Джури козака Швайки. Джури козака швайки ббк 84. 4 Укр 6 р 90 Усі ми знаємо імена Северина Наливайка, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи. А ким були найперші козаки
 Скачать 11.93 Mb.
|
|
На Козацьких островах  НА КАМ’ЯНОМУ ОСТРОВІ Під вечір вони вирушили углиб дніпровських плавнів. Та перед тим Швайка скочив на Вітрика, випростався на повен зріст і довго вдивлявся з-під долоні у татарський степ. Схоже, Швайку щось дуже непокоїло. Нарешті він зістрибнув з Вітрика, взяв його за повід і повів в очерети. Земля стала пружною, під ногами зачвакала твань. Було тихо і парко. Після сухого степового повітря хлопцям стало важко дихати. Хтось, невидимий за очеретами, раз по раз гучно ляскав по воді. Чи бобри, чи велика риба. Кілька разів до мандрівців долинало запитливо сердите рохкання, і тоді Пилип надовго завмирав, вслухаючись у байдужий, невпинний шурхіт густих очеретів. Одного разу навіть вирішив повернути назад. - Кабани тут люті, - пошепки пояснив він хлопцям. - Їх зараз краще оминати. Але найбільше дошкуляли комарі. Тонкоголосими хмарами вони накидалися на мандрівців. Тож хлопці затято шмагали себе по обличчю, шиї та литках. Зрештою Грицик не витримав і намазюкав обличчя чорним намулом. - Тепер не кусатимуть, - сказав він. Санько подумав і теж намазюкав обличчя. І справді, комарі хоч і дзвеніли над ним, проте кусати перестали. Пилип озирнувся на них і схвально хитнув головою. - Справжні козаки, - сказав він. - Самі здогадалися? - Та ні, - відказав Грицик. - У Воронівці всі так роблять, коли йдуть у болото. А от Пилипа комарі не чіпали. Мабуть, тому, що він смалив люльку. Незабаром очерети почали рідшати. Крізь просвіти зблискувала дніпровська блакить. Нараз в обличчя подув теплий вологий вітерець, і комарі кудись щезли. Мандрівці вийшли на берег. Заплава, що відкрилася перед ними, була подекуди покрита лататтям. За нею виднівся острів із звивистими берегами. На ньому гайками росли крислаті дерева. Понад берегом звисали до води кущі верболозу та очерети. У прогалинах між ними жовтів пісок. За островом, аж до самісінького небокраю, виблискувала під останніми сонячними променями неозора просторінь дніпровської води. - От і прийшли, - сказав Пилип. Він підніс до рота долоню і тричі прокричав пугачем. Затим помовчав і пугукнув іще раз. У відповідь з глибини острова долинуло качине крякання. А через певний час гойднулися кущі біля низького, мабуть, болотистого берега, і на хвилі загойдався широкий, опецькуватий човен плоскодонка. У човні стояв здоровань у полотняній, розхристаній на грудях сорочці. Якусь мить він вдивлявся у прибульців, а тоді заходився шалено відштовхуватися довгою тичкою. - Пилипе! - ще здалеку загукав він. - А щоб тебе мухи покусали! Ми тут уже таке передумали…  Човен з розгону вилетів на берег. Здоровань кинувся до Пилипа з обіймами - у того аж кісточки затріщали. Люлька випала з Пилипових вуст і задиміла в траві. А здоровань то обіймав Пилипа, то відсторонював його і ляскав широкою долонею по плечу. - Гей, живемо, друже! Ще не раз загонимо татарам швайку в одне місце, га? - Та постривай, бугаю бісів! - боронився Пилип. Нарешті він вирвався з обіймів і підняв люльку. - Як там Лимар? - Та врятувався. І хлопців привів за собою. Каже, якби ти не взяв тих бузувірів на себе - не бачити б їм Дніпра. А ти ж сам як викрутився, га? - То довга історія… - Гаразд, розкажеш потім. О, а це що за чортенят