Джури козака Швайки. Джури козака швайки ббк 84. 4 Укр 6 р 90 Усі ми знаємо імена Северина Наливайка, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи. А ким були найперші козаки
 Скачать 11.93 Mb.
|
|
ПРИГОДИ ДУРНОЇ СИЛИ Проте Демко Дурна Сила і не мислив собі канути у воду. Ні, він спочивав неподалік від воронівського Сторожового дуба, на поваленій межи очеретів вільсі. Звідсіля було не так далеко видно, як зі Сторожового дуба, та все ж Демко бачив і закрут лісової дороги, що в’юнилася на Воронівку, і присульський луг, і частинку Вовкулацького кута. Власне, на острішші цього кута він і спочивав. Демко чекав повернення пана Тишкевича. Зрештою, йому кортілося махнути на все рукою і гайнути в село до діда. Проте він дав слово Тишкевичу, що чекатиме його саме тут, на умовленому місці. А Тишкевич сказав таке: - Не можна тобі, Демку, з’являтися у Канівцях без мене. Схоплять і кинуть в холодну як боржника. А тут, - він поплескав по саквах, - дещо є. І для пана Кобильського, і для нас з тобою. Тож Демко лежав на стовбурі вільхи і знічев’я згадував усе, що трапилося з ними за останні дні. Після того, як Тишкевич закупив коней у татарських пастухів, вони майже без пригод дісталися до дніпровських плавнів. Щоправда, неподалік від плавнів натрапили на татарський загін. Проте Тишкевич показав старшому охоронний знак, про щось з ним перемовився, і татари відпустили їх. Було це за два дні до того, як вони дісталися до Дніпра. І першою людиною, яку вони розшукали в плавнях, був русявий балакучий хлопець, не на багато старший від Демка. Хоча спочатку балакучості він не проявляв. Навпаки, тримався насторожено і довго не хотів з ними розмовляти. Лише тоді, коли ображений його настороженістю Тишкевич сів на коня і на прощання сказав русявому, аби той остерігався татарського вивідника Швайки, - той, зрештою, повірив, що до нього завітали люди, яким його доля не байдужа. - Ти диви! - вигукнув він. - А мені ж було сказано: бережися недобрих людей! Мовляв, у цих місцях багато всілякої наволочі блукає. - Хто казав? - Та Швайка, хто ж іще! Вони разом з Вирвизубом проїжджали тут тижнів зо два тому. Дивилися, хто ще, крім мене, промишляє у цих плавнях. - Навіщо їм це потрібно? - здивувався Тишкевич. - Ну як же! Щоб, значить, за першим знаком зібратися разом і йти на татарів… Ич, який! Сам каже: бережися - і сам же татарський вивідник! Тишкевич поторсав кінчик горбатого носа й сказав: - Шкода, що нас тут тоді не було. Ми б його вивели на чисту воду. Ну гаразд… То як тобі в плавнях - не сумно самому? - Таке скажете! - заторохтів русявий. - Тут нашого брата, ого, скільки! Он бачите криву вербу за очеретами? То біля неї Тимко Лемішка з Немирова промишляє, рибу ловить та в’ялить. Каже, що в них, у Немирові, риба цінніша за хутро. Проте й бобрами, звісно, не гребує. А за Лемішкою литвин Грек козакує. Цього тільки хутро цікавить та шкірки. А далі вже й не знаю, хто. Подейкують, що там навіть турки є. І татар вони ненавидять не менше, ніж ми. А по ту руку, - русявий повів угору по Дніпру, - Остап Сорока з Кропивної, тоді Григір Очеретянка з Пискуном і Митро Завірюха з Ірклієва. А далі вже козакують хлопці Вирвизуба. А його самого звали Яньком Верховодкою. І ще Янько повідав, що йому дуже щастить на бобра. - Оце трохи ще наполюю, та й подамся назад, до