Джури козака Швайки. Джури козака швайки ббк 84. 4 Укр 6 р 90 Усі ми знаємо імена Северина Наливайка, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи. А ким були найперші козаки
 Скачать 11.93 Mb.
|
|
БУГАЙ ПЕТРИК - Не бійся, Саньку! Він тільки з виду страшний. А насправді він добрий. Правда, Петрику, ти сьогодні добрий? Петрик і сам ще не вирішив, яким йому сьогодні бути. То ж він низько схилив важку голову з могутніми рогами і спідлоба зиркнув на двоногу комаху, яку до нього щойно підвів маленький хазяїн. Так і не вирішивши, яким йому сьогодні бути, Петрик про всяк випадок копнув рогом землю і глухо заревів. Двоногу комаху мов вітром здмухнуло. - Та не бійся, кажу! Підходь ближче. І трави йому нарви. Петрик любить їсти траву з рук. Правда, Петрику? Проте Санькові ноги відмовлялися рухатися. Легко Грицикові казати - підійди ближче! Вони з Петриком давно знайомі. А він, Санько, оце вперше в житті опинився перед такою горою рогів та м’язів. Правда, щось ніби підказувало Санькові, що йому цього бугая боятися не слід. Та насправді хтозна, що в цього Петрика зараз у голові. Може, захоче розправитися з ним, як ранньої весни розправився з двома вовками? Або з молодим туром, який місяць тому на своє лихо вигулькнув з лісу? Бідолаха і заревіти не встиг… Коли б Санькові не довелося так нагально втікати з Воронівки, він би і на політ стріли не наблизився до цього страховиська. А так - діватися нікуди. Хто його знає, скільки ще доведеться тут бути… Поволеньки, крок за кроком наближався Санько до грізного бугая. Нарешті той мотнув язиком і добрячий жмут трави опинився в його роті. - Ну от, а ти боявся, - зауважив Грицик. - А тепер можеш ще нарвати. Тільки не дуже квапся, бо Петрик подумає, що ти втікаєш від нього. Другий жмут Санько простяг уже без особливого остраху. А до третього жмутка Петрик рушив сам. Ремиґаючи, задер голову і підставив хлопцеві горлянку. - Хоче, аби ти його почухав, - пояснив Грицик. - Це йому подобається не менше, ніж трава. Санько чухав Петрикову горлянку і дивувався, як оце він ще зовсім недавно боявся навіть наблизитися до цього лютого зовні звіра. А насправді - бач, аж очі заплющує від насолоди. Точнісінько як їхній Мурчик, коли його гладиш. А Петрик теж дивувався. Вік нікого не любив, окрім своєї череди та малого хазяїна. Ну, корів - то звісно, чому. Бо він їхній ватаг. А ватаг має оберігати і любити своїх підлеглих. А маленький хазяїн завжди водить туди, де найсмачніша паша і найсолодша вода. І чухає його за вухом або під горлянкою. Та, виявляється, є ще одна істота, доторки якої такі ж приємні, як і хазяїнові. «Дивина, та й годі», - подумав би Петрик, аби вмів думати. Але думати він не вмів. То ж вдоволено зітхнув і відвів голову убік, щоб новий приятель почухав ще й за вухами. - Ти диви! - щиро здивувався Грицик. - Я й не думав, що він тебе так швидко прийме. Було тепло і тихо. Так тихо, що здавалося, ніби окрім них та високого синього неба нічого в світі більше немає. Хіба що на горбі біля дороги бовваніла згорблена постать діда Миколи. Дід не зводив погляду з дороги, котра вела до маєтку пана Кобильського. - Стежте за мною, - сказав він хлопцям ще зранку. - Коли за вами їхатимуть - я дам знати. Спочатку друзі тільки те й робили, що позирали в бік діда Миколи. Та через деякий час їм знайшлося неабияке діло. Грицик притарабанив зі свого схрону надзвичайно цінні для кожного воронівського хлопця скарби: кілька справжніх татарських луків з сагайдаками, повними стріл, з півдесятка ножів і три шаблюки, теж татарські. Все це Грицик свого часу розшукав біля старого городища підстарости Сидірка.  - Не завадило б їх почистити, - зауважив він, заклопотано роздивляючись свою зброю. - Ич, як заіржавіли! І друзі взялися до роботи. За годину зброя виблискувала під сонцем так, що аж очам боліло. А коли зброя так виблискує, то чом би її не спробувати у звитяжному двобої! - Хех! - скрикував Грицик точнісінько так, як дід Кібчик, коли рубав дрова. Санько не скрикував: його мати рубала дрова мовчки. Неподалік стояв бугай Петрик і осудливо мотав головою. Йому не подобалися ця метушня і дзенькіт шабель. Проте сьогодні настрій у нього був пречудовий. Це він уже знав достеменно. Десь під обід, коли сонце почало припікати не абияк, Грицик відніс свої скарби назад до схрону. Потому хлопці вляглися в холодку і заходилися грати на сопілках. Одразу ж навколо них скупчилося десятків зо два корів. Вони сподівалися, що от-от сопілки в хлоп’ячих руках заграють точнісінько так, як в руках, скажімо, діда Миколи. Проте сопілки то квакали, то нявкали, то верещали, як голодні поросята. Корови послухали-послухали і розчаровано розійшлися. А бугай Петрик чи не вперше пожалкував, що сьогодні у нього гарний настрій. За цим заняттям хлопці й не завважили, як дід Микола змахнув рукою і скотився з пагорба. Отямилися лише тоді, коли на шляху з’явилися два вершники. Це були слуги пана Кобильського. Грицик схопився на ноги і озирнувся. До Чортового яру було далеченько. Єдиним захистом для них залишився бугай. Грицик схопив приятеля за руку і потяг його за Петрикову спину. А той, хоч і був у доброму гуморі, одразу ж збагнув, чому захвилювалися його маленькі друзі. Петрик нагнув важку голову у бік прибульців і загрозливо заревів. Вершники нерішуче зупинилися. Вони вже чули про шалену вдачу цього могутнього рогатого волоцюги. Але знали також, що чіпати Петрика не можна. Бо то панове добро. - Ану, лайдаки, йдіть-но сюди! - звелів вусатий челядник. - А ви нам нічого не зробите? - запитав Грицик. І це чомусь обурило молодшого вершника. Він хльоснув канчуком по халяві і злісно вишкірився. - Диви, воно ще й пащекує! Чуєш, що тобі кажуть? - Не підходьте, - попередив Грицик. - Бачите, бугай сердиться! На Петрика й справді находив шал. Він люто копнув ратицею землю, очі йому наливалися темною кров’ю. І тут Санько не витримав. Він помітив, що між ними і вершниками опинилися ще кілька корів. - Тікаймо! - гукнув він Грицикові і кинувся у бік Чортового яру. Молодший з прибульців уперіщив свого коня і кинувся навперейми втікачам. Тієї ж миті Петрик з несподіваною жвавістю кинувся до нього. Жахно заіржав кінь. Нелюдським голосом зарепетував необачний вершник і раптом змовк. Заревли, заметушилися корови. Вони відчули запах крові. Якусь мить старший челядник отетеріло роздивлявся роздертий живіт коня і непорушне тіло свого товариша. Тоді зло лайнувся і, широким колом оминаючи розшалілого Петрика, кинувся за хлопцями. Проте не встиг - ті вже скотилися до яру. Між кущів промайнула брудна Грицикова сорочка, і вершник, не роздумуючи, пустив у хлопця стрілу. Не вцілив. Другу і третю випустив навмання. А затим чимдуж погнав коня назад, бо Петрик уже був неподалік від нього. Хлопці переховувалися в чагарях до ночі. Вони