Джури козака Швайки. Джури козака швайки ббк 84. 4 Укр 6 р 90 Усі ми знаємо імена Северина Наливайка, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи. А ким були найперші козаки
 Скачать 11.93 Mb.
|
|
CАНЬКОВА ВОРОЖБА Швайка вже знав, що буде далі. Зараз татари оточать Тишкевича і поведуть його до свого старшого. А тоді не встигнеш і до ста порахувати, як той зметикує, в чому справа. Затим з табору вилетить десятків зо два переслідувачів на свіжих конях. І тоді Вітрикові буде непереливки. Та не про себе подумав у цю мить Швайка. За себе він турбувався щонайменше. Непокоїла його доля цих двох маленьких дурників, що зопалу встряли в таку недитячу гру. Коні у них зморені і навряд чи витримають ті шалені перегони, що розпочнуться за кілька хвилин. І перш ніж сонце викотиться понад степ, навколо дитячих ший обів’ються татарські аркани… Що ж робити? Як їм допомогти? Нараз обличчя Швайки просвітліло. Посвистом він підкликав до себе Вітрика. Тоді скочив на нього і, не криючись, вилетів на вершечок пагорба. А там застиг, ніби вперше угледів татарський стан. Атож, він не помилявся: кілька десятків степняків хапливо сідлали своїх коней… Тоді крутнув Вітрика, злетів з пагорба і наказав хлопцям, що зупинилися біля шипшинових кущів: - Злазьте з коней! Та швидше, біс би вас побрав! Сам теж зіскочив з Вітрика. На ходу видобув з кишені якусь скіпку і вплів її у Вітрикову гриву. Тоді поплескав свого чотириногого друга по мокрому крупу і звелів: - До Кудьми, Вітрику! Жени до діда! Вітрик коротко заіржав і з місця перейшов на чвал. Татарські коненята спершу опиралися, зворотна дорога їх не вабила. Проте Швайка так вперіщив спочатку одного, а тоді іншого складеним арканом по спині, що ті, мов із пращі, рвонули услід за Вітриком. - А як же ми? - скрикнув Грицик. Проте Швайка вже прошкував до кущів, що збігали з пагорба. - Гайда за мною! - звелів він хлопцям. - Тримайтеся тіні. Та не волочіть ноги по траві! Сам він щось гарячково шукав. Нарешті вказав хлопцям на чималу вимоїну під кущем і наказав: - Ховайтеся сюди! Пригніть гілля і не висовуйте свої кирпи. Ось так. А сам, обережно, аби нічого не зламати, розгорнув гілки колючого глоду, ковзнув усередину куща і завмер. Хлопці нічого не розуміли. Чому Швайка відмовився від погоні за Тишкевичем? Навіщо відіслав коней, а сам заховав їх у крем’янистій вимоїні під розлогим кущем? Гострий камінець боляче заколов Санька у бік. Він заворушився, намагаючись змінити положення, проте Швайка шикнув на нього, і хлопець знову завмер. Здалеку долинув тупіт десятків коней. Ще мить - і з-за пагорба вискочили татари. Передній пронизливо скрикнув і показав у далину, де виднілися три невиразні цятки. Завалували, завили степняки і пустили своїх коней учвал. Вони пролітали повз вимоїну то по лівий бік, то по правий, а копита одного коня вдарили землю майже перед самісіньким Грициковим носом. І знову все стихло, мовби й не було нічого. Хлопці збиралися звестися на ноги, проте сердитий шепіт Швайки примусив їх, як і раніше, притиснути обличчя до землі. - Ще рано, - сказав Швайка і трохи згодом додав: - Ну, хлоп’ята, ми з вами ледь-ледь не вскочили в халепу. Ет, дав би я вам добрячого чосу! Ну, звідкіля ви звалилися на мою голову? Грицик винувато шморгнув носом. А Санько мов би й не почув тих Швайкових