Джури козака Швайки. Джури козака швайки ббк 84. 4 Укр 6 р 90 Усі ми знаємо імена Северина Наливайка, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи. А ким були найперші козаки
 Скачать 11.93 Mb.
|
|
ШВАЙКА В БІДІ Грицик ладен був заплакати. І було від чого - Швайка не хотів брати його з собою. - Навіщо тоді ти взяв мене своїм джурою? - допитувався Грицик. - Джура скрізь повинен бути з хазяїном, а ти… - Та який я тобі хазяїн? - відбивався Швайка. - Я тобі швидше за брата буду. Тож і кажу як брат: їхати тобі не можна. Невже забув, що пан Кобильський ще й досі точить зуби на вас з Саньком? Та Грицик не слухав. - А Барвінка береш, - далі правив своєї. - Він що - кращий від мене, так? І підозріло шморгнув носом. А пан Кобильський у цей час сидів у своїй світлиці і в задумі погладжував опасисте черево. Біля нього шанобливо схилився Тишкевич. Час до часу він крадькома стріляв очима по світлиці. «Ич, як розкошує, - заздрісно думав він. - Ну нічого, незабаром, може, й мені пощастить…» - То, кажеш, якщо я не подам сигналу переяславцям про небезпеку, то Тахір-бек мене не зачепить? - запитав пан Кобильський. - Істинно так, ясновельможний пане, - ще більше зігнувся в попереку Тишкевич. - Правда, довколишні села трохи пошарпає. Але ж то так - для вигляду, щоб у Переяславі, бува, чого не запідозрили. - Мене це бидло не цікавить, - презирливо кинув Кобильський. - Одних заберуть - з інших дві шкури здеру. І знову погладив черево - йому так легше думалося. - А за Швайку, кажеш, Тахір-бей дасть табун коней? - Так, ваша ясновельможносте. Проте лише за живого. Бо він знає дуже багато. І саме це цікавить Тахір-бея… Зненацька Тишкевич замовк і втупився у вікно. Обличчя його почало набирати мертвотного виразу. - Що ти там побачив? - поцікавився пан Кобильський. - Швайка, - хрипко вичавив з себе Тишкевич. - Ну то й що? Він не так уже й рідко зазирає сюди. Передає мені те, що розвідав. А я доношу далі у Переяслав. - Так… він же шалений! Побачить, що я тут… що ви зі мною… - А це вже не твоя турбота, - знудьговано позіхнув пан Кобильський. - Хоча… заховайся краще он туди… І він кивнув у бік заслоненої ніші. Швайка увійшов до світлиці. Привітався і сказав: - Пане Кобильський, хлопці розізнали, що на початку літа ординці збираються у великий похід на Переяславщину. - Та ти що? - щиро жахнувся пан Кобильський. - От же ж халепа! Треба негайно передати цю новину переяславському старості. А тобі дякую за неї, хоча вона й вельми неприємна. Але ж ти інших не приносиш. Швайка розвів руками. - Що поробиш, пане. Така вже моя доля.  - То я зараз звелю хлопам, аби принесли медовухи, - сказав пан Кобильський. Проте замість гукнути когось, сам вийшов із світлиці. - Потрібна мені твоя медовуха, - зневажливо кинув йому вслід Швайка і затнувся. Краєм ока він помітив, як хилитнулася зелена завіса. Придивившись пильніше, завважив кінчики чобіт, що визирали з-під неї. А більше нічого Швайка помітити не встиг, бо двері широко розчинилися і до світлиці увірвалося шестеро здоровенних челядників. За ними виднілося розпашіле обличчя пана Кобильського. - Хапайте його! - наказав він. Швайка блискавично вихопив шаблю. Проте замахнутися нею не встиг - завадила стеля. А челядники вже оточили його з усіх боків. Та все ж упоратися із Швайкою було не так легко. Одного, вивільнившись на мить, Пилип з такою силою стусонув в обличчя, що той відлетів від дверей і завмер, іншого вдарив коліном у живіт так, що бідолаха лише кавкнув. Проте до світлиці увірвалося ще кілька челядників, і жива купа, внизу якої врешті-решт опинився Швайка, помалу затихла. - А тепер розказуй, - звелів пан Кобильський, коли зв’язаний Швайка опинився перед ним. - Розповідай, як продаєш своїх хлопців-переяславців, як злигався з татарами. А ви слухайте, - звернувся