Джури козака Швайки. Джури козака швайки ббк 84. 4 Укр 6 р 90 Усі ми знаємо імена Северина Наливайка, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи. А ким були найперші козаки
 Скачать 11.93 Mb.
|
|
БИТВА НА КАМ’ЯНИЦІ Санько навіть не завважив, як на ньому опинилися чобітки та кожушок. Швайка оглянув його з усіх боків і вдоволено усміхнувся: - А що? Гарно. Вміє дід Кібчик шити, нічого не скажеш. Гарно то воно гарно. Та хіба роздивишся, що на тобі, в такій темряві? То ж Санько з Грициком хутенько вислизнули надвір. Насамперед хлопці стали розглядати чобітки. Диво, а не чобітки! Таких у їхньому селі ніхто не мав. А що вже казати про кожушок! Санько і в дорослих такого не бачив. Кращий навіть, аніж у Грицика. Бо в того кожушок уже засмальцювався на рукавах, і одна пола була трохи надрізана. - Де це ти його так розірвав? - поцікавився Санько. - З татарином на шаблях бився, - відказав Грицик. У Санька перехопило подих. - Як - зі справжнім? - Еге ж. Тільки з малим. З сином того Рашита, пам’ятаєш? - Але ж Рашит ніби товариш Швайці… - Та ми ж не навсправжки билися. Просто змагалися на дорослих шаблях. Я, Саньку, майже місяць прожив у Рашита. Вчився їхньої мови, доки Пилип ходив до Криму. Санько заздрісно зітхнув. Ет, уміють же якось влаштовуватися люди! Он Грицик, як свій, живе у татарській сім’ї, Швайка до Криму ходить… І тільки він, Санько, нидіє у Вовкулацькому куті, як болотяний сич. - Ану, покажи, яка в тебе шабля, - зажадав Грицик і видобув з піхов свою. Шаблі у них виявилися майже однаковісінькими. Щоправда, трішечки заважкі, та то нічого. Головне - справжні майже козацькі шаблюки, а не вирізані з дерева! - А ти битися на справжніх шаблях умієш? - запитав Грицик. - Вмію, - відказав Санько. - Дідо Кудьма навчив. Він колись, знаєш, яким козаком був? - Був та загув, - зневажливо пхекнув Грицик. - Куди йому до Швайки чи Вирвизуба! І тут же злякано озирнувся на замасковані двері. Хоча й не видко було діда Кудьми, проте, кажуть, він усе знає і все чує. Тільки б не почув цих Грицикових слів! - Ану, захищайся! - гукнув Санько. Задзеленчали шаблі. Барвінок знудьговано відійшов убік. Йому чомусь не подобалися ці змагання між своїми. Зате Бровко з Лиском виявилися справжніми поціновувачами шабельного двобою. Мабуть, тому, що вперше його бачили. Гарно бився Грицик. Відстрибував, пригинався, замірявся то зверху, то з боків, і в останню мить міняв напрямок удару. Та ще встигав і повчати: - Не став шаблю впоперек удару! Тримай м’якіше! - А я й ставлю косо, - відказав на те Санько. - А так умієш? Він ковзнув шаблею по Грициковій зброї, а коли вона от-от мала дзенькнути об ефес, зненацька з силою натис на руків’я. Грицикова шабля вирвалася з рук і відлетіла на кілька кроків. - Отакої! - обурився Грицик. - А я саме збирався показати цю хитрість тобі! - Тю, я її давно вже знаю, - пхикнув Санько. - Хто тебе навчив? - ревниво поцікавився Грицик. Він був переконаний, що з усіх козаків лише Швайка вмів так ударити. Ну, може, ще Вирвизуб. - Кажу ж тобі - дідо навчив. - Ану, давай ще! Проте змагатися далі не судилося. Прочинилися двері, і з землянки визирнув Остап. - Гей, козачата! - гукнув він. - Обід вичах! По обіді дід Кудьма розгладив бороду і зажадав: - А тепер розкажіть усе, як воно було на Кам’яниці. Тільки не перестрибуйте з п’ятого на десяте. Остап зі Швайкою перезирнулися. - Розказуй ти, - сказав Остап. - Я - що? Я надійшов в останню мить. І Швайка почав розповідати. З його слів виходило, що все почалося з діда Кібчика. Наприкінці вересня той вициганив у Вирвизуба дві плоскодонки, гукнув своїх воронівців і заходився разом з ними гасати вгору та вниз по Дніпру. Братчики вже й обурюватися почали, бо ж треба було знаходити якесь затишне місце і влаштовуватися на зиму - а дід гасає, мов курка з яйцем. Проте дід Кібчик на ті кпини не зважав. Закінчилося тим, що одного дня він прихопив з собою ще й Вирвизуба і поволік його за Переволочинський брід - туди, де береги сходилися найближче і на звивині ріки шаленіла течія. Не допливаючи до того місця, дід наказав хлопцям зупинитися і запитав Вирвизуба: - Ну, як - подобається? Вирвизуб звівся на ноги й озирнувся. Навпроти збігав до води горбистий берег, помережаний численними ярами і зарослий столітніми деревами. - Гарне місце для зимівлі, - сказав Вирвизуб. - Кінному не пробратися, а піший нам не страшний. - Не страшний, коли його мало, - відказав дід. - А коли багато? Ні, ти краще поглянь он туди! Нижче за течією, на самому обрії, бовваніла химерна гора Кам’яниця. Вона була схожа на перевернутий догори дном казан, котрий невідомо коли залишив на Дніпровому березі якийсь велет. - Ну то як - подобається? - перепитує дід Кібчик. - Хто його зна, - обережно відказав Вирвизуб. - Дивлячись для чого… - А для того, що ми отут будемо жити для себе, - дід Кібчик тицьнув пальцем у порізаний яругами берег, - а отам, - кивнув на Кам’яницю, - для ординця. - Зачекай… Хочеш сказати, що в цих яругах ми зведемо курені, триматимемо коней, а коли налетять татари - боронитимемося на Кам’яниці?  - Саме так, і не інак, - кивнув дід Кібчик. - Кращого місця для оборони не знайти. Там і печери є, аби від вітру заховатися, і колодязь. Ми з Кудьмою свого часу не раз там зупинялися. І коли вміло відбиватися, то один зможе вистояти проти цілої сотні. Головне, аби сторожа не проґавила появу ординця. - А чи надовго нас вистачить, коли татарва обкладе Кам’яницю з усіх боків? - засумнівався Вирвизуб. - Їм же поспішати нікуди. Розкладуть багаття, поставлять шатра, пустять пастися коней… - Не буде їм де пастися, - запевнив дід Кібчик. - Випалимо геть усе довкола, жодної травини не залишимо. Бач, пали її хоч зараз! І справді, трави довкола стояли жорсткі, бурі. Вони, здавалося, лише чекали іскри, аби спалахнути до півнеба. Вирвизуб посмикав рудого вуса, гмукнув щось сам до себе, а тоді звелів правити до берега. А наступного дня всі братчики зі своїм скарбом перебралися до яруг. Було братчиків не так вже й багато - біля двох сотень. Тож роботи вистачало всім. Хто видовбував у найнеприступніших місцях землянку та випасав коней, хто вдень і вночі на чолі з Вирвизубом стежив за степом чи бився з татарськими роз’їздами. А найсильніші братчики, кленучи все на світі, викочували на вершину Кам’яниці важезні брили. - Нічого, хлопці, піт кісток не ломить, - підбадьорював їх дід Кібчик. - Зате буде що скидати на голову татарві. До грудня козаки затягли на гору майже все каміння, що було довкола. Проте не встигли дух перевести, як дід загадав іншу роботу: поливати водою і без того круті схили Кам’яниці. Квапився дід, підганяв до краю стомлених братчиків і все тривожніше позирав у бік степу - чи не з’являться на обрії ногайські орди. Проте й грудень уже минув, і січень крижаним холодом дмухнув на землю - а