слів. - А чого ми відпустили коней? - запитав він. - А того, - сердито відказав Швайка. - Бо все одно не втекли б. У них коні свіжі. Та поки вони ганятимуться за нашими, може, щось і вдасться придумати… Цс-сс… На вершину пагорба виїхав з десяток вершників. Поміж ними виднілася постать Тишкевича. Він важко дихав - мабуть, досі не міг оговтатися після погоні. Певний час вершники пильно вдивлялися у степ. - Гарно йдуть, - схвально промовив тлустий, приземкуватий татарин у круглій шапці. - Гарно. «Іслам-бек, - здогадався Швайка. - Так, це саме він - хитрий, мов лис, обережний, мов куниця… Це вже вкотре ми з ним стикаємося ніс у ніс? Здається, втретє…» Так, саме втретє. Вперше вони зустрілися років зо три тому, коли татари обложили Переяслав. Швайка тоді очолив п’ятдесятьох сміливців і разом з ними прокрався до стану степняків. Ох, і наробили ж вони шелесту! Іслам-бека врятували прудкі ноги та болото, в якому він просидів до світанку. Швайці й на думку не спало шукати його саме там. Бо ж відомо, що боліт татари бояться понад усе. Вдруге зустрілися торік біля Перекопу. Тоді виявилося, що і в нього, Швайки, теж прудкі ноги. Проте врятували його не вони, а вірні друзі. А ось тепер - третя зустріч. Що принесе вона? Рука мимоволі потяглася до лука. Проте одразу й завмерла. Аби ж він, Пилип Швайка, був один, то Тишкевич з Іслам-беком уже полягли б трупом. А там видно було б… Проте зараз він не сам, за його спиною двійко беззахисних дурників. «Виберемося, візьму добрячу лозину і відшмагаю так, що з тиждень не зможуть сісти», - спересердя подумав Швайка. А Іслам-бек і Тишкевич навіть не здогадувалися, що знаходилися за півкроку від смерті. Іслам-бек погладжував голене підборіддя і невідривно дивився услід погоні.  «Хоч би наздогнали, - молився Тишкевич про себе. - Хоч би наздогнали!» - Не наздоженуть - сім шкур спущу, - хижо посміхнувся Іслам-бек. - А ти як врятувався? Тишкевич зневажливо махнув рукою. - За кулешею ті роззяви забули геть про все, - сказав він. - I коней залишили без охорони. «І справді, роззяви», - подумав Швайка. - Міг би й залишитися, - зауважив Іслам-бек. - Чи мало тобі за це платимо? - Не міг, - заперечив Тишкевич. Він тримався незалежно, майже як рівня бекові. Схоже, не простим татарським вивідником був Тишкевич. - От-от мав повернутися Швайка. І з ним ще один, котрий мене теж знає в обличчя. Іслам-бек скрипнув зубами. - Розвелося їх у плавнях, наче комарів, - сказав він. - Гадаєш, один Швайка пошарпав нас, коли поверталися? Якби ж то! Ні, ще чотири такі ватаги були. І втратили ми від них більше, ніж за цілий похід. Добре, що нікому з них не спадає на думку об’єднатися. - Чому ж не спадає? - заперечив Тишкевич. - Спадає. Хоча б тому ж Швайці. Іслам-бек стукнув себе кулаком по коліну. - Треба його зловити. За всяку ціну! Ти мусиш це зробити. Точніше, ми з тобою… - Іслам-бек посміхнувся. - Тим більше, що його голову Тугор-бек оцінює дуже високо. Вище за всі гяурські голови. - Я й так роблю все, що можу. Тільки ж то не людина, а справжній вовкулака! - То вже твоя справа розбиратися, хто він. А зараз треба викурити з плавнів тих, від кого ти втік. Частинами їх треба нищити, нечестивців! Ти хоч запам’ятав, де їхній барліг? Тишкевич хитнув головою. - Ще б пак! - запевнив він. - З заплющеними очима знайду. «Ой-ой-ой! - стривожено