шпаргалки філософія 1-72. Філософія та світогляд. Історичні типи світогляду
 Скачать 244.15 Kb.
|
|
24. Психоаналітична філософія Психоаналіз – загальна теорія і метод лікування нервових і психічних захворювань. Започаткував З. Фрейд свою теорію в праці "Тлумачення сновидінь". Кожне психічне явище необхідно розглядати в трьох аспектах – динамічному, енергетичному і структурному. На зорі психоаналізу було розроблено вчення про різні форми і прояви психічної енергії з наголосом на сексуальні потяги (лібідо). Вчення про психічну структуру виникло пізніше. З. Фрейд у праці "Я і Воно" використовує три психічні частини: Воно (ід), Я (его), над-Я (супер-его). Під Воно розуміється сукупність інстинктивних потягів. Ця частина психічного апарату охоплює все природжене, генетично первинне/ яке підвладне принципу задоволення і нічого не розуміє про реалії. Я, чи свідомість, відокремилося від Воно внаслідок еволюції з метою адаптації до оточуючого середовища. Я – посередник між зовнішнім світом і Воно, потягом і задоволенням. Я керується не принципом задоволення, а вимогами реальності, стримує ірраціональні імпульси Воно. До функції Я належить самозбереження організму, накопичення досвіду, зовнішніх впливів пам'яті, уникнення загрозливих впливів, контроль над інстинктами, що виникають у Воно. Особлива увага приділялася над-Я. Останнє – представник соціально-культурного світу в психіці людини. Воно формується в результаті сприйняття людиною соціальних норм, виховних заборон та заохочень і виступає як джерело моральних принципів індивіда. Над-Я функціонує здебільшого несвідомо, проявляючись у свідомості як совість. Напруга, що породжується ним у психічній структурі, сприймається як почуття страху, провини, депресії, неповноцінності тощо. З. Фрейд виділив два інстинкти, що визначають поведінку людини. Це інстинкт самозбереження та сексуальний інстинкт. Психоаналіз З. Фрейда має певні недоліки. Зокрема, він фактично нехтує роллю соціального фактора у формуванні й розвиткові свідомості та психіки людини. Ряд його сучасників і послідовників вказували на інші вади психоаналізу, що виявилися з часом. У своєму вченні Фрейд біологізує людину, тобто основні причини її поведінки вбачає у біологічних, природних імпульсах. Фрейд підкреслює ірраціональність, алогічність людини, агресивність стає невід'ємною характеристикою людської природи. Карл Юнг був першим учнем і першим критиком вчення Фрейда. Юнг піддав критиці перебільшення ролі сексуального початку в людській психіці. Основним досягненням творчості Юнга стало відкриття явища «колективного підсвідомого».Досліджуючи людські сновидіння, міфи, релігійні уявлення, витвори мистецтва, фольклор, Юнг помітив такі підсвідомі духовні явища, які не могли бути зв'язані з індивідуальним життєвим досвідом. Неофрейдисти А.Адлер, К. Хорні, Е. Фромм продовжили і розвинули фрейдистські ідеї в соціологічних та культурологічних дослідженнях. Вони прагнули пояснити і вирішити соціальні проблеми методами і настановами психоаналізу. Вони зосередили свою увагу на понятті соціального несвідо мого, на психологічних аспектах соціального відчуження і самовідчуження людини, на процесах міжособистісних зв'язків, на ірраціональних і патологічних проявах суспільного життя. Найбільш відомим представником нео фрейдизму став Е.Фромм, який зробив спробу поєднати в своєму «гуманістичному психоаналізі» ідеї марксизму, фрейдизму і екзистенціалізму. У своїх відомих творах «Мати або бути?», «Втеча від свободи» Фромм піднімає проблеми особистості в сучасному світі. 