татарів не було видно. Лише в середині січня звідкілясь із-за дніпровських порогів до Кам’яниці пробився нащадок великокняжого дружинника Остап Коцюба з трьома десятками своїх хлопців. І тоді з’ясувалося, що татарам хоч і муляла Кам’яниця, як порохня в оці, однак Остап зі своїми козаками, що розташувалися в дніпрових плавнях майже навпроти Перекопу, непокоїв їх куди більше. То ж тисячі ординців навалилися на дві Остапові сотні і, зрештою, витиснули їх з плавнів. Півтори сотні втратив Остап Коцюба, але татарів полягло чи не вп’ятеро більше. - Тепер наша черга, - сказав дід Кібчик, і Вирвизуб наказав сторожі потроїти пильність. Швайці він нічого не наказував, бо той і так тижнями блукав невідомо де. Швайка стежив за переміщенням орди лише одному йому відомими способами. І все ж ледь не проґавив появу ординців. - Якби не оцей ось Грицик, - сказав він і пригорнув хлопця до себе, - то захопили б нас татари, як ластів’яток у гнізді. - Це ж чому? - звів брови дід Кудьма. - А Барвінок де був? - Він поранив лапу, тож я дав йому трохи перепочити. А сам перейшов на маяки. - Але ж це небезпечно, - зітхнув рудий Свирид. - Маяк у нічийному степу і маяк у степу татарському - то різні речі.  - Нічого, якось викручуємось, - посміхнувся Швайка. - Отож дав я знати Грицикові, що вертаю до Дніпра, і поїхав собі. Був переконаний, що татари знаходяться не менше, ніж за півтора переходи до Кам’яниці. Так маяки показували. А вони, виявляється, без перепочинку гнали до Кам’яниці. Та я цього, кажу, не врахував. Аж біля самих плавнів чую: хтось мене наздоганяє. Озираюся - Грицик. А далі… То як воно далі було, хлопче? - Та як… - знітився від загальної уваги Грицик. - Я побув ще трохи на могилі і збирався вже вертати до шатра… - Ти у Рашита жив? - запитав Каліберда. - Еге ж, у нього. Вже почав сходити, аж дивлюся - з боку Шафира мигнуло. Я кинувся назад і замаякував Пилипові. А потім думаю: а що, коли він не побачить? Він же казав, що збирається до Дніпра… - А таки не бачив, - визнав Швайка. - То ж я скочив на коня і подався навздогін, - закінчив Грицик. - Спаси тебе Бог, братику, - сказав Швайка. - Все ж таки ми встигли підняти хлопців і перебрати ся до Кам’яниці. Ледь видерлися по линві нагору - аж перед нею геть все зачорніло від ординця. Швайка замовк і потягся до кухля з водою. - А далі що було? - почулося з лавки, де лежав хворий Лимар. Ніхто й не завважив, що він давно перестав стогнати. Швайка ковтнув води, поставив кухля на стіл. - А далі вже нецікаво. Татари билися не стільки з нами, скільки з тим, що вигадав дід Кібчик. Якби не він, то, мабуть, і нас би витурили з плавнів, як ото Остапа з товаришами. - Ти не перестрибуй, - нагадав дід Кудьма. - А що там перестрибувати? - знизав плечима Швайка. - Спішилися ординці і кинулися на Кам’яницю. Біжать - а вибігти не можуть. Стали рачки, побігли на чотирьох - те ж саме. А ми їх б’ємо, як куріпок. Тоді вони почали вирубувати сходинки. Трохи помогло, але не те, щоб дуже. Бо варто послизнутися одному - як умить зчинялася з них така купа, що в нас трохи животи не лускали від реготу. - І довго вони так бігли? - поцікавився Каліберда. - Майже до полудня. А потім ми взялися за каміння, то вони знову опинилися там, звідкіля й починали. Так що сміхота одна, а не битва. Ми й не зчулися, як сонце зайшло. - А вночі вони не пробували видертися? - запитав Свирид.  - Звісно, пробували. Тільки нічого в них не вийшло, бо ми знову полили схили водою. А мороз такий був, що вода замерзала, ледь торкнувшись землі. То ж вони ще трохи поковзалися та й пішли спати. - Та яке там спання! - перепинив Швайку Остап і звернувся до діда: - Ваші вовчики підкралися до табунів і вчинили там такий переполох, що ординці до ранку ловили своїх коней. - Не тільки вовчики, - уточнив Пилип. - Твої хлопці, та й наші, що в яругах залишилися, теж своїх рук доклали. Зі спини на татар наскакували, чистісінько як хорти на ведмедя. - І скільки ж ви так воювали? - запитав дід Кудьма. - Недовго, два дні усього. Коні в них геть охляли, бо дід Кібчик усю траву довкола випалив. Так, що назва одна була, а не битва. - Не прибіднюйся, - урвав його Остап. - Ми ж бачили, що на другий день татари дісталися майже до вершини. У мене аж серце завмерло. Ну, думаю, пропали братчики… - Було й таке, - згодився Шайка. - Бо що ж то за битва, коли і шаблю з піхов не витягнув? Пробилися вони в одному місці, то Манюня їх так пригостив, що вони, мабуть, і досі згадують. Вивернув на їхні голови ледь не півгори. - Манюня - це хто? - запитав дід Кудьма. - Демко Дурна Сила, - пояснив Пилип. - Дідів онук. Так його братчики перехрестили. - Молодець, - сказав дід Кудьма. - І ви теж молодці. Хай там як, але добру справу зробили. І ти, і Вирвизуб, і Остап… - Ет, які там молодці, - заперечив Остап. - Ну, поклали кілька сотень татар - та й по всьому. Їх же все одно менше не стало. - Не кажи, - зупинив його дід Кудьма. - Раніше татарам давали відсіч біля свого дому. Та й то не завжди. А тепер дали відкоша у його ж таки, татарському, степу. - От-от, - підтримав Швайка діда Кудьму. - І дід Кібчик таке балака. А ще, знаєте, що він каже? Це, каже, тільки початок. Після цього всі відчайдухи зі всієї України до плавнів дніпрових підуть. - Чому саме до дніпрових? - не згодився переяславець Каліберда. - Можна б зібратися біля Сули чи Удаю. І до домівки близько, і коли що - ліс поряд. - Не те кажеш, - зупинив його Швайка. - Ти чекатимеш його біля Удаю, а він Трубіж пограбує. Таки правду каже Остап, що найкраще зупинитися десь неподалік Перекопу. І тільки ординець висуне носа з Криму - ти його шилом у бік! - Швайкою, - уточнив Свирид. - Здоровецькою такою, щоб аж підстрибнув. - Нехай швайкою, - згодився Пилип. - Головне, що він тоді менше облизуватиметься на Україну. Бо не до неї вже буде йому. - Є там такі місця, - мрійливо сказав Остап. - За порогами. І скелясті, і які завгодно. І плавні там ще глухіші, ніж у вас. І ліс є. Зробити засіки, отаборитися десь на острові - і добра січ була б! Тільки ж треба, аби народ туди пішов. А це не так просто. - Звісно, непросто, - згодився Швайка. - Але на те і розходяться нині наші братчики по всій Україні. Розкажуть, як били татарина у його ж степу, - може, й згодиться хто прийти підсобити. - Згодяться, - твердо мовив дід Кудьма. - Тепер прийдуть. Головне - початок є. Ет, скинути б мені років з тридцять!  