подумав Швайка. - Чи послухалися мене Байлемові хлопці? Вони ж іще зелені, не звикли виконувати накази». І знову Швайкова рука потяглася до стріл. І знову зупинилася на півдорозі, а Санькові з Грициком, мабуть, почало легенько гикатися. - То візьми сотню й негайно викури їх звідтіля, - наказав Іслам-бек. - А коли хтось залишиться в живих - твоїм ясиром буде. Можеш стяти йому голову, можеш продати. - Та кому потрібна голова без тіла, - криво осміхнувся Тишкевич. - А золото - воно куди приємніше. Так що продам я їх… Тільки… тільки б мені ваше вбрання. - Навіщо? - Бо виділяюся серед ваших, як біла ворона. І коли підемо на плавні - в кого першого стрілятимуть? Звісно, в мене. Бо й дурному стане зрозуміло, хто привів твоїх чаушів. - Маєш рацію, - згодився Іслам-бек. Помахом руки він підкликав найближчого і щось стиха йому звелів. Той, не гаючись, скинув свого халата і кудлату шапку-малахай. Тишкевич одягся і тепер нічим не вирізнявся з поміж інших ординців. За хвилину великий татарський загін риссю рушив у бік дніпровських плавнів. Слідом з пагорба з’їхав зі своїми охоронцями й Іслам-бек. - Тепер нам, хлопчики, треба перебиратися у надійніше місце, - пошепки мовив Швайка, коли ординці щезли з-перед його очей. - І що далі ми опинимося звідсіля, то буде краще. Втім, далеко відійти їм не вдалося. За кущами раз по раз лунав перестук копит. Схоже, сьогодні татари полишати свою стоянку не збиралися. Довелося нашвидкуруч шукати місце, де б можна було просидіти бодай до вечора. Таке місце знайшлося в зарослій улоговині за три польоти стріли від першої схованки. Це було покинуте вовче лігво. Навколо купчилися клубки минулорічного перекотиполя, що зачепилися за колючі шипшинові кущі. Одним таким клубком Швайка прикрив вовче лігво, звелівши хлопцям проробити в ньому вузькі щілини для спостереження. - Тепер трохи поспіть, - порадив їм Швайка. - А я піду погляну, що воно і як. Проте відпочити не вдалося. Незабаром долетіла татарська говірка. На вершині пагорба знову виросли постаті степняків. Вони про щось сердито перемовлялися. Швайка скрушно похитав головою. - Здається, розшолопали, що й до чого, - сказав він. - Ну, хлопчики, тепер тримаймося! Санько зрозумів: татари зловили їхніх коней і упевнилися, що втікачі зіскочили з них набагато раніше. За командою Іслам-бека татари заходилися прочісувати все навколо пагорба. У щілинах між стеблами перекотиполя було видно, як десятки зо два степовиків розсипом рушили у бік їхньої улоговини. Швайка закрив хлопців своїми широкими плечима. - Що б там не трапилося - ні слова! - звелів він. - Коли що - я сам вискочу. А ви щоб сиділи тихо, мов куріпки, зрозуміло? З-за його плеча Санько бачив, як до них повільно наближався худий згорблений татарин. Схоже, йому було чимало років, бо вузенька підкова вусів вкрилася сивиною. І, мабуть, йому було лячно, бо йшов обережно, прислухаючись на кожному кроці. Почує шурхіт - заклякне. Ступне - і знову заклякне. Його вузенькі очиці насторожено бігали навсібіч. Він був такий кволий на вигляд, що, здається, навіть Грицик зміг би з ним упоратися. Проте радості від цього було мало. Варто хирлякові подати голос чи бодай зойкнути, як поруч миттю опиниться з десяток його товаришів. «Поглянь убік… обійди навколо… - пошепки умовляв його Санько. Щось