страхалися з’явитися на очі навіть дідам-пастухам. Лише пізно увечері, коли в селі згасли останні вогні, городами прокралися до Санькової хати. Мати стояла на порозі. Схопила хлопців, втягла їх до хати. Нашвидкуруч завісила вікно і засвітила каганця. Санько мимоволі зойкнув - мамине обличчя було геть вкрите синцями. - Тікайте, синочки, - шепотіла вона розпухлими вустами. - Ці нелюди обіцяли скарати вас на смерть, коли спіймають. Втікайте, дітоньки, бо вони взавтра повернуться! - Куди ж нам втікати, мамо? - розгублено запитав Санько. - Аби ж то я знала! - розпачливо схлипнула мати. - Ось тобі свитка, ось вам сорочечки і вузлик з хлібом… Тікайте, дітки! Десь переховайтеся, а за тиждень повертайтеся. Може, і вгамується. Вона обняла сина, і її плечі затрусилися в беззвучному плачі. - За тиждень повертайтеся, - прошепотіла їм услід. Проте хлопці не повернулися ні за тиждень, ні за місяць. А за якусь годину до Санькової хати зі стогоном придибав дід Кібчик. - Ледве дістався, небого, - сказав він. - Схоже, всі печінки повідбивали, гаспиди… Демкові теж перепало. І всім хлопцям, які не встигли втекти. Побили і забрали з собою… - з зусиллям вдихнув повітря і поцікавився: - Твій хоч приходив? - Приходив, - схлипнула мати. - Вигнала я їх з хати… Нехай заховаються, де зможуть… А мені вже байдуже. - Гай-гай, - похитав головою дід Кібчик. - А я оце збирався сказати їм, куди податися. Та бачиш, не встиг. Ноги, бач, не тримають…  ЛЮДСЬКИЙ ГОЛОС МЕЖИ ЗВІРІВ Хлопці скрадалися між городів, мов двійко злодіїв. Бо хто його знає - побачить якийсь сусіда, спіймає і відведе до пана. Бо ж пан велів нагородити тих, хто їх спіймає. За селом хлопці зупинилися. Над їхніми головами з писком миготіли кажани. У високому небі холодним сяйвом мерехтіли зірки. З лісу долинув стривожений голос оленя. - Куди тепер? - запитав Санько. Грицик відповів не одразу. А й справді, куди податися? В селі, звісно, лишатися не можна. І неподалік від нього теж. Бо слуги пана Кобильського можуть повернутися з собаками гончаками. То ж треба було відійти від села якомога далі. - Підемо до Сторожового дуба, - нарешті ви рішив Грицик. Про Сторожовий дуб у Воронівці знали всі. Він стояв на півдорозі до Сули і був набагато вищий за довколишні дерева. З його вершини можна було побачити геть усе - і те, що робиться біля Сули та Дніпра, і очерети Вовкулацького кута, і саму Воронівку. А коли добре придивитися, то можна розгледіти навіть канівецьке городище, де мешкав пан Кобильський. Старі люди казали, нібито колись на місці Воронівки стояло місто Римів, а в ньому була велика сторожова застава. І на цьому дубі завжди сидів дозорець. Коли вилізти на дуба і гарно придивитися, то можна було помітити, де саме він сидів. В одному місці гілки перетиналися так химерно, що можна було навіть лежати. От тільки видиратися на нього було не так вже й легко. Стовбур у дуба був рівний і такий товстий, що й учотирьох не обхопити. Проте воронівські хлопці сплітали із дикого хмелю мотузку, закидали її на нижню гілку, а потім, мов білки, видиралися на вершечок дуба. На щастя, мотузка звисала майже до землі. Хлопці наламали трохи дрібних гілочок, аби їм було м’якше. Тоді вкрилися свиткою, притислися один до одного і поринули в сон. Проте проспали недовго. Зненацька з глибини лісу до них долинув жахний рев. Йому у відповідь озвалося моторошне виття. А ще за якийсь час під