Джури козака Швайки. Джури козака швайки ббк 84. 4 Укр 6 р 90 Усі ми знаємо імена Северина Наливайка, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи. А ким були найперші козаки
 Скачать 11.93 Mb.
|
|
ЗАСІДКА Саїд-мурза повагом вибрався на вершину пагорба. Навколо нього стояло готове до бою військо. А далеко попереду розляглися неозорі дніпровські плавні. Такі неозорі, що за ними навіть Дніпра не було видно. Лише бовваніли на обрії латаття дерев. Десь там мали бути острови, на яких зачаїлися уруські козаки. Перед плавнями метушилося з півсотні невірних. Скидалося на те, що вони лише щойно уздріли перед собою таку могутню силу і тепер з жаху не знали, що чинити. Саїд-мурза показав у злостивій посмішці білі зуби. Зараз він помститься за всі приниження, яких зазнав два тижні тому. Тоді Саїд-мурза дивом утік з тієї колотнечі, яку влаштував йому невидимий гяур Швайка та його поплічники. Потому зо три дні збирав своїх підданців, що розповзлися по улусу зализувати рани. Ще день пішов на те, аби з’ясувати, хто з них проґавив появу урусів, і гідно покарати винних. Таких виявилося близько сотні. Тепер їхні очі вороняччя розносить по всьому степу. І от сьогодні він підійшов до плавнів з п’ятьма тисячами розлютованих, як і сам, ординців. Щоправда, обережні радники нашіптували, що треба звернутися по допомогу до інших мурз. Але він, Саїд-мурза, відкинув ці боягузькі поради. Бо пристати на них - це зізнатися у власному безсиллі. Ні, є ще в його улусі воїни, і є ще сила, здатна розтоптати цих мерзенних болотяних гадюк, що зовуться уруськими козаками! Вони здатні лише на те, аби кусати з-за рогу чи нападати на сонних. А стати один на один з меткими ординцями - на це в них снаги не вистачить. Неподалік від Саїд-мурзи щулився Тишкевич. Одіж на ньому була пошматована, на тілі досі не зажили рубці від канчука, яким Саїд-мурза пригостив його два тижні тому. Якось не тією стежкою покотилося життя Тишкевичеве. І до своїх челядників не приб’єшся, бо ж вельможі всієї України либонь уже знають, як він підняв дубця на свого господаря, ясновельможного пана Кобильського. І не тільки вельможі - уся Переяславщина регоче з пана. А той за голову Тишкевича заломив таку ціну, що можна купити табун добрячих коней. І ясно як Божий день, що колишні товариші такої нагоди не проґавлять. І до козаків теж не приб’єшся. Тишкевич аж зіщулився, як уявив біля себе Швайку та його друзів. Ні-і, козаки куди страшніші від челядників пана Кобильського! От і лишилося йому дійти згоди з татарами. Та й у них, схоже, не дуже розпанієш. Бач, відшмагав його Саїд-мурза, мов сидорову козу. А за що? Хіба ж він, Тишкевич, винен у тому, що Швайка в котрий раз обвів навколо пальця усіх татарів і сповістив переяславському старості про їхній напад? Хіба є якась його провина в тому, що козаки біля Вербової балки налетіли на Саїд-мурзу, мов шуліки на недолугих курчат?  Помахом канчука Саїд-мурза підкликав до себе Тишкевича і запитав: - То скільки, кажеш, у тому болоті урусів ховається? - Сотень з п’ять чи шість, ваша величність. А може, й більше. Проте не набагато. Саїд-мурза скоса зиркнув на нього і відвернувся. Якщо цей запроданець не бреше, то його воїнам тут робити нічого. Щоправда, на ясир теж годі сподіватися. Проте не в ясирі справа. Головне - розтрощити, винищити невірних до ноги! Щоб більше й носа не сміли висунути зі своїх смердючих плавнів. Саїд-мурза ще раз обвів поглядом далекі очерети. Тоді підкликав одного з тисяцьких і сказав: - Он тих, що крутяться перед плавнями, - винищити до ноги! А слідом за ними - тих, що на острові. Полонених не брати. А поведе тебе ось цей… - Саїд-мурза зневажливо кивнув на Тишкевича. - Коли що - йому першому стяти голову. Тисяцький прожогом злетів з пагорба і щось пронизливо вигукнув. За ним з вереском і свистом полетів його загін. Козаки, що безладно метушилися біля плавнів, зупинилися, мовби не знали, що їм робити. І лише тоді, коли татари опинилися від них на відстані доброго польоту стріли, розвернули