він до челядників. - Слухайте, щоб розповісти переяславському старості, що почули. Правда, він майстер викручуватися, та тепер йому діватися нікуди. - Он воно що, - посміхнувся Швайка розбитими вустами. - Виходить, я служу татарам. І хто ж це вам такого наплів? - Є вірні люди, - відказав пан Кобильський. І, обернувшись до завіси, звелів: - Ану, виходь! Завіса відхилилася і з’явилося зблідле обличчя Тишкевича. Швайка поглянув на нього і криво посміхнувся. - Що ж, цього й треба було чекати, - сказав він. Барвінок прибіг до Вовкулацького кута під ранок. Обіпершись об двері передніми лапами, він голосно заскавулів. А коли дід Кудьма вийшов на двір, вовк схопив його за холошу і потяг у бік Канівців. - Схоже, з Пилипом щось трапилось, - здогадався ворожбит. Проте подався не за вовком, а рушив у протилежний бік - туди, де все ще сидів Остап з товариством. Козаки саме снідали. Почувши новину, вони кинули все і миттю скочили на застояних коней. - То, кажете, він подався до пана Кобильського? - ще раз перепитав Остап і перевірив, чи легко шабля вихоплюється з піхов. - Та до нього ж, добра б тому панові не було, - відказав дід Кудьма. - Ет, казав же я Пилипові, щоб гнав просто на Переяслав! - Не журіться, діду. Визволимо нашого товариша, хоч де б він був. Голови покладемо, а визволимо. Е-е, а ви куди? - вигукнув Остап, побачивши, як дід Кудьма сідлає коня. - З вами поїду, - відказав дід і з зусиллям забрався в сідло. - І Санька з собою візьму. Бо вчуваю, що вам самим не впоратися з панськими посіпаками. - Але ж вам не можна лишати Вовкулацький кут! - вигукнув Остап. - Ви ж тут повинні сидіти! Та й узагалі… роки ваші не ті, аби на конях гарцювати. - Нічого, - відказав дід. - Раз можна. А за вовчиками Лимар догляне. - Я ж бо, звісно, догляну, - сказав Лимар, який щойно вишкандибав у двір. - Тільки я, діду, краще б замість вас поїхав… Проте дід Кудьма його вже не слухав. Він розвернув свого коня і подався за Барвінком. Козаки, стенувши плечима, мовчки подалися слідом. Позаду їхали Санько з Грициком. Коли перед ними забовванів маєток пана Кобильського, дід Кудьма озирнувся на супутників і звелів: - Мовчіть і нічому не дивуйтеся. Я стану переяславським старостою… - Потому перевів погляд на Санька й повів далі: - А ти, Саньку, мусиш підтримати мене, бо боюся, що сам не втну. Не забув, як? - Не забув, - відказав Санько. - Треба навіювати всім, буцімто ви - переяславський староста. - Еге ж. Ну, хлопці, з Богом! Сторожовий челядник, що саме смачно пообідав, походжав біля воріт залізної брами і длубався тріскою в зубах. Нараз він остовпів, бо побачив гурт вершників, що галопом наближалися до маєтку. Він чкурнув за ворота і вже звідтіля войовниче зарепетував: - Хто такі? Стрілятиму! - Тобі що, повилазило? - поцікавився передній. Челядник зазирнув у щілину і зблід, бо впізнав у прибульцеві суворого переяславського старосту. А переяславський староста жартувати не любив. Ледь що - так огріє канчуком, що півроку будеш чухатися. Проте цього разу переяславський староста канчуком розмахувати не поспішав. Лише коротко звелів: - Поклич свого господаря! Челядник стрілою майнув до палацу. За хвилю на ґанку з’явився напіводягнений пан Кобильський. З-за його плеча виглядало розгублене обличчя Тишкевича.  - Пане ясновельможний старосто! - вдарив об поли пан Кобильський і кинувся власноруч відчиняти ворота. - Ви до мене? Яка честь! Яка радість! - Де Швайка? - суворим голосом запитав переяславський староста, і його холодний погляд пронизав Кобильського наскрізь. Той зіщулився. Хотів було запевнити, що ніякий Швайка до нього не заїжджав, проте рука його вже вказувала на кам’яний льох. - Т-там… - Приведіть його! Два челядники, обганяючи один одного, кинулися до льоху. А ще за хвилину звідтіль вийшов Швайка. Одежа на ньому була роздерта, обличчя вкрилося струпами і плямами засохлої крові. - А тепер виведіть його коня! - звелів переяславський староста. Невдовзі Швайка вже гарцював на своєму Вітрику. - І шаблю принесіть! - це вже він звелів челядникам. А дід Кудьма гарячково розмірковував, як йому бути далі. Зарубати цю товсту тварюку і його за проданців? Було б незле, але тоді по всіх усюдах розійдеться поголос, що козаки з плавнів порішили вельможного пана. А це означало, що вони, окрім, ординців, матимуть ворогами ще й своїх глитаїв… Ні, рубати пана Кобильського поки що в жодному разі не можна. Але що тоді можна? Отак розмірковував дід Кудьма і водночас ні на мить не спускав напруженого погляду з пана Кобильського та його челяді. Відведеш очі - прийдуть вони до тями і тоді вже козакам буде непереливки. Дивився дід і з жахом відчував, що його полишають останні сили. Та зненацька йому наче навіяв хтось: дід Кудьма побачив старого товариша Кібчика, який шмагав свого онука Дурну Силу… Посміхнувся старий ворожбит, хотів перевести вдячний погляд на Санька - це ж бо була його підказка, - але не мав часу. Тож лише кашлянув і звернувся до Тишкевича: - Ану, як тебе там… - Це Тишкевич, - підказав Швайка і люто зиркнув на схилену постать старшого челядника. - Найбільша з тутешніх сволот… Проте дід помахом руки зупинив його і повів далі: - Візьми он ту ломаку, що біля стайні, і добряче пройдися по спині свого хазяїна. - Ясновельможний пане! - Кобильський благально приклав руки до грудей. - Ви не посмієте… Проте челядники вже повалили свого повелителя на сніг, а Тишкевич з хеканням опустив дрюка трохи нижче спини пана Кобильського. Той стріпнувся і тоненьким голосом вереснув: - Ой! За що? «Ще йому вліпи, ще! - подумки наказував Санько Тишкевичу. Хлопець навіть не помітив, як раптово заплющив очі дід Кудьма, як похитнувся в сідлі і, мабуть, упав би, якби його не підтримав Швайка. - Отак йому! Хай знає!»  А з вікон маєтку, з дверей хлівів, льохів та клунь визирала решта челядників. Дехто з них гарячково протирав очі, бо не йняв віри побаченому. І на те були підстави. Біля воріт сиділо на конях кілька бідно зодягнених вершників і спостерігали, як посеред двору старший челядник Тишкевич проходжувався ломакою по спині свого ясновельможного пана. - Хех! - широко замахувався Тишкевич. - Ой-ой-ой! - скрикував пан Кобильський. - Хех! - Ой, мамо! Тишкевич так розходився, що не одразу й завважив, як вершники розвернули коней і розчинилися в сутінках. А коли врешті усвідомив, що він чинить - уся його спина вкрилася крижаним потом. Це ж… це ж нечувано! Як воно трапилося, що його укоханий пан, мов останній холоп, лежить зі спущеними штанами посеред двору в кізяках, а він, Тишкевич, шмагає його? Таке не пробачають. За таке пан може скарати на смерть. Що ж робити? - Ой-ой-ой… - стогнав пан Кобильський і щулився в очікуванні чергового удару дубця. Проте його не було. Пан Кобильський боязко повів очима ліворуч, праворуч… Нараз завважив, як Тишкевич відкинув ломаку, тоді кинувся до стайні, вивів найшвидшого коня і, не сідлаючи, рвонув на ньому за ворота. І лише тоді ясновельможний пан дещо скумекав. - Це він… - прогарчав пан Кобильський і став рачки. - Це Тишкевич мене… Доженіть його, пся крев! Шкуру спущу-у! Нажахані челядники, збиваючи одне одного з ніг, наввипередки рвонули до стайні.  