тата з мамою, - сказав Янько. - У нас сім’я велика, їм важко усіх прогодувати. - І багато вже вполював? - байдуже поцікавився Тишкевич, длубаючись тріскою в зубах. - Та є дещо, - задоволено відказав Верховодка, - і хутро є, і риба. Спати вони залишилися у Верховодки. Зранку Тишкевич провів Янька до його плоскодонки, бо Верховодка сказав, що збирається рибалити. Довго їх не було. Нарешті повернувся Тишкевич, збуджений і веселий. - Тепер хутра наші, - сказав він Демкові. - Ну й торгувалися ж ми з цим клятим Яньком! Трохи до бійки не дійшло. І він подався до куреня, де, як Демко запримітив ще звечора, лежала в’язка бобрових шкірок. - А сам Янько де? - запитав Дурна Сила. - Чому він не повернувся? - Зайнятий, - неуважно відповів Тишкевич. Він саме заходився рахувати шкірки. - Там теє… осетр добрячий потрапив на гачка… Дванадцять, тринадцять… Не будемо ж ми чекати його до пізньої ночі! П’ятнадцять, шістнадцять… Усе правильно. В’язанку Тишкевич запхнув у сакви, що були приторочені до третього коня, і вони подалися далі. Шкода, що Демко не попрощався з Верховодкою. Дуже йому сподобався цей говіркий і привітний хлопець. От з таким би разом покозакувати! А от до Грека Тишкевич Демка не взяв. Зупинив край верболозу і наказав: - Чекай краще тут. А то в тебе, друже, обличчя якесь таке. Як подивиться хтось, то або не пускає, або за свій товар удвічі дорожче править… Залишив Тишкевич йому коней, а сам подався у плавні розшукувати Грека. А Демко приліг край ковбані і заходився розглядати своє обличчя. Звичайне обличчя. І ніс, як у людей, і очей двійко, і вуха на місці… Дивно, чому про нього Тишкевич таке каже! Повернувся Тишкевич з в’язанкою чи не більшою за ту, що купив у Верховодки. Проте чомусь був розлютований і раз по раз з його вуст злітало слово «дурень». Чи то себе так називав, чи когось іншого. На Демкові розпитування нічого не відповів, лише сплюнув на землю. Тоді розвернув коня і подався уздовж плавнів. Але не вниз по Дніпру, як було збирався, а вгору. Демко на радощах і не розпитував, чому він так вчинив. Бо вгору - то значно ближче до рідної Воронівки.  Щоправда, коли проминали місця, де промишляв Верховодка, Демко притримав свого коня і запитав: - Може, заїдемо попрощаємося? А заодно й дізнаємось, чи піймав він того осетра. - Немає нам інших клопотів, - буркнув Тишкевич. Ні, щось вельми неприємне таки трапилося тоді, коли він подався у гостини до Грека… Трохи згодом Тишкевич зазирнув до Сороки. Проте який той Сорока, Демко теж не бачив, бо зачаївся з конями та хутром у вибалку. Так звелів Тишкевич. Він вважав, що вони вже забагаті для того, аби хтось не накинув на їхні сакви лихим оком. Роздобув Тишкевич у Сороки всього сім шкурок. Коли наблизилися до тих місць, де, за словами Верховодки, промишляв сам Вирвизуб зі своїми товаришами, Тишкевич довго вагався, провідувати їх чи ні. Врешті махнув рукою у бік далекої діброви і звелів Демкові: - Заховай там коней і чекай на мене. А коли до ранку не повернуся, то негайно прямуй до Воронівки. Знаєш повалену вільху біля Сторожового дуба? - Це та, що трохи ближче до Портяної? - запитав Демко. - Там ще й зітлілий місток є. - От-от, - сказав Тишкевич. - Там принишкни і чекай, доки не повернуся. - А діда провідати можна? - поцікавився Демко. - Там же кілька кроків усього. Тишкевич люто глипнув