25. Сенс людського існування у філософії екзистенціалізму. Визначальні риси екзистенціалізму: - на перше місце висуваються категорії абсурдності буття страху, відчаю, самотності, страждання, смерті; - особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали; - поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів; - вишу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості; - існування людини тлумачиться як драма свободи; - найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи. Песимістичні думки про сенс життя висловлював німецький філософ А. Шопенгауер. Сенс життя людини він зводить до його страждання. Відповідно до теорії Шопенгауера, людині доводиться вести постійну боротьбу з природою, суспільством та іншими людьми, його оточуючими. На її користь він наводить відповідні аргументи. Стихійні сили природи: землетруси, хвороби (мікроби, що викликають їх, теж природа) - завдають людині величезної шкоди, суспільство веде постійні війни, в яких гинуть тисячі, мільйони людей. На думку Шопенгауера, людині властиво безліч негативних рис: злість, зловтіха, жорстокість, егоїзм. Егоїзм надзвичайно сильний, більшість лих людини лежать у неї і їм пояснюються. Міркування екзистенціалістів знаходять великий вигляд: людина в муках народжується, в сльозах виростає, в страху проводить свої дні, у поті чола трудиться, в бруді закінчує своє життя, випробувавши дуже багато розчарувань і горя, щоб врешті-решт стати перед лицем неминучої смерті, на яку він був приречений з самої першої хвилини свого буття. В історії людської думки є й протилежні, оптимістичні висловлювання про життя, його сенс. До них відносяться, наприклад, ідеї двох наших великих співвітчизників А.М. Горького і Л.М. Толстого. А.М. Горький, як великий знавець життя, писав: "Неправда, що життя похмуре, неправда, що в ній тільки виразки та стогони, горе і сльози! У ній не тільки вульгарне, а й героїчне, не тільки брудне, але і світле, чарівне, красиве. У ній є все, що захоче знайти людина! ". Проблему сенсу життя досліджував З. Фрейд, який прийшов до висновку, що немає задовільної відповіді на поставлене питання. Отже, сенс людського життя, за Фрейдом, - бути щасливим, отримувати різного роду насолоди, задоволення і уникати хвороб і нещасть. Принагідно зауважимо, що він дає свого роду поради-рекомендації, дотримуючись яких можна бути щасливим. До них вчений насамперед відносить любов - можливість любити і бути коханим. При цьому Фрейд високо ставить одну з форм любові - статеву, вважаючи її найсильнішим досвідом "приголомшливої насолоди’’. 26. Сучасна «філософія науки»: позитивістський напрям у філософії. Як особливий філософський напрямок позитивізм склався у 30-х роках XIX ст. Перші положення позитивізму сформулював французький філософ Огюст Конт (1798–1857). Співзвучні їм були положення англійських філософів Джона Стюарта Мілля (1806–1873) та Герберта Спенсера (1820–1903). Основним принципом позитивізму є твердження: справжнє, "позитивне" (Конт: "слово "позитивне" означає реальне, на противагу химеричному") знання можна одержати лише як результат окремих спеціальних наук та їх синтетичного поєднання, а філософія як особлива наука, що претендує на самостійне дослідження реальності, не має права на існування. Конт проголосив рішучий розрив з філософською ("метафізичною") традицією. Він стверджував, що наука не потребує філософії, яка б стояла над нею. Однак це не виключає існування синтезу наукового звання, за яким можна зберегти стару назву "філософії". Так, філософія зводиться до загальних висновків із природничих і суспільних наук. У кінці XIX ст. позитивізм переживає кризу, викликану прогресом природничо-наукового знання, докорінним переглядом понять у фізиці на межі XIX–XX ст. Адже прогрес науки заперечував і знецінював ті "синтетичні" узагальнення, що розглядалися позитивізмом як вічні і незаперечні надбання науки. На зміну так званому "першому позитивізму" приходить "другий позитивізм". Це змусило знову підняти питання про місце філософії в системі наук. Перетворений позитивізм вступає в новий, другий етап свого розвитку – емпіріокритицизм (махізм). Творцями його стали Ернст Мах (1838–1916) і Ріхард Авенаріус (1843–1896). Р. Авенаріус центральним поняттям філософії вважав досвід, в якому він прагне розчинити протилежність матерії і духу, фізичного І ПСИХІЧНОГО. Вчення Авенаріуса про "принципову координацію" ("без суб'єкта немає об'єкта і без об'єкта немає суб'єкта") відкидає об'єктивну реальність, що існує поза і незалежно від свідомості. Об'єктивну істину Авенаріус підміняє біологічною цінністю за "принципом найменшої витрати сил". Спроби тлумачити реальність як відчуття та переживання призвели до краху емпіріокритицизму (другого етапу позитивізму). На зміну йому приходять нові види позитивістської філософії – неопозитивізм і постпозитивізм. 