дубом з хрюканням і вереском протупотів гурт свиней. Вони поспішали заховатися у плавнях. - Мабуть, від вовків утікають, - висловив здогад Грицик. - Чи від ведмедя. - А він сюди не забереться? - запитав Санько. - Не забереться, - заспокоїв його Грицик, котрий знав усе на світі. - Дорослі ведмеді по деревах не лазять. Потому Грицик згорнувся клубочком і за мить солодко засопів. А Санько заснути вже не міг. Він раптом відчув, що над ними нависла небезпека. «Ну, гаразд, - роздумував Санько. - Дорослий ведмідь по деревах не лазить. А напівдорослий?» Хлопець пильно вдивлявся в темряву - туди, звідкіля нещодавно долинуло жахливе ревіння. Зненацька йому привиділось, ніби там щось блимнуло. На якусь мить щезло. Потім знову блимнуло, проте вже в іншому місці. - Грицику, - прошепотів він. - Глянь, щось світить. - Де? - стрепенувся зі сну Грицик. - Он там… І знову зблиснуло. Тепер вже майже біля землі. - Дика кішка, - ледь чутно мовив Грицик. - Коли б не полізла до нас… Санько зіщулився. Він чимало чув про диких кішок. Хоча й скидаються на звичайних, проте набагато більші. За розміром майже як вівця. Хвіст у них коротенький, а на вухах китички. А що вже лихі! Заляже на нижній гілляці і чатує на здобич. І отямитися не встигає, як уже лежить на землі з перегризеним горлом. Два роки тому таке трапилося з Саньковим сусідою дядьком Свиридом. А він же не якийсь хирлявий дядько був, двох татарів подолав під час останнього нападу!  Нараз два вогники щезли, і до хлопців долетів звук м’якого стрибка на землю. Тієї ж миті повітря розітнув зляканий писк. Мабуть, дика кішка на когось накинулася. І справді, через хвилю до них долинуло задоволене мурмотіння. - Тепер не страшно, - сказав Санько. - Вона вже сита. - Хтозна, - заперечив Грицик. - Вони й ситими нападають. Схоже, він мав рацію. На землі знову зблиснуло. Затим Санько розгледів сіру пляму, що рухалася у бік Сторожового дуба. - Ой… - раптом злякано прошепотів Грицик. - В нас же і зброї нема! І справді, хлопці так поспішали, що не взяли ні чого з собою. Ні ножів, ні луків. - Що ж робити? - запитав Санько. - Не знаю…- відказав Грицик. Він і справді не знав, як бути. Мабуть, вперше у житті. Під Сторожовим дубом почулося шкрябання. Скидалося на те, що дика кішка гострила кігті. Згодом сіра пляма повільно поповзла по стовбуру. У Грицикових руках якимось дивом опинився сухий штурпак. Але що ним можна вдіяти? Санько напружено вдивлявся у сіру пляму, котра піднімалася вгору. «Не лізь, - подумки умовляв він її, як ото нещодавно курчат на своєму подвір’ї. - Ти ж сита. Навіщо тобі ще й ми? Ну, не лізь же далі, зупинися!» У відповідь почулося зле сичання. Два вогники блиснули у Саньків бік. Та він був ладен присягнутися чим завгодно, що сіра пляма завмерла! «Молодець, - подумки продовжував він говорити з дикою кішкою. - Йшла б ти собі до лісу, га? Ну, що тобі варто це зробити? Там же поживи скільки завгодно. Ну, йди, прошу тебе, йди геть!