Джури козака Швайки. Джури козака швайки ббк 84. 4 Укр 6 р 90 Усі ми знаємо імена Северина Наливайка, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи. А ким були найперші козаки
 Скачать 11.93 Mb.
|
|
НІЧНІ СУПУТНИКИ Другий день пливли хлопці тихим дніпровим плесом. На світанні приставали до берега, аби вполювати якусь птаху. Тоді знаходили межи очеретів суху галявину і розкладали багаття. Поївши, шукали дикий щавель, ласували солодкими коренями ситнягу чи добудовували плота. Гарний вийшов у них пліт! Найдосвідченіше вороже око не здогадається, що це таке. І керувати ним легко, бо вчора Санько виловив дошку і примайстрував її під весло. А коли сонце сідало за обрій, хлопці виводили пліт на бистрину і пливли за течією. От і сьогодні вони лежали горілиць на ще теплому сіні, дивилися на далекі мерехтливі зорі і стиха розмовляли. - Як виросту, буду козаком, - мовив Грицик. - Але не таким, як наші воронівські. - А яким? - поцікавився Санько. - І чим тобі наші не подобаються? - Бо не цікаво. Сиди собі та лови рибу чи бобра. А потім староста все забирає собі. Ні, я буду такий, як Микола Сом. Чи навіть Вирвизуб… - А це хто? - Невже не чув? Це ж, ого, які козаки! Татари їхнього духу бояться. Бо вони не рибу ловлять, а йдуть у степ полювати на ногайців. То відіб’ють полонених, то налетять на татарське селище і мстяться за наших… А найбільше я хотів би бути таким, як Швайка. Чув про нього? - Ні. - То що ти тоді взагалі чув? А це ж такий розвідник, якого ще світ не бачив! Не встигнуть татари зібратися в набіг, як Швайка вже передає про це переяславському старості, і ніхто з татар його не спіймає. А знаєш, чому? - Ні… - Ех, ти! А тому не спіймають, що він уміє перекидатися на вовка… - То він що - вовкулака? - вжахнувся Санько. - Мабуть, що так, - згодився Грицик. - Тільки він добрий. На своїх не кидається. Або ще під’їде до найголовнішого хана і стрілою в нього - раз! - і нема хана. - А татарські слуги навіщо? - засумнівався Санько. - Вони ж його не підпустять до свого пана! - А вони й не знають, що це Швайка. Бо він часто вбирається у татарську одіж і вміє балакати по-татарському, як справжній татарин… - Грицик зітхнув. - А я ще не зовсім навчився балакати по-татарському. От якби до осені побув з дідом Миколою, то напевне б навчився. А потім пробрався б до татар і, коли всі захропуть, - шаблюкою - раз, раз! Оце вам за маму! Оце за тата! Тепер вже зітхнув Санько. - Я б теж хотів помститися їм за тата, - сказав він. - Але ж не знаю по-їхньому. Слухай, Грицику, може, ти мене хоча б трохи навчиш, га? Грицик помовчав. - Не така вже це й легка справа, - нарешті озвався він. - Проте коли ти просиш, то навчу. Для друга мені нічого не шкода. - От спасибі! - вихопилося у Санька. - І тоді ми разом поїдемо у ту орду. Швайка один, а нас двоє було б, уявляєш? От здорово! Схоже, Грицикові ці слова сподобалися неабияк. - О! Ми тоді б з тобою… - почав він, проте одразу й замовк. - Слухай, за нами, здається, хтось пливе, - прошепотів він. - Ховаймося! І хлопці пірнули до нори, що була в копичці. Позад них почулося легке плюскотіння. Ніби хтось загрібав веслами. Затим пролунали голоси. Навіть не голоси, а тиха пісня: Ти ногаєць, я ногаєць, Оба ми ногайці. Ти попався Вирвизубу, Я попався Швайці… - Замовкни! - раптом пролунав розгніваний голос. - І без тебе кішки на душі шкребуть. - Та я що? - знітився той, хто співав. - Я ж нічого. Що люди співають, те й я. - Люди, люди, - передражнив його власник розгніваного голосу. - Чхав я на твоїх людей! - Та не смикайся ти, Митре, - озвався третій голос. - Наше діло маленьке. Що дадуть, те й повеземо. А звідкіля воно візьметься - то вже не наше діло. З імли випірнуло два човни. На першому сиділо троє. Задній, порожній, був прив’язаний до першого. - Дивіться, куди правите! - сердитим голосом сказав той, хто сидів на носі. - Он трохи на копицю не наскочили. Санько і Грицик затамували подих. Як добре, що вони здогадалися натягати сіна та старої трави! А то зараз сиділи б перед чужинцями, мов пташенята на долоні. Передній човен круто звернув убік. - Ну й розвелося всілякої погані, - пробурчав той, хто сидів на веслах. - То тобі корч, то копиця. Проїхати вже ніде. - Дядьку Митре, а що нам можуть накласти в човни? - запитав той, хто перед цим співав. - Тільки не сердьтеся, коли я щось не те запитав. Я ж оце уперше з вами. - Поясни йому, куме, коли воно таке святе, - сказав задній. - А я тим часом трохи подрімаю. - А що тут пояснювати? - відказав кум. - Роби, що велено, та й годі. Роби, поки голову не знесуть. - Таке скажете, дядьку! Хто це нам голову знесе? Ми ж по панському наказу пливемо. - От-от. А тут тобі панів нема. Тут козаки хазяйнують. А в них свої порядки. - Які ж то свої? - А такі. Коли спіймають на гарячому - не зважать, панський ти чи ні. - То що, дядьку… Ми щось не те чинимо, га? - А ти як думав? З добрими намірами вночі не скрадаються… - А де ж інші? - Подалися понад плавнями. Запопадуть якогось роззяву - і бувай здоров. А ми його здобич повеземо до пана. Голоси все віддалялися, аж поки не розтанули у далині. Тільки тоді хлопці висунулися з нори. - Якісь дивні люди, - сказав Санько. - А в мене так в носі засвербіло, що ледь не чхнув. - Добре, що не чхнув, - спохмурнів Грицик. - Бо пішли б ми з тобою на дно раків годувати. Санько мерзлякувато зіщулився. - Еге ж, від таких треба, мабуть, триматися подалі, - сказав він. - Як ти гадаєш, Грицику, скоро буде Кам’яний острів? Грицик пильно вдивився у темряву, що почала розсіюватись. - Та повинен вже бути, - сказав нарешті. - Про те хто його зна - Кам’яний він чи якийсь інший. Треба б у когось запитати… Добре було дідові Кібчикові радити воронівським козакам, щоб дісталися до Кам’яного острова, а там розшукали Байлемового Василя. А як того Василя розшукаєш, коли навіть ні у кого запитати?  