шпаргалки філософія 1-72. Філософія та світогляд. Історичні типи світогляду
 Скачать 244.15 Kb.
|
|
43.Суспільна природа свідомості. Свідомість та мова. Свідомість — це найвища, властива тільки людині як соціальній (тобто суспільній) істоті форма відображення дійсності, функція людського мозку. Вона є активним, цілеспрямованим, узагальненим, оцінним відображенням, пов'язаним з діяльністю, в процесі якої люди освоюють і перетворюють світ. Свідомість людини формується, розвивається, функціонує на основі взаємопов'язаних факторів: знаряддево-предметної діяльності, яка включає виготовлення та застосування знарядь праці, з часом веде до створення і розширення світу "олюдненої природи", сфери матеріальної та духовної культури; діяльного спілкування між людьми, яке має свої "матеріально-технічні", інформаційно-інтелектуальні і моральні аспекти. Свідомість існує насамперед як властивість окремої людини, як внутрішній світ "Я", але свідомість кожної людини в кожний момент життя є діалектичною єдністю, переплетенням, взаємодією індивідуально-особистісного і суспільного. Свідомість людства розвивалася і розвивається за законами не біологічної еволюції, а суспільно-історичного процесу. Якщо ж говорити про окрему людину, то вона народжується, маючи не свідомість, а лише можливість, здатність стати свідомою істотою. Виникає й формується індивідуальна свідомість остільки, оскільки дитина вступає в спілкування з іншими людьми, оволодіває формами і способами практичної, предметної діяльності, навчається користуватися, оперувати предметами, створеними "людиною для людини", включається у світ людської матеріальної і духовної культури, освоює її цінності. Тому як суспільна, так і особиста свідомість мають не абстрактний і позачасовий, а конкретно-історичний характер. Свідомість предметна: в процесі своєї діяльності людина виділяє предмети цієї діяльності як об'єктивну реальність, яка їй (людині) відносно протистоїть, спрямовує на них свою увагу, відносить до них (проектує на них) свої відчуття, сприйняття, уявлення, поняття (скажімо, моє відчуття червоного кольору я безпосередньо відношу до предмета, який діє на мій зір, - як його властивість). У той же час людина відрізняє себе, своє "Я" від своєї власної діяльності, тобто дає собі звіт: "Я роблю те-то з такими-то предметами". Отже, усвідомлення предметної дійсності має своїм другим полюсом усвідомлення самого себе, самосвідомість. Зверненість свідомості на себе називається ще рефлективністю (відображення). Таким чином, свідомість водночас предметна і рефлексивна. Людина усвідомлює зовнішню дійсність як об'єкт своєї діяльності, інтересу, уваги, пізнання, а саму себе — як суб'єкта, тобто того, хто діє, має інтерес, спрямовує увагу, пізнає. Вона робить своїм об'єктом і себе, своє власне буття, сутність і існування, ніби роздвоюючись сама в собі. Відношення "суб'єкт — об'єкт" властиве тільки світу людини. Для тварини її відношення до інших предметів і істотне існує як її відношення і як ставлення, вона не відрізняє себе від зовнішньої природи і від своєї власної життєдіяльності. Неодмінним компонентом людської свідомості є моральна свідомість, яка починається з уміння ототожнити себе з іншою людиною, поставити себе на її місце, що виражається у відомому "золотому правилі моралі": "Не чини іншому того, чого не бажаєш собі"; "Усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви".Проблеми свідомості і мови, співвідношення думки і слова цікавили філософів з самого початок виникнення філософії. Вважають, що самі філософські проблеми, як вони були сформульовані у перших філософів (Анаксимандра, Гераклита, Парменида, Платона, Арістотеля), сама форма їх постановки, значною мірою були обумовлені саме можливостями мови виражати і формулювати думки. Сама думка, мислення розумілося вже в Древній Греції нерозривно пов'язаним з мовою.У сучасній філософії також велике значення мають проблеми, пов'язані з аналізом мови і його зв'язком з мисленням і пізнанням дійсності. 44. Основні форми суспільної свідомості та їх взаємозв’язок. Форми суспільної свідомості є ідеальним оформленням діяльності, в якому відображаються різні зв’язки людини зі світом.