27. Феноменологічний напрям у філософії Феноменологія буквально означає вчення про феномени. Феномен – це філософське поняття, яке означає: 1) явище, яке осягається в чуттєвому досвіді; 2) об'єкт чуттєвого споглядання на відміну від його сутнісної основи. Виникнення на початку XX ст. феноменології як напрямку західної філософії пов'язано з іменем німецького філософа Е. Гуссерля (1859–1938). Вів вперше розглядає феноменологію як нову філософію з властивим їй новим феноменологічним методом, який становить фундамент науки. Метою феноменології є побудова науки про науку і розкриття життєвого світу, світу повсякденного життя як основи всього пізнання. Гуссерль вважав, що починати вивчення життєвого світу і науки треба з дослідження свідомості, тому що реальність доступна людям лише через свідомість. Слід виділити чисту, тобто допредметну, досимволічну свідомість, або "суб'єктивний потік", і визначити її особливості. Виділивши "чисту" свідомість, стверджують феноменологи, ми зрозуміємо сутність свідомості взагалі. У процесі своєї діяльності, як теоретичної, так і практичної, людина "наївна", тобто вона не бачить тих "смислів", які сама вкладає в предмети, що нею усвідомлюються. Людина вважає, що пізнає об'єкти як щось незалежне від свідомості своєї та інших людей. Але насправді це не об'єкти, а "предмети" (те, що переді мною), іншими словами, це – об'єкти, в які я вкладаю певні смисли, або "олюднені об'єкти", або дані в свідомості. Важливо розрізняти цю "чисту свідомість" ("смисли свідомості") і те, що поза нею, тобто власне об'єкти. До виникнення всіх наук і теорій існує життєвий світ – наївне повсякденне життя. Це життя і є джерелом всіх теорій та понять науки. Життєвий світ – фундаментальна передумова культури і цивілізації. Він заповнений "смислами" свідомості, через які ми сприймаємо об'єкти буття. Але трагедія в тому і полягає, що ми цього не розуміємо. Ми думаємо, що досліджуємо первинне буття поза свідомістю, а в дійсності досліджуємо вторинні утворення "життєвого світу", на основі яких здобуваємо поняття науки. Завдання феноменології – показати, як з'явилися вторинні утворення життєвого світу. Щоб зрозуміти генезис понять і виявити природу істинної "чистої свідомості", треба здійснити редукцію свідомості, тобто перейти від розгляду конкретних предметів до аналізу їх чистої сутності. Для цього ми застосовуємо спосіб "Епохе" – такої операції думки, коли увага вченого спрямована не на предмет, а на те, як даються вказані предмети нашій свідомості. Сам предмет немовби залишається осторонь, а на перший план виходить стан свідомості. Сфера, де усвідомлюється предмет, – "чиста свідомість", тобто очищена від догм, схем та стереотипів мислення, а головне, очищена від спроб знайти основу свідомості в тому, що не є свідомістю.Феноменологія стверджує, що свідомість у чистому вигляді – "абсолютне Я" (свідомость людини). Вона конструює світ, вкладаючи в нього "смисли". Всі види реальності, з якими має справу людина, пояснюються із актів свідомості. Об'єктивної реальності, що немовби існує поза і незалежно від свідомості, просто не існує. А свідомість пояснюється із себе самої, проявляє себе як феномен. Засновники феноменології (Гуссерль, Брентано, Хайдеггер, Мерло-Понті та ін.) розуміли, що це нова наука про свідомість, нове начало філософії, перехід від ірраціоналізму до можливості рефлексивного дослідження розмаїтих видів людського досвіду. 