ніби підказувало йому, що з цим степняком треба балакати так, як свого часу він балакав з дикою кішкою риссю, а пізніше з Барвінком. - От ти йдеш собі - і ніякої нори не бачиш, зрозумів? Лиш саме перекотиполе…» Санько так хотів передати своє бажання старому татаринові, що аж піт стікав по його обличчю. «Нікого ти не бачиш… Нічого тут немає. Отак… Краще поглянь, як по небі біжать хмарки. Одна за одною. Біжать собі та й біжать…» Швайка напружинився. Татарин ішов майже на нього. Ще кілька кроків - і степняк здогадається, що під клубком перекотиполя щось криється. Тож доведеться зітнути йому голову і блискавично метнутися вбік, аби відволікти увагу від хлопців. Крок. Ще крок… Час діяти! І раптом татарин ні з того ні з сього задер голову до неба і мрійливо промовив:  - Біжать хмарки… біжать. Швайка заціпенів з подиву. «Здурів татарин, чи що?» - подумав він. А татарин усе з тією ж пришелепувато мрійливою посмішкою пройшов за якийсь крок од них. - Чортівня якась, - стиха бубонів Швайка, коли татари вибралися з улоговини і сіли на коней. - Нічого не розумію. До чого тут хмарки? - Це я його умовляв, - вибачливо відказав Санько. Він почувався дуже зле. Його лихоманило. Голова аж розколювалася, руки тремтіли, наче після непосильної роботи. Страшенно хотілося пити. А ще ж уранці він почувався здоровий і бадьорий. - Про що ти його умовляв? - не зрозумів Швайка. - Щоб він на небо… поглянув. На хмарки. - Невже ти і його заговорив? - радо стрепенувся Грицик. - Отак, як ту дику кішку, правда? - Яку дику кішку? - запитав Швайка. - Оту, що лізла до вас на Сторожовий дуб? - Еге ж! Вона лізла до нас, а Санько поговорив подумки з нею - і вона подалася назад. А тепер, бач, і татарина заговорив! І Швайка, невловимий, хоробрий і всюдисущий Швайка, що ніколи й нікого не боявся, втупився у Санька з якимось забобонним захватом. - Ну, Санько… - тільки й сказав він.  ДВОЄ СЕРЕД СТЕПУ Безкрайньою рівниною їхав самотній вершник. Час від часу щось люто бубонів сам до себе і потирав спину. Через обличчя проліг свіжий слід від нагая. Атож, Тишкевичу страшенно не пощастило. Татарська сотня, яку він вивів точнісінько на острів, де розташувалася Байлемова ватага, нічого не знайшла. Хіба що порожній курінь та трохи вугілля від багаття. Ба більше, коли сотня поверталася назад, з очеретів зненацька полетіли стріли, і вісьмох татарів не стало. Дуже влучно цілили невидимі месники. Кинулися татари на ті постріли, та дарма, нікого не знайшли. Тільки застрягли в трясовині і втратили десятків зо два коней. Тож і дісталося Тишкевичу від старого друга Іслам-бека. Не зважив нащадок ханського роду на його, Тишкевича, заслуги перед ордою, відшмагав нагаєм, як шолудивого пса… Мимовільний стогін вихопився з Тишкевичевих грудей. Схоже, чорна смуга пролягла в його житті. І до пана Кобильського повертатися боязко - це ж бо він дав дозвіл на грабунок. Сказав: - Половина здобичі - моя, все інше бери собі. Та коли щось надумаєш приховати - з самого шкуру спущу! От і маєш здобич. Ледве сам врятувався. І з татарами, бач, не порозумівся. А жити якось треба. Втім, як жити далі, він вже знає. У найгіршому разі збере кількох зарізяк і подасться грабувати самітних здобичників у дніпровських плавнях та на островах. Образа на татар не вщухала. Вже сім років як Тишкевич їм служить - і