КІНЕЦЬ ВОВКУЛАЦЬКОГО КУТА У лісі за Канівцями Швайка різко звернув з дороги. - Подивимося, що буде далі, - сказав він. - Гадаєш, пан кинеться в погоню? - радо запитав Остап і поклав руку на шаблю. - О, це було б гарно! Бо, правду кажучи, я вже трохи занудьгував у ваших краях. - Про шаблю забудь, - хрипким голосом попередив його дід Кудьма і закашлявся. - Хіба… коли нападуть… тоді виймеш. Вони стояли за високими кущами. Звідсіля добре було видно натоптану дорогу. Навколо панувала глибока тиша. Лише зрідка її переривало хрипке дихання діда Кудьми. - Діду, вам зле? - стривожено запитав Швайка. - Може, поїдемо далі? - Нічого, якось перебудеться, - по хвилі відказав дід. - Та й недовго лишилося чекати. І справді, за деякий час до них долинув уривчастий цокіт копит. - Хтось один жене, - прошепотів Остап і знову поклав руку на руків’я шаблі. - Ти чув, що дідо сказали? - прошипів Швайка. - Нас тут немає, зрозуміло? Остап лише зітхнув. - Ет, навіть погрітися не дадуть! Стукіт копит усе наближався. Нараз повз них, наче вихор, промайнула постать вершника, що раз по раз періщив коня. Це був Тишкевич. - А зараз буде погоня, - сказав Швайка. Він повернувся до діда Кудьми і посміхнувся. - Ну, діду, ви молодець з молодців! Це ж треба таке устругнути - відшмагати пана руками його найвірнішого холопа! О, тепер бідолашний Тишкевич до кінця своїх днів боятиметься сюди потикатися! Швайка хотів ще щось додати, проте його голос потонув у шаленому стукоті копит. Ще хвиля - і повз них промайнув гурт челядників пана Кобильського. - Тепер можна спокійно рушати своєю дорогою, - вирішив Швайка, коли кінський тупіт розчинився в сірих сутінках. - Схоже, цим песиголовцям нині не до нас. Та все ж, аби менше залишати за собою слідів, рушили льодом звивистої річечки Ірклійки. Їхали повільно. Мела поземка. Дід Кудьма ледве тримався в сідлі. З обох боків його підпирали Швайка з Остапом. Підтримували вони діда лагідно і обережно, наче важко пораненого товариша. - Тримайтеся, діду, - підбадьорював Швайка старого. - Ось приїдемо додому, наваримо зілля - і вашу хворобу як рукою зніме! - Ні, Пилипку, не для мене вже те зілля, - з зусиллям відказав дід Кудьма. - Схоже, настав мій час… - Ну що ви таке кажете? Вам же треба ще Санька навчити! Дід Кудьма не відповів. Здається, слів Швайки він уже не чув. Поклали діда в землянці, де жили козаки. - Тут йому буде краще, ніж у себе, - вирішив Швайка. - Хоч доглянути буде кому. - А я що - не можу? - образився Санько. - Можеш, - запевнив його Швайка. - Але нині ти сам ледве на ногах тримаєшся. Я ж знаю, що навіювання дарма не минається. Та й не об тім річ. Ми ж можемо для діда й дичини скільки завгодно роздобути, і молока, коли треба. А ти ж сам не будеш бігати до села й назад? І Санько погодився. Справді, бігати йому було ніколи. Він цілими днями не відходив від діда. А той, прийшовши до тями, квапився передати хлопцеві все, що не встиг до цього. Проте з кожним днем тихішими ставали його слова, все повільніше він їх промовляв. І все частіше дід лежав з заплющеними очима, і дихав так тихо, що іноді здавалося, ніби життя полишило його. Проте дід знову знаходив сили розплющити очі і поглядом шукав Санька. - Ох, мабуть, так і не довчу тебе, дитино, - винувато шамкотів він. - Доведеться тобі самому проходити всі науки… І знову надовго поринав у забуття. Лише час від часу з його пошерхлих вуст злітали нерозбірливі слова. Інколи Санькові здавалося, ніби він розуміє їх. Дід розмовляв з якимись людьми, вмовляв їх не піддаватися татарам.  А потім дід зовсім замовк. Лиш інколи з його заплющених очей стікала каламутна сльоза. Де блукала у ці дні його ворожбитська душа - в сьогоденні, в далекому минулому чи такому ж далекому майбутньому? І чому час від часу стискалася його правиця - та, що тримала колись шаблю? З ким дід Кудьма бився, кого він оплакував? Матір свою, котрої давним-давно вже не було на цьому світі? Вірних лицарів-побратимів, чиї кістки вороняччя рознесло по всіх усюдах? Цього козаки не знали. Не знав і Санько. Він не відпускав холодну дідову руку і подумки умовляв його: «Не треба, діду, помирати, не треба! Живіть ще довго-довго. От чуєте: ваші руки теплішають і серце б’ється