28. Ситуація постмодернізму у філософії. Поняття "постмодернізм" (або "постмодерн") позначає ситуацію в культурній самосвідомості країн Заходу, що склалася в кінці XX сторіччя. Дослівно цей термін означає "післясучасність". В російській мові поняття "модерну" означає певну епоху кінця XIX - початки XX століття. Постмодернізм визначається як тенденція в культурі останніх десятиріч, що торкнулася самих різних областей знання, у тому числі і філософію. Постмодерністські дискусії охоплюють великий круг соціально-філософських проблем, що стосуються зовнішнього і внутрішнього життя індивіда, політики, моралі, культури, мистецтва і т.д. Основною характеристикою постмодерністської ситуації став рішучий розрив з традиційним суспільством, його культурними стереотипами. Все піддається перегляду рефлексії, оцінюється не з позицій традиційних цінностей, а з погляду ефективності. Постмодернізм розглядається як епоха радикального перегляду базисних установок, відмови від традиційного світогляду, епоха розриву зі всією попередньою культурою. Яскравий представник постмодернізму - Жак Деррида, який відкинув всяку можливість встановити для тексту яке-небудь єдине і стійке значення. Всіх представників постмодернізму об'єднує стиль мислення, в рамках якого віддається перевага не постійності знання, а його нестабільності; цінуються не абстракфтні, а конкретні результати досвіду; затверджується, що дійсність сама по собі, тобто кантівська "річ в собі", неприступна для нашого пізнання; робиться акцент не на абсолютність істини, а на її відносність. Тому ніхто не може претендувати на остаточну істину, бо всяке розуміння є людським тлумаченням, яке не буває остаточним. Крім того, на нього роблять істотний вплив такі факти, як соціально-класова, етнічна, расова, родова і т.д. приналежність індивіда. Постмодернізм розглядають як сучасну історичну епоху культури, яка в широкому значенні розуміється як "глобальний стан цивілізації останніх десятиріч, вся сума культурних настроїв і філософських тенденцій", як інша форма культурної свідомості. В цьому визначенні постмодернізму убачаються спроби встановити його зв'язок з попередніми філософськими напрямами. Проблема співвідношення модернізму і постмодернізму не розв'язується у філософії однозначно. Деякі прихильники близькості модернізму і постмодернізму вважають, що основні концептуальні положення постмодернізму сформувалися завдяки нежиттєвості модернізму. Концепції сучасного постмодернізму доводять розвиток і трансформацію культури модернізму, єство якого залишається незмінним при різноманітті інтерпретацій його ідей. З цієї точки зору, постмодернізм є перехідним типом культури, що виник на модерністській основі і використовуючим її мову і поняття. Тому не варто розглядати постмодернізм як повну ревізію спадщини попередніх епох, це може привести до спотворення бачення не тільки минулого, але і майбутнього. 29. Особливості української філософської думки. Проблеми розвитку української національної ідеї, національних інтересів, національної свідомості були визнані ворожими новій ідеології. Філософія поділилася на "наукову" (марксистську) та "ненаукову" (буржуазну). Крізь призму марксизму аналізувалася вся історія філософії. Особлива увага приділялася аналізові творчості Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки. З незначними зауваженнями їх віднесли до "табору матеріалістів". Одночасно велася робота стосовно виявлення "ворожих елементів" у лавах тодішньої інтелігенції. Близько 200 її представників вислали за кордон, а до переважної більшості застосовувалися ідеологічний, політичний та адміністративний тиск і репресії. В Україні існує низка періодичних видань, у яких друкуються результати наукових робіт вчених-філософів. Це журнал "Філософська і соціологічна думка", періодичні міжвідомчі збірники "Проблеми філософії", "Філософські проблеми сучасного природознавства". Проголошення Україною незалежності дало новий поштовх розвитку суспільствознавчої вітчизняної думки в цілому і філософської культури зокрема. Крім розробки основних напрямів філософської теорії, помітним фактом стала концентрація зусиль у дослідженні проблеми людини, історії розвитку філософії в Україні.