(політична свідомість, правова, моральна, релігійна, естетична, наукова свідомість ) Політична свідомість відображає свідомо регульовані політичні процеси й тому органічно пов'язана з політикою. Політична свідомість має суперечливий характер. Це обумовлюється тим, що реалізація завдань щодо активізації діяльності учасників суспільного процесу, та вдосконалення політичних відносин постійно наштовхується на невисокий рівень політичної культури людей, їх політичної незрілості, яка обумовлена впливом різних обставин. Розвиток правосвідомості теж має суперечливий характер. Перш за все, між необхідністю розвитку у кожного високої правової свідомості, культивування шанобливого ставлення до законів, посиленні їхньої ролі в суспільстві, громадянської відповідальності та низькою правовою культурою. З правовою свідомістю тісно пов'язана моральна свідомість, яка є відображенням моралі. На відміну від правових, моральні норми не закріплені в юридичних актах, а регулюються лише силою громадської думки. Залежно від розвитку суспільства принципи й норми моралі постійно змінюються й розвиваються. Нині особлива увага акцентується на формуванні тих моральних цінностей, які найбільше впливають на культурну й моральну регуляцію суспільних відносин, на прогрес в цілому. Особливе місце в суспільстві належить естетичній свідомості. На відміну від інших форм суспільної свідомості, вона відображає буття в наочно-чуттєвій формі, художніх образах, що впливають на органи чуття й викликають емоційні відчуття. Вона існує й розвивається в органічному зв'язку з суспільством, відображаючи його сторони і зміни. Релігійна форма суспільної свідомості включає в себе релігійну ідеологію та релігійну психологію. Перша являє собою систему релігійних ідей та понять, які розробляються й розвиваються теологами. Релігійна психологія формується в процесі життя і включає в себе несистематизовані релігійні почуття, звичаї, що пов'язані з вірою в надприродні сили. Важливе місце в цьому займає релігійне поклоніння (культ), в процесі якого людина піддається духовно-емоційному та психологічному впливам. 45.Творча активність свідомості. Духовний світ людини. Важливою стороною свідомості є самосвідомість. Життя вимагає від людини, щоб вона пізнавала не тільки зовнішній світ, а й себе. Відображаючи об'єктивну реальність, людина усвідомлює не тільки цей процес, а саму себе як істоту, що відчуває і мислить, свої ідеали, моральне обличчя. Вона виділяє себе з навколишнього світу, усвідомлює своє відношення до світу, те, що вона відчуває, думає, робить. Усвідомлення людиною себе як особистості і є самосвідомість. Свідомість має не тільки внутрішньо особисте буття. Вона об'єктивується і існує надособисто в творіннях мистецтва, правових, моральних нормах. Усі ці прояви суспільної свідомості - необхідна умова формування особистості, індивідуальної свідомості. Особиста і суспільна свідомість перебувають у нерозривній єдності. Свідомість кожної окремої людини вбирає в себе знання, переконання, оцінки того суспільного середовища, в якому вона живе. Об'єктивний світ, впливаючи на нас, відображується в свідомості, перетворюється в ідеальне. У свою чергу свідомість, ідеальне через практичну діяльність перетворюється в дійсність, в реальне. Свідомість характеризується активно-творчим відношенням до зовнішнього світу, до самої себе, до людської діяльності. Активність свідомості проявляється в тому, що людина відображає зовнішній світ цілеспрямовано, вибірково. Вона відтворює у своїй голові предмети і явища крізь призму вже набутих знань - уявлень, понять. Дійсність відтворюється в свідомості людини не в дзеркально-мертвому, а в творчо перетвореному вигляді. Свідомість може створювати образи, що випереджають дійсність. Вона має здатність передбачення.Мозок людини збудований так, щоб не тільки одержувати, зберігати і переробляти інформацію, а й формулювати план дій, активно керувати діями. Дія людини завжди спрямована на досягнення кінцевого результату, тобто визначеної цілі. Ціль, яку людина прагне досягти, - це те, що повинно бути створено, але чого поки що реально не існує. Вона являє собою ідеальну модель бажаного майбутнього. Цілепокладання, тобто передбачення того, "для чого" і "заради чого" людина здійснює свої дії - неодмінна умова будь-якого свідомого вчинку. Проте, як відзначив ще Гегель, "суть справи вичерпується не своєю ціллю, а своїм здійсненням". Реалізація цілі передбачає застосування певних засобів, тобто того, що створюється й існує заради досягнення цілі. Людина створює те, чого природа до неї не породжувала. Масштаби, форми і властивості перетворених і створених людьми речей продиктовані потребами людей, їх цілями; у них втілені людські задуми, ідеї.