на Дурну Силу: - Роби, що кажу! Ні кроку без мене, зрозуміло? - І вже спокійніше додав: - Повір, Демку, не можна тобі йти до села без мене. Бо почує пан Кобильський, скільки везеш хутра, і почнеться таке! Тут і сліпому видно, що за якийсь тиждень стільки не вполюєш. А де, запитає, взяв? Може, за гроші купив? - Та ні, - засоромився Демко. - Які там у мене гроші? - Тоді, значить, когось пограбував. От. А зі мною все буде гаразд. - Буду на вас чекати, - поклявся Демко. - З місця не зрушу, доки ви не повернетесь. - Дивися ж,- мовив Тишкевич. - Ти слово дав. Він вйокнув на свого коня і поволеньки, роззираючись довкола, подався у гості до Вирвизубового товариства. Демко дивився йому вслід і дивувався, чому Тишкевич так скрадається. Ніби злодій якийсь. Врешті він дотумкав, що Вирвизуб зі Швайкою заодно! От Тишкевич і стережеться, хоче тихенько передати комусь із хлопців, аби не довіряли своїм отаманам. Ніч минула спокійно. Хіба що під ранок Демкові крізь сон почувся якийсь тупіт далеко в степу. Але Тишкевич так і не повернувся. Тож коли визирнуло сонце, Демко приторочив сакви до сідел і подався у бік Воронівки. Їхав скрадаючись, як нещодавно його хазяїн. Не тому, що когось боявся. Біля Воронівки Демко нікого не боявся. До того ж, дорогою підібрав замашну палицю. Проте Тишкевич наказав обходити зайву небезпеку, бо ж не сам їде, а товар везе. І в тому товарі його, Демкова, частка. За три дні на обрії забовваніли кручі його рідної Воронівки. Демко навіть не завважив, як перебрався через глибоку і стрімку Сулу - все пас очима старі лишаїсті мури на Городищі, смужку лісу, що ніби з’їхав осипом углиб боліт, Сторожовий дуб, на якому в дитинстві облазив усі гілки… Дивився і зітхав: так близько до домівки, до діда - а мусить зачаїтися в кущах. Але нічого - незабаром його наздожене Тишкевич, і тоді Демко бодай на кілька днів стане вільним воронівським птахом. А тим часом Демко зручно влаштувався на похиленому вільховому стовбурі і зацікавлено зиркав то в бік Сули, то на небо, де ширяв орел, то на дорогу, що в’юнилася до його рідного села. І по цій дорозі, здається, хтось ішов. І не хтось, а його, Демка, власний дід. Згорблений, від землі очей не відводить. І на костур спирається. А раніше не опирався. Демків дід ішов просто у болото. Туди, де за очеретами і трясовиною заховався жахний Вовкулацький кут. Усі настанови миттю вилетіли з Демкової голови. Вивіркою злетів він з дерева, кинувся до діда. А що між ними була заросла рогозою ковбаня, то Дурна Сила звернув праворуч, до перешийка, що відділяв ковбаню від болота. І вже збирався було гукнути дідові, щоб зачекав на нього. Проте так і не гукнув. На думку раптом спало таке, від чого на Демковому обличчі з’явилася широка усмішка. Ні, він, Демко, зараз зробить не так, як збирався спочатку. Не погукає діда, а нечутно перебіжить дорогу за його спиною, вибереться на пагорб, а там подасться навпригинці поміж кущів - і обжене старого. Тоді зійде знову на дорогу і піде йому назустріч. Неспішно піде, повагом. І зустріне діда з таким виглядом, ніби вони бачилися сьогодні вранці… Ото, мабуть, здивується дідо, ото зрадіє! Звісно, може дати і костуром по шиї. За те, що налякав його, що не обізвався заздалегідь. Але то більше з радощів буде, а не спересердя… Демко вже збирався скотитися з пагорба на