привіз? Невже, втікаючи від татар, заодно і в пеклі побував? «Чортенята» теж не зводили здивованого погляду із здорованя. Когось він їм нагадував. Нарешті одне з них блиснуло в усмішці білими зубами. - А я вас знаю, - сказало воно голосом Грицика. - Ви Байлемів Василь, еге ж? Василь ошелешено втупився в хлопців. Тоді повільно мовив: - Щось у мене серед таких замазур знайомців не було. Ану, йдіть-но сюди! Не встигли хлопці й отямитися, як вже тицьнулися писками у воду. А Василь пополоскав ними, як ото жінки полощуть білизну, провів долонею по обличчю, зганяючи краплини, і знову поставив їх навпроти себе. - Тепер інша справа, - сказав він. - Стривай, ти ж, здається, воронівським будеш? Чи не син тітки Мокрини? Санько лише кивнув. Говорити він не міг. Лише відпльовувався від трави, що разом з водою потрапила до рота. - А ти, хлопче, постривай, - повернувся Василь до Грицика. - Та ти ж син Степана Кореня, чи не так? - Так, - відказав Грицик. - То це ж чи не про вас розказували, буцімто ви так перелякали нашого пана Кобильського, що той бідолаха аж за Переяславом зупинився? - Це вони і є, - підтвердив Пилип. - От молодці! А сюди чого потрапили? - Більше їм діватися нікуди, - відказав за хлопця той же Пилип. - Ти ж пана знаєш. Таких жартів він не пробачає. Василь в задумі почухав потилицю. - Та знаю, - згодився він. - Але ж… у нас тут теж не мед з маслом їдять. Сьогодні живемо, а взавтра татарин налетить. Чи ще якийсь бузувір. - Нікуди їм більше податися, - повторив Пилип. - Воно звісно…- зітхнув Василь. Тоді почастував хлопців легеньким потиличником і сказав: - Ну, гаразд, хай лишаються. Якось воно та буде. Грицик аж підстрибнув. - То ви… то ти що - береш нас у козаки? - запитав він. - Ну, це ще треба заслужити… З острова долинув легкий вітерець. Пилип принюхався. - Кулішем пахне, - сповістив він. - Та ним же, проклятущим, - згодився Василь. - Нічого іншого хлопці варити не вміють. - То чого ж ти тут нас голодом мориш? - обурився Пилип. - Ех, ти, господар! Човен-плоскодонка, черпаючи облавками воду, рушила до острова. Трохи позаду з задоволеним пирханням плив Вітрик. Схоже, вечірнє купання в теплій дніпровській воді йому подобалося. - Добре, що ти надибав нас, друже, - досі не міг заспокоїтися Василь. Він відштовхувався тичкою так, що неоковирний човен стрілою летів по сліпучій водній поверхні. - А то тут без тебе сам дідько ради не дасть. У глибині острова палало багаття. На рогачках булькотів здоровенний казан. Навколо нього сиділо чоловік з десять. Вони запитливо втупилися в прибульців. За деревами почулося голосне кінське іржання. Вітрик стріпнув гривою і подався у той бік. - Ану, хлопці, вгадайте, кого я вам привіз? - запитав Василь і, не чекаючи відповіді, сповістив: - Самого Швайку злапав, от кого! Ті, що сиділи довкола вогнища, хутко звелися на ноги і з шанобливим подивом оточили Швайку. Проте ще більше були вражені Санько з Грициком. Як? Ось уже майже цілий день вони пліч-о-пліч з цією людиною разом ховалися від татар, діставалися до плавнів - і досі не знали, з ким зустрілися? Який сором! Проте, схоже, соромно було не лише хлопцям. Біля вогнища похнюпився дядько з вогненною чуприною. Він лише зиркнув у бік Швайки і знову схилив голову. - Що ж це ти, Мацику? - звернувся до нього Швайка. - Ніби ж маєш кебету в голові, а схопили тебе, мов малу дитину. Чи, може, до гурту не хотілося? Вогненночубий Мацик важко зітхнув. - Та