Отже, під активністю свідомостімається на увазі її вибірковість і цілеспрямованість, яка виявляється у формуванні нових ідей, в актах продуктивного уявлення, в управлінні практичною діяльністю. Вищим рівнем регуляції діяльності на засадах сприйнятих людиною цінностей, моральних норм є її свідомість. Така регуляція полягає в тому, що ці норми стали інтегральним компонентом життя особи. Цінності і норми включаються в систему впевнень людини, а тому реалізуються з чітким усвідомленням мети і можливих наслідків дій. Свідомість виявляється у здатності людини аналізувати мотиви власної поведінки, переживати їх як глибинну внутрішню потребу і обирати найбільш раціональний спосіб досягнення поставленої мети.Творчий характер свідомості в практичній діяльності людини виявляється в тому, що, по-перше, завдяки свідомості людина пізнає закони об'єктивної дійсності і може щось змінювати в навколишньому середовищі. По-друге, свідомість визначає цілі, способи, характер практичної діяльності.Таким чином, свідомість виконує такі функції: пізнавальну, регулятивну, прогностичну, конструктивно-творчу, аксіологічну. Активність її полягає в тому, що завдяки свідомості людина здатна творити, передбачати, перетворювати у формі ідеальних образів, ставити мету, абстрагувати, опосередковувати, узагальнювати, самоусвідомлювати, тобто виділяти себе як суб'єкта. 46. Принципи діалектичного осмислення буття. Альтернативи діалектики У чому ж виявляється альтернативність діалектики і метафізики як двох концепцій розвитку і методів пізнання? 1. У розумінні зв'язку старого і нового, того, що є, з тим, що виникає і якому належить майбутнє. 2. У розумінні джерела розвитку, руху, зміни. 3. У розумінні "механізму" розвитку, способу переходу від старої до нової якості. 4. У самому стилі мислення, усвідомлення дійсності. 5. У розумінні суті істинного знання. 6. У розумінні самої суті пізнання. 7. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в тяжінні першої до побудови однозначної, статичної і умоглядної картини світу, до підміни дійсно цілісного осягнення його абстрактними конструкціями, перенесеним закономірностей розвитку окремих сфер дійсності на весь світ в цілому у спробі дати завершену і незмінну світоглядну систему, що з точки зору діалектики є недостатнім і тому неприйнятним. Розглядаючи альтернативність метафізики і діалектики, необхідно, однак, підкреслити, що метафізика не є чимось нелогічним, нерозумним, безрезультатним. Метафізика — це історично неминуча філософська теорія розвитку і метод пізнання, котрі займають певне місце в розвитку філософії, її категорійного апарату. Діалектика як філософська теорія розвитку, що грунтується на розумінні його суперечливості, сама є ілюстрацією цієї теорії, бо включає в себе дві протилежні взаємодіючі позиції — позитивну (стверджувальну) і негативну (заперечувальну). Діалектика, з одного боку, виправдовує існуючі порядки, стан, речі, однак, для певних умов, для певного часу. І в цьому полягає її позитивна (стверджувальна, або "консервативна") позиція. З іншого боку, діалектика виходить з абсолютної змінності, плинності речей, станів, порядків, "ліквідації" того, що є, для розвитку того, що буде. Однак ця ліквідація, негативність не може бути абсолютною, тотальною, оскільки в такому випадку розвиток став би неможливим. Принципи діалектичного осмислення буття. Філософів завжди цікавили не тільки проблеми теорії, тобто тлумачення, пояснення світу, але й проблеми методу, тобто шляхів, заходіві прийомів наукового пізнання і перетворення світу. Філософською теорією, методом і методологією наукового пізнання і творчості взагалі виступає діалектика, що в перекладі з грецької мови означає мистецтво вести бесіду, суперечку. Сам термін"діалектика"вперше застосував Сократ, маючи на увазідіалог,спрямований на взаємозацікавлене обговорення проблеми з метою досягнення істини шляхом протиборства думок, поглядів. Принцип об´єктивності походить з атрибутивності відображення і вторинності свідомості як вищої форми відображення. Принцип об´єктивності доповнюється іншими принципами, що забезпечують адекватність відображення.