НА ОБІЙСТІ РУДОГО МАЦИКА Поволі світлішало. Легкий вітерець погнав за течією пасма рожевого туману. Треба було шукати сховок на день. Хлопці підігнали плота до піщаної коси. Грицик першим вибрався на берег і довго вдивлявся у туманну далечінь. - Нічого не розібрати, - нарешті сказав він. - Мабуть, Саньку, треба йти у плавні. Може, когось зустрінемо. А ні - подамося у степ. Я чув, що на впроти Кам’яного острова росте діброва. І там є дуб майже такий, як у нас Сторожовий. Приховавши пліт від чужого ока, друзі поснідали і подалися у плавні. Проте цього дня їм не дуже щастило. Майже до обіду пробродили вони в очеретах, але натрапляли лише на боброві чи видрячі сліди. А людського так і не знайшли. Двічі Грицик рятував Санька з трясовини, один раз Санько врятував Грицика. - У нас болото, як болото, - сказав Грицик, викручуючи одежу. - Одразу видно, куди ступати. А тут… Я гадав, що це галявинка, а воно бач, що вийшло… По обіді вони дісталися до вузького і довгого острова, що лежав обіч двох озерець. На ньому якийсь бородатий дядько в’ялив рибу. Угледівши хлопців, втупився у них так, начебто перед ним вигулькнув десяток потопельників. - Свят, свят, - перехрестився він. - Скільки перебачив у цих болотах всілякої чортівні, але дітей - уперше. І все ж, як розшукати Байлемового Василя, чи бодай де живуть воронівські хлопці - не знав. - Я в цих місцях ще недавно, - пояснив він. - Знаю хіба що рудого Мацика. Тільки він мешкає ближче до степу… І дядько махнув рукою в бік очеретів. - Спасибі вам, - сказав Грицик, і хлопці подалися у тому напрямку. Та чи то дядько махнув рукою не дуже точно, чи хлопці самі трохи збочили, проте коли вони вибралися з плавнів, ніякого Мацика не знайшли. Ні рудого, ні ще якогось. Вже звечоріло. Хлопці нерішуче зупинилися. Повертатися назад вони побоювалися. Плавні - то не таке місце, аби по ньому розгулювати вночі. Проте й серед голого степу теж не хотілося ночувати. Можна прокинутися з татарським арканом на шиї. - Давай проберемося он туди, - запропонував Грицик і показав на купу дерев, що бовваніла неподалік очеретів. - Переночуємо у гіллі, а зранку видно буде. Проте до дерев вони так і не дісталися. Зненацька зі степу долинув стукіт копит. Ледве хлопці встигли зачаїтися, як з за очеретів, що довгим язиком видавалися у степ, вигулькнуло п’ятеро вершників. Неподалік від хлопців вони зупинилися. Але й на такій відстані розгледіти їх було нелегко, бо на землю вже опустилися сутінки. Передній зіскочив з коня і наказав: - А тепер - переодягатися! - і цвикнув зубом. - От бісова личина - знову розболівся… Вершники спішилися. Скинули верхню одежу, розв’язали сакви. А за хвилину хлопці закліпали очима від подиву: перед ними були не звичайні подорожні, а татарські вояки. - Га, Свириде, тепер тебе рідна мати не впізнає, - зареготав один з них. - Вилитий бусурман! - Краще б на себе подивився, - огризнувся Свирид. - А що, я теж такий, - згодився насмішник. - Мудро пан рішили. Коли що - хай нас шукають межи ногайців. - Готові? - запитав той, що цикав зубом. - Ану, на коні! Рушили! І дивні вершники почали розчинятися в сутінках. Грицик вагався недовго. Він зіскочив з дерева і сказав: - Саньку, давай слідом! - Та… - нерішуче опирався Санько. Чомусь йому страшенно не подобалися ці люди. А чому - і сам сказати не міг. - А раптом це сам Швайка! - наполягав Грицик. - Забув, як він у татарську одежу перевдягається? - Ні… - То побігли! Може, й нас із собою візьме! Хлопці чимдуж припустили навздогін. І вчасно: очерети саме поглинули останнього вершника. Згодом довелося брати напрямок на шурхіт та чвакання кінських копит в баговинні. Хлопці йшли не озираючись. То ж і не бачили, як назирці за ними скрадався вовк. Той, через якого вони пересіли на пліт. Врешті шурхіт припинився. Натомість почулися вигуки і звуки якоїсь метушні. Ще кілька кроків - і перед очима у хлопців з’явилася невеличка галявина з куренем посередині. Неподалік від куреня горіло багаття. Воно освітлювало руду людину зі зв’язаними руками. Четверо спішених вершників нишпорили в курені та під очеретами. П’ятий стояв перед зв’язаним і розмахував канчуком. - Де ж твоє хутро, лайдаче? - допитувався він. - Немає в мене ніякого хутра, - відказав зв’язаний. - Ще не наполював…  - Брешеш! Канчук свиснув у повітрі. Зв’язаний мимоволі відсахнувся. На його обличчі з’явилася темна смуга. - Скажеш тепер? Зв’язаний мовби й не чув цього запитання. Він