дорогу, як раптом його погляд випадково впав на болото. Дурна Сила здригнувся і завмер. Болото те було суцільною трясовиною. І не злічити, скільки там втопилося воронівських корів та коней! І не тільки воронівських. А ще про Вовкулацький кут казали, ніби по ньому навіть взимку небезпечно пробиратися. А влітку і думати про це було годі! І от по цій суцільній, бездонній трясовині ішла людина. Ішла, пильно вдивляючись собі під ноги. Проте не забувала час від часу кидати довкола гострий, колючий погляд з-під насуплених брів. Демкові навіть здалося, що один з них на мить зупинився на ньому, затим ковзнув далі, на лісову дорогу, на котрій вже лунав стукіт костура Демкового діда.  «Мана якась», - подумав Демко. І, щоб позбутися цього, міцно заплющив очі і перехрестився. А коли знову розплющив - дивна людина вже вийшла з трясовини на дорогу. Одягнена вона була в якесь лахміття. Та, попри це, постава в неї була, як у високородного чоловіка. А такої довгої та білої бороди Демко ще не бачив. «Звідкіля цей дід узявся?» - дивувався Демко. - У Воронівці таких зроду не було. У Михайлівці теж. І в Вишнівці. А може… Невже це якийсь вовкулака?» Атож, у Воронівці подейкували, буцімто тут починаються володіння всілякої нечистої сили. Ет, як зараз не вистачає Грицика, котрий знає все на світі! Але Грицика не було. І Демко не знав, що робити. Може, вискочити з кущів і торохнути білобородого палицею по голові? Звісно, вовкулаці на інше годі й чекати. Але що буде, коли цей білобородий виявиться не вовкулакою, а справжньою людиною? А в справжніх людей голови такі, що навряд чи витримають удар Демкової палиці. Між тим сивобородий незнайомець вже проминув Демка. А з іншого боку, між кущів, вже виднілася постать Демкового діда. Уздрівши сивобородого, дід Кібчик анітрохи не здивувався. Схоже було, що він знав, хто йому зустрінеться. Діди зупинилися під розлогою осикою, котра ще молодою потрапила в болото і досі не змогла з нього вибратися. - Кажи, чого кликав, - сказав сивобородий. Дід Кібчик відповів не одразу. Спочатку витер спітніле чоло, бо й справді було дуже парко. Лише потому відказав: - Що тобі казати? Сам здогадуєшся. - Здогадуюся, - згодився білобородий. - Ти хочеш знати, що з твоїм онуком. - Саме так, - відказав дід Кібчик. - Душа болить, Кудьмо. А вже ніби й не повинна. Сивобородий незмигним поглядом дивився на діда Кібчика. Мовчав. - Живий твій онук, друже, - сказав нарешті. - І ще довго проживе. - У татарському полоні, - болісно посміхнувся дід Кібчик. - Знаю, яке там життя. Краще б уже смерть. І тут Демко не витримав. У діда було таке змучене обличчя, така згорблена постать, так тремтіли його вуста… - Не в полоні я, діду! - гукнув він і скотився з пагорба. - Утік я! Повернувся!  ХТО Ж ВИВІДНИК? На галяві лежали сакви з хутром. Та краще б їх ніколи не бачити. Спочатку дід зрадів неймовірно. Оце вперше він притиснувся обличчям до Демкових грудей і зросив йому сорочку своїми сльозами. Демко взагалі не бачив, щоб дід плакав. - Ну що ви, діду, - бубонів Демко і сам змахував щасливу сльозу. Зрештою дід Кібчик відірвався від онука. Зміряв поглядом усю його постать, сердито кашлянув. - Знайшовся, - сказав він. - Що ж, підемо до дому. Демко завагався. - Я, діду… не можу зараз. - Це ж чому? - Мушу зачекати на одну людину. Я слово йому дав. І хутро його