ВТРАЧЕНА ЗБРОЯ Остап Коцюба стояв, прихилившись до стовбура, і зосереджено розглядав полотняну стрічку. - Ну як? - запитав захеканий Санько. - Гарно служить Куций? Годину тому дід Кудьма заховав цю стрічку в реп’яховий жмут, причепив Куцому і наказав йому шукати хазяїна. А Санька послав слідом, щоб перевірив, який з Куцого шукач. - Молодець, - похвалив Остап Куцого, складаючи стрічку. - Ледь до смерті не злякав. - Це ж як? - А так. Вийшов я надвір і роздивляюсь, що ж воно зробилося за ніч. Аж тут як штовхне мене щось ззаду під коліна! Я з несподіванки злетів у небо, повисів там трохи, аж дивлюся: та це ж Куций! Звідкілясь випірнув Грицик. Поглянув на Остапа, відвів Санька убік. Тихо сказав: - Мабуть, ми з Швайкою незабаром поїдемо звідсіля. - Куди? - А ти хіба не чув, про що дорослі говорили? Дід Кібчик усіх козаків розігнав, щоб розповіли про ту битву на Кам’яниці. Навіть Вирвизуба погнав. - То він що - найголовніший у вас? - Ні. Але його всі слухають. А коли до діла дійде, то більше слухають Вирвизуба. Санько з заздрістю подивився на свого товариша. Гарно йому живеться: є кінь, Швайка поруч, їдь, куди заманеться… А Грицик із заздрістю дивився на Санька. Щастить же людині! Поруч з дідом Кудьмою бути - таке не кожному дано. З його знайомих лише Швайка жив біля діда. Навіть Вирвизуб не удостоївся такої честі. - Слухай, Саньку, а як тобі з дідом? - запитав він. - Не буває страшно? - Та ні, - відказав Санько. - Він добрий. Навіть не лається. І всього вчить. - То він тебе вже й чаклувати навчив? І по зорях гадати? - Трохи навчив, - скромно зізнався Санько. - Але ще не всього. Мені ще треба багато вчитися. - Слухай, Саньку, - раптом зашепотів Грицик. - А ти можеш всіх зачаклувати? У його очах заграли бісики. - Не знаю, - чесно визнав Санько. - Ще не пробував. - То ти… - Грицик озирнувся, йому на очі втрапив Остап, що ніс цеберко з вівсом для свого коня. Слідом за Остапом підтюпцем трюхикав Куций. - А Остапа зможеш зачаклувати? Санько з сумнівом поглянув на могутнього нащадка великокняжого дружинника. Це зовсім не те, що підстаркуватий миршавий татарин. Усе ж сказав: - Спробую. Тоді пильно втупився у широкоплечого козарлюгу. Вуста його щось шепотіли. А Остап і не здогадувався, що його зачакловують. Він ішов і легенько відштовхував грайливого Куцого, що раз по раз заступав йому дорогу. - Зачекай, друже. Спочатку діло треба зробити… Нараз він відставив цеберко, упав на коліна і гавкнув по-собачому просто в пику Куцому: - Гав! Гав гав! З несподіванки Куций беркицьнувся на спину. А Остап на чотирьох підбіг до нього і загарчав: - Гр-р-рр… Остап нагадував величезного пса, що вирішив погратися з маленьким цуценятком. От лише забув, як це робиться. Тож замість того, щоб учепитися у вовчиків загривок, Остап чомусь почав вдавати бугая Петрика - катав бідолашного Куцого по снігу, наче обрубок колоди.  Грицик роззявив рота на те диво. Такого він ще зроду не бачив. - Ну й дає! Це ти його вже зачаклував, так? Санько кивнув. Він і сам не сподівався, що в нього так легко вийде. А пособачений Остап усе жвавіше буцав не на жарт переляканого Куцого. То на бік його перевертав, то на живіт. І все загрозливіше гарчав: - Гр-рр… Нараз усе скінчилося. Остап востаннє буцнув вовчика і звівся на ноги. Куций негайно скористався з нагоди і шаснув за найближче дерево. А Остап узяв цебро, озирнувся довкола й здивовано запитав: - О! Який же це дурень витовк стільки снігу? Чи не ви, голуб’ята, тут бучу затіяли? Грицик остовпів. - Дядьку Остапе, ви що - нічого не пам’ятаєте? - А що б то я мав пам’ятати? - поцікавився Остап, і вільною рукою заходився струшувати з себе сніг. - То це ж ви самі його витовкли! Коли Куцого буцали. - Я? Буцав Куцого? Ну, знаєш… - образився Остап. - Говори та не заговорюйся! І чого це ви, власне, поставали отут стовпцями і витрішки справляєте? Що, вперше мене побачили, чи роботи більше немає? Он гляньте на свої шаблі - вони у вас геть поіржавіли! Потому презирливо чвиркнув у сніг та й подався з цебром до свого коня. - Ну, Саньку, - тільки й спромігся Грицик на ці слова. - Невже ти й справді його зачаклував? Чи, може, йому самому заманулося? - Як тобі сказати… - Санько й справді не міг підібрати слів, аби пояснити, як воно вийшло. - Я подумки попросив його погратися з Куцим. - Ну й погрався!