частіше. Правда ж, діду? І дихаєте ви глибше, глибше… А очі ваші вже розплющуються… отак, отак…» І, здається, Санькові вмовляння допомогли. Якось уранці дідове чоло почало зволожуватися, очі повільно розплющилися. Дідо поглянув на змарніле Санькове обличчя і ледь помітно всміхнувся. - Дякую, дитино… - вимовив він понад силу. - Мені знову добре… Та просив би тебе вийти… маю щось Пилипові сказати… Коли Санько, витираючи мокрі очі, відійшов до дверей, дідо ледь чутно прошепотів схиленому над ним Швайці: - Зараз я відійду… нічого дитячі сили… переливати в дірявий міх… Бережи хлопців, Пилипку, ідіть за пороги… по Дніпру… а я молитиму за вас Бога… І дід замовк. Його застиглі очі вже дивилися крізь Швайку. - Що, заснув? - пошепки поцікавився Грицик, увійшовши до землянки. - Заснув, - погодився Швайка і повільним рухом зняв шапку. - Вічним сном заснули дідо Кудьма…  МАЦИКОВІ ТОВАРИШІ Сніги розтанули швидко і дружно. Веселі струмки з тихим дзюрчанням подалися до Дніпра. Щораз тепліше пригрівало сонце і земля просихала на очах. Ліси та діброви вкрилися блідо-зеленавим серпанком, і в них залунали голоси перших мандрівних птахів. Ополудні піщаною лісовою дорогою пробирався на кошлатих татарських коненятах чималий гурт озброєних чим попало вершників. Поруч з переднім конем - високим, довгастим - неспішно трюхикав вовк. Час від часу вовк нечутно щезав у кущах, а за хвилину так само нечутно випірнав з них далеко попереду. Чекаючи на господаря, вовк знічев’я розглядав якихось комашок, які, опритомнівши після тривалого сну, грілися під сонцем. Трохи позаду від Швайки їхав його вірний джура Грицик. Як і пристало порядному джурі, він робив те, що і його господар. Погляне Швайка угору - і джура туди ж дере кирпу. Наморщить Швайка чоло - і в джури бровенята сповзаються докупи. От лише люлькою ще не розжився Грицик. Тож замість неї він тримав у зубах якусь кривулясту гіллячку. Гіллячка була нестерпно гірка, Грицик кривився і раз по раз чвиркав на землю. Санько їхав у гурті воронівських хлопців. Після того, як поховали діда Кудьму, козаки почали роз’їжджатися. Остап з Куцим подалися за свої пороги, інші теж рушили збирати охочих до козакування. Останнім полишив Вовкулацький кут Пилип Швайка. Тепер у нього було два джури. - Ну, куди я тебе подіну? - бідкався Пилип перед згорьованим Саньком. - Згодом, може, ти й заміниш нашого діда, а поки що тобі треба якнайшвидше вибиратися з цього гнилого болота. Замалий ти ще для волхвування. Тож поїдьмо краще до наших братчиків, а там видно буде… Але спочатку Швайка вирішив зазирнути до Воронівки. - Не годиться нам cамим вирушати до Вирвизуба, - пояснив він хлопцям. - Усі мої друзі збирають людей, а ми що - гірші? Зустрічати їх збіглася ледь не вся Воронівка. У селі були чомусь певні, що ні Грицика, ні Санька вже давно немає в живих. А тут на тобі - приїхали такі гарні хлопці в кожушках, у нових чоботях і на власних конях. Спражні тобі паничі, а не звичайні воронівські хлопці! Однолітки хвостом бігали за Грициком, ловили кожне його слово. Всі воронівські дівчатка потайки закохалися в нього. А от за Саньком ніхто не ходив і не закохувався. Бо як взяла його мати додому, то так і не відпускала до самого від’їзду. Все годувала його та обмивала то радісними, то гіркими сльозами. Гарно було у Воронівці. І спокійно. Панові Кобильському тепер було не до Грицика з Саньком. Після того, як його віддухопелив - проти своєї волі - Тишкевич, пан як поїхав до Канева з сорому, то так і досі не вертався, і казали, що повертатися не збирається. Тож воронівці не без підстав почали вважати, що на їхню вулицю прийшла довгождана воля. А коли Швайка розповів землякам про те, як хоробро бився з татарами дід Кібчик та інші воронівські козаки, піти до плавнів вирішили ледь не всі. Але Швайка був перебірливий. - У тебе, дядьку, вже сивина світить, - казав він одному. - От коли будемо збирати народне рушення - тоді тебе першого покличу, а поки що грій свої кісточки на сонечку та сій зерна для своїх онуків. Не приймав він і тих, хто мав сім’ї. - Краще вирощуйте нам козаків, - казав.  