ось вона, дяка. Мало їм того, що виводить степняків на прикордонні із степом села. Ні, видавай їм зараз ще й Швайку і таких, як він. Легко сказати - видавай. Самі скільки ловлять, і нічого у них не виходить. Навіть не знають, який він на вигляд… Он учора вісім сотень татар прочесали всі балки - і як у воду впав. І не сам, троє їх було. А винен у цьому хто? Звісно він, Тишкевич. З горя Тишкевич завернув у діброву. Добряче підкріпився впольованою дрохвою, тоді полежав у холодку над чистим, прозорим струмком. А по відпочинку вже твердо вирішив, як йому бути далі. Звісно, без пана Кобильського поки що не обійтися. Але ж і повертатися до нього з порожніми руками теж не годиться. Потрібне бодай хутро. Та рушати по нього в дніпровські плавні зараз ризиковано. У будь-якому випадку, на берегах Сули чи Тясмина йому з’являтися не можна. А от нижче Тясмина чи Сули - будь ласка. Там теж живуть вільні люди козаки. І не великими ватагами живуть, а здебільшого поодинці, аби не помітнішими для татарського ока бути. От туди він зараз і рушить. Хоча краще було б рушати з відданою людиною. Тільки де ж її взяти у цій пустелі? Ні, доведеться йти за здобиччю на свій страх і ризик. А там - відновити довіру в пана Кобильського. Той за боброві хутра пробачить усі гріхи на світі. Звісно, він, Тишкевич, все йому не віддасть. Дещо й собі залишить… Заглиблений у свої думки, Тишкевич скочив на коня і повільно подався у полудневий бік. Їхав і не зважав на те, що діялося навколо. Йому тут боятися поки що нічого. Слава Єзусу, татари не одібрали його охоронного знака. А крім татар, у цих місцях майже нікого не буває… Тож і не помітив, як за кущем глоду, повз який він проїхав, щось промайнуло. Отямився, коли кінь став дибки. Рука блискавично метнулася до руків’я шаблі. Проте було вже пізно. Щось важке навалилося на нього, збило на землю, і дужі пальці обвилися навколо шиї.  Тишкевич не був слабкою людиною. При нагоді зміг би упоратися з одним-двома нападниками. Проте тут, як не напружувався, вивільнитися не вдавалося. Чужі пальці все міцніше стискали горлянку. Перед очима попливли райдужні кола. «Оце і все», - промайнула думка. Зненацька невідомий нападник послабив тиск. Почувся здивований голос: - Пан Тишкевич? Як ви сюди потрапили? Тишкевич сів, перевів подих. Перед ним стояв на колінах якийсь юнак із слов’янським обличчям. Придивившись, упізнав у ньому недавнього слугу пана Кобильського. І, здається, мав він дивне прізвисько - Дурна Сила. Тишкевич поворухнув шиєю, повів головою праворуч, ліворуч - тягнув час. Тоді сказав: - І справді, дурна в тебе сила, парубче. - Та я ж… - зніяковів Демко. - Я ж дивлюся - над кущами татарська шапка промайнула. Ну, думаю, степняк їде, не інакше. Ну, думаю, стягну його зараз з коня, приб’ю, а сам у сідло - і додому. А воно, бач, як вийшло… - Чекай чекай, - перебив його Тишкевич. - А сам ти як сюди потрапив? - Та-а… За Воронівкою налетіли на нас татари. Куролап з іншими дали драла, а мене залишили. То ж татари аркан на шию - і в степ потягли. - А ти, схоже, по дорозі втік від них… - Еге ж. Вони саме перебиралися через якусь річку. Туман був, хоч в око встрель. Тож задній віз потрапив колесом між колоди. От мене й відв’язали, щоб допоміг витягти. А я його так смикнув, що він завалився у річку. Ну, і я слідом. Вони