лише похмуро стежив за метушнею спішених вершників. А ті виносили з куреня в’ялену рибу та птицю. Один викотив барилко меду. - Гарно попрацював лайдак, - сказав кремезний зайда, що трохи накульгував на праву ногу. - Та хіба це праця? - зневажливо відказав інший. - Це кожен зможе. А от хутро де? - Знайшов! - почувся радісний голос. З-за куреня вигулькнув ще один зайда. В руках тримав добрячу в’язку бобрових та видрячих шкурок. Він зупинився між багаттям та хлопцями, що зачаїлися край очеретів, і засміявся: - Гай-гай, та від цієї здобичі сам пан не відмовляться! - Це вам так не забудеться, - крізь зуби вичавив бранець. - Згадаєте ще рудого Мацика… - Замовч! - гарикнув на нього той, хто розмахував канчуком. Тоді підійшов до знахідки, провів по хутру рукою і наказав: - В’яленину та віск з медом тягніть до ріки. Там куми, мабуть, уже припливли. Хутро - на коней! - А з цим що робитимемо? - той, хто знайшов шкірки, кивнув на рудого Мацика. - Камінь на шию - і в воду! А бранець тим часом поводився якось дивно. Не плакав, не ставав на коліна, не вмовляв, аби йому дарували життя. Він підвів голову і з його вуст зірвався дивний посвист. Скидалося на те, ніби Мацик підманював якусь звірину. Прибульці здивовано втупилися в нього. - Ич, розсвистівся, - зауважив кульгавий. - Справжній тобі канівецький соловейко. - Мабуть, з глузду з’їхав, - здогадався інший. - Від переляку. Проте рудий бранець мовби й не слухав їх. Він вперто висвистував одну й ту ж мелодію: - Ф’ю…фіу…ф’ю… І того свисту не зміг зупинити навіть ще один виляск канчука. Рудий Мацик все висвистував свою дивну мелодію і при тому дивився у бік хлопців. Грицик аж зіщулився: невже рудий Мацик їх бачить? То, коли так, їх можуть побачити і грабіжники! Що ці дивні вершники були грабіжниками, Грицик вже не сумнівався. Від таких треба триматися подалі. А з іншого боку - цьому Мацикові треба якось допомогти. Але як? Прибульці тим часом уже закінчили виносити речі з Мацикового куреня. Клишоногий втиснув хутро до лантуха і прив’язав його до луки сідла сивого коня. Поруч насторожено тупцювало ще четвірко коней. Їх неабияк щось тривожило. Зненацька один із них стріпнув головою і сполошено заіржав. В ту ж мить з очеретів йому на шию кинулося щось сіре й довге. При світлі багаття мигнули прищулені очі, зблиснули білі ікла. Кінь схарапудився, став дибки. Та було вже пізно - вовк вчепився в його горлянку. Решта коней зірвалися з місця і з голосним іржанням кинулися в темряву. З несподіванки прибульці отетеріли. Клишоногий кинув лантуха з хутром на землю і пронизливо вереснув: - Вовкулака! Прибульців наче громом чворохнуло. Вони не могли відвести очей від потвори, яка накинулася на їхнього коня. Першим отямився той, хто був з канчуком. - Пся крев! - лайнувся він. - За мною, боягузи! Спішені вершники, вихопивши шаблі, кинулися за своїм старшим. Проте вовка вже не було. Він наче розчинився в темряві. І якби не мертвий кінь на траві - ніхто й не здогадався б, що тут тільки-но трапилося. Приблуди похмуро стовпилися навколо коня. - Здається, рудий свистів не просто так, - нарешті порушив мовчанку один з них. - То він викликав цього вовкулаку. - Схоже на те, - згодився старший і люто цвикнув крізь зуби. - Я ж йому зараз… Спішені зайди обернулися до зв’язаного. І остовпіли: того теж не було біля вогнища. Як крізь землю провалився. Лише в одному місці все ще погойдувалися очерети. Не було і Санька з Грициком. Хлопці без пам’яті летіли у глупу ніч.  НАД ОЗЕРОМ Хлопці бігли не озираючись. Куди - й самі не знали. Чи то в бік татарського степу, чи назад, до Сули. А може, і ще в якийсь бік. Нестримний переляк додавав їм сил. Не розбійних вершників жахалися вони, а того велетня-вовка, котрий невідомо як вихопився майже з-за їхньої спини. Може, то й справді був вовкулака, як стверджував один із зайд? «Раз - і вчепився в горлянку, - згадав Грицик і мимоволі пришвидшив свій біг. - На очах у всіх, ні кого не злякався… А що, як він оце жене за нами?» - Саньку, не відставай! - гукнув він. Але тут же перечепився через купину і заорав носом у траву. - Ти не забився? - запитав захеканий Санько, схилившись над товаришем. Замість відповіді Грицик схопився на ноги і дременув, як заєць. З темряви до Санька долинуло: - Не відставай! Поволі світлішало. Почали подавати голос перші птахи. Нарешті на одному боці небо зажевріло. Там сходило сонце, і хлопці, виявляється, бігли саме на нього, прямісінько у татарський степ. Незабаром зіркі Грицикові очі угледіли на виднокраї якусь темно зеленаву купину. Купина виявилася невеличким гайком на пагорбі, що був порізаний численними яругами. Яруги всуціль були вкриті непрохідними заростями шипшини та глоду. - Ноги не несуть, - поскаржився Санько і знеможено присів на струхлявілий стовбур. Грицик опустився поруч. - Трохи відпочинемо і підемо далі, - сказав він. - Підемо, - ледь чутно згодився Санько. Проте нікуди вони не пішли. Хлопці й незчулися, як заснули. Прокинулися вони від стривоженого воронячого каркання. Кілька чорних птахів скупчилося на найближчому до хлопців дереві і вдивлялися в небо. А там повагом ширяли орли. Зненацька один