я все чекав, що от-от мають підійти мої, - озвався він по паузі. - І вже з ними мав приєднатися до вашого гурту. А воно, бач, як вийшло… Крім Мацика та Байлемового Василя тут були всі дорослі воронівські хлопці. Левко Заярний, і Володко Кривопичко, і Перепічка з Одудом. Засмагли, подорослішали, хоча лише з місяць як пішли з Воронівки. Скидалося на те, що їм тут було краще, ніж удома. Проте Санько з Грициком лише мигцем поглянули на них і повернулися до багаття. Друзі не могли відвести погляду від казана з кулішем. Це ж скільки днів вони не куштували гарячого! Здається, про те саме думав і Швайка. - Ви що - так і будете морити гостей голодом? - запитав він. Василь Байлемів зняв казана з вогню. Затим підморгнув Левкові, і той метнувся кудись у темряву. Невдовзі повернувся з в’яленим судаком. А Кривопичко порився в попелі і витяг звідтіля запечену в глині дрохву.  - Непогано живете, - заздро сказав Швайка. - Бо знаємо, хто нас охороняє, - відказав Василь. - Їжте, не соромтеся. У нас цього добра поки що вистачає. Припрошувати йому не довелося. Дерев’яні ложки застукали по казанових боках, немов барабанні палички. По вечері почалося розпитування. Левка Заярного цікавила Оксана з тарасівського кутка. Тиміша Перепічку - чи не передала мама хлопцями чогось смачного. У Байлемового Василя близьких родичів не лишилося, то ж він цікавився трохи дальшими. А таких виявилося чи не з півсела… Спочатку Санько з Грициком відповідали досить бадьоро. Та врешті язики їм почали заплітатися, а неслухняні голови раз по раз падали на груди. Врешті, Швайка не витримав: - Ну, чого ви причепилися до дітей? Нехай посплять, буде ще час для розпитувань. А далі хлопці вже й не пам’ятали, куди їх віднесли і хто укрив їх свиткою. Серед ночі Грицик прокинувся. Виявляється, вони з Саньком лежали край берега на підстилці з сухої трави. Повівав легкий вітерець, і комарів майже не було. Багаття все ще горіло, а козаки тихо гомоніли між собою. Вогненний Мацик ніяк не міг заспокоїтися. - Дурень, от же ж дурень, - мабуть, уже вкотре картав він себе. - Гадав, що не сьогодні-завтра зі своїми яворівцями пристану до гурту. І де їх лиха година носить? Може, їх теж хтось злапав, як оце й мене… - Мало того, що татари стали нам як кістка в горлянці, - зітхнув Заярний, - то ще й свої, схоже, грабують. - Та які вони свої? - відмахнувся Перепічка. - Вони гірші від вовків! - Вовків не чіпай, - застеріг його Швайка. - Це ж чому? - Тому, що зелений ще. - До чого тут зелень? Хіба я не відаю, що страшнішого звіра, ніж вовк, немає? Коли вже унадиться, то не відстане, допоки всю отару не переріже. Що, не так? - Так, та трохи не так, - пихнув люлькою Швайка. Несподівано його підтримав Мацик. - Ти, Тимоше, й справді помовчав би, - сказав він. - Бо не такий уже й страшний цей звір, як його малюють. Хто мене порятував? Вовк. А Грицикові чи не вперше закортіло втрутитися в розмову дорослих. Звісно, не всі вовки страшні, особливо влітку. Он один з них скільки часу скрадався за хлопцями - і нічого, не з’їв. Гірші за вовків ті, хто прикидається ними. Грицик лежав край берега, дивився на тьмяну дніпрову поверхню і пригадував усілякі жахи, які розповідали йому про вовків та вовкулак. І так йому стало моторошно від тих згадок, що хоч бери та й перебирайся поближче до багаття. Проте підніматися не хотілося. Поруч затишно сопів Санько. Над ними миготіли зірки. Раз по раз крайнеба зблискували