своїх коней і, замахавши нагаями, подалися углиб плавнів. Що може бути приємніше для серця, ніж спина нажаханого супротивника! Пустив тисяцький свого коня учвал, свиснув, не цілячись випустив стрілу - ще рано. Дорога в’юнилася між шелюгою, що ставала дедалі вища й густіша. З’явилися перші водяні плеса. Козаки то щезали за закрутом дороги, то знову вигулькували перед татарські очі. І щораз ближче. Не тільки у тисяцького в радісному збудженні закалатало серце - його почали обганяти інші воїни, ще молодші, ще затятіші. А козаки - ось вони, майже поруч! Можна арканом дістати, можна шаблею стяти голову з плечей… А козаки прогримкотіли вузенькою кладочкою з тонкого вориння - і розтанули в плавнях, наче їх і не було. Лише задній глузливо озирнувся на татар і махнув рукою. І від того помаху раптом заворушилося вориння на кладці і розповзлося перед носом переднього татарина. То зачаєні в очеретах козаки дружно смикнули за мотуззя… Передній ординець, навіть не встиг збагнути, що сталося - і з розгону шубовснув у грузьку трясовину. За ним горохом посипалися його товариші. За якусь хвилю уся передова татарська сотня бовталася в баюрі. Сотня, що летіла за передовою, уздрівши небезпеку, різко смикнула за поводи, і коні стали дибки. Проте на них наступали інші татари, які ще не збагнули, що сталося. Зчинилася веремія. І в цю мить з очеретів пролунав гучний голос Остапа Коцюби: - Бий! Тисячі стріл сипонули в татар. Голосно зойкнули поранені, пронизливо заіржали коні. Татари, відстрілюючись, почали розвертатися, проте в такій тісняві зробити це було нелегко. А стріли летіли хмарами. Люті стріли, пущені з близької відстані, майже впритул. За лічені хвилини з першими нападниками було покінчено. Саїд-мурза, оточений охоронцями, стояв на тому самому пагорбі. Він бачив, як перші сотні врізалися в очерети слідом за втікачами, як почала набирати розгін уся тисяча. - Гарно йдуть, - шепотів Саїд-мурза. - Гарно… Атож, сотні летіли темними розгонистими лавами і щезали у невидимому звідсіля проході між очеретами. Здавалося, ще трохи - і передні випірнуть аж ген біля Дніпра, де ледь-ледь синіють купи дерев. І раптом сталося щось незбагненне. Остання сотня почала уповільнювати свій навальний біг і, врешті, зупинилася. Затим від неї відділилася темна цятка і полетіла, збільшуючись в розмірах, у бік Саїда-мурзи. Найближчі беки та охоронці тривожно перезирнулися. Вісник вихором підлетів до пагорба. Його нажахане обличчя вкривали плями крові та бруду. - Що трапилося? - гукнув Саїд-мурза, не чекаючи, поки вісник вибереться на пагорб. - Чому зупинилися? - Засідка… - прохрипів вісник. - Заманили невірні в мішок. З трьох боків трясовина… А вони з за неї… б’ють. - У-у, шайтан! - вихопилося у Саїд-мурзи. - А де Тагір-бек? Передай, що голову йому знесу, коли не проб’ється до Дніпра! - Нема кому передавати… Загинув Тагір-бек. Один з перших. Схопився Саїд-мурза за карк, начебто йому забракло повітря. Злякано відсахнулися найближчі нукери. А за мить над степом пролунав такий лютий вигук, що навіть коні прищулили вуха: - Взяти! Усі вперед! Спалити плавні! Щоб і сліду не лишилося! Друга тисяча, наче з пращі, рвонула до плавнів, за нею - третя. Інші, розгорнувшись широким віялом, подалися в обхід. Та біля плавнів довелося спішитися. Грузько, на конях не проїдеш. Он вже передні несамовито іржуть, намагаючись виборсатися з трясовини. А від пагорба все летіли посланці мурзи зі щораз жахливішими наказами. Знехотя злізли ординці з коней і почалапали в очерети. Страшні козаки в плавнях, проте Саїд-мурза у гніві ще страшніший…  БИТВА У ПЛАВНЯХ - Ну, почалося…- видихнув дід Кібчик. Він нетерпляче тупцяв перед берестком, на який щойно вибрався Вирвизуб. А той, приклавши долоню до чола, пильно вдивлявся в те, що відбувалося за плавнями. - Втяглися в горловину, - доповідав він дідові. - Наздоганяють наших. Невже наздоженуть? І він замовк. - Ну, що там? - нетерпеливився дід Кібчик. - Та кажи вже, не тягни кота за хвіст! - Зачекайте, діду, - відмахнувся