…» Він уявив, як дика кішка, зупинившись, почала роздумувати, що їй робити далі. Потім вона розвернулася і поволеньки стала спускатися по стовбуру… За мить під Сторожовим дубом почулося м’яке гупання. - Пішла! - зраділо видихнув Грицик. - А я вже було подумав… Як ти гадаєш, Саньку, чого вона пішла? Невже чогось злякалася? А чого? - Не знаю, - силувано відказав Санько. Якась дивна кволість огорнула його. У скронях гупали велетенські дзвони, і голова аж розривалася від того бамкання. - Я попросив її піти… - Як попросив? - не зрозумів Грицик. Санько не відповів. Він припав чолом до холодної гілки. Стало трохи легше. А з сусіднього дерева на них знову світило двійко вогників. Проте Санькові було вже байдуже. Йому страшенно захотілося спати. Та заснути знову не вдалося. За деякий час з темряви долинув стукіт копит, що наближався до Сторожового дуба. Долинав він звідтіля, де ще зовсім недавно хлопці разом з Демком чатували на вовкулаків. - Хтось їде, - прошепотів Грицик. - Може, то олені? - кволим голосом відгукнувся Санько. - Олені від села не йдуть, - заперечив Грицик. - Схоже, що це… І він міцно стис руку товариша. А стукіт копит долинав уже зовсім зблизька. Нарешті хтось невидимий протупотів повз Сторожовий дуб. Голосно тріснула гілочка під копитами, і враз пролунало оглушливе: - Апчхи! Грицик ледь не закричав з жаху. А може, й скрикнув, бо стукіт нараз припинився. Хтось, невидимий у темряві, ще раз кашлянув, а потім подався далі. Незабаром стукіт копит розтанув удалині. - Хто б це міг бути? - стиха запитав Санько. - Кашляло ж як людина. Слухай, може, нас уже шукають панові слуги? Грицик шморгнув носом. Він досі не міг подолати тремтіння. Лише трохи згодом зауважив: - А дикої кішки вже не видно. Аби то був хто з людей - вона залишилася б на місці. - То, виходить, це не людина проїхала? - Виходить, ні. - А хто ж тоді був? - Я чув, що єдиний, від кого ховається навіть дика кішка - це вовкулака… - Ой… Почало розвиднюватися. Густі тумани повільно потягнулися від Вовкулацького кута, білим перекотиполем покотилися повз Сторожовий дуб у бік Воронівки. Здавалося, ніби увесь світ залито молоком. Лише інколи в прогалинах між клубками туману можна було розгледіти обриси дерева чи купу очеретів. «Тепер вже не страшно, - сонно подумав Санько. Очі йому злипалися. - Над ранок хижаки ховаються. І вовкулаки, мабуть, теж. Тепер можна й поспати…» І чи то він вже заснув, чи ще ні - але нараз перед його очима зринула постать білобородого діда. Вона сповільна пропливла в далеч за клубками туману. Дідові вуста щось шепотіли до Санька, проте він не міг розібрати, що саме. А коли постать відпливла в далеч, - Санько раптом побачив себе і Грицика на трав’янистій купині, котру повільно зносила вниз дніпрова течія. А попереду виднівся острів. Санько його ніколи не бачив, але чомусь знав, що острів цей носить назву Кам’яного… А потім він став тоненькою гіллячкою, яку трусив дужий вітер. Трусив і прохав прокинутися. - Саньку, та прокинься нарешті! - розлючено заволав вітер Грициковим голосом, і Санько прокинувся. Грицик сидів поруч. На його щоці червоніла свіжа подряпина. - Спиш? - докірливо сказав він. - А я вже на вершечку побував. Ніде нікого. А знаєш, що я вирішив? Біля Воронівки ми ховатися не будемо. А підемо до Кам’яного острова. І знаєш, коли я це придумав? Коли спав. Сплю, а мені хтось ніби каже: «Ідіть до Кам’яного острова, ідіть до Кам’яного…» Диви! Що там? Під дубом лежало двійко ножів. Поруч з ними - два луки і сагайдаки зі стрілами. То були скарби з Грицикового сховку.  