Не приймав він і Грицикових ровесників. - Спочатку навчіться витирати носи, - радив він їм. А приймав Швайка до свого гурту лише таких, як і сам, відчайдухів. Таких у Воронівці зібралося зо два десятки. До них у день від’їзду прибилося майже стільки ж михайлівських та канівецьких хлопців. Вирішив було покозакувати і бугай Петрик. Він якимось чином рознюхав, що його малий хазяїн повернувся в село, і останніми днями не відходив від Грицика ні на крок. А коли воронівці попрощалися з рідними і рушили в дорогу, Петрик теж подався з ними. Лише біля Сули завагався і повернув назад. Мабуть, Швайка з Грициком якось довели йому, що негоже полишати без нагляду таку велику сім’ю, бодай і коров’ячу. Коли виходили з Воронівки, Санько раз по раз озирався на маму. Шкода її було, ой, шкода! Від тепер вона залишилалася самісінька на цілий світ. Так чіплялася за повід, так плакала, що і в каменя, мабуть, сльози закапали б, не те, що в Санька. І якби Швайка не нагадав їй, що пан Кобильський напевне ще вернеться - так би й не відпустила Санька. Санько важко зітхнув. Проте день стояв такий погожий, птахи співали так весело, що поганий настрій швидко розвіявся. Санько під’їхав до Грицика, який усе ще смоктав свою кривулясту гілочку, і сказав: - Пам’ятаєш, Грицику, як ми минулого року втікали з Воронівки? - Так то ж було минулого року, - поважно, як і на лежить людині з люлькою, відказав Грицик. - А те пер, бач, скільки нас! Тепер нам ніякий татарин не страшний. Вийняв гіллячку з рота, сплюнув на землю і озирнувся на воронівців. Ті їхали впереміж з канівецькими та михайлівськими і збуджено гомоніли поміж собою. І майже не роззиралися довкола. Вони вірили, що Швайка все одно перший угледить небезпеку. Грицик докірливо похитав головою. Що ж воно буде, коли Швайка знову подасться у татарський степ? Проте вголос нічого не сказав. Не гоже меншому, навіть джурі такої поважної людини, як Швайка, робити зауваження старшим. Тож він знову смикнув за повід, і його кінь наздогнав Вітрика. - Про що ти зараз думаєш, Пилипе? - запитав Грицик. - Про татарів, еге ж? - Та ні. Думаю оце, звідкіля беруться такі люди, як Тишкевич. Ет, шкода, що так і не поквитався з ним! - Ще поквитаєшся, - заспокоїв його Грицик. - Звісно, поквитаюся. Але коли то буде! А до того він може ще не раз такого накоїти! Атож, Грицик уже знав, стільки лиха може накоїти чужинський вивідник. Та ще й такий підступний, як Тишкевич. - Слухай, Пилипе… А що, коли він зараз десь не подалік? І вивідує, куди ж це стільки людей їде. - Отож бо й воно, - зітхнув Швайка. - Або знаєш що? Зібрав таких, як і сам, запроданців і десь розбишакує… - І це може бути, - погодився Швайка. - Ех, попався б він мені трохи швидше! - Або оце крадеться нишком за нами… - Ні, цього не може бути, - заперечив Швайка. - Це ж чому? - Тому, що Барвінок таких, як він, за версту чує. І справді, Барвінок поводився так, що Грицик зрозумів - Тишкевича поблизу і духу немає. Проте десь під вечір Барвінок завмер і сторожко нашорошив вуха. Коли Швайка наздогнав його, вовк запитально глянув на господаря. Отримавши дозвіл, нечутно ковзнув у лісову гущавину. - Щось побачив? - запитав Володко Кривопичко. Швайка приклав палець до вуст. Тоді зіскочив з коня і прошепотів: - Ідіть за мною. Але тихо! І тримайтеся трохи віддалік. І щез слідом за Барвінком. Проте за кілька кроків воронівці натрапили на нього. Прихилившись до стовбура сосни, Швайка пильно вдивлявся углиб лісу. - Світло, - прошепотів він, коли воронівці стали поруч. - Невже татари? - висловив здогад хтось із канівецьких хлопців. - Навряд, - розсудливо відказав Грицик. - А от Тишкевич - це може бути. - Та ні, - заперечив Швайка. - Це хтось нашого штибу, інакше Барвінок поводився б не так. Ви ось що, хлопці… Я зараз піду туди, а ви скрадайтеся за мною.  