Принцип системності вимагає розмежування внутрішньої і зовнішньої сторін матеріальних систем, сутності та її проявів, виявлення різноманітних боків предмета, їх єдності, розкриття форми і змісту, елементів і структури, випадкового і необхідного, каузального і функціонального, імовірного і суворо детермінованого у системах. Принцип історизму потребує, по-перше, якісної, абосут-нісної, ретроспективи(знання сутності); по-друге,передумовного розгляду(розгляду передумов виникнення предмета). Важливим імперативом принципу історизму є вимога виділяти етапи (стадії, фази, періоди), виявляти послідовність і діалектику загального і одиничного. 47. Основні закони діалектики, їх світоглядне та методологічне значення. Закони діалектики — загальні форми суттєвого зв'язку в процесі розвитку, які виконують важливу методологічну функцію в побудові теорії. Вони (закони), власне, формують предмет теорії як спосіб зв'язку між категоріями, що є фундаментальними поняттями, які відображають різноманітні аспекти процесу розвитку. Закон єдності і боротьби протилежностей посідає в матеріалістичній діалектиці особливе місце як закон, що відображає джерело розвитку. Відображаючи об'єктивне джерело розвитку, визначаючи шлях його пізнання, розглядуваний закон орієнтує на діяльність, спрямовану на теоретичне і практичне вирішення проблем. Зважаючи на світоглядне, методологічне і практичне значення закону єдності і боротьби протилежностей, філософи вважають його «ядром» діалектики. а) Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін Якість — це така категорія, яка описує визначеність предмета, і яку не можна відділити від існування самої речі. Ця визначеність (цілісність) проявляється через діалектичну єдність суттєвих властивостей, їх граней, які відрізняють дану річ від інших. Кількість і якість виступаютьлишеяксторони, протилежності речі, що завжди перебувають у діалектичній єдності. Певній якісній визначеності предмета завжди відповідає не абияка кількісна визначеність, а лише необхідна. Тобто, якість і кількість перебувають завжди у єдності і взаємодії. В межах певної якісної визначеності кількість може коливатися в рамках міри, не змінюючи якості речі. Міра — це не що інше, як конкретна межа існування речі в певній якості. Вихід за її межі призводить до якісної зміни речі, тобто перетворення її в щось інше (до нового співвідношення якості й кількості, нової міри). б) Закон єдності і боротьби протилежностей даний закон вказує на джерело руху, джерело розвитку предметів, процесів і явищ. Згідно з ним найважливішою умовою, що породжує розвиток, є діалектична суперечність. Це означає, що вони складаються з однієї чи більше пар протилежностей, полярних начал (плюс і мінус, притягування і відштовхування, асиміляція і дисиміляція, ворогуючі сторони у війні, гуманне і антигуманне, прекрасне і потворне, істина й омана та ін.). в) Закон заперечення заперечення Кожна з протилежностей предметає носієм заперечення. Оскільки кожна річ, крім основних (ведучих), має ще й неосновні протилежності, а значить і суперечності, є їх сукупністю, то це значить, що і заперечень всередині предметів, процесів, явиш теж багато. Проте при дослідженні напряму розвитку важливо дослідити відношення тієї сторони речі до своєї протилежності, яка є носієм майбутнього. Заперечення проявляється всередині речі. Воно існує до того часу, доки існує сама річ. У кінцевому підсумку це заперечення призводить до перетворення речі в свою протилежність, до появи нової речі. На основі цієї речі теж може виникнути й виникає наступне (друге) заперечення. 