везу. - Яке ще хутро? - здивувався дід Кібчик. - Он там, біля поваленої вільхи. І коні там… Вони втрьох подалися туди - щасливі Демко та його дід і насуплений дід Кудьма. Демковій спині чомусь було холодно від його пильного погляду. Дід Кібчик невизначено гмукнув, побачивши коні. Тоді поторсав сакви і запитав: - А це що? - Та хутро ж, - пояснив Демко. - Тут і видряче, і боброве, і куняче… Знаєте, діду, тут і моя частка є. Відкуплюся нею від пана Кобильського і повернуся до Воронівки. Або піду козакувати до Байлема. Дід Кібчик дивився на пузаті сакви і думав про щось своє. Нарешті запитав: - Не розумію. Не розумію, чому ти мусиш відкуплятися від Кобильського. Хіба ти не втік з татарського полону? - Втік, діду. Але Тишкевич каже, буцімто пан Кобильський не знав, що я втік, і послав за мене викуп. А Тишкевич каже, що викуп треба відробляти. - Хто цей Тишкевич? - запитав дід Кібчик. - Чи не родич тому Тишкевичу, що погнав тебе до Канівців? - Ні, діду, він не родич. Він той самий Тишкевич і є. - Темна людина, - несподівано втрутився у розмову дід Кудьма. - Багато гріхів на його совісті. - Ви про Тишкевича? - повернувся до діда Кудьми Демко. - Ні, він не завжди злий. Навпаки, він до татарів викуп возив. За мене і за інших. А ще коня мені купив, аби легше було вибиратися зі степу. І каже, що хутром поділиться… З кожним онуковим словом в очах діда Кібчика спалахувало все більше занепокоєння. - Ні, щось тут не так, - сказав він. - На наших панів це не схоже. Бути не може, аби вони згодилися на викуп! Ану, Демку, розказуй усе спочатку. Коли Демко закінчив свою розповідь, на діда Кібчика було боляче глянути. Обличчя йому посіріло ще більше. Він ледве тримався на ногах. - Здається, мій онук злигався з розбійником, - звернувся він до Кудьми. - Так воно і є, - підтвердив Кудьма. - Діду! - зойкнув Дурна Сила. - Ну, що ви таке кажете? Він же з шляхетних! Проте дід Кібчик ніби й не чув онукового зойку. - А хто злигався з розбійником - сам розбійник, - вів далі він. - Тать. І я, виходить, дід оцього татя. - Діду, та як же… Хіба ж я знав… Лише тепер Дурна Сила почав здогадуватися, в чому річ. Тишкевич був не тим, за кого себе видавав. Казав, що їздив до Іслам-бека з викупом, а насправді займався грабіжництвом. А, може, навіть убивав. - Діду, що ж тепер робити? - запитав він. - З тобою все ясно, - відказав дід Кібчик. - З тобою вчинять, як з розбійником. А от як бути мені? Як тепер людям в очі дивитися? - Цитьте! - раптом озвався сивобородий Кудьма. Він до чогось прислухався. Сонце вже сідало за пагорб. Верхів’я дерев ще відсвічувало золотим та зеленим, а внизу вже народжувалися сутінки. І з тих сутінків долинав стукіт копит. «Тишкевич повертається!» - здогадався Демко. Гнів переповнював його. От зараз він скине цього негідника з коня, схопить за горлянку і буде трусити доти, аж доки той зізнається в усьому, що накоїв. У темряві почали вимальовуватися постаті двох вершників. Передній був високий, а задній - наполовину нижчий і чомусь двоголовий…  - Свят, свят, - вихопилося у діда Кібчика. І лише тоді, коли вершники під’їхали трохи ближче, вдалося роздивитися, що то двійко хлопців сиділи на одному коні. Поруч з високим біг якийсь звір, схожий на вовка. Дід Кудьма ступив наперед. - Швайка прибув, - полегшено зітхнув він. - І Барвінок з ним. Вовк