Вирвизуб. - Здається, наші розтягли гатку. О, почалося! Ну й молодець же ти, Пилипе, що придумав отаке! - Молодець… - пробурмотів Швайка, який стояв неподалік. - Хто придумав, а хто цим скористався… Він не знаходив собі місця. Подумки проклинав і Вирвизуба, і діда Кібчика, і Остапа. Остапа - чи не найбільше. Ще б пак - адже це йому, Швайці, спало на думку, як можна винищити впень передовий татарський загін. Гадав, що саме йому цю справу й доручать, проте втрутився Остап Коцюба. - Ні, товариство, - сказав він. - Доручіть цю справу мені. Зачекай, - зупинив він Швайку, який намірився було щось заперечити. - Звісно, раз ти це придумав, то повинен і завершити. Але ж ти в нас один. І не сперечайся. Загинуть десятки таких, як я, загинуть всі, хто є на цьому острові, - а ти повинен залишитися живим. Бо хто ж тоді оповіщатиме села про татарські напади? - Дурниці верзеш! - обурився Швайка. Проте Вирвизуб, а за ним дід Кібчик, а тоді й інші старшини, намагаючись не зустрічатися поглядом з Пилипом, вирішили, що очолити засідку мусить не Швайка, а Остап. Тож тепер Швайка подумки проклинав цього прибульця з-за порогів. Але й потерпав за нього, бо в Швайчинім задумі був один ґандж. Замість того, щоб гнатися за десятком другим козаків, татари могли б віялом розсіятися плавнями. Тоді вони неминуче зайшли б за спину засідки, і хлопцям довелося б непереливки. Та, на щастя, цього не сталося. А Вирвизуб усе не злазив з берестка. Він мовчав. Лише час до часу відмахувався від нетерплячих дідових запитань. Зненацька злетів з берестка на пругку землю, обтрусився і сказав таким голосом, ніби йшлося про ківш води: - Помиляєтеся, діду. Почалося не тоді, коли ви сказали, а оце тільки тепер. Повалили цілою ордою. - Віялом чи клином? - швидко запитав Швайка. - І віялом, і клином. Так що не тільки Остаповим хлопцям буде сутужно. Ну що ж, панове товариство, час рушати до своїх братчиків. І давайте обнімемося на прощання, бо, може, вже й не зустрінемося на цьому світі… Степняки були певні своєї сили в чистому полі. Вони звикли битися гуртом і на конях. А в плавнях гірше - там конем не проїдеш, і плече товариша не відчуєш. Це позбавляло татар їхнього звичного завзяття. До того ж, не було під ногами й твердої землі. Замість неї пругко й підозріло погойдувалися торф’яники, що межували з привабливо зеленими мочарами. Та варто лише ступити на них - і нещасний уже ніколи не побачить білого світу. І комарі заїдали. Леле, скільки тут їх вилося! За ними інколи й неба не видно. І годі було за хмарами кровожерних пискунів завважити укляклого козака, який зливалася з зеленаво-брунатними очеретами! Помічаєш його лише тоді, коли поруч впаде товариш зі стрілою в горлянці, а на тому місці, де щойно стояв клятий гяур, легенько гойднуться очерети. Десятки ординських стріл миттю летять в те місце, та марно - козак уже далеко, і знову вибирає на ступну жертву. Тож степняки йшли плече в плече. А в глибині плавнів визирали не стільки ворога, скільки розшукували подібних до себе. Воронівці засіли в глибині плавнів на одному з плавучих острівців. Вони обклалися зеленими кулями від татарських стріл і в шпаринки між очеретами спостерігали за тим, що діється навколо. Та спочатку до них долинав лише відгомін битви. - Ну й де ж ті татари? - нетерпеливився Левко Заярний. - Так, дивись, просидимо в цій баюрі усе на світі.  - Встигнеш з козами на торг, - заспокоював його Василь Байлемів. Сьогодні він був уже не сотником. На козацькій раді вирішено було розділитися на десятки, бо ж сотнею в плавнях не повоюєш. Десятником став навіть Вирвизуб. Лише Остап Коцюба очолив дві сотні. Та й то тому, що мав пильнувати найкоротший і найбільш протоптаний шлях до Бобрового острова. Інші шляхи здебільшого вели в такі нетрі, що чужакам вибратися з них було майже неможливо. Половину з них протоптали самі козаки, щоб збити з пантелику незвиклих до плавнів степняків. - Демку, а навіщо ти взяв свою довбню? - не вгавав Левко. - Комарів бити, га? Довбня потрібна в чистому