48. Категорії як загальні форми відображення буття, його пізнання і перетворення Філософія фіксує за допомогою категорій найбільш загальні властивості, зв'язки і відношення речей, закономірності розвитку, які діють і в природі, і в суспільстві, і в людському мисленні. Категорії філософії є підсумком пізнання, узагальненням досвіду пізнання і практики всієї попередньої історії людства. В історії філософської думки змінювались і роль, і місце окремих категорій; особливо рухомим є зміст категорій. Оскільки категорії відображують загальні властивості матеріального і духовного світу, то їх застосовують для дослідження явищ природи, суспільства і мислення. Категорії діалектики відрізняються від загальних понять окремих наук тим, що коли останні застосовані тільки в певній сфері мислення, то філософські категорії як методологічні принципи пронизують всю тканину наукового мислення, всі галузі знання. Категорії філософії, постійно акуму-люючи результати розвитку окремих наук, тим самим збагачують свій власний зміст. Разом з тим ніякі окремі науки не можуть обійтись без загальних філософських категорій.Отже, філософські категорії суттєво відрізняються від категорій конкретних наук. Ця відмінність полягає в тому, що філософські категорії відображують не просто суттєві властивості і зв'язки явищ об'єктивного світу, а найбільш загальні властивості і зв'язки, що притаманні усім матеріальним процесам. Наприклад, категорія "матерія" відображує таку загальну властивість процесів і явищ, як їх об'єктивне існування, що характеризує усі матеріальні тіла. Звідси випливає велика методологічна цінність філософських категорій для всіх наук. Вони застосовуються в пізнанні у будь-якій сфері дійсності.Категорії конкретних наук відображують основні властивості невеликого класу предметів і явищ, вони охоплюють у процесі пізнання лише якусь їх групу, частину. Наприклад, така категорія, як спадкоємність стосується не всього матеріального світу, а лише розвитку живих організмів; категорії ізотопу, ізомерії, атомної ваги застосовуються тільки до хімічних процесів. Отже, категорії конкретних наук не мають того загального характеру, який притаманний філософським категоріям. Усі філософські категорії і категорії конкретних наук мають цілий ряд особливостей. По-перше, вони об'єктивні за своїм змістом, оскільки в них відображуються якісь властивості, відношення і зв'язки явищ об'єктивного світу. Вони формуються не в результаті чисто розумової діяльності людини, а в процесі тривалого пізнання об'єктивного світу. Але хоча вони об'єктивні за змістом за своєю, формою вони суб'єктивні, оскільки є продуктом абстрагуючої діяльності людського мислення, і в цьому полягає їх друга особливість.Третьою важливою особливістю категорій є те, що вони за своєю сутністю мінливі і рухломі, тобто не є якимось застиглим і незмінним знанням. Рухомість і мінливість логічних категорій випиває з того, що мінливий, рухомий сам матеріальний і духовний світ. Рухомість, мінливість понять, категорій виявляється: ♦ По-перше, в тому, що з розвитком пізнання і його заглибленням змінюється зміст понять і категорій. Вони безперервно збагачуються новим змістом. ♦ По-друге, рухомість і гнучкість категорій виявляється в тому, що можуть виникати нові категорії і зникати старі. ♦ По-третє, категорії в процесі пізнання взаємопов'язані і знаходяться в складній взаємодії. Існування окремих, відмежованих один від одного в просторі і часі предметів і явищ, що мають індивідуальну якісну і кількісну визначеність, характеризується категорією одиничного. В категорії одиничного фіксуються окремі речі та явища, які характеризуються відповідними просторовими й часовими межами. Ця категорія виявляє те, що відрізняє один об'єкт від іншого, що властиве тільки даному об'єкту. Будь-який предмет і процес є тільки моментом якоїсь цілісної системи. Жодна річ, жодне явище не існують самі по собі. Спільність властивостей і відношень речей виявляється у категорії загального. Категорія загального відображує подібність властивостей, сторін об'єкта, зв'язок між елементами, частинами даної систем. Всякий об'єкт є єдністю загального і одиничного. 