… Куций ледь не гигнув з переляку! Санько поглянув на хмари, за якими ледь прозирало сонце, і заквапився: - Мені вже час. Треба дідові помогти. - Я тебе проведу, - напросився Грицик. Дорогою він розповів, як йому жилося у пастуха Рашита. А жилося йому там непогано. Цілими днями випасали вони коней з Рашитовим сином Махмутом. Заодно вправлялися на шаблях і вчилися один у одного мови. - Рашит казав сусідам, що купив мене на невільницькому ринку в Кафі. - А зараз що він скаже? - Що віддав мене своєму братові, який живе в Криму… Грицик ішов, зосереджено дивлячись під ноги. Де-не-де з-під снігу виступала вода. - Цього літа я, мабуть, знову подамся до Рашита. Швайка каже, що мені треба добряче вивчити їхню мову й звичаї. Я ж, Саньку, хочу бути таким вивідачем, як Швайка. А ще Рашит каже, що я дуже схожий на татарча… Санько зміряв поглядом товариша з голови до п’ят. Щось ніби і є в ньому татарське. А може, то лише здається. - Що, схожий? - запитав Грицик. - Та ніби ні, - відказав Санько. - Це тому, що я одягнений по-нашому, - пояснив Грицик. - А коли одягаюся по-їхньому, то Рашит каже, що я вилите татарча. Санькові чомусь замуляло на душі. Довгими ночами він не раз мріяв, як разом з Грициком буде козакувати. Та, видно, не судилося. Він, мабуть, житиме так, як живе нині дідо Кудьма. Лікуватиме поранених та хворих, вчитиме вовків служити людям. І зрештою, стане відлюдником, як і дідо Кудьма… Від таких думок Санько не втримався і тяжко зітхнув. - Ти чого? - здивувався Грицик. - Просто так, - ухилився від відповіді Санько. Біля двох старих осик друзі зупинилися. - Ану, давай ще на шаблюках! - вигукнув Грицик. Вони завжди тут змагалися. Бо при дорослих козаках змагатися нецікаво. Тільки й чуєш: - Не так, Грицику, руку тримаєш! А ти, Саньку, пом’якшуй удар. Та не так! Ану, ще раз! А тут, без глядачів, можна змагатися як завгодно. - Я - козак Швайка! - вигукнув Грицик і його шабля засвистіла в повітрі. - Ну, татарчуку, начувайся! - А я молодий козак Кудьма! - вигукнув Санько і теж схопився за шаблю. - Не буде тобі, бусурмане, пощади! Як же гарно видзвонювали в повітрі шаблі! Як завзято зійшлися на герці бійці! Білка, що зопалу визирнула з дупла, перелякано чкурнула аж на самісінький вершечок. Заєць, що звівся на задні лапи біля куща калини, чкурнув так, що за ним аж закуріло. Проте безвусі лицарі нічого не помічали. - А, клятий ногайцю, ти ось так? - вигукував Грицик. - То на тобі! - Щоб козак Кудьма відступав? Не бути цьому ніколи! - волав Санько і раз за разом викрешував жмути іскор з Грицикової шаблі. Нараз між ударами до них долинув якийсь незрозумілий звук. Хлопці завмерли. Звук долинав із снігових заметів на протилежному кінці галявини. Тримаючи шаблюки напоготові, хлопці без найменшого остраху подалися у той бік. Першим зойкнув відчайдушно сміливий козак Швайка: - Ведмідь! Тікаймо! - Ой! - вихопилося і в молодого козака Кудьми. Так, це був ведмідь. Величезний, скуйовджений, він ішов на чотирьох лапах, змахував кудлатою головою і глухо ревів.  