вискнув тоненьким, мов у цуценяти, голосом і кинувся на груди Кудьмі. Швайка, посміхаючись, зіскочив з коня. - Здорові були, ді… У ту ж мить Дурну Силу немов підкинуло в повітря. Він схопив Швайку за горлянку і повалив на землю. - Ага, впіймався! Діду, ось він! Барвінок рвонув було на допомогу хазяїнові, проте владний оклик діда Кудьми спинив його. А Швайка відчайдушно борсався під нападником. Проте не було зараз у світі такої сили, яка допомогла б йому вивернутися з-під Демка. - Я його знаю, діду! - переможно гукав Дурна Сила. - Це татарський вивідник! Це все з за нього! Хлопці отетеріло витріщилися на Демка. Дід Кібчик теж завмер з роззявленим ротом. Від здивування він навіть костура випустив з рук. Лише сивобородий Кудьма нічому не дивувався. Здається, йому було відомо все наперед. Першим отямився Грицик. Він спурхнув з коня і вчепився в Демкове волосся. - Відпусти! - закричав Грицик. - Пилип не вивідник! Це ти вивідник із своїм Тишкевичем! - Га? - перепитав Демко і повернувся до хлопця. Його обличчя набуло пришелепкуватого виразу. - Не вивідник? А мені ж казали… Швайка скористався з нагоди і так стусонув Дурну Силу коліном у живіт, аж той зі стогоном відкотився убік. А Швайкова шабля ніби сама собою злетіла в повітря. - Зачекай, - зупинив Швайку Кудьма. - Ще встигнеш. - Встигну? - люто перепитав Швайка. - Через такого ось усе Придніпров’я шумить, нібито я за продався татарві. Звідкіля ти це взяв? - звернувся він до Демка. - Тишкевич сказав, - ледь чутно прожебонів Дурна Сила. Йому знову спало на думку, що він вчинив щось не те. Якусь мить Швайка пильно придивлявся до Дурної Сили. Тоді скреготнув зубами і вклав шаблю в піхви. І тут пролунав хлоп’ячий сміх. То сміявся Грицик. - Демку, та то ж Тишкевич тебе піддурив, як маленького хлопчика! - сказав він. - Це ж Тишкевич вивідник, а не Швайка! Ми сиділи у схованці і чули все, що той казав цьому, як його… - Іслам-бекові, - підказав Швайка і відійшов убік. Він не міг навіть дивитися на зніченого Демка. Запала довга мовчанка. - Краще б ти зарубав його, Пилипе, - нарешті обізвався дід Кібчик. - І мене разом з ним. - Бруднити об такого дурня святу шаблю? - зневажливо відказав Швайка. - А до вас, діду, я не маю нічого. Не ви ж винні, що воно дурне від народження. Дурна Сила все ще сидів на землі і з благанням дивився на діда Кібчика. Здавалося, його не так страшило те, що він злигався з Тишкевичем, не Швайкова шабля, а зіщулена, нещасна дідова постать. - Діду, ну чого ви на мене так дивитеся? - жалібно канючив він. - Ну, так воно вийшло… Винен я. Ну, робіть зі мною що хочете, тільки не будьте такі… - А й справді, - втрутився Швайка. Злість минула, і тепер йому навіть стало смішно, як допіру Грицикові. - А й справді, що ж тут такого? Ну, обдурив його той пройдисвіт, дарма, що в пани пнеться. То що - життя за це позбавляти? Коли б ви мене, діду, запитали, що з ним робити, я сказав би: обламати об нього з десяток лозин - та й по тому. Може, порозумнішає. - Та вже ламав, - зізнався дід Кібчик. - І не тільки лозу. Не допомагає. - Тоді давайте я візьмуся за нього, - зголосився Швайка. Він підійшов до кущів верболозу, шаблею скосив кілька лозин і повернувся до гурту. - Ану, скидай штани, - звелів він Дурній Силі. Тонко цвьохала у повітрі замашна лозина. При кожному ударі Дурна Сила