зірниці. Грицик повернувся набік і сонно зітхнув. І тут його увагу привернув невиразний плюскіт. Щось кинулося у воду з боку плавнів і попливло до острова. Це щось пливло досить швидко. Над водою виднілася лише голова. Від неї навсібіч розбігалися сріблясті водяні вуса, підсвічені місячним промінням. «Видра, чи що? - промайнуло в голові. - А може, якесь оленятко? От дурне. Тут же повно людей!» Проте це була не видра і не оленятко. Коли голова підпливла трохи ближче, Грицик зрозумів, що це пес. - Цюцю, - тихо проказав він. - На-на… Йди-но сюди… Собача голова слухняно звернула до нього. За мить вона вибралася з води. Грицик отетерів. Над ним стояв не пес. Над ним стояв величезний вовк. Він обтрусився і зробив ще один крок до хлопця. Зблиснули здоровецькі ікла… А козаки все ще тихо гомоніли навколо багаття. І раптом їх підкинув у повітря пронизливий вереск: - Рятуйте!!!  ЦЕ БУВ ТИШКЕВИЧ! З несподіванки звір відсахнувся від Грицика. Мабуть, він у житті ще ні разу не чув такого вереску. Про всяк випадок вовк примирливо крутнув хвостом-полінякою, мовби хотів сказати: «Що ти, хлопче? Сам же покликав!» Поруч здригнувся і здушено зойкнув Санько. Розбудили його холодні бризки, що долетіли від вовка. А від багаття до них уже поспішали козаки. Попереду, вихоплюючи шаблю з піхов, біг Швайка. За ним з ломакою в руках поспішав вогненночубий Мацик. Проте дивина - звір чомусь не злякався ані вогненного Мацика, ані шаблюки в Швайкових руках. Навпаки - він ще приязніше замахав хвостом і облизнувся. Проте козаки ще не звикли до темряви і нічого не бачили. - Що тут трапилося? - запитав Швайка. - Он… - пробелькотів Грицик і тицьнув у вовка. - Виліз з води… Я гадав, що то пес… Грицик був переконаний, що Швайка негайно підніме шаблюку і кинеться на лютого звіра. Або гарикне так, що того лизень злиже. Проте Швайка не гарикнув і не замахнувся шаблюкою. Навпаки, придивившись до звіра, він уклав її у піхви, а тоді розвів руки так, мовби зустрів найкращого друга. - Барвінку, - сказав він, - братику мій сіренький! І вовк, цей здоровецький хижак зі страшними іклами, повівся, мов цуценятко. Він тонко заскавулів і кинувся Швайці на груди. А що був уже не цуценятком, а важким звіром, то Швайка ледве втримався на ногах. - Барвінку, - лагідно примовляв він. Затим звернувся до Санька з Грициком: - Вовків, хлоп’ята, треба остерігатися. Але тільки не цього. Якщо, звісно, ви не татари. Наперед пробився рудий Мацик. Він присів перед вовком і запитав: - То це ти врятував мені життя? От спасибі, друже. Навіть не знаю, як тобі й дякувати. І він простяг руку, аби погладити вовка. Проте в останню хвилю завагався і запитав: - А він не відчикрижить мені руку? - Здається, ні, - відказав Швайка. - Але гладити його не раджу. Та коли вже хочеш йому подякувати за своє спасіння, то дістань чогось смачненького. Мацик зітхнув. - Воно звісно… Але де ж я візьму того смачненького? Ті звірі обібрали геть до нитки. - Потому благально глянув на воронівців: - Хлопці, може, у вас щось знайдеться? То позичте, а я вам згодом все поверну. Воронівці перезирнулися і мовчки пірнули в темряву. А Швайка знову повернувся до багаття. Посадив поруч себе Барвінка і заходився вибирати з його шерсті реп’яхи. - Ну й нахапався ти їх, голубе, - докірливо сказав він. - Де ж це ти встиг? Барвінок у відповідь постукав хвостом по землі. Він дивився у той бік, куди подалися воронівці. Дивився і