49. Проблема пізнання Пізнання спрямоване на придбання знання, його постійне поглиблення, розширення і вдосконалення. Це така взаємодія об'єкту і суб'єкта, результатом якого є нове знання. У пізнанні існують різні рівні: чуттєве, раціональне, емпіричне і теоретичне. Основними формами пізнання є наступні: буденно-практичне пізнання, що поставляло елементарні відомості про природу, а також про самих людей, умови їх життя, спілкування, а також одна з історично перших форм - ігрове пізнання. Великий крок в розвитку теорії пізнання і методології був зроблений у філософії Нового часу (XVII - XVIII вв.), де проблема пізнання стала центральною. Процес пізнання став предметом спеціального дослідження (Декарт, Локк, Лейбніц), були розроблені емпіричний (індуктивний), раціоналістичний і універсальний методи (відповідно Ф. Бэкон, Декарт, Лейбніц), закладені основи математичної логіки (Лейбніц). Але найдокладніше і глибоко діалектика і діалектичний метод (розгляд руху думки в протиріччях: теза - антитезис - синтез) був розроблена Гегелем. Він представив її як систему субординированных категорії, обгрунтував положення про збіг діалектики, логіки і теорії пізнання, показав велике значення діалектичного методу в пізнанні, дав систематичну критику метафізичного методу мислення, обгрунтував процесуальний і конкретний характер істини. Досить адекватно і змістовно проблеми пізнання ставляться і вирішуються у рамках діалектико-матеріалістичної теорії пізнання (розвиненою Марксом і Енгельсом) : а)Пізнання - активний, творчий, суперечливий процес віддзеркалення дійсності. б) Процес пізнання є взаємодія об'єкту і суб'єкта в)Теорія пізнання як сукупність знань про пізнавальний процес в його загальних характеристиках є вивід, підсумок усієї історії пізнання і ширше - усієї культури в цілому. г)Найважливіший принцип діалектико-матеріалістичної гносеології - єдність (збіг) діалектики, логіки і теорії пізнання, але розвинений на основі матеріалістичного розуміння історії. д)Елементи діалектики, будучи віддзеркаленням загальних законів розвитку об'єктивного світу, являються, тим самим, загальними формами мислення, універсальними регулятивами пізнавальної діяльності в цілому, утворюючи у своїй сукупності діалектичний метод. е)Діалектико-матеріалістична теорія пізнання - відкрита, динамічна, безперервно така, що оновлюється система. З пізнанням у філософії пов'язано спеціальна дисципліна - "гносеологія" (знання), яка інтерпретується в двох основних значеннях: а) вчення про загальні механізми і закономірності пізнавальної діяльності як такої; б) філософська концепція, предметом дослідження якої є одна форма пізнання - наукове пізнання. Предметом теорії пізнання (гносеологія) як філософської дисципліни являються: природа пізнання як цілого, його можливості і межі, відношення знання і реальності, знання і віри, суб'єкта і об'єкту пізнання, істина і її критерії, форми і рівні пізнання, його соціокультурний контекст, співвідношення різних форм знання. Теорія пізнання тісно пов'язана з такими філософськими науками, як онтологія - вчення про буття як таке, діалектика - вчення про загальні закони буття і пізнання, а також з логікою і методологією. Суб'єктом теорії пізнання є людина, як громадська істота.Методами гносеологія (теорії пізнання), за допомогою якої вона досліджує свій предмет, являються передусім філософські методи - діалектичний, феноменологічний, герменевтика; також загальнонаукові методи - системний, структурно-функциональный, синергетичний, інформаційний і імовірнісний підходи; загальнологічні прийоми і методи : аналіз і синтез, індукція і дедукція, ідеалізація, аналогія, моделювання і ряд інших. Агностицизм (недоступний пізнанню), філософське вчення, згідно з яким не може бути остаточно вирішене питання про істинність пізнання, отримана об'єктивна характеристика навколишнього людини дійсності. Найбільш послідовно в історії філософії Агностицизм проведено в системі Юма. Стверджуючи, що єдиним джерелом пізнання є досвід, Юм виходив з неможливості стягнути його перевірку, а звідси випливала, на його думку, і неможливість встановити адекватність між даними досвіду і об'єктивним світом. Наприклад, поняття причинності виникає як результат багаторазового повторення прямування одного явища за іншим. Узагальнюючи цю повторюваність, мислення робить висновок про існування причинно-наслідкового зв'язку між відповідними явищами. Однак в дійсності, Юм вважав, такий висновок є лише продукт мислення. Аналогічним чином і всі пізнання має справу лише з досвідом і принципово не може вийти за його межі, а тому не може судити про те, яке відношення між досвідом і реальністю. |