мене за течією шукали, а я проти неї пірнув. Доки вони в річці бовталися, я степом їх обійшов - і ось тутечки. Нараз Демко замовк, потягнув носом повітря і прикипів поглядом до торбини Тишкевича. - Смажениною пахне, - сказав він і проковтнув слину. - А в мене ж третій день у роті й ріски не було. - Не було - то буде, - посміхнувся Тишкевич і витяг з торбини залишки дрохви. Демкові зуби запрацювали не згірш бобрових. А Тишкевич дивився на Дурну Силу й міркував, як бути з ним надалі. Завести назад до татар? Ні, це він завжди встигне. Спочатку, мабуть, треба спробувати зробити його своєю вірною людиною. А продати татарам ніколи не пізно… - А чому ти не питаєш, як мене сюди занесло? - поцікавився Тишкевич. - Та я… - Дурна Сила все ще не міг упоратися з дрохвою. - Я ж було напочатку хотів запитати вас про це, а ви якось убік звернули. «І справді - дурна сила, - подумав Тишкевич. - Схоже, в голові у нього гуляє вітер…» Тоді ще раз у задумі потер шию і мовив: - Довго розповідати. Та й не для чужих вух та історія. А ти, може, візьмеш і вибовкаєш її будь-кому. Бо хто ж тебе зна… Демко вільною рукою бухнув себе у груди так, що вони загуділи, мов дзвін. - Та я… - обурено почав він. - Щоб я… Та ніколи. Їй же Богу! Тишкевич зітхнув так важко, ніби іншого виходу не мав. - Ну, гаразд, - згодився він. - Ти, хлопче, бодай раз замислювався над тим, чому татари так несподівано налітають на наші села? Стежиш за тим степом, стежиш, здається, і миша не проскочить - а татари вже в тебе за спиною! - А й справді, - Демко навіть про дрохву забув, так вразили його ці слова. - Не встигнеш і озирнутися, як вони вже поруч. - Гадаєш, то просто так? Ні-і, голову даю на відсіч, що хтось із наших вказує їм дорогу. Демко закліпав очима. - Не може бути! - не повірив він. Тишкевич роззирнувся довкола і, хоч аж до обрію не було жодної живої душі, пошепки мовив: - А я знаю, хто це. Худорлявий такий, смаглявий, і кінь у нього гарний, хоча й не дуже показний. А зовуть того запроданця Швайкою. Еге ж, вдає, начебто стереже степ від чужинців, а насправді - все навпаки. - Швайка? - отетерів Демко Дурна Сила. - Та ви що? У нас же кажуть, що його татари не можуть зловити, такий він моторний! Кажуть, що і в Криму він був, і аж до Дунаю діставався… - Можливо, - згодився Тишкевич. - А не зловлять його тому, що й не ловлять. Він сам до них з вістями їздить. Ну, хіба що про людське око трохи поганяються за ним. - Ти диви… А я, здається, бачив його. Саме за Воронівкою. Я худобу пас, а він на Переяслав простував. Еге ж, такий, як ви кажете - худий і смаглявий, мов турок. І дивиться якось з-під лоба. Дід Микола привітався з ним, а потім і каже мені: «Бачив? Це той, що вганяє татарам добрячу швайку в одне місце!» - Ото ж бо й воно, - сказав Тишкевич. - Тільки кажуть. А насправді зовсім не так. То ж я й хочу вивести його на чисту воду. - А де ж він зараз? - Здається, десь неподалік, у плавнях. Вивідує, мабуть, скільки людей козакує і де саме. А потім усе видасть степнякам. Проте Демко Дурна Сила виявився трохи метикуватішим, аніж гадав Тишкевич. - Чому ж тоді ви опинилися тут, а не в плавнях? - поцікавився він. - І шапка на вас якась не наша. - Молодець, - похвалив його Тишкевич. - Одразу видно, яке в тебе око спостережливе. А опинився я тут тому, що повертаюся від