав би занадто допитливий подорожній. - Ні, щось воно тут не те. Недарма ж це місце зовуть Вовкулацьким кутом. Треба, мабуть, мерщій брати ноги в руки…» Місце, куди прийшов дід Кудьма, видавалося ще безлюднішим і дикішим, ніж Вовкулацький кут. Вивернуті з корінням старі дерева, нагромадження гранітних брил. А ще звідкілясь ледь чутно пахло димом. Проте вовчики вже давно відчули, що тут хтось є, і грізно наїжачилися. Зненацька майже з-під гранітної брили вигулькнула невеличка постать і кинулася назустріч прибульцям. Проте вона лише встигла вигукнути: - Санько! - і тут же впала, бо з-за спини на неї накинувся Куций. А коли знову підвелася і втерла з обличчя налиплий сніг, на Санька поглянули збентежені Грицикові очі. Санько гримнув на вовчиків, допоміг Грицикові звестися на ноги й сказав: - Ти, Грицику, обережніше. Не кидайся так. Вони ж тебе вперше бачать і подумали, що в тебе щось лихе на думці… Грицик обтрусився і навмисно спокійним голосом відказав: - Подумаєш! І зовсім я не злякався. І не таке мені доводилося бачити. Проте після цього намагався триматися від вовчиків якомога далі. А Санько не міг відвести від давнього товариша захопленого погляду. Грицика важко було впізнати. Охайний, майже новий, кожушок, сива шапка, червоні чобітки. Вчорашній пастушок зараз скидався на паничика, з якого не спускає очей турботлива матуся. І головне - шабля у піхвах при боці!  - Справжня? - заздрісно запитав Санько. - Ще б пак! - гордовито відказав Грицик. Він вихопив шаблю з піхов - і в повітрі сріблястим полиском спалахнула криця. Санькові чомусь стало мулько на душі. З очей от-от готові були закрапати сльози. Це ж міг би й він ходити в такій одежі! Це ж і в нього висіла б при боці грізна зброя! А тут… Він скоса позирнув на свою пошматовану вовчими зубами свитку, і вуста йому знову підозріло затремтіли. - Це мені дід Кібчик пошили, - сказав Грицик. - Гарний кожух, правда? Санько тільки хитнув головою. Йому забракло слів. А Грицик раптом ляснув себе по лобі і кудись було рвонув. Проте одразу ж зупинився і з острахом поглянув на вовчиків. - А вони мені кожуха не порвуть? - Вже ні, - заспокоїв його Санько. - Вони тебе прийняли за свого. - Тоді трішки зачекай! - гукнув Грицик і пірнув у щілину між двома брилами. Санько не зводив погляду з того місця, куди щез його друг. Цікаво, що він замислив? Звідкілясь вигулькнув Швайка. Він посміхнувся до Санька, міцно обійняв діда Кудьму й сказав: - А ми вас, діду, вже давно чекаємо. - Пилипе, а де мої сакви? - долинув з-за брил стривожений Грициків голос. - Там, де й були, - відказав Швайка. - На Вітрикові. - А Вітрик де? - Жує овес у криївці біля старого берестка. Дід Кудьма кивнув Санькові і рушив до пагорба, над яким стирчали зі снігу зарості дерези та шипшини. Засунув руку кудись за кущ дерези, смикнув на себе - і кущик поволі поїхав убік. Схиливши голову, разом з Саньком увійшов до просторого помешкання. Десь із-під стелі сіялося слабке світло, на столі блимало кілька каганців. У кутку хтось хрипко стогнав. Біля лави сидів четвертий з вовчиків - Хлопчик - і сумовито зітхав. - Бач яке… - сказав незнайомий Санькові чоловік. Був він широкоплечий, тепло одягнений, з його маківки замість чуба звисало пасмо чорного волосся. Санько вже знав, що це пасмо називають оселедцем і носять його ті, хто вважає себе