з них склав крила і грудкою полетів до землі. Проте не впав, лише торкнувся крилом трави і знову шугонув угору. В його пазурах щось тріпотіло. А вороняччя, вже заспокоєне, заходилося чистити пір’я. Час від часу то один з них, то інший косив оком на хлопців. Мабуть, вбачав у них поживу. Грицик позіхнув і підвівся. Вороняччя з карканням знялося в повітря. - Тихіше, Грицику, - не розплющуючи очей, сказав Санько. - Здається, щось має статися. - Де? - спохопився Грицик і озирнувся. Довкола простягався рівний, наче стіл, степ. Праворуч ледь-ледь мріли сизі дніпровські плавні. Неподалік виблискувало невеличке озерце. Його низькі береги поросли шелюгою та очеретом. Над озером схилилося з десяток старих розлогих верб. - Ніде нічого, - сказав Грицик. - Вигадуєш ти, Саньку. Проте в голосі його не було певності. Коли вже Санько казав, що йому щось здається, то це щось мало статися. Та до обіду нічого не трапилося. Зрештою, хлопці осміліли настільки, що, намагаючись лишати за собою якомога менше слідів, подалися до озера і напилися води. На зворотньому шляху Грицик підстрелив куріпку. - Підсмажимо надвечір - і рушимо в дорогу, - сказав він, хоча не мав ані найменшого уявлення, в який бік вони повинні рушити. Санько не відповів. Він виліз на крислатий бересток і завмер межи гілок. Він все ще чогось чекав. Зненацька до Грицика, котрий вже роздумував, чи не час розводити багаття, долетів приглушений вигук товариша: - Грицику, поглянь! За мить Грицик уже сидів на гілці поруч з Саньком. На самісінькому обрії здійнялася чорна хмара куряви. Вона наближалася до пагорба, на якому зупинилися хлопці. Курява мовби гналася за кількома десятками вершників. Попереду, на відстані стріли, мчав ще один вершник. - Татари! - видихнув Грицик, і хлопці грушами скотилися з дерева. Не змовляючись, шугонули в кущі шипшини. Якийсь час друзі лежали непорушно. Лише серця стугоніли так, що не чути було стукоту кінських копит. «Ой, мамо, - розпачливо думав Санько, сховавши голову в торішнє листя. - Попалися! Що ж тепер буде?» Першим отямився Грицик. Він підвів голову, озирнувся довкола - і ледь не розреготався. Його друг Санько голову таки заховав добре, а от все інше, мабуть, виднілося на цілу версту. - Саньку, не стій рачки, - прошепотів він. - Га? - запитав Санько і підняв нажахане лице. - Не стій рачки, кажу! Санько слухняно припав до землі. А Грицик поповз до краю пагорба, аби крізь щілини між гілляччям роздивитися, що ж воно відбувається. За хвилю почув поруч Санькове дихання. Вершники були вже недалеко. Татари, а це були саме вони, гналися за одинаком, що летів на кошлатому темно-рудавому коневі. Ще один гурт вершників гнав з боку плавнів. Мабуть, не давав утікачеві можливості звернути до Дніпра. Це, зрештою, зрозумів і сам втікач. Він лише на мить зупинився, і цього було достатньо, аби переслідувачі охопили його широким півколом. Втікач, майже не цілячись, випустив стрілу - і один з татарів звалився під ноги коневі. Інші мимоволі стишили біг і, користуючись цим, втікач знову вихопився вперед. Повз пагорб гулко протупотів змилений кінь. Вершник, чорновусий смаглявий юнак, низько припав до його шиї і час від часу озирався. І хоча це була лише мить, все ж Грицик встиг завважити на його спітнілому обличчі глузливу посмішку. Вершник чвалом гнав коня саме до озера. За якусь хвилю він з шурхотом врізався в очерети. Хлопці здивовано перезирнулися: здурів цей утікач, чи що? Адже в цьому очереті навіть псові не сховатися, не те, що вершникові з конем! А далі навколо них так затупотіло, засвистіло і загалайлакало, що очі хлопців заплющилися самі собою. Їм здалося, що от-от по їхніх тілах пройдуться кінські копита. Проте тупіт і свист щезли так само швидко, як і налетіли. Хлопці обережно підвели голови. І вчасно. Нараз із очеретів вихопився кошлатий кінь. Проте утікача на ньому вже не було. Кілька татар кинулися навперейми коневі, решта почала спішуватися. Татарів зо п’ять лишилися на своїх невеличких коненятах і, мов сови, водили головами навсібіч. Спішені переслідувачі, не роздягаючись, кидалися у воду по коліна, по груди, пірнали на самісіньке дно і з пирханням з’являлися на поверхні. А хто не вмів плавати, косив кривими шаблюками очерет і шелюгу. Лише тепер хлопці збагнули, що саме замислив утікач. Мабуть, він завважив, що його рано чи пізно наздоженуть, то ж відпустив коня на волю, а сам сховався в очеретах. Сховавшись, видовбав очеретинку, взяв її у рота і заліг десь під ряскою. Цю хитрість воронівські хлопці добре знали. Як знали і те, як з тою хитрістю боротися. Висмикнеш надламану очеретинку - і тільки бульки йдуть з глибини. А невдовзі з’являється і сам утікач - захеканий, і очі на лоба вилазять… Але чи знають про це татари? Атож, ця хитрість, здається, відома і їм. Ич, кляті, як розмахують шаблюками, як висмикують з води кожну підозрілу очеретинку! А озеро ж невеличке, всього з якусь сотню кроків у поперечнику. Та й очерету довкола нього не так багато. Проте втікач ловитися все не хотів. Уже й сонце почало скочуватися за Дніпро - а татарські пошуки все ще були марними. Уже з лайкою повернулися ті, хто кинувся