Санько й не зчувся, коли його понесло услід за Грициком. Затим юні відчайдухи почали мінятися місцями. То Грицик обжене товариша, то Санько наддасть так, що здавалося, ніби Грицик не біжить, а перебирає ногами на місці. Щоправда, в Саньковій голові тіпалася думка, ніби він чинить щось не так. Та щоб зважити на неї, треба було зупинитися бодай на якусь хвильку, аби все гарно обміркувати. Проте розмірковувати не було часу. Ведмідь ішов по їхньому сліду. Глухо ревів і, зрештою, теж перейшов на чвал. - Мамо! - мимоволі вихопилося у Санька. - Ой, рятуйте! - підтримав його Грицик. Тепер він боявся навіть озирнутися. Вгору, вниз. Стрибок через кущ, знову вниз… А ревіння все посилювалося. Грицикові здавалося, що пазуристі лапи от-от вчепляться йому в потилицю. Здається, те ж саме ввижалося і молодому козакові Кудьмі. Хлопці вже не кричали і не кликали на допомогу. Тільки стиха повискували тоненькими, як у новонароджених цуценят, голосами. Вгору, вниз… Через стовбур, через вимоїну… Зненацька перед ними виросла згорблена постать. Це був дід Кудьма. - Що з вами? - запитав він здивовано. Мабуть, у світі трапляються такі ситуації, коли й чарівник безсилий щось зрозуміти. - Ой, діду…- видихнув Санько. - Тікайте! - оминаючи старого, з останніх сил заволав Грицик. - Ведмідь! Проте дід Кудьма і не думав приєднуватися до хлопців. Навпаки, він сповільна рушив назустріч ведмедеві, хоча в його руках не було навіть лозини. - Що, Михайлику, знову зуб розболівся? - співчутливо запитав він, коли до ведмедя залишилося кілька кроків. Ведмідь сів на сніг, жалібно заскиглив і приклав широку лапу до скуйовдженої пики. - От нещастя, - похитав головою дід Кудьма. - Ну, нічого, зараз ми його заговоримо… Ведмідь завмер. Дід щось стиха забурмотів. Тоді кілька разів провів долонями навколо ведмежої пики і знову щось пробурмотів. Ведмідь стежив за його руками так, як стежили б Санько чи Грицик за бджолами, що кружляли навколо їхніх носів. Ведмеже схлипування усе тихішало. Зрештою стихло зовсім. - От і все, - сказав дід Кудьма. - Іди гуляй. Якусь мить ведмідь сидів нерухомо. Тоді звівся на ноги, стиха замурмотів, мабуть, подякував за допомогу - і подався назад. Мигцем зиркнув на хлопців, і в його очах спалахнуло щось схоже на зневагу. Скидалося на те, що він хотів ще й презирливо сплюнути убік, як ото нещодавно Остап Коцюба. Але, певно, ще не навчився. - Чом же ти, Саньку, не побалакав з ним? - запитав дід Кудьма, коли ведмідь щез за кущами. - Я ж тебе вчив, як заговорювати хворі зуби. Чи, може, злякався? Санько почервонів. - Злякався, - вичавив він із себе. Дід Кудьма посміхнувся у сиву бороду. - А даремно. Це ж Мишко, хіба забув? Я ж його колись підібрав зовсім крихітним і виходив. І ти, до речі, про нього разів з десять розпитував. Санько ще нижче схилив голову. Він не міг утямити, чому всі розповіді про ведмедя так швидко вилетіли йому з голови. - А де ж це ваша зброя? - зненацька запитав дід Кудьма. - Де ж ваші шаблюки? Хлопці дружно лапнули за піхви. Шабель не було. Ні в Грицика, ні в Санька. Мабуть, десь посіялися під час втечі. - Ех ви, козарлюги, - скрушно похитав головою дід Кудьма, хоча очі його випромінювали веселу посмішку. - Що ж, доведеться, мабуть, самому йти на пошуки. Сподіваюся, що Мишко не прихопив їх з собою.  |