облизувався. Схоже, здогадувався, за чим вони пішли. А Грицик помітив, що Швайка відкидав не всі реп’яхи. Один клубочок - той, що збився біля правого вовчого вуха - він нишком заховав до кишені. «Навіщо йому ті реп’яхи?» - здивувався Грицик. Воронівці нанесли стільки, що, здається, вистачило б на десяток вовків. Проте Барвінок не розгубився і довів, що він - вовк не простий. За деякий час від ласощів залишилися самі кісточки. Та й тих згодом не стало. Мацик дивився на Барвінка і посміхався. - Добре, що я згадав, як ти нацьковував його на тих песиголовців, - звернувся він до Швайки. - А то б уже давно годував раків. - Згадав, та не те, - заперечив Пилип. - То ти на коня, схоже, нацькував. А на татарина треба інакше. Ось так… І Швайка коротко, по-особливому свиснув. Тієї миті Барвінок скочив на ноги. Шерсть його стала дибки, а ікла зблиснули так, що воронівці злякано відсахнулися. - Заспокойся, Барвінку, - поспішно мовив Швайка. - То я пожартував. Вовк з докором поглянув на свого хазяїна, і, якби міг говорити, то, певно, сказав би: «Ну й дурні ж твої жарти, хазяїне!». Проте говорити Барвінок ще не навчився, то ж знову повернувся до кісток. - Якби був хто з татар, то після свисту я навряд чи зміг би його зупинити, - пояснив Швайка. - Так що свистіти без потреби не радив би. А як ти, Мацику, здогадався, що він був поруч тебе? - Я його побачив, - відказав Мацик. - Точніше, не його, а вогники, що відсвічувалися від очей. От і подумав: чим біс не жартує! Ет, мені б такого друга! - Ну, таке треба заслужити, - ухилився Швайка від прямої відповіді. - А де їх, таких учених, беруть? - поцікавився Перепічка. Швайка примружив очі. - Коли скажу, що біля вашого села - ти ж мені все одно не повіриш, - відказав він. - Чи не так? Молоді воронівці зареготали. Цей Швайка, виявляється, неабиякий жартун! Хто ж бачив таких вовків у Воронівці? Ніхто. Мабуть, їх навчають десь у Переяславі чи навіть у самому Києві. А Барвінок між тим наївся так, що на останню кістку вже й дивитися не міг. Він задоволено зітхнув, поклав велику голову на Швайчине коліно і заходився оглядати присутніх. Нарешті його погляд зупинився на Санькові. А той у свою чергу дивився на Барвінка і дивувався, як може подобатися звір, котрого хвилину тому боявся до смерті. «Ти ж гарний вовк, - подумки звернувся Санько до Барвінка. - Ти сильний, прудкий і теж не любиш татар…» Вовк насторожився. Якусь мить він пильно вдивлявся в Санькові очі. Тоді на знак згоди стукнув полінякою хвостом по землі. Скидалося на те, що він читає Санькові думки. «Шкода, що ми з тобою не знайомі, - думав далі Санько. - А я хотів би, щоб у мене був такий друг…» Зненацька Барвінок підвівся, підійшов до Санька і лизнув його в обличчя. - Ти що? - здивувався Швайка. - На тебе, Барвінку, це не схоже. Чи ви знайомі? - Та ні-і, - зніяковів Санько. - Я ото… подумав, який він гарний, і подумки сказав йому про це.  - Я теж сказав би, - зареготав Байлемів Василь. - Та тільки він чогось не підлизується до мене. Швайка промовчав. Тільки якось по-особливому глянув на Санька. Так дивляться на те, що не вкладається у розум звичайної людини. Тоді швидко опустив очі і заходився розпалювати свою люльку. На Санька, здається, він більше не звертав уваги. Лише час від часу хлопець відчував на собі його хоч і миттєвий, проте чіпкий і насторожений погляд. А за багаттям усе ще точилися розмови. - От би знати, що то за сволота займається грабунками, - промовив