навперейми коневі втікача - а його самого все ще не було знайдено. Ні живого, ні мертвого. Грицик з сумом подумав, що вже того смаглявого хлопця і справді може не бути в живих. Напевно, вирішив за краще загинути, аніж потрапити до татарських пазурів. І вчинив отак, як під час останнього татарського набігу на Воронівку вчинив дід Данилко. На своїх хворих ногах дід не встиг разом з іншими добігти до Городища. То ж і свої, і татари бачили, як він подибуляв до болота, а там з очеретиною в роті пірнув у глибоку ковбаню. Татари з веселим джерґотінням заходилися скошувати очерет навколо ковбані, сподіваючись, що дід от-от випірне на поверхню. Проте так і не дочекалися. Згодом, коли татари подалися геть і в ковбані уляглася каламуть, воронівці побачили діда. Він лежав на самісінькому дні і руки його намертво вчепилися в коріння. Дід волів за краще втопитися, аніж потрапити до рук нечестивців.  Так, мабуть, вчинив і смаглявий втікач. Грицик відчув, як по його щоках скотилася сльоза. Врешті, татари почали вибиратися з озера. Певне, теж дійшли такого висновку. Кілька вершників проїхало під вербами, уважно приглядаючись до гілля. Решта на всяк випадок ще раз об’їхала навколо озера. Проте нічого підозрілого не знайшла. То ж, збившись докупи, татари повільно рушили назад у степ. Грицик, котрий трохи навчився татарської говірки від діда Миколи, почув, як один переслідувач сказав іншому: - Схоже, і цього разу вислизнув таки невірний з наших рук. - З наших вислизнув, - зло реготнув інший, - але ж не з цього озера. Тут йому й смерть. За тими розмовами нікому з них навіть на думку не спало зазирнути до гайка, що лежав майже на їхньому шляху. Коли на видноколі розтанули постаті останніх вершників, хлопці вибралися зі сховища і подалися до озера. - Може, він ще живий, - сказав Грицик, сам не вірячи у свої слова. - Може, лежить десь непритомний. То ми його порятуємо. Та коли дістався до озера - і сам пересвідчився у марності своїх сподівань. Кінські копита перетворили землю довкола озера в суцільне місиво. На поверхні плавали купи скошеного очерету та шелюги впереміж з жабуринням. І жодної цілої очеретини, з допомогою якої міг би дихати втікач. Зі сльозами на очах вдивлялися друзі в каламутну воду. Чи дізнаються вони хоча б колись про цю людину, що вирішила за краще вмерти, аніж потрапити до чужинських рук? - Може, й мій батько десь отак лежить, - стиха сказав Грицик. Невдовзі каламуть вляглася. Та скільки хлопці не вдивлялися в глибочінь - так нічого й не роздивилися. Торф’янистий намул заховав у собі і тіло незнайомого сміливця, і навіть сліди копит. - Нічого вже ми тут не знайдемо, - нарешті ви рішив Грицик. - Треба йти далі. Та перш ніж повернутися до пагорба, обережний Грицик вирішив видертися на одну з верб, аби пересвідчитися, чи не наближається до них зі степу ще якийсь татарський загін. Він обрав вербу, стовбур якої ріс трохи похило і був такий товстий, що й двоє дорослих, взявшись за руки, не змогли б його охопити. Грицик розігнався і спритно, мов білка, побіг по нахиленому стовбуру. Та на четвертому кроці нога його зненацька провалилася в якусь порожнечу. Над стовбуром здійнялася хмара порохні. З несподіванки Грицик змахнув руками і звалився на землю. - Ти краще вилізь по гілці, - порадив Санько. - Он бач, майже до землі схилилася… Проте Грицик був не з тих, хто відступає від того, що замислив. Він почухав забите місце і відійшов на кілька кроків, аби з розгону знову подертися по стовбуру. І тут сталося неймовірне. Верба голосно чхнула, а тоді запитала сердитим людським голосом: - Ти що - не бачиш, куди лізеш?  ПЕРШИЙ БІЙ ДУРНОЇ СИЛИ Десяток жовнірів пана Кобильського понуро пленталися попід воронівським лісом. Вони отримали від свого хазяїна наказ зібрати худобу і заховати її десь у нетрях. Бо ж ходили чутки, що ногайці не сьогодні-завтра вчинять напад на Посулля. Взагалі, і так було відомо, що вони наближаються. Про це свідчили чорні димові стовпи ген на обрії. Хто їх запалював - простим поселенцям нині було невідомо. Раніше, звісно, всі знали, хто цим займався, - сторожові роз’їзди та княжі вивідники. Проте зараз поріділим князям стало не до того, і сторожові роз’їзди щезли - а дими все одно здіймалися до неба, попереджаючи про небезпеку. Хоча бувало й інакше - татари налітали майже одночасно з появою сигнальних димів. Поки поселянин розглядає дим та, чухаючи потилицю, роздумує, куди ж йому податися цього разу - татари вже тут як тут. А бувало й навпаки. Татарів ще й духу немає, а між поселян вже ходять чутки, що вони прийдуть, скажімо, завтра під ранок. І що найдивніше - ці чутки зазвичай справджувалися. Але хто їх поширював, звідкіля вони бралися - ніхто й не знав. Саме такі чутки поповзли цього разу уздовж Сули. То ж пан Кобильський загадав своїм челядникам якомога надійніше сховати худобу. А сховавши, негайно повертатися до Канівців. Поміж челядників плентався на старезному коні Демко. Став він жовніром несподівано для самого себе. Потому, як його, зв’язаного і закривавленого, пригнали з Воронівки, Демко кілька днів тягав для огорожі канівецького городища товстелезні колоди. Зазвичай