нащадком вояка зі старокняжої дружини. А ще вони носили сережку у вусі. - Бач яке, - повторив незнайомець. - Сам двері відчинив, ніби відчув, що Лимар задихається. Лимар - то був хазяїн Хлопчика. Дід Кудьма підійшов до хворого, відкинув ковдру, уважно оглянув страшну рану на боці. - Вепрова робота, - сказав він невідь до кого. - Ану, Саньку, давай, що ми там принесли. Будемо лікувати цього невдаху. Лимар тільки скреготав зубами, коли руки діда Кудьми торкалися рани. А Хлопчик аж повискував від жалю до хазяїна. «Правильно чиниш, - подумки похвалив вовчика Санько. - Лимар - гарна людина. Бережи його». Хлопчик сердито зиркнув на Санька. «Відчепись, - проказали його очі. - Без тебе знаю, що мені робити…» - От би й мені такого вовчика, - мрійливо сказав незнайомець з оселедцем на голові. Крім нього, в приміщенні сиділо ще двоє чоловіків. Їх Санько вже знав. Один, русявий з-за Переяслава, звався Каліберда. Інший, рудуватий Свирид, був родом з Канева. Це були майбутні господарі Лисого та Бровка… - Е-е, Остапе, не так воно швидко робиться, - засміявся господар Бровка, переяславець Калі берда. - Дідо Кудьма будь кому своїх сірячків не дарують. Тим часом дід Кудьма закінчив поратися біля по раненого і підсів до столу. Уважно оглянув Остапа й сказав: - З-за порогів, значить, прибився. Що ж там не сиділося? - Звідкіля ви знаєте, що я з за порогів? - здиву вався Остап. - Е-е, чоловіче добрий, - втрутився канівський Свирид. - Дід Кудьма все знають. І звідкіля ти взявся, і коли народився, і що в тебе на думці. Остап знітився. - Та я, власне, про це вже знаю, - сказав він. - Мені Швайка, ого, скільки про вас розповідав! Тільки незвично якось… - То хочеш і собі мати вовчика? - запитав дід Кудьма. - Еге ж, діду! Ото, як побачив Швайкового Барвінка у роботі - то ні їсти, ні пити не можу. Дуже нам такий помічник потрібен. Ви навіть не уявляєте, як потрібен! - Чому ж не уявляю, - заперечив дід Кудьма. - Уявляю. Він озирнувся на Санька і наказав: - Приведи-но Куцого. Куций зупинився на порозі і обвів присутніх сторожким поглядом. Він уперше бачив стількох двоногих одразу. - Коли подобається, можеш узяти його собі, - сказав дід Кудьма Остапові. Остапа немов змело з-за столу. У два швидких кроки перетнув він приміщення, присів перед Куцим і заніс над ним долоню, збираючись погладити вовчика. Шерсть у Куцого стала дибки, він відсахнувся і показав гострі зуби. Проте варто було дідові Кудьмі кахикнути, як Куций одразу ж заспокоївся.  - Це Остап, твій господар, - сказав Куцому дід. - Слухайся Остапа! Куций перевів погляд з діда на Остапа і якийсь час пильно розглядав нащадка старокняжого дружинника. Тоді тицьнувся писком у широку долоню. - Визнав! - радісно загорланив Остап. - Визнав мене Куций! Ну, діду, беріть за нього все, що хочете. Коня не пожалію! Дід Кудьма посміхнувся. - Кінь тобі самому знадобиться, - сказав він. Нараз завіса хитнулася і до приміщення ввійшов Грицик. В одній його руці був клунок, іншу він тримав за спиною. - Це, Саньку, тобі, - сказав він і простяг клунок товаришеві. - Від діда Кібчика і всіх наших. Санько розгорнув клунок, і в нього завмерло серце. У клунку були кожушок, чоботи і смушева шапка. - Це все моє? - затинаючись, прошепотів він. - Ні, не все, - відказав Грицик. - Візьми ще й це… І він подав Санькові справжню шаблю в піхвах.  |