Аналіз розвитку філософії в Україні свідчить про те, що українська філософська думка, яка з'явилася на світанку другого тисячоліття у вигляді ламкої, тоненької стеблинки, вистояла під натиском історичних бурь. Творчо використовуючи філософську спадщину інших народів, вона пройшла у своєму розвитку такі стани, кожний з яких залишив помітний слід у національній культурі, і стала важливою складовою частиною розвитку філософської думки в цілому. На завершення теми слід визначити основні риси, що притаманні філософії України. Ними є принаймні такі: - відображення у давньоруській філософії віри у власні сили і здібності етносу, прагнення до єднання усіх руських земель; - суттєве релігійне забарвлення давньоруської філософії; - переважання у філософській думці Київської русі морально-етичної проблематики, співзвучної з християнськими цінностями; - дуалізм і пантеїзм української філософії XVIII ст.; - "філософія серця" як самобутня інтерпретація єдності розуму, волі, почуття людини, як засіб пізнання, долучення її до вищого, позаземного божественного світу; - захист інтересів трудящих, боротьба проти їх соціального і національного гноблення; 30.Гуманізм епохи Відродження в Україні (Острозька академія, братський рух). Головним осередком братського руху на українських землях став Львів. Перші документальні згадки про львівське братство датуються 1463 р. Але найбільш активна його діяльність починається з 1586 р., коли при Успенському соборі був затверджений новий статут братства. У цьому ж році при братстві була відкрита школа, прийняті її статут і програма. В школі могли навчатися всі верстви населення; в ній викладались початки поетики, риторики, діалектики, астрономії, музики. Філософія як окремий предмет не викладалась, але філософські проблеми були включені при вивченні логіки (діалектики) та інших наук. Провідними викладачами школи були такі видатні діячі української культури, як Стефан Зизаній, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Йов Борецький, М. Смотрицький та ін. Антицерковна діяльність братчиків не зводилася до заперечення віри взагалі, їхні виступи були направлені на зміцнення "істинної" віри, якій притаманні простота і чистота первіснохристиянського періоду. Особливо це характерно для творчості діячів братств раннього періоду. Орієнтація на далеке минуле (первіснохристиянський період) призвела до того, що ці братчики розглядали нове як таке, що не має позитивної оцінки і є джерелом всякого зла. Абсолютне добро — це Бог і його одкровення, дане людині. Л. Зизаній в "Катехізисі" робили спроби довести, що добро міститься саме в тому написаному, яке йде від Святого Письма і творів отців і вчителів східної церкви. А нове — це вигадки католиків, єретиків, людського тілесного розуму. Справжня, священна істина цілковито викладена в Біблії і витлумачена апостолами й отцями церкви. Особливою повагою у ранніх братчиків користувались ідеї неоплатонізму, твори Діонісія Ареопагіта, його вчення про суть єдиного Бога, його множинності у трійці. З питань етики авторитетом вважався Іоанн Златоуст, з проблем людини, її самопізнання і самовдосконалення, душі та свободи братчики посилались на отців — каппадокійців Василія Великого, Гр. Назіанзіна, Гр. Нисського, а також М. Сповідника, Є. Сірина та ін. Мелетій (Максим Герасимович) Смотрицький (бл. 1572 — 1633) посідає чільне місце серед українських мислителів другої половини XVI—першої половини XVII ст. Народився він у с. Смотрич на Поділлі, освіту отримав в Острозькій академії, ректором якої був його батько. Згодом навчався у західноєвропейських університетах, отримав ступінь доктора медицини. Повернувшись на Батьківщину, працював викладачем у школі Віденського братства. 1617 р. постригся у ченці, тоді ж і прийняв ім'я Мелетія; у 1618 — 1620 рр. був ректором Київської братської школи, пізніше обіймав посади єпископа, архімандрита. Повернувшись до Києва після подорожі святими місцями Близького Сходу і втративши надію зайняти високу посаду в церковній ієрархії, спочатку таємно (1627), а потім відкрито приймає унію. |