Левко Заярний. - Ет, піймати б такого - зуби по всьому лугу розлетілися б! І тут Санька ніби блискавкою вразило. Зуби! - А я знаю, хто це був, - вихопилося в нього. - Тишкевич це був, от хто! Він служить у пана Кобильського. Козаки вражено втупилися в хлопця. - Звідкіля ти це знаєш? - запитав Байлем. - Він зубом цвикав, - пояснив Санько, - коли маму до льоху ховав. І той, старший з тих, хто на вас напав, теж цвикав. - А й справді! - вигукнув Грицик. - І голос у нього знайомий. А я, Саньку, все думав, коли ми ховалися: де я чув цей голос? - Ану, розкажіть, що знаєте, - зажадав Швайка. Коли хлопці замовкли, Байлем сповільна проказав: - Так от чому хлопці щезали невідомо куди. Минулого літа михайлівських не дорахувалися. Позаминулого - двох драбівських не стало, одного з Мойсинців і з Ірклієва… Тепер усе зрозуміло. Вивідають, хто сам чи в малому гурті промишляв - і хапають за горлянку. А здобич човнами по Дніпру відвозять. - А як вони дізнаються, хто сам, а хто у великому гурті промишляв? - поцікавився Перепічка. - Якось дізнаються… Швайка у цю розмову не встрягав. Він про щось замислився. І, схоже, думки його витали далеко від цього острова. Затим нібито знічев’я він дістав з кишені реп’яховий клубочок і видобув з нього тонку полотняну смужку. Тоді так само байдуже, ніби шматочок березової кори, розгорнув її і заходився роздивлятися якісь закарлючки. По тому кинув смужку у вогнище. Ніхто з воронівців не звернув ніякої уваги на ці Швайкові дії. Вони придумували для Тишкевича найстрашніші кари - звісно, коли той потрапить їм до рук. Лише зіркі Грицикові очі стежили за кожним порухом Швайки. І коли смужка згоріла у вогнищі, Грицик нахилився до товаришевого вуха й прошепотів: - А я знаю, чому Барвінок прибіг саме сюди. Він приніс Пилипові якусь звістку. А Швайка все так само замислено дивився в багаття. Нарешті озвався: - А в мене, хлопці, кепська новина для вас. Вчора татари побували під Воронівкою. Навколо багаття запала глибока мовчанка. Що таке татарський напад - знали всі. І чим він закінчується - теж знали. - Хоч врятувався хтось? - порушив мовчанку Левко Заярний. Швайка у відповідь стенув плечем. - Цього я не знаю, - сказав він трохи згодом. - Та будемо сподіватися на краще. А що твоє серце відчуває? - неначе жартома звернувся він до Санька. Проте очі його дивилися серйозно. А Санькові не серце підказувало, а ніби щось інше. Перед очима на мить промайнуло обличчя матері. Санькові здалося, ніби вона поралася по господарству. І діда Кібчика побачив він, і матір Володка Кривопичка. От тільки Демка Дурної Сили не було. А ще нібито щось трапилося на тому краю Воронівки, що був ближче до Канівців, де мешкав пан Кобильський. Санько вже збирався сказати про це Швайці, про те той приклав пальця до вуст. - Чом же ти раніше про це не сказав? - люто зиркнув на Швайку Левко Заярний. - Ми ж… ми ж могли б ударити на них збоку. Може, і відбили б когось… - Чим би ти вдарив? - заперечив Швайка. - І скільки вас - десяток? То ж краще давайте поспимо, а зранку видно буде, як діяти. Швайка улігся поруч з Саньком. Довго роздивлявся зорі над собою, а коли всі замовкли, стиха запитав: - То що ж відчуває твоє серце? - Мені здається, ніби щось трапилося з Демком, - відказав Санько, - і з Тарасівкою теж. Це в нас куток такий, - пояснив він Пилипові. - Знаю, - відказав той і турботливо підіткнув під Саньків бік полу свитки. - Спи, хлопче.  |