Край невеликої галяви палахкотіло багаття. Довкола нього сиділо з десятеро чоловік. Вони насторожено повернули голови до самотнього прибульця. Зненацька один з них скочив на ноги і вигукнув: - Швайка! А щоб ти скис! - А, Мацик! - відгукнувся Швайка і ступив до гурту. - Що, чекаєте, поки схоплять татари? Мацик посміхнувся. - Не думав я, що ти так швидко втратиш вивідницький нюх! - сказав він. - Невже не помітив нашої сторожі? - Та ніби помітив, - відказав Швайка. - А де вона, га? З якого боку? - Зараз вискочить… Швайка ледь чутно свиснув. У гущавині щось загрозливо загарчало, і в ту ж мить з-за високого куща глоду сполохано випурхнув кремезний чоловік. Швайка насмішкувато пирхнув: - Ну й полохлива в тебе сторожа, Мацику! - Ніби ти не злякався б, - засоромлено почав виправдовуватися вартовий. - Стою, видивляюся, аж очі на лоба лізуть. А тут як гаркне щось біля самісіньких штанів! А вони, розумієш, в мене єдині… О, та це ж вовк! - вихопилося у вартового, коли Барвінок вийшов на галявину і усівся біля Швайкових ніг. - Звісно, вовк, - згодився Швайка. - А ти гадав, що то був ведмідь? - Привіт, друже, - сказав Мацик Барвінкові. І пояснив тим, хто сидів навколо багаття: - Це він врятував мені життя. Ось, візьми, скуштуй, - і він витяг із клунка шмат якоїсь печені. Швайка поворушив гілкою в багатті, запитав: - До Вирвизуба розігналися? - До нього, куди ж іще, - відказав Мацик, спостерігаючи за тим, як їсть Барвінок. - Ото коли розігнав нас дід Кібчик по селах, подався і я до своєї Ковалівки. Почав розповідати про те, як дали чосу татарві - аж тут на мене налетіло трійко панських посіпак. Мовляв, чом зманюєш народ? Ну, я дав їм у зуби, звісно. Затим зібрав найкращих хлопців, то й ідемо оце козацької саламахи скуштувати. Швайка прискіпливо оглянув Мацикове товариство й поцікавився: - Ви що - тільки ложки для саламахи взяли? - Чому тільки ложки? - запитав полохливий вартовий. - Та щось малувато шабель бачу. Вартовий виставив уперед ріжно, яким можна було б підняти півкопиці. - А це ж тоді що? - запитав він. Швайка зиркнув на ріжно, стенув плечима. - Для сіна добре. Але ж ногайці - не сіно. - Яньо цим ріжном двох ногайців заколов, - втрутився Мацик. - Як хрущів прохромив. - А їхні шаблі я роздав хлопцям, - сказав Яньо. - Навіщо вони мені? - І він любовно погладив вичовганий до блиску держак. - Тоді інша річ, - згодився Швайка. - Але коней щось не бачу.  - З кіньми гірше, - почухав потилицю Мацик. - Коні вдома залишилися, бо там без них як без рук. А собі позичимо у татар. - А коли татари не згодяться? - запитав хтось із канівецьких. - Згодяться, куди вони дінуться. Хлопці на них зараз люті, мов ті чорти. - Хто зараз не лютий, - зітхнув Мациків сусіда. - Еге ж, - підхопив Мацик. - Тому і йдемо до Вирвизуба. Темнішало. Язики полум’я шугали угору. Санько приліг поруч з Грициком. Барвінок підійшов до них, покрутився трохи і влаштувався посередині. Нараз від дороги долинуло: - Пугу! - Ще один, - сказав Яньо. Проте він помилився. До вогнища підійшло п’ятеро. - Куди зібралися, братове? - запитав передній. - Туди, куди й ви, - відказав Мацик. - До Вирвизуба. А самі звідкіля будете? - З Берестового, може, чули? Це під Галичем. Дізналися, що взимку бусурманів трохи полоскотали, то чом, гадаємо, і влітку цього не зробити? О, то й вовки вже з вами? - здивувався він, коли побачив, як поміж хлопців насторожено звівся Барвінок. - Ну й часи настали! Навіть звірина йде на татарина…  |