полі. А тут на тебе гуртом ніхто не кидатиметься. Краще б уже шаблюку взяв. - Хто зна, - відказав на те Манюня і, мов живу істоту, погладив свою зброю. - Звик я до неї. Та й дідо про шаблюку нічого не казали… Як вони там? Дід Кібчик, як і інші старі та ті, хто одужував, залишилися на Бобровому острові. Важко поранених козаків та Санька з Грициком дід заздалегідь запроторив у такі нетрі, що навіть Швайка не зміг би їх розшукати. Нараз Василь Байлемів почув віддалений шурхіт і застережно підняв руку. Воронівці затамували дух. Шурхіт ставав дедалі гучніший і зрештою перетворився на оглушливий тріск. Здавалося, ніби очеретами жене гурт потривожених свиней. Нараз в одному місці очерети хилитнулися раз, вдруге - і з них визирнуло пласке обличчя. Левко поклав стрілу на тятиву лука, проте Василь показав йому кулака, і той завмер. Ординець сторожко повів очима навсібіч. Затим вирішив, що небезпеки немає, і вийшов з очеретів. За ним вигулькнув другий татарин, третій - і за хвилину перед воронівцями, мов на вибір, стояло десятків зо три ординців. А тріск в очеретах усе не вщухав. - Бий! - упівголоса наказав Василь. Рій козацьких стріл вдарив у груди зайдам. За ним другий, третій… Повалилися на землю мертві, зойкнули поранені, позадкували в очерети живі. Татари відповіли зливою стріл. Очеретяні кулі аж застрибали від них. Воронівці миттю припали об личчями до торф’яника. Вони вирішили перечекати, доки ворог вгамується, перш ніж підводити голови. Проте стріли безупинно висвистували над ними. - Схоже, нам тут робити нічого, - вирішив Василь. - Треба переходити на інше місце. За мною! Воронівці поповзли в протилежний від ординців бік острівця, затим подолали нешироку протоку вплав, бо хоча води було по коліна - під нею зачаїлася глевка безодня… Татари ще довго обстрілювали безлюдний острівець. Тоді шаблями накосили побільше очерету, зв’язали його в кулі і, вкладаючи перед собою, поодинці перебралися на острівець. Таким же робом подолали й протоку за ним. І знову заглибилися в очерети. Тонкий шар коріння не витримував ваги тіла, і ординці раз по раз провалювалися в глевку смердючу багнюку. Звідусіль долинали прокльони й волання про допомогу. Зрештою ординці почали думати не про зустріч з козаками - вони мріяли про тверду і звичну землю… Нараз до них озвалися татарською мовою: - Ходіть сюди! Тут сухо! Радісно заволали татари, і один поперед одного кинулися на той голос. Невдовзі бігти стало легше, а потім у шпарці промайнула весела сонячна галявина. Вихопилися на неї ординці щільним натовпом - і знову в них полетіли рої козацьких стріл. То Швайка, зібравши з півсотні братчиків, погукав зайд і влаштував їм теплу зустріч. Та все ж відбилися ординці, відігнали козаків углиб плавнів, хоч і втратили майже половину своїх товаришів. Затим, трохи перепочивши на суходолі, вирушили далі. Тільки тепер посувалися вони набагато обережніше. І коли почули ще один вигук - не гаючись, випустили в той бік сотні стріл. Їм у відповідь прилетіло не менше. Майже з півгодини тривала перестрілка, аж доки ординці втямили, що цього разу билися зі своїми. І в цей час, собі на лихо, з’явився перед їхніми очима Тишкевич. Йому вдалося вибратися з тої страшної веремії, що зчинилася біля розібраної гатки. Якимось дивом його відкинуло убік - туди, де чистої води було трохи більше. Звиваючись вужем, ніким не помічений, випірнув він межи кущів рогози і втік подалі від бойовиська. Зрештою втратив напрямок, втратив відчуття часу. Лише злякано завмирав, коли до нього долинав шурхіт чи українське слово. Тому аж знетямився з радощів, коли почув мову ординську. Кинувся на неї, та, побачивши зведені в його бік десятки луків, вигукнув: - Я ваш! Тишкевич я! І більше нічого сказати не встиг. Кілька стріл вп’ялося в нього, і Тишкевич звалився в трясовину. А от Грицик з Саньком почувалися найнещасніши ми в світі. Щоправда, Санькові було трохи легше.  