МЕДОВА ЯМА І ВОВК По обіді хлопці були далеко за Сулою. Починалися геть незнайомі місця. Грицик, що йшов попереду, намагався триматися ближче до дніпрових плавнів. - Як побачимо татарина - мерщій в очерети, - пояснив він Санькові. - А в очеретах татарин нас нізащо не знайде. - Зате там повно кабанів, - заперечив Санько. Дивна млявість все ще не полишала його. - Ну то й що? Хрюкне кабан - ми одразу в степ! - Краще було б пливти по Дніпру. Там ні кабанів, ні татарів нема. - Звідкіля ти знаєш? - заперечив Грицик. - Не татари, то ще хтось є. Та й пливти довго. Аж цілих п’ять діб. А пішки, хлопці казали, до Кам’яного острова можна дістатися за три дні. Чим далі було від Воронівки, тим певніше почувався Грицик. Степ був рівний, мов долоня. Вітер хвилею гнав смарагдові трави. І ніде - жодного татарина. Хіба промайне вдалині стадо диких коней-тарпанів, чи осудливо погляне з високої могили на малих втікачів кам’яна баба. В плавнях теж було тихо. Свині відсипалися у своїх, прихованих від чужого ока, баюрах. Лише мошва та птаство вилися над головою. Одразу за Сулою Грицик підстрелив дві качки. Хлопці розвели багаття і добряче пообідали. Та чим нижче схилялося сонце, тим швидше щезала Грицикова впевненість. Йому почало здаватися, ніби за ними хтось стежить. Вже кілька разів Грицик помічав, як щось сіре шмигало в траві неподалік від них. Шмигало безшелесно і тихо, неначе тінь. «Мабуть, якесь звірятко, - заспокоював себе Грицик. - Бо ж у степу ні диких кішок, ані ведмедів немає…» Проте раз у раз ковзав стривоженим поглядом по найближчих купинах. Одного разу навіть стрілу пустив. - Навіщо? - запитав Санько. - Просто так, - навмисне бадьорим голосом відказав Грицик. - Схоже, ховрашок проскочив. - Ні, не ховрашок, - заперечив Санько. - Щось більше. І набагато. - Ти теж його бачив? - Еге ж. Може, лисиця? Так ні. Вона руда. А те, що прошмигнуло, було сіре. - Мабуть, заєць… Тепер хлопці йшли обережніше. І не стільки стежили за тим, що діється у степу, скільки вдивлялися в найближчі кущі. Проте навколо було так тихо і спокійно, що острах невдовзі минув. Високо в небі кружляли птахи. Віяв млявий вітерець. З очеретів долинало заклопотане качине кахкання. Довкола хлопців вилися бджоли. З кожним кроком їх ставало дедалі більше. - Ого, скільки їх тут! - дивувався Санько. - Немов у дуплах діда Мусія. - Куди тому дідові, - заперечив Грицик. - Тут їх значно більше. От тільки б знати, де вони тримають мед. Грицик понад усе полюбляв мед. Та й Санько теж. От би зараз знайти дупло, викурити звідтіля маленьких, вкритих пушком злючок, а потім висмоктати з щільників неймовірно смачний мед! І заїдати кислуватим маминим хлібом. Та, схоже, поблизу не було місця, куди бджоли зносили б мед. Для цього потрібні старі дерева з дуплами. А їх теж не видно. Хіба он, удалині, щось синіє. - Мабуть, байрак, - сказав Санько. І тут сталося несподіване. Санькова нога провалилася у щось тепле і липке. Тієї ж миті над ним здійнялася хмара бджіл. Санько зарепетував не своїм голосом і миттю обігнав Грицика, що йшов попереду.  - Що з тобою? - запитав Грицик. Проте відповіді не дочекався, бо розлютовані бджоли обсіли і його. Хлопці мчали степом, мов двійко наполоханих оленів. Тепер їм було не до татар. Та й навряд чи татарські коні змогли б їх зараз наздогнати. Отямилися хлопці в очереті. - Чого це вони на тебе так налетіли? - ледве зміг вимовити Грицик, бо його вуста вже нагадували дві пишні пампушки. На цих двох пампушках усілася здоровецька груша. Санько відчував, що й у нього не кращий вигляд. Ліве око запухло так, що його можна було розплющити хіба з величезним зусиллям, горіли вуха, а до шиї наче хтось приклав