Дурна Сила вправлявся один за трьох. І ця його міць привернула чіпке око пана Кобильського. Отож пан і вирішив приєднати Демка до своєї збройної сторожі. Бо ж при потребі такий і від десятка татарів оборониться. Спочатку Дурній Силі дали найбільшу шаблюку. Проте і вона виявилася залегкою для Демкової руки. Не шабля, а пір’їнка з півнячого хвоста. Та й розмахував нею Демко так затято, що, зламавши навпіл шаблі п’ятьох супротивників, вона, зрештою, й сама розлетілася на друзки. Тож відвели Демка до конюшні, всипали за те, що нівечить панську зброю, і веліли озброюватися самому. Розшукав Демко десь замашного окоренка, такого, що не кожен і втримає в одній руці, засмалив на вогні - і тепер від тої Демкової зброї всі шаблі відскакували, мов горох від стінки. А Демковій довбні хоч би що. А от кінь у Дурної Сили виявився нікудишнім. Був він лишаїстий, підсліпуватий на одне око і такий старезний, що вже й не пам’ятав, коли останнього разу переходив на чвал. Проте іншого коня пан не дав. - На коня треба заробляти самому, - сказав. І зараз Демків кінь ледь переступав старечими ногами. Та хоч як дивно, майже увесь час тримався попереду. Хоробрі панські жовніри, не змовляючись, пропускали Демка вперед. Бо надто настирливими були чутки про татарську з’яву. І ледь перед гуртом жовнірів відкривалася лугова місцина, як вони зупинялися, нібито у якійсь важливій справі. І старший поміж них, Куролуп, котрий тимчасово замінив Тишкевича, казав без звичної зневаги, швидше прохально: - Ану, хлопче, піди поглянь, що там робиться. У тебе ж теє… найзіркіші очі. І панські челядники тулилися біля узлісся доти, аж доки Демко заспокійливо не змахне рукою. Панську череду, що паслася під Воронівкою, довго шукати не довелося. Вона паслася там, де й завжди. Бугай Петрик, забачивши вершників, загрозливо ревнув, і Демко знову опинився попереду жовнірського гурту. Випасав череду дід Микола. Двоє інших пастухів полохливо бовваніли віддалік. - Як там мій дідо? - запитав Демко. - Ще не оклигали? - Та вже ніби трохи прийшов до тями, - відказав дід Микола. - А ти ж чого затесався поміж тих песиголовців? - Бо я, дідо, вже й сам той… жовнір, - гордовито пояснив Дурна Сила. - Мене пан взяв на службу. - Тьху, - відказав на те дід Микола. - То ти що - тепера своїх будеш шмагати? Атож, гарний онук у Кібчика, нічого не скажеш! - Не буду я шмагати, - сказав Демко. - Будеш, - запевнив його дід Микола. - Під панську дудку і не такі танцювали. - Гей, ви, чого там шепчетеся? - гукнув Куролуп. - Ану, старий, іди-но сюди! Та шкандибай швидше, поки канчука не отримав. Коли дід Микола наблизився, Куролуп копирснувся у зубах, зневажливо сплюнув на землю і сказав: - Так от, старий, треба заховати панську худобу. Чи, може, не чув, що татари йдуть? - Та чув… - То ж заховати, кажу, треба. І стерегтимеш. Коли що - не носити тобі голови. Зрозумів? - Що ж тут не розуміти… - А місця підходящі є?  - Та є. Оно, коли рушити до тієї улоговини, а потім по гатці дістатися до Жабиного острова - то там і сам чорт нічого не знайде. - Він правду каже? - звернувся Куролуп до Демка. У відповідь той ствердно хитнув головою. Проте корови ховатися на Жабиному острові не збиралися. Їм і тут було непогано. Старші вдавали, що ніяк не можуть відірватися від смачної паші, а молодші все поривалися погасати наввипередки з пастуховими кіньми. - А, пся крев! - лаявся Куролуп улюбленою лай коюпана Кобильського. - Так ми і до татарського пришестя не впораємося. Ану, допоможемо цим ледарям! Проте й челядникам було нелегко впоратися з чередою. Слуги пана Кобильського не стільки підганяли корів, скільки ухилялися від гострих Петрикових рогів. Але, врешті-решт, і Петрик зрозумів, до чого йдеться. Він вийшов у голови, тихо мукнув, і корови слухняно подалися за ним через гатку. - Ну, тепер вже легше, - зазначив Куролуп і витер шапкою спітніле обличчя. - Аби ж то, - заперечив дід Микола. Він притис долоню до лоба і став вдивлятися кудись у далечінь. - Здається, ці бусурмени вже тут… І справді, через деякий час по той бік луків з’явилися вершники на вертких низькорослих коненятах. Було їх чоловік з двадцять. - Ви куди? - ревнув Куролуп до жовнірів, що вже розвертали коней у протилежному від татарів напрямку. - До мене, пся крев! Жовніри знехотя під’їхали до свого старшого. Демко шепнув дідові Миколі, що заходився розбирати гатку: - Тікайте, діду… Скажете в селі, що татари поруч. - Та вони вже знають, - відказав дід Микола, уперіщив свого коня і зник в лісі. А Демко рушив до жовнірського гурту. І якось так трапилося, що він знову опинився попереду. Татари розсипалися широким півколом. Проте нападати не квапилися. Чи то побоювалися, чи то на щось чекали. - Тримаймося! - підбадьорював жовнірів Куролуп. - Чом зирите на кущі? Не бачите, що й татари нас бояться? Все ж про всяк випадок звелів челяді гуртуватися біля гатки. А тоді звернувся до Демка: - Ти, хлопче, будеш попереду. А ми тебе підтримаємо з боків. Татари поволі наближалися. З обох боків засвистіли стріли. Один зі степняків вигукнув каліченою мовою: - Здавайтеся! Хто здасться в полон, тому я, Мустафа-бек, подарую