Він перев’язував поранених, зашіптував болі, поїв зіллям. А Грицик сидів край болота і, обійнявши могутню шию свого Петрика, скаржився йому: - Бач, які вони? Як вивідувати щось - то будь ласка, Грицику, а як битися… Загнали сюди і кажуть, щоб звідси й не потикався. А я, може, теж козак, я, може, теж битися хочу… Бугай лежав поруч з Грициком, ремиґав і час від часу вдоволено зітхав. Давно йому не було так гарно на душі. Чудова паша, слухняні корови, що зараз відпочивали за кущами неподалік, а над усе - оцей маленький господар, котрий нарешті знайшов час, аби, як і колись, посидіти поруч. Оце, мабуть, і є воно, коров’яче щастя… - І Швайка теж цяця, - жалівся Грицик далі. - Казав, що без мене ні кроку, а сам… Грицик замовк, його увагу привернув невиразний шум в очеретах. З кожною миттю він усе ближчав. - Саньку, чуєш, хтось іде до нас! - гукнув він. - Мабуть, дід повертаються! Проте замість діда Кібчика з очеретів вийшло четверо татарів. Не вийшли, а вивалилися, висолопивши язики. Були вони готові до всього, навіть до козацьких шабель - аби лиш вибратися з жахнючих очеретів. Проте замість козаків побачили вони картину, якій і самі не повірили: затишна галявина, на галявині - два хлопчики і бугай, що мирно жує вічну свою жуйку… - Татари! - вихопилося у Грицика. Один з козаків, над якими клопотався Санько, підвівся і потягся до шаблі. Блаженні посмішки сповзли з татарських облич. Прибульці вихопили зброю і рушили вперед. - Заворожи їх, Саньку! - заволав Грицик. Його власна шабелька, що невідомо як опинилася в руках, здалася йому іграшкою перед кривими ординськими блискавками. Санько втупився в прибульців. Вуста шепотіли слова ворожби, а в голові невідомо звідки спливли слова діда Кудьми, сказані колись: «Ворожба, дитино, діє на тих, хто тебе слухає. А в битві, коли ніхто нікого не слухає…» Здається, мав дід рацію. Хоч би зупинився хтось, хоч би повернув назад. Ні, йдуть, як і раніше. Один уже за три кроки від Грицика… І тут рудою блискавкою промайнув бугай Петрик. За мить тіло переднього прибульця ганчіркою загойдалося на його рогах. Затим грудкою злетів у повітря другий бусурмен. Третій встиг змахнути шаблею, і з-під шкіри Петрика бризнула кров. Проте - що та шабля Петрикові? Один стрибок - і вона вже валялася в траві, а Петрик з ревінням топтав непорушне тіло її власника. Четвертий ординець залементував і кинувся на втьоки. Проте не туди, звідкіля прийшов. Нажахані очі бачили лише блакитне плесо, а за ним - рятівні очерети, де можна сховатися від цієї рогатої потвори… З розгону стрибонув ординець у бездонну трясовину за мить до того, як Петрик мав підняти його на роги. Але не втримався й бугай. Високо в повітря злетіли бризки, хлюпнула на берег хвиля, хмари намулу заклубочилися поверхнею… За хвилину все стихло. У небі над плавнями повільно ширяв орел могильник. Дивився на землю своїм незмигним оком і дивувався, чого це люди щось знову не поділили. Одні засіли в очеретах, інші чорними потічками накочуються на них. Накочуються і щезають, мов дніпрові хвилі в піску. І знову накочуються… Одна з ординських сотень, точніше, те, що від неї залишилося - чотири десятки піших - таки прорвалася до Дніпра. Вихопилися ординці з очеретів саме навпроти Бобрового острова. Якийсь час роздивлялися водну гладінь могутньої ріки, курені на острові, дідів та кількох кульгавих козаків, що з глибини острова поспішали до них на своїх ненадійних ногах. Різко крикнув старший ординець, сипонули татари над водою в пошуках захованих човнів. І доки старі та криві добиралися до берега - ординці були вже посередині протоки. І хоча кілька з них навіки завмерло зі стрілою у грудях - бігали діди погано, зате стріляли на диво вправно - човни вже приставали до острова. - Хлопці, ховайтеся у Воронівському курені! - гукав дід Кібчик і посилав у нападників стрілу за стрілою. - До Воронівського куреня дибайте! Хотіли діди запитати, чому треба ховатися саме у Воронівському курені, проте на запитання не було часу - татари вже вистрибували на берег. Задкуючи, діди стрілами стримували татарів і поодинці щезали за дверима Воронівського куреня. Останнім ускочив дід Кібчик.  - Добре, що в них луки намокли, - сказав відсапуючись. - Бо вже лежали б ми всі під дверима. Ану, хлопці, до бійниць! Крізь маленькі віконця бійниці було видно, як обережно, півколом, підкрадалися до куреня татари. Схоже, дід Кібчик мав рацію, бо ординські стріли летіли куди завгодно. Зате діди стріляли так, як ніколи до цього. То один, то інший нападник, вихоплюючись з-за дерева, падав лицем у землю. - Молодці, хлопці! - кричав дід Кібчик. - Покажемо нечестивцям, де раки зимують! Нараз татарів не стало видно. Мабуть, радилися, сховавшись за кущами. Зненацька звідтіля вилетіла стріла з запаленим клоччям і впала на очеретяний дах. За нею друга, третя… Незабаром війнуло жаром, їдкий дим почав вичавлювати сльози з очей. - Тримаймося, браття! - підбадьорював дід товаришів. - Тримаймося до останнього! А коли в курені стало нічим дихати, дід скликав усіх до задньої стіни і почав гарячково відкидати від неї всілякий мотлох. Незабаром у стіні зачорніла дірка. Під нею погойдувалася вода. - Пірнайте якомога далі і беріть ліворуч, - сказав дід. - Там лози такі, що татари повік не знайдуть! І, тримаючи лука високо над головою, перший ступив у воду. Татари з за кущів спостерігали, як горить край берега курінь з дідами. - Пильнуйте за дверима, - звелів старший. - Вбивати всіх! У полон не брати! Проте з дверей ніхто не виходив. Незабаром дах завалився. Ординці кинулися до інших куренів. Проте з лоз їм у груди ринув град стріл. То стріляли ті ж самі діди. Незабаром надбіг з хлопцями всюдисущий Швайка, котрий побачив дим на острові. З татарами було покінчено. А бій у плавнях не вщухав. Хтось із татарських тисяцьких у шалі наказав палити плавні. Та хіба ж можна було це зробити, коли поряд з однією торішньою очеретиною росли три зелені, що й не думали розгорятися? Тільки й того досяг тисяцький, що від ядучого диму стало менше комарів. Зате інші загони, відчувши запах диму, подумали, що на них от-от налетить вогненний пал і кинулися в той бік, де, на їхню думку, мав бути твердий берег. Проте де був той берег, мало хто з них міг визначити. А ті, кому врешті-решт пощастило вибратися, нізащо не хотіли повертатися назад у плавні. Лютували старшини на березі, зносили найнепокірнішим голови, проте нічого домогтися не могли. Страшний гнів Саїд-мурзи, проте плавні з невидимими козаками були набагато страшніші. А Саїд-мурза усе ще стояв на пагорбі і в задумі гриз нігті. Ранковий шал уже давно минувся, натомість у його душі оселився невиразний острах. Зазвичай Саїд-мурза сам водив ординців за собою, перший нападав чи то на польських жовнірів, чи на уруську сторожу, чи на своїх же беїв, коли не вдавалося дійти згоди. І от вперше в житті не знав, що робити. Острах дедалі сильніше стискав йому груди. Колись, ще зовсім малим, Саїд-мурза заблукав у плав нях і на все життя запам’ятав той жах, що охопив його. Ні просвітку, ні виходу. Темна вода, грузьке дно і мовчазні очерети над головою. Як у пастці. За кілька кроків йому здалося, що ніколи вже не побачить ні степу свого, ні табунів, ні батька з матір’ю. Щось ніби вхопило його за горлянку сухими скреготливими пазурами… І от - знову плавні. Що ж робити? Мимоволі скосив очі на нігті. Вони були обгризені до краю, думати вже не було чим. Очевидним було лише одне - в плавнях з’явилася сила, з якою ординцям Саїда-мурзи не впоратися. Потрібна була допомога інших мурз, а, можливо, й самого кримського хана. Та все ж він на щось чекав. Чекав, коли сонце звелося над головою, чекав, коли воно почало хилитися на захід. Проте ніхто не поспішав до нього з радісними звістками. Орда Саїда-мурзи як пірнула у плавні, так до цього часу й не вибралася. Він зважився лише тоді, коли сонце одним краєм торкнулося плавнів. Востаннє куснув залишки нігтів і звелів: - Сурміть відхід. Пронизливо заверещали дудки. За мить перші татари висипали з очеретів, мов зграя наполоханих горобців. Не озираючись, скочили на коней і полетіли до пагорба, на якому стояв Саїд-мурза. Кожен краєм ока завважував, як порідів його десяток, його сотня. Майже половина залишилася у плавнях. Проте ніхто навіть не думав про помсту. Кожен був радий, що нарешті вибрався з того пекла, яке називається дніпровськими плавнями. Стояли татари до глупої ночі, чекали, що, може, ще хтось вибереться. А коли сонце знову зійшло над степом - у ньому було порожньо.  