розпечене залізо. - Хіба я знаю, - відказав Санько. - Ішов і раптом провалився у яму… І він провів рукою по зашерхлих вустах. Рука була навдивовижу солодка. Санько придивився до неї здоровим оком, ще раз лизнув - і вигукнув: - Та це ж мед! Грицику, я провалився у медову яму! Грицик провів пальцем по Саньковій руці, просунув його між двох пампушок. Ще. І ще раз. - …ед, - нарешті задоволено вичавив він із себе. Тоді подумав і додав: -…оди… - Що ти кажеш? - не зрозумів Санько. - …Оди, - повторив Грицик. -…ити… І показав, ніби він п’є із кухлика. - Зрозуміло, - сказав Санько. - Хочеш води? - Еге, - відказав Грицик. Це було єдине слово, яке він міг вимовити, не ворушачи вустами. І хлопці подалися шукати воду. Байрак, до якого вони дісталися, стояв над неширокою річечкою з низькими заболоченими берегами. Чвакаючи у твані, хлопці кинулися до неї і занурили обличчя у прохолодну воду. Стало трохи легше. Пирхаючи, Санько підвів голову й озирнувся. Перед єдиним його оком постав невеличкий вибалок, в котрому росли старезні дерева. Довкіл валялися сухі гілляки. Видно, хтось колись збирався розкласти тут багаття, проте не встиг. - Грицику, давай зробимо пліт, - запропонував він товаришеві, що ніяк не міг відірвати обличчя від води. Проте той лише заперечливо повів головою і знову занурив її у річку по саму шию. Санько тяжко зітхнув. Це ж стільки ще треба йти до того Кам’яного острова! А так - лежиш собі на сухій траві, роздивляєшся на всі боки - а Дніпро сам несе тебе туди, куди потрібно. Він ще раз зітхнув і поглянув на протилежний берег. І зненацька побачив таке, що краще б вже бджоли йому і друге око вжалили! По той бік річечки сидів вовк. І не вовк, а справжнє вовчисько! Таких здоровецьких Санько ще ніколи не бачив. - Грицику, глянь… - затинаючись, сказав Санько. Хлопці завмерли. Першим отямився Грицик. Він вихопив з-за спини лука, висмикнув з сагайдака стрілу і націлив її на вовка. Проте вчасно схаменувся. Такою стрілою, як у нього, можна лише поранити звіра. А поранений звір, як відомо, вдесятеро лютіший від здорового. Вовк, здається, теж здогадувався, що Грицикова стріла особливої шкоди йому не завдасть. Він улігся на траву і позіхнув, вишкіривши ікла. Санько мимоволі здригнувся - такі ікла і здоровецькому турові миттю перегризуть ногу… Задкуючи, хлопці відійшли від берега. Певний час вовк зацікавлено спостерігав за ними. Зненацька нашорошив вуха і щез у кущах. Тільки тепер хлопці відчули, як у них тремтять коліна. Йти на той бік їм уже не хотілося. - Бачиш, Грицику, він нас зовсім не боїться, - сказав Санько. - А що ж буде вночі? Ні, ти як хочеш, а я далі не піду. Я буду робити пліт. Цього разу Грицик погодився. Для воронівського хлопця зробити пліт було звичним ділом. До того ж усе було під рукою - і сухі палиці, і торішня трава, і мотузки дикого хмелю. Не встигло сонце заховатися за очеретами, як на дрібних брижах погойдувалося щось схоже на копичку сіна. Хлопці, не гаючись, забралися на плота, і Грицик відштовхнувся тичкою від берега. Пліт повільно зрушив з місця і поплив за течією до Дніпра. Коли вони дісталися до першого закруту, Санько схопив товариша за руку: - Глянь! Знову з’явився. Так, на тому місці, яке вони тільки-но полишили, стояв той самий сіроманець. І вигляд у нього був такий пришелепкуватий, що хлопці мимоволі засміялися. - Не встиг, - сказав Санько. - Шукай собі іншу поживу!  |