татар. Демкові перехопило подих: - Від татар? - по хвилі перепитав він, не вірячи власним вухам. - Саме так. Пан Кобильський послав мене з викупом за його людей. До речі, - Тишкевич націлив пальця на Демка, - за тебе він також дав викуп. І чималий, бо я йому підказав, що таких міцних та вірних хлопців, як ти, пошукати треба. І хоч Демко ще до пуття й не знав, вірний він панові Кобильському чи ні, усе ж така похвала припала йому до душі. - Ну, звісно… - зніяковіло промимрив він. - Але ж навіщо ви дали викуп за мене? Адже я, як бачите, сам утік. - Та хіба ж ми знали, що ти у нас такий нетерплячий? - посміхнувся Тишкевич, проте його обличчя одразу набрало заклопотаного виразу і він запитав:  - То як же нам тепер бути? - Ви про що? - не зрозумів Демко. - Про те, що за свій викуп маєш заплатити. - Та навіщо платити, коли я й так утік? - Ні, парубче, так не годиться… Втік ти чи не втік, а за викуп треба панові платити. Чи, може, грошей катма? - Та нема, - признався Демко. - Ні в діда немає, ні у родичів… Тишкевич поплескав спохмурнілого хлопця по плечу. - Не суши собі голови, - сказав він. - Я тобі допоможу. Тільки доведеться нам з тобою трохи затриматися у плавнях. Демко відсторонився від Тишкевича. - Я до діда хочу, - сказав він. - Дід, мабуть, переживає. - Нікуди твій дід не дінеться. А плавні нам потрібні тому, що тут, - він погладив широкий пояс, - дещо є. То ж закупимо хутра у козаків і продамо їх у Маньківцях, Черкасах чи Переяславі. Частина виторгу - твоя. Тож за рік-другий зможеш сповна віддати панові свій борг. Ну то як - згода? - Та я… - усе ще вагався Демко. - Мені б з дідом порадитися. - Повернешся - тоді й порадишся. А залишатися, хлопче, треба. Бо не лише в багатстві слава. Треба, кажу тобі, вивести того татарського вивідника Швайку на чисту воду. То підеш зі мною, чи так і залишишся в степу? - Та на біса мені цей степ! - вигукнув Демко. - Знаєте, як я тепер ненавиджу цю татарву з їхніми посіпаками? Дурна Сила стис великого, мов кавун, кулака. Тишкевич подивився на нього і тихо порадів, що знайшов спільну мову з його власником. А Демко знову зажурився. - От тільки де взяти коней? - сказав він. - У степу без коня, самі знаєте… - Можеш покластися на мене, - заспокоїв його Тишкевич. - Тут неподалік пасуться татарські табуни. То я в пастухів одного куплю для тебе. Гроші, кажу, ще є. А згодом віддаси. - А це небезпечно? - Ти про що? - Ну… йти до тих пастухів… - схоже, Демкові зовсім не хотілося залишатися самому в степу навіть на коротку мить. - Вони ж можуть вас схопити. - Навряд чи посміють. Ти десь тут заховаєшся, а я сам поїду. І не хвилюйся, я знаю, як з ними розмовляти… - Тишкевич показав якийсь блискучий круглячок. - Це охоронний знак. Мене чіпати не можна, бо я ж тут у справі викупу. Повернувся Тишкевич набагато швидше, ніж Демко сподівався. За собою він вів на поводі двох коней. - Навіщо нам двоє? - здивувався Демко. - У вас уже один є. - Та я й сам це знаю, - посміхнувся Тишкевич. - То якого ти береш? Демко вибрав низенького тлустого коника і потрюхикав слідом за Тишкевичем. На душі у нього було світло й легко. Незабаром він побачить діда свого і рідну Воронівку. От тільки непокоїли борги, в які він так несподівано вліз. Бо нікому ніколи не був винен, а тут зразу двом - панові Кобильському й Тишкевичу.  |