ДЖУРИ ВИРУШАЮТЬ У ДОРОГУ - Отепер можеш радіти, - сказав дід Кібчик Левкові Заярному. - Чому мовчиш? - А що ж тут радіти? - хрипко озвався Левко. - Майже всі хлопці в плавнях залишилися. - Як це трапилося? - по довгій паузі запитав дід. - Та як… Робили, як ви нам веліли: викурять татари з одного острівця - перебираємось тихцем на інший. От ми тричі й перебиралися. Кожен по десятку, а то й більше ординців уклав… А на четвертому зіткнулися з ними. Вони ще раніше туди дісталися. Якби не Демкова довбня, може, й не вибрався б ніхто звідтіля. Крім мене з Демком, живі зосталися лиш Володко Кривопичко та Тиміш Одуд. Та й ті невідомо, чи доживуть до ранку… Дід Кібчик мимоволі зиркнув туди, де під кущами стогнали поранені. - Немає правди в цьому світі, - поскаржився він. - Такі молоді хлопці - і гинуть. А такі шкарбани, як я, чомусь тримаються. Два дні після битви бродили козаки у плавнях. Шукали тих, хто, може, ще подавав ознаки життя. Проте таких було мало. Десь навіки залишився в очеретах Остап Коцюба, нащадок останнього великокняжого дружинника. Разом з ним полягло й двісті його товаришів, що захищали найближчі підступи до козацького острова. Жоден з них не повернувся. Але й ординці не пройшли. Не було й Мацика з товаришами. На відміну від воронівців, вони ще не звикли до плавнів, тож боялися трясовини не менше, ніж татари. Тому й вирішили не переходити з одного острівця на інший, а закріпитися на одному. Там вони й билися, обклавшись очеретяними кулями. Билися, аж доки ординці підпалили кулі. Так і згоріли живцем Мацикові товариші, віддавши перевагу вогню перед трясовиною. - А куди ж дивився Мацик? - гарячкував перев’язаний з голови до ніг Вирвизуб. - Він уже ж ніби звик до плавнів. Чому не вмовив хлопців перебиратися на інший острів? - Мабуть, загинув серед перших, - висловив здогад Швайка. Вирвизуб теж втратив майже всіх братчиків. Але вони не дозволили ординцям зайти за спину Остаповим сотням. Де саме бився Швайка - ніхто не знав. Проте кожен з козаків стверджував, що в найскрутніші хвилини поряд з ним був саме Швайка. Живими лишилися близько чотирьох сотень козаків. Та й то, більша половина з них поки що не могла рухатися. - Не доведи Господь, татарва знову наскочить, - бідкався Вирвизуб. - Як тоді будемо боронитися? - Не наскочить, - заспокоїв його Швайка, котрий тільки-но повернувся зі степу. - Навпаки, вони бояться, щоб ми цього не зробили. Санько з Грициком ходили набурмосені і навіть не дивилися на діда Кібчика зі Швайкою. - Ич, понадувалися, як жабенята перед дощем, - кепкував з них Вирвизуб. - Вони вам, діду, цього не пробачать. Як тільки візьмуть віжки в руки - вас першого потурять з плавнів. - Дай-но Боже, - посміхався дід Кібчик. - Хай збудують мені хатку десь неподалік, покличу я небогу Мокрину та й будемо удвох хазяйнувати… А ви приходитимете до нас на вареники. - Е, щось ви, діду, не того… - заперечив Вирвизуб. - Ви ж нещодавно були проти того, щоб жінки хазяйнували на острові. - Та я ж не про козацький острів кажу, - заперечив дід Кібчик. - Я плавні маю на увазі. Оно, коли ми ще молодими стояли за канівськими засіками, то неподалік і сім’ї деяких наших братчиків жили. Наскочать татари - жінки з дітьми в лози біжать, а братчики - до засіків. Відіб’ємося - знову сім’ями живуть. - Чом же ви там не залишилися? - запитав Вирвизуб. - Чому ж не залишилися? - заперечив дід Кібчик. - Залишилися. Там і досі ті сім’ї живуть. Тільки ж ми за Хаджі-гірея трохи замирилися з татарами, тож і розійшлися по домівках. А тепер, бач, знову орда сказилася… То от я й думаю - чом би й тут такого не запровадити? - Еге ж, тут нашим є де розвернутися, - згодився Вирвизуб. - Тут багато таких місць, що не тільки татари, а й комарі не знайдуть. - Отепер люд уже посуне в плавні валом, - вів своєї дід Кібчик.