здригався, але мовчав. Мабуть, загартований уже був. А Швайка розмірено працював лозиною і примовляв: - Ось тобі, дурню, за те, що соромиш діда свого! А оце - за те, що ославив мене! А оце - щоб Тишкевича менше слухав! І ніхто не завважив, як стали сторч Барвінкові вуха. Ніхто не почув за посвистом лози, як він тихо загарчав. І лише ледь помітний порух руки діда Кудьми заспокоїв вовка. Нарешті Швайка відкинув убік останню пошматовану лозину і сказав: - А тепер, діду, забирайте свою радість, та й по всьому. І давайте домовимося: ніхто нічого не чув і не бачив. Правда ж, хлопці? - звернувся він до Санька з Грициком.  - Я не бачив, - сказав Санько. - Мене тут узагалі не було, - запевнив Швайку Грицик. - От і добре, - сказав Швайка. - А ви, діду, беріть свого онука і розійдемось. Дурна Сила, кривлячись на кожному кроці, рушив за дідом Кібчиком. - А хутро? - зненацька обізвався дід Кудьма. - З ним як бути? Усі втупилися у сакви з хутром. Швайка витрусив сакви, легенько доторкнувся рукою до лискучої шерсті. - Гарне хутро, - похвалив він. - Це ж чиє? - Найменша в’язка - то Сороки, - похмуро пояснив Дурна Сила. - Найбільша в’язка - Грекова. А оце - Янька Верховодки. А ця - Очеретянки. - Нема вже ні Верховодки, ні Сороки з Очеретянкою, - похмуро зауважив Швайка. - Порубав їх Тишкевич. Як останній боягуз - по спині шаблею. Один лише Грек дивом урятувався. - Попадеться мені той Тишкевич, - скрипнув зубами Демко. - Мовчи вже, - скривився дід Кібчик. - От же ж лихо! То ж не просто хутро, то чиясь надія на краще життя. Це ж матір чи сестру з неволі хтось викупити хотів. А воно он як вийшло… Що ж робити, Кудьмо? - Хутро твій онук привіз, - не одразу обізвався дід Кудьма. - Так що роби, як велить твоя совість. - Совість, кажеш, - зітхнув дід Кібчик. - Совість. Вона велить хутро повернути туди, де його взято. А там уже вирішать, що з ним робити. Збирайся, - звелів він онукові. Дурна Сила, ледве перебираючи непокірними ногами, почав прив’язувати сакви до сідел. Усі мовчки за ним спостерігали. - Не варто йому повертатися у плавні, - несподівано сказав Швайка. - За крадіжку там карають смертю. Закон такий. - Знаю, - відказав дід Кібчик. - Але як буде, так і буде. Та й не сам він їхатиме. Я теж з ним. Що йому випаде, те й мені. - Добре чиниш, - схвалив дід Кудьма. - Тоді, діду, вислухайте мене уважно, - сказав Швайка. - Спочатку зазирніть до Вирвизуба. Він у них там головний ватаг. Розкажіть йому все як було, може, й допомогу якусь надасть. А заодно, коли неважко, і цих коней передасте. Бо вони його. І ще скажіть, що я дуже прошу за онука вашого. - Передам, - запевнив його дід Кібчик. - Спасибі тобі, Пилипку, за серце незлостиве. Спасибі й тобі, старий друже, - вклонився він дідові Кудьмі. - І прощай. Бо більше, мабуть, уже не побачимося. - Значить, до Воронівки уже не повернешся… - чи то запитав, чи то зробив висновок дід Кудьма. - Нема мені більше чого там робити. І не навчений я у Сірка очі позичати. Він поволі підійшов до коней, сів на одного з них і подався вузькою зарослою дорогою, що вела до Сули, а там і далі. Може, аж до самого Чорного моря й турецьких берегів. Демко поправив сакви, підібрав палицю і подався, не озираючись, слідом. Стукіт копит довго ще відлунював у нічній тиші. Але незабаром і він розчинився у шорсткому шумовинні очеретів.  |