життя! - Знаємо, як ви його даруєте, - крізь зуби пробурчав один з челядників, Варивон. - Аркан на шию - і гайда в Крим. Демко з вдячністю позирнув на нього. Все ж таки, мабуть, хоробрі його нові товариші, дарма, що надто обережні. Ну й що з того, що вони опинилися за його, Демковою, спиною? Нічого дивного тут нема. Хто-хто, а вони вже знають, що коли він, Демко, розкрутить свою довбню, то навряд чи хто зуміє до нього підступитися. Може, навіть і своїх ненароком зачепити. Тож він, Демко, буде розмахувати довбнею, а нові друзі оборонятимуть його з боків і зі спини… - Ану, хто з вас не боязкий? - гукнув Демко до татар і здійняв над головою свою важку зброю. - О, гляньте! - гукнув хтось за Демковою спиною. Ліворуч від них випірнуло з лісу ще десятків зо два татар. На якусь мить вони завмерли, тоді перегукнулися з нападниками Мустафи-бека - і з вереском кинулися на жовнірів пана Кобильського. Позаду Демка хтось нажахано зойкнув, і за мить почувся стукіт копит. Демко озирнувся. Панські жовніри, нещадно періщачи коней, летіли один за одним через вузький перешийок. Першим, як годиться, був Куролуп. Спробував Дурна Сила розвернути і свого коня, проте той лише сумно похитав головою і не зрушив з місця. А далі Демкові було вже не до коня. Татари оточили його з трьох боків. Проте наблизитися побоювалися - з таким посвистом злітала у повітря важка довбня. Один з нападників звів лука, проте Мустафа-бей люто гримнув на нього, і той закинув лук за спину. Мустафі-бею цей ще безвусий богатир не потрібен був мертвим. Він потрібен був йому живий. За такого у невільницькій Кафі можна отримати не менше, ніж за п’ятьох звичайних бранців. - Здавайся! - гукнув він до Демка. Проте Демко чув лише посвист власної довбні. І бачив, що від того посвисту дибки ставали татарські коненята. - Боїтеся, так? - гукав Демко. - Ану, хто перший! Проте перших не було. Ніхто з татар не хотів накласти головою. Замість того в повітря злетіло кілька арканів. Демко легко відмахнув довбнею перші три. Ще два обплелися навколо довбні. Смикнув їх Демко до себе - і два нападники вилетіли з сідел. Проте знову замахнутися Демко не встиг. Шостий аркан обвив його шию. Потемніло Дурній Силі в очах, і він гепнувся під ноги коневі. А той, як і раніше, стояв непорушно і не зводив сумовитого погляду з густих димів, що один за одним здіймалися уподовж Сули.   ЛЮДИНА З ДУПЛА Хлопці закам’яніли. Вони знали і про нечисту силу, і про вовкулаків, але ніколи ще не чули, щоб верба заговорила людським голосом. Та верба на цьому не зупинилася. Вона заходилася чхати. І дочхалася до того, що з неї відвалився шмат кори і перед хлоп’ячими очима з’явилося чимале дупло. А в тому дуплі виднілася голова. У голови було смагляве обличчя і чорні вуса, геть покриті порохнявою. - Апчхи! - сказала голова. - Ну, чого б я ото товкся, як Марко в пеклі? Голова в дуплі була не сама. Там ще були і тіло, і руки з ногами. І коли все це вибралося з дупла, перед ошелешеними хлопцями постав широкоплечий юнак. Це був той, за ким гналися татари. - Апчхи! - востаннє сказав він. Тоді поглянув на хлопців і весело сказав: - О, знайомці з Воронівки! Як ви сюди потрапили? Хлопці ще ширше розплющили очі. Цю людину вони бачили вперше. А чоловік заходився приєднувати шмат кори до дупла. Затим відійшов убік, придивився до своєї роботи і задоволено запитав: - Ну, як, бачили щось подібне до цього? Ні? То ж бо й воно. А тепер, хлопче, - звернувся він до Грицика, - збігай-но до тих дерев та поглянь, чи не повертаються татари. Коли Грицик подався до пагорба, незнайомець повернувся до Санька. - Ну, розказуй, як ви дісталися аж сюди. - Ми втекли з Воронівки… - почав було Санько, проте незнайомець його зупинив. - Та я про це знаю, - сказав він. - Знаю, як ви налякали пана Кобильського і його слуг, як ночували на Сторожовому дубі. - То це ви тоді чхнули? - здогадався Санько. - А ми вже подумали, що то були ці… вовкулаки. - Невже ви їх не викурили зі старих згарищ? - насмішкувато запитав незнайомець. Виявляється, він і про це знав! - То, виходить, це ви підклали нам луки і ножі? - Був такий гріх, - охоче згодився незнайомець. - А то аж зло взяло: такі сміливі хлопці - і тремтять на гілках, мов дві синички. А ще чого ви боялися? Санько замислився. - А ще за нами скрадався вовк, - згадав він. - Такий страшний. Навіть удень не ховався від нас. В очах незнайомця спалахнули веселі вогники. - Страшний, кажеш. І все ж ви лишилися живі й здорові. То, мабуть, розправилися з ним, так? - Та ні, не розправилися. Втекли від нього. Зробили пліт і втекли по Дніпру. - Молодці, здогадалися, - схвально хитнув головою незнайомець. - А на Дніпрі з вами нічого не трапилося? Коли Санько розказав про таємничі човни, очі незнайомця погрозливо зблиснули. А коли дійшов до того, як якісь люди, переодягнені татарами, пограбували і ледь не вбили рудого чоловіка Мацика, - незнайомець скреготнув зубами. - Ну, нечестивці, почекайте, - пригрозив він невідомо кому. - То, кажеш, його врятував вовк? - Еге ж. Мені навіть здається, що той рудий Мацик його навмисне висвистував. - Молодець, - похвалив Санька незнайомець. - Правильно здогадався. Будуть з тебе люди, якщо татари не спіймають. Коли Грицик повернувся від пагорба, Санько й незнайомець сиділи поруч і розмовляли, мов старі друзі. Санько саме наспівував пісню, яку співав на Дніпрі нічний весляр, а незнайомець весело реготав. - То, кажеш, попався Швайці? І за що ж вони на того Швайку так в’їлися? - Ніде нікого, - сказав Грицик. - Я і в степ дивився, і на плавні. Пустка. Одні лише птахи літають. - Ну, птахи нам не страшні, - заспокоїв його незнайомець. - Не ми їх, а вони нас нехай бояться… Незнайомець підвівся, ступив крок, другий - і раптом кудись щез. Мов крізь землю провалився. Хлопці лише очі протерли: тільки-но стояв перед ними, посміхався - і все! Навіть трава не ворухнулася. А ще за хвилину щось, схоже на його постать, промайнуло на пагорбі межи дерев, звідкіля щойно повернувся Грицик. - Не вірить, - образився Грицик. - Пішов перевіряти. Про що він тебе розпитував? - Як ми сюди потрапили, - відказав Санько. Тоді озирнувся у бік пагорба і стиха додав: - Мені здається, що він за нами стежив. Грицик недовірливо посміхнувся. - Вигадуєш ти все, - сказав він. - Я б його побачив. В мене око зірке. Тепер уже образився Санько. - Не віриш? А звідкіля він знає, як ми вовкулаків хрестили? А зброю хто нам приніс до Сторожового дуба? Він сам зізнався. От тільки про нічних веслярів на Дніпрі не знав… І Санько затнувся. Біля них, начебто нічого й не сталося, знову опинився незнайомець. - А таки не знав, - згодився він. - За це вам, хлопці, велике спасибі. А тепер слухайте мене. Ви здатні дістатися до плавнів? Не втомилися? - Ні, - сказав Грицик. - Але ж там… - Ти про тих, хто схопив рудого Мацика? То вже хай голова болить не у вас. - Та ми не про те, - сказав Грицик. - Ми там на пагорбі залишили куріпку. Хотіли з Саньком засмажити, бо голодні. Незнайомець зітхнув. - Доведеться, хлопці, трохи потерпіти. А ви гарно заховалися, - похвалив він їх. - Молодці. І за куріпку від мого товариша вам велике спасибі. - Від якого товариша? - запитав Санько. - Є в мене такий. На нього покладаюся не менше, ніж на себе. - То чого ж він не прийшов сюди? - запитав Грицик. - Бо дуже сором’язливий. Та й справ у нього нині багато, Грицику. - Звідкіля ви знаєте, як мене звати? - здивувався Грицик. - А, знаю! Це вам Санько сказав. - Нічого я не казав, - заперечив Санько. - Я, хлопче, мушу знати все, - сказав незнайомець. І невідомо було, жартує він чи ні. - Що ж, друзі, відпочили - і гайда далі. Хлопці йшли позаду незнайомця і дивувалися. Якась незвичайна людина трапилася на їхньому шляху. Стверджує, що про все знає… Але як це їй вдається? І ходить якось не так, як всі люди. Не ходить, а крадеться. Безшумно, безшелесно. І наче нікуди не дивиться, а все бачить. Ось щойно, не озираючись, новий знайомий сказав: - Саньку, не відставай. І під ноги дивися, бо на гадюку наступиш.  А Санько і справді трохи відстав. І ледь не налетів на гадюку. Добре, що вона уздріла його першою і зав’юнилася з-під ніг. - А як вас звати? - не витримав врешті Грицик. Незнайомець озирнувся, зачекав, поки хлопці його наздоженуть, і сказав: - Кличте мене Пилипом. - Подумав і додав: - Поки що. - Як це? - не зрозумів Грицик. - А так. Сьогодні я Пилип. А завтра, може, буду якимось Саїд-беєм. Хлопці злякано відсахнулися. Пилип чи то Саїд-бей посміхнувся: - Не бійтеся. Для вас я ніколи беєм не стану. Коли дісталися плавнів, Пилип звелів друзям від почивати, а сам кудись щез. Хіба що сказав: - Щось у мене, хлопці, на серці неспокійно. Піду трохи пройдусь, а ви тут зачекайте. Сказав - і знову щез, мовби його й не було. Повернувся надвечір. І не пішки, а на коні. І це був саме той кінь, на якому Пилип утікав від татар. - Пощастило нам з вами, хлоп’ята, - сказав він. - Ще б трохи затрималися біля того озера - і бути б нам зараз в татарському полоні. - А вони що - повернулися назад? - жахнувся Грицик. - Та ні, інші під’їхали. З іншої орди. А у вас як тут - все гаразд? Хлопці перезирнулися. - Та ніби все гаразд, - відказав Грицик. - Тільки дуже їсти хочеться. Ми вже збиралися щось вполювати та засмажити. - Добре, що не зробили цього, - сказав Пилип і його чоло насупилося. - Бо ті нечестивці були зовсім неподалік. Ледве встиг відвести їх убік. Ішли по нашому сліду. А якби ще і дим угледіли - нізащо б не звернули. - То вони що - знову за нами ганялися? - Трохи було, - відказав Пилип. - Тільки куди їм до мого Вітрика! І він любовно поплескав по ще вологому крупу свого коня. Тоді видобув з торбини круглого коржа, розламав його на чотири частки і дві подав хлопцям. - Підживіться трохи, - сказав він. - А вечеряти, сподіваюся, будемо в іншому місці. Найбільшу частку Пилип віддав Вітрикові. Той не відмовився. - Здам вас добрим людям, - розмірковував Пилип далі, - і подамся своєю дорогою. - А куди саме? - не втримався Санько. Грицик штовхнув товариша ліктем у бік. - Ну, чого ти пристав? - обурився Санько. - Дядько Пилип куди захочуть, туди й поїдуть. Бо він козак, вільна людина! - Саме так, - згодився Пилип. - Тільки, хлопці, перестаньте говорити до мене, як до двох. Не такий вже я й старий для того. Згода?  Частина друга. |