- От збереться нас тисяч зо п’ять - тоді найближчі орди нас як вогню боятимуться. А стане тисяч з п’ятнадцять - тоді й далекі будуть не страшні… - А я от про що думаю, діду, - втрутився Швайка. - Схоже, Остап мав таки рацію. Татари обійдуть нас стороною - і спробуй поганятися за ними. Ні, треба придивитися до його Хортиці. Плавні там не згірші тутешніх, а острів куди кращий. - Це правда, - згодився дід Кібчик. - Наші предки там завжди зупинялися, коли рушали на турків. - Атож. І головне - татари як на долоні. Не встигнуть і висунутися з Перекопу - а ми вже їм у бік цілимося. А коли що - можемо й до Криму увірватися, розквитатися за всі грабунки. - Воно буцім і гарно, - почухав потилицю Вирвизуб. - Звісно, будемо їм, як кістка в горлянці. Тільки ж тоді важко нам буде - вони всією силою наваляться. - Нічого, - заспокоїв його дід Кібчик. - Міцні будемо - не здолають. А поки годі про це. Треба степ стерегти. А то ж раптом вилетить орда з-за Перекопу - а ми тут боки відлежуємо. - Ваша правда, - погодився Швайка. Він уже був зодягнений для далекої дороги. Сакви були повні татарського одягу, вірний Вітрик нетерпляче бив копитом у землю, та й Барвінок частенько позирав туди, звідкіля повівав сухий степовий вітер. - Сам їдеш? - запитав дід Кібчик. - Та ні, - відказав Швайка. - На цей раз гадаю і джурів прихопити з собою. - Що, заворожив тебе Санько, га? - посміхнувся Вирвизуб. - Хтозна. Але що той, що інший - хлопці моторні, тямущі і на татарчат схожі. Тож ніхто до них особливо не придивлятиметься. А коли й спитає хтось, то татарською мовою завжди можуть відповісти… Звісно, хапатися за шаблі поки що їм не дозволю, про те гасати степом та козацької справи навчатися - саме час. - Отже, на Хортицю, - дід Кібчик задивився на козаків, що з криками та сміхом тягли невода. - А далі куди? - Коли все буде гаразд, думаю на море поглянути. Є там таке селище - Хаджибей чи Коцюбіїв, як предки його називали. Наш Остап казав, що він саме звідтіля родом. - І прізвище в нього теж Коцюба, - нагадав Вирвизуб. - То чи, бува, не нащадок він того Коцюби, від якого пішло селище? Ти поспитай там, коли випаде нагода. - Поспитаю, - запевнив Швайка. - Заодно довідаюсь, чим дихає тамтешній люд - і назад. Сюди. Швайка з джурами виїхав у дорогу надвечір. Далека вона стане їм чи близька - ніхто не знав. Спокійна чи небезпечна - теж ніхто не відав. Тож козаки стояли й дивилися їм услід, аж доки Швайка з джурами щезли за древньою могилою.  Ексклюзивне право на видання цієї книги українською мовою належить «Видавництву Івана Малковича «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»: Свідоцтво: серія ДК, № 759 від 2.01.2002 Адреса видавництва: 01004, Київ, вул.Басейна, 1/2 Поліграфія: Білоцерківська книжкова фабрика. Зам. 11-3 ISBN 966-7047-30-Х www.ababahalamaha.com.ua «Джури козака Швайки»Автор: Володимир Рутківський Ілюстрації: Максим Паленко Вікова група: для дітей молодшого та середнього шкільного віку Тип видання: тверда ґлянцева палітурка Формат: 145×215 мм Кількість сторінок: 432 Рік видання: 2011 Рекомендована ціна: 35 грн. У продажу: з 2007 року ISBN:978-966-7047-98-6  Анотація Усі ми знаємо імена Северина Наливайка, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи. А ким були найперші козаки? Звідкіля вони взялися? На ці запитання ти знайдеш відповідь у новому гостросюжетному історичному романі Володимира Рутківського - одного з найблискучіших сучасних українських дитячих письменників. Його дивовижні герої - Грицик та малий волхв Санько, юний богатир Демко Дурна Сила, його мама-велетка, невловимий козак Швайка зі своїм вірним вовком Барвінком та їхні численні друзі - з честю виходять із найскладніших ситуацій. А небезпека чигає на кожному кроці, а надто, коли ти зважився підняти шаблю на могутню татарську орду, а за твоєю спиною - майже нікого… |