Джури козака Швайки. Джури козака швайки ббк 84. 4 Укр 6 р 90 Усі ми знаємо імена Северина Наливайка, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи. А ким були найперші козаки
 Скачать 11.93 Mb.
|
 Володимир Рутківський ДЖУРИ КОЗАКА ШВАЙКИ  ББК 84.4 УКР 6 Р 90 Усі ми знаємо імена Северина Наливайка, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи. А ким були найперші козаки? Звідкіля вони взялися? На ці запитання ти знайдеш відповідь у новому гостросюжетному історичному романі Володимира Рутківського — одного з найблискучіших сучасних українських дитячих письменників. Його дивовижні герої — Грицик та малий волхв Санько, юний богатир Демко Дурна Сила, його мама-велетка, невловимий козакШвайка зі своїм вірним вовком Барвінком та їхні численні друзі — з честю виходять із найскладніших ситуацій. А небезпека чигає на кожному кроці, а надто, коли тизважився підняти шаблю на могутню татарську орду, а за твоєю спиною — майже нікого...  Художник МаксимПаленко Володимир Рутківський ДЖУРИ КОЗАКА ШВАЙКИ Історична трилогія для дітей. Книга 1 Текст © Володимир Рутківський, 2007 Ілюстрації © Максим Паленко, 2007 Видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2011, видання третє  Володимир РУТКІВСЬКИЙ Джури козака Швайки КНИГА ПЕРША  Частина перша. Втеча з рідного дому  СМЕРТЬ ГАФУРА-АГИ (березень 1487 року) - Лети, Вітрику, - знеможено прохрипів вершник. - Тепер або пан, або пропав… Кошлатий кінь скосив на вершника налите безмежною втомою око. З вудил зривалися клапті рожевої піни. Вже котрий день майже без відпочинку скаче Вітрик. Аж з за самісінької Ворскли, відтоді, як господар відволік на себе увагу великого сторожового загону татар ногайців. Тоді, правда, у нього був ще один кінь, такий самий кошлатий і швидкий. Та вчора пополудні наздогнала його татарська стріла… Тоді ж було поранено й господаря. - Давай, Вітрику, - з зусиллям шепотів вершник. - Давай, друже… Йому було зле. Пекучий біль забивав свідомість. Час від часу вершника хилило то в один, то в інший бік. Та все ж він знаходив у собі сили підводитись і навіть озиратися назад, хоча перед очима стояв такий туман, що годі було щось розгледіти. Ліва вершникова рука безсило звисала уздовж тіла. Одежа набрякла від крові. Вершник міцно стулив повіки і знову розімкнув їх. Стало начебто трохи видніше. Ліворуч простягалися неозорі дніпровські плавні. Будь якої пори там можна було заховатися. Будь якої, окрім цієї. Нещодавно розтанули сніги і грузька чорна багнюка закрила підступи до очеретів. Праворуч тягнувся неозорий степ, рудий від торішньої трави і рівний, мов стіл. Від пильного татарського ока в ньому й миша не сховається. Тож залишилася єдина надія - на вірного Вітрика. Але ж чи довго витримає він таку гонитву? Щоправда, незабаром мають з’явитися перші присульські байраки. Але навряд чи й вони зможуть надати безпечний сховок. Не тому, що малі, а тому, що слідів з собою не забереш. А по свіжих слідах кляті ординці будь кого розшукають. З-під землі витягнуть. Проте іншого виходу немає. Треба спробувати. - До Барвінка, Вітрику, - вичавив з себе вершник. - Десь тут я наказав йому зачекати… До Барвінка! У відповідь Вітрик хитнув головою. До Барвінка - то означало забратися в такі нетрі, де й розвернутися важко. Проте можна було бодай хвилю перепочити… А ногайці були зовсім поруч. Широкою підковою оточували вони самотнього втікача. Ті, що з боків, - були юні, легші воїни. Вони мали відволікати увагу втікача, як мисливські пси відволікають оточеного ведмедя. Посередині летів сам Гафур-ага, дебелий, сивуватий татарин зі шрамом через щоку. Він не зводив з утікача пильного погляду. Стріляти в нього він заборонив ще зранку: і так було ясно - нікуди цей невірний не втече. Час від часу на вуста Гафур-аги набігала зловтішна посмішка. Надто вже впікся цей уруський розбійник, цей невловний козак ординцям, аби здобути його мертвим. Ні, він потрібен був живий, аби шкіру з нього здерти, посадити на палю посеред улусу - хай усі побачать, що чекає на того, хто завдає лиха ординській державі! А цей завдав лиха чи не найбільше. Звідкілясь дізнавався про час та напрямок татарського набігу на уруські села і попереджав своїх гяурів. З усіх уруських вивідників був чи не найвсюдисущіший і найневловиміший. То його сліди зринали біля дніпровського острова Хортиці, Очакова, а то й у самій Кафі - серці непереможного Криму. Скільки разів на нього влаштовували засідки і ставили пастки, скільки кінних загонів розсипалося через нього по неосяжних ординських степах - і все на марне. Вислизав він, як хитрий змій. Прокрадався, неначе вовк. Або перевертень, що приймав будь яку подобу. А чом би й ні? У них, невірних, усе може бути. А ворожбитів та перевертнів більше, ніж будь де. Він, Гафур-ага, ще позаминулого року пересвідчився в цьому. Спинилися вони тоді зі своїм славетним родичем Саїд-мурзою перепочити у вибалку, оточеному старими могилами. Посеред ночі прокинувся Гафур-ага, повів оком туди сюди і завмер: на вершині однієї з могил замість татарського сторожа чітко вимальовувалася під місяцем постать вовка. Великого, завбільшки з теля. Не встиг Гафур-ага протерти очі - як вовка мов лизень злизав. А замість нього промайнула і так само швидко щезла постать уруса. Кинулися охоронці до могили - а від того й сліду не лишилося. Лише вартовий, дужий яничар, усе ще сіпався, спливаючи кров’ю. І не стрілою була пробита його горлянка, не ножем - а розпанахана могутніми вовчими іклами!…  А втікача, за яким оце зараз женеться він, Гафур-ага, зовуть Швайкою. Мовляв, штрикає ординців, мов швайка. Про це надійний чоловік з урусів доніс. Він же і вказав, якою приблизно дорогою мав повертатися цей Швайка від Перекопу до свого повелителя, переяславського старости… Похитнувся, захрипів знеможений кінь. Пронизливо вереснув Гафур-ага, на ходу перескочив на іншого і знову погнав услід за втікачем. Добрячий кінь у цього уруса! Вже третіх міняють татари - а наздогнати не можуть. Коли усе ж полонять цього Швайку (в чому Гафур-ага вже не мав ані найменшого сумніву), то коня його забере собі. Звісно, на такому перед турецьким султаном не погарцюєш, проте в поході про кращого годі й мріяти. А Швайку таки спіймають. Бо вчора ще поранено його було, і крові, либонь, не один кухоль втратив. От лише б устигнути схопити Швайку до заходу сонця - і вся слава належатиме йому, Гафур-азі! Зненацька втікачів кінь почав забирати убік, майже назустріч правому крилу. Гафур-ага вражено закліпав очима: здурів той Швайка, чи що? Сам у полон напрошується. Та ні, скидалося на те, що невірний уже не в змозі правити конем - он як схилив голову на кінську гриву, то й підвести її не може. Проте на відстані польоту татарської стріли кінь Швайки знову вирівняв свій біг. І лише тепер розуміє Гафур-ага, у чому річ: попереду забовваніла діброва. - Не випускайте його! - заволав він до свого правого крила. - Обходьте! Зрозуміли агу. Заходили канчуки по змилених кінських крупах. З останніх сил рвонули татарські бахматки вперед. Проте кінь Швайки, діставшись діброви, щез за першими деревами. - Обходьте діброву! Не випускайте його! - знову заволав Гафур-ага до свого правого крила, а сам кинувся по сліду. Гарні сліди, чіткі. Таких лишень сліпий не розгледить. Попереду аги летіли двійко випробуваних охоронців - Мустем та Мустафа. Ці вже знають, що робити, не випустять невірного. Згинуть, та не випустять. А втім, чому вони мають гинути? Того Швайку зараз можна взяти голими руками, як безпомічну перепілку. І це зробить він, Гафур-ага. Сам, своїми руками… Різко вихопився Гафур-ага вперед. Обігнав Мустема, обійшов Мустафу. Попереду один закрут лісової стежини, другий… Гафур-ага низько прихилив голову до кінської гриви, аби вберегтися від гілок. Десь неподалік ніби форкнув кінь. Гафур-ага посміхнувся: не інакше, як того гяура Швайки. Рука сама потяглася до аркана. Ще через мить до нього долинув тихий, переривчастий свист. І це було останнє, що почув Гафур-ага. Мустем, і Мустафа і всі, хто мчали слідом за ними, зненацька побачили, як звівся дибки і розпачливо заіржав кінь їхнього повелителя. Тієї ж миті сіра блискавка вилетіла з кущів і впилася в зашийок Гафура-аги. І знову щезла, наче її й не було. Розширеними від жаху очима дивилися татари на свого конаючого агу, на величезні вовчі сліди, що чітко відкарбувалися на багнистому чорноземі. Вони чули, що невірні можуть перетворюватися на вовків. Але щоб у них на очах уруський вовкулака розтерзав безстрашного старого воїна! Такого на їхній пам’яті ще не було. Хтось із татар нажахано зойкнув і почав розвертати коня. Подалі, подалі від цього місця, де за деревами причаївся потворний перевертень і от-от запустить в горлянку свої страхітливі вовчі ікла! За першим втікачем з голосним вереском сипонула решта. А за хвилю годі вже було зрозуміти, де у татарів ліве крило, а де праве. А коли кінський тупіт розтанув у березневому надвечір’ї, з протилежного боку діброви вийшов знеможений Вітрик. Він прошкував до старого воронівського городища, що зводилось віддалік над стрімким урвищем. На Вітрикові, прихиливши голову до розкошланої гриви, лежав непритомний Швайка.  ПРОВОДИ КОЗАКІВ Санько стояв посеред двору і обурено сопів носом. Знову мати загадала йому стерегти курчат! Всі воронівські хлопці, мабуть, уже подалися до річки. Хто просто купається, хто ловить раків під берегом, а хто взяв камінь і з очеретиною в роті сидить під водою - вдає, ніби ховається від татарського набігу. А Грицик, найліпший Саньків товариш, пасе за селом панські телиці. Себто лежить горілиць на траві і свистить до неба. Чи розшукує на узліссі грушки гнилички. А він, Санько, мов мала дитина, мусить пасти курчат. - Щоб вам добра не було, - стиха, аби не почула мати, буркотів Санько. - Шуліка б вас схопив! Хоча йому й загадано оберігати курчат саме від шулік. Щоправда, Санько здогадується, що справа тут не в курчатах. З того часу, як у березні пішла чутка про новий татарський напад, мама геть втратила спокій. Хоча не за себе вона боїться. Минулого року билася поруч з воронівськими чоловіками. Кажуть, що порішила тоді аж трьох татар-нападників. А за сина, бач, їй лячно. Санько на власні вуха чув, як мама казала про це сусідкам. Їй ввижається, що татари прийдуть тільки заради нього. А він, Санько, не такий вже й малий. Йому взимку виповнилося дванадцять років. Тож якось сам себе оборонить. Шаблюкою володіє не гірше від інших хлопців (звісно, дерев’яною). І на коні, кажуть, непогано тримається. Тільки Грицик і може його обігнати. А ще Санько вміє те, про що ніхто й не здогадується. Він уміє подумки віддавати накази й прохання. «Шуліка!» - подумки вигукнув Санько, і в ту ж мить стривожено заквоктала квочка, а курчатка, мов пухнасті кульки, стрімголов покотилися до неї. Та що там курчата! На тому тижні Санько подумки попрохав маму не шмагати його лозиною. Та краще б цього не робив, бо мама відкинула лозиняку і налупила його долонею. А рука в неї важка, краще б уже лозиною це зробила. Про це Санькове вміння навіть Грицик не знав. Та якби й знав, то не повірив би. Подумаєш - приклалася долонею замість лозини! Та й з курчатами теж: навіщо їх лякати подумки, коли можна просто кишнути? Ледь Санько згадав про Грицика, як з за тину з’явилася його нестрижена голова. - Ти чому вдома сидиш? - запитав Грицик. - Хіба не знаєш, що наші йдуть козакувати? - Козакувати?! Санькові ноги самі собою метнулися до воріт, і відразу з сіней пролунав мамин голос: - А куди це ти розігнався? Крізь стіни вона бачить, чи що? - Мамо, там же хлопці ідуть козакувати! - благально почав Санько. - Я ж тільки подивлюся - й назад! Ну, мамо… - А курчата? - Так вони… ти поки що вдома побудеш, еге ж? Шуліки ж побачать, що курчата не самі. А я шви ко, мамо… - От же реп’ях, - зітхнула мати. - Ну, гаразд, можеш збігати. Тільки ж дивися, щоб я тебе вночі не шукала!… Та Санько вже нічого не чув. У Воронівці так повелося здавна: як тільки висівали в землю зерно, найметкіші хлопці збивалися у ватагу і йшли у дніпровські плавні полювати на звіра чи ловити рибу. Раніше це називалося здобичництвом. А тепер, хоча хлопці займаються все тим же, чомусь називається козакуванням. А чому саме - ніхто вже й не скаже. Щоправда, Саньків далекий родич і сусіда сухорукий дід Кібчик інколи казав таке: - По-татарському козак - це вільна людина, котрій і сам чорт не брат. Хоче - звіра полює, хоче - візьметься за шаблюку і йде на ногайця. А нинішні… - тут дід Кібчик презирливо спльовував на землю, - швидше від кози пішли. Обгризає геть усе в плавнях, а з очеретів і носа не висовує. Щоб, бува, якийсь татарин його не побачив. Хто його знає, може, й мав рацію дід Кібчик. Бо козакував майже все своє життя. Кажуть, ніби аж до самого моря добирався. Таке хіба що одному козакові Швайці нині під силу. Проте того Швайку ніхто у Воронівці не бачив, а дід - ось він, поруч живе. Про діда Санькові розповів Грицик. І взагалі, Санька інколи аж злість бере: це ж він - дідів родич, а якийсь Грицик про діда знав куди більше. І не тільки про діда, а геть про всіх. У Воронівці переконані, що з Грицика ніколи не буде гарного пастуха. Бо все йому треба кудись бігти, щось розізнавати. І якби не страшний бугай Петрик, котрий слухається лише Грицика - нізащо б йому не бути пастушком. - А як же череда? - запитав Санько, ледь встигаючи за товаришем. - Хто її пасе? Та Грицикові не до череди. Від Санькового запитання він відмахнувся, як від надокучливої мухи: - Та Петрик же сам і пасе… О! Бачиш - ще стоять. А я боявся, що вже запізнився. Внизу, під зруйнованими валами старого городища звивалася річечка Іржавиця. Одразу за городищем вона вливалася в болото, розчинялася в ньому на десятки плес та протічків - і вже ген, аж на обрії, впадала в неозорі дніпровські плавні. Зараз біля берега застигло кілька човнів плоскодонок. Біля човнів зібрався чималенький гурт воронівців. Посередині ніяково переминалися з ноги на ногу ті, хто намірявся цього року козакувати. Тут і Левко Заярний, колишній сільський пастух, і Лесь Одуд, у котрого волосся стирчить, як одудів гребінь, і Володко Кривопичко, якому колись кінь звернув щелепу набік, та так звернув, що нікому не вдалося вправити її назад. Тут і Тиміш Перепічка, мати якого випікає найсмачніші у Воронівці коржі, і Марко Кожушний, і ще кілька хлопців з далеких кутків, про яких Санько майже нічого не знає. Грицик одразу ж пірнув у гурт, пробився до Левка і смикнув його за рукав. - Левку, слухай… ти ж казав, що візьмеш і мене! Левко винувато відвів погляд убік. - Та то я не подумав. Ну, куди я тебе візьму такого малого? Очі у Грицика наповнилися слізьми. Проте він не відступав. - Я чув, що в козаків є такі… ну, хлопці, як я. Ті, що коня доглянуть, зброю почистять і взагалі… - Так я ж іще не козак! Я тільки збираюся ним бути. І коня в мене ще немає, сам знаєш. От зароблю на нього, тоді поговоримо. Грицик тільки зітхнув. Коли це ще буде? Неподалік від них ридала мати Тиміша Перепічки. У Тиміша від того плачу уже вся сорочка на грудях змокріла. - Ой, синку, на кого ж ти мене покидаєш? - розпачливо примовляла мати. - Я ж не переживу, коли щось станеться з тобою… Після цих слів, мов по команді, заголосили й інші матері. Бо ж козакування - то справа дуже небезпечна. Он як пішли минулого року п’ятеро хлопців з сусідньої Михайлівки, то й досі не вернулися. Чи то буря застала їх посеред Дніпра, чи татари захопили в полон. Та краще б вони загинули, бо татарський полон куди жахливіший… - Ну чого б я ото так рюмсав? - врешті обурився дід Кібчик. - Хлопці в дорогу зібралися, а ви їх виряджаєте, наче на кладовище. Ет, баби, одне слово! Ану, хлопці, відійдемо вбік. Треба трохи погомоніти… Коли майбутні козаки вирвалися з материнських обіймів і з’юрмилися навколо діда, він сказав: - Ви от що, хлопці… Пливіть водою, а до берега поменше приставайте. Бо, кажуть, татарви цього літа більше, ніж сарани. Зрозуміли мене? - Зрозуміли, - за всіх відказав Левко Заярний. - Ми тільки на островах будемо зупинятися, - запевнив діда Тиміш Перепічка. - Еге ж, тільки там, - підтримав його Володко Кривопичко.  - І правильно зробите. А як дістанетеся Кам’яного острова, то шукайте Байлемового Василя. Не забули такого? - Та ні, - запевнив діда Левко Заярний, що був сусідою Байлемів. А сам Василь уже другий рік не повертається до Воронівки. Так і зимує десь у дніпровських плавнях. Сподобалося, мабуть, йому там. - А коли Василя не буде? - запитав Лесь Одуд. - Це ж чому? - здивувався дід Кібчик. - Ну… мало що могло статися. - Там він. Нікуди не дінеться. То ж коли розшукаєте, пристаньте до нього. Скажіть, що я так велів. Зрозуміли? Слова ці дід Кібчик промовляв тихо, і чули його лише майбутні козаки, всюдисущий Грицик та ще дідів онук Демко Дурна Сила. Дурною Силою його називали не тому, що в Демковій голові бракувало якоїсь клепки. Ні, Демко був хлопець, як і всі. І не набагато старший від Санька з Грициком. Лише на три роки. От тільки сила у нього була якась дурна. Як стисне комусь руку, то у того аж пальці злипаються. А одного разу дядьки засперечалися, хто з них зможе витягти з баюри навантаженого воза. Тягли, тягли - ні в кого не виходило. А Демко підійшов, уперся в землю, смикнув за дишло - і відлетів кроків на п’ять. Разом з дишлом. А віз так і залишився в баюрі. Аж доки його не витягла тітка Мокрина, Санькова мати. - Діду, я теж піду з хлопцями, - занидів Дурна Сила. - Цить! - гримнув на нього дід і замахнувся здоровою рукою. - Молоко на губах ще не висохло! - і знову повернувся до майбутніх козаків: - Пливіть уже, хлопці. А то так і до ранку не рушите. Хлопці забралися до човнів і відштовхнулися тичками від берега. Воронівці дивилися їм услід, аж поки останній човен не щез в очеретах. Тоді повільно розійшлися по домівках. Дядьки обережно підтримували матерів, що аж заходилися від плачу. Хтозна, чи судилося їм ще побачити своїх дітей? Один лише Санько був переконаний, що з хлопцями нічого лихого не станеться. А звідкіля йшла та певність - і сам не знав. Грицик і Санько поверталися разом із дідом Кібчиком. Панський пастушок з повагою позирав на старого. Ще б пак - не кожного діда так слухаються дорослі хлопці! Що не накаже - те й зроблять. От би наказав Левкові Заярному, аби той взяв з собою і його, Грицика! Або комусь іншому, хто теж піде козакувати. Бо все одно Грицикові у Воронівці нічого робити. Ні хати, ні матері з батьком не лишилося. Ще з позаминулої осені, коли зненацька наскочили татари… Але що для цього треба зробити? Прохання і сльози не допоможуть - дід тонкосльозих не любить. От якби якось йому сподобатися! Тоді, може, і на казав би комусь дід: візьми з собою і цього хлопця! Гарний хлопець: око зірке і шаблю вміє тримати… Хоча щодо шаблі, то дід, може й не скаже, мало ще сили в Грицикових руках. А от щодо зіркого ока… А чом би й справді не переконати діда, що в нього, Грицика, найзіркіші у Воронівці очі? Он учора вони побачили таке, що і в страшному сні не насниться… Він навіть Санькові цього ще не казав. А дідові скаже. Грицик ще раз зиркнув на діда і запитав: - Діду, а знаєте, що я хочу сказати? - Як хочеш, то скажи, - байдуже відказав дід. Видно, його думки блукали десь далеко звідсіля. - А сміятися не будете? - Коли пальця покажеш, то, може, й засміюсь… - Ні…- зніяковів Грицик. - Скажіть, а нечиста сила у Воронівці є? Дід Кібчик кинув на нього здивований погляд. - Як тобі сказати… Поки що її не бачили. - А я бачив! - зраділо вигукнув Грицик. - У мене, діду, знаєте, яке зірке око! Ні в кого такого немає. - То й де ж ти ту силу бачив? - Внизу, на старих згарищах. Коли звідси йти до сторожового дуба. Знаєте Сидіркове подвір’я? Дід Кібчик зненацька зупинився. Схоже, ця новина його неабияк стривожила. - Нечиста сила, кажеш… Викинув би ти це з голови, хлопче, і не лазив би, куди не слід. Там же гадюк повно. - А я їх не боюся, - гордо відказав Грицик. - Ломакою по голові - раз! - і все. Несподівано дід Кібчик схопив Грицика за вухо. - Я тобі покажу - раз! - гримнув він. - Нічого там немає! А коли ще раз дізнаюся, що там вештаєшся - ноги повисмикую, зрозумів? - Зрозумів! - скрикнув Грицик. - Ой, дідусю